Краще починати з простих етюдів.

Етюдні репетиції – це і є, по суті, «дієвий аналіз» твору. Все інше робиться для того, щоб підготувати цей процес. І «розвідка розумом», і «розповідь в дії» - це все для того, щоб актор, переходячи на етюди, точно знав, що треба шукати в дії.

Репетирувати – означає, дізнаватися, досліджувати, конструювати подієвий ряд, а зовсім не просто повторювати.

Перед початком кожного етюду треба поставити перед собою три головні питання і в процесі репетиції обов'язково на них відповісти.

1. Яка у події функція щодо головної події? що в цю подію відбувається для головного?

2. Що для цього треба робити по дії? Знайти хід. «Що» грати?

3. Як робити це «що», як грати?

Усвідомивши логіку і послідовність дій, треба виконати найважливіше – перенести себе у ті становища й у ті обставини, які запропоновані автором і режисером. Правильніше за все, репетируючи сцену, перенести час і місце дії на «сьогодні, тут, зараз». Так виконавцеві (акторові) буде легше звільнитися від хрестоматійних нашарувань і штампів. Хто такий Отелло? Хто такий Яго? Знамениті герої знаменитої трагедії? Нічого подібного! Обидва вони, насамперед, звичайні люди. Набагато легше розібратися в обставинах, схожих на ті, в яких жили і діяли Річарди, Глостери, Макбети, Дездемони, але реально сьогодні існуючих. Багато що стане зрозумілим, як тільки виконавець (актор) все перевірить через самого себе. Поступово все з'ясується, виникнуть «несподівані відкриття».

Виконавці (актори) фізично відчують події. Тільки тоді і треба повертатися до обставин п'єси, епохи, місця дії, етикету, ритуалів, костюмам, характерами героїв. Тут вже можна сказати виконавцеві (акторові): «Виделка за часів Шекспіра тільки входила в побут», або «Фарфор ще не був винайдений», або «Королева Єлизавета сякалася пальцями, плювалася і лаялася поганими словами». Зараз це виконавцеві (акторові) вже може знадобитися. Зазвичай усі ці відомості повідомляють бідному виконавцеві (акторові) на самому початку роботи, а він не в змозі їх ні запам'ятати, ні використовувати, тому, що ще не знає головного. Проста логіка людських взаємин, в яку віриш, як в сьогоднішню, непомітно, без насильства над природою перейде в епоху, давно забуту, відому лише за легендами і літературі.

У період етюдних репетицій ні в якому разі не треба нічого фіксувати. Зазначаємо ще раз: репетирувати – це означає, досліджувати, пізнавати, моделювати. Треба сміливо міняти обставини, місце дії, щоб імпровізація не приїдалася виконавцеві (акторові), щоб він не сприймав її як готову сцену, яку можна зіграти у постановці. Не треба забувати, що це ще аналіз. Інакше етюдні репетиції втрачають свій сенс. В чому головна суть цих репетицій? Не поспішаючи, якомога точніше вибудувати поведінку героя, через яку стане зримою тонка лінія психологічного життя (психологічних ходів) людини в події. Це суть.

Контроль оригіналом (п'єсою)

Чи означає, що, перейшовши до етюдних репетицій, не потрібно більше повертатися за стіл?
Саме поняття «стіл» в даному випадку дуже умовне. Неважливо, де посідають актори, але після кожного етюду потрібно обов'язково повертатися до п'єси, щоб перевіряти, наскільки точно виконується задум драматурга і наскільки великими є розбіжності між п'єсою і створеним епізодом. Потрібно зараз же влаштувати розбір подій, слід проконтролювати все, що було намічене в етюді.

Перевірка п'єсою за столом – це фактично визначення помилок в логіці вибудовування подієвого ряду. Режисер разом з виконавцями (акторами) в цей момент відшукують помилки і дефекти в логічних зв'язках подієвого ряду.

Перевіряти потрібно завжди, знову-таки йдучи від центральної події п'єси. Дуже добре запросити на репетицію «свіжу» людину, абсолютно не знайому з даною п'єсою або яка її погано пам'ятає. Вона повинна стати ніби каталізатором, здатним розпалити суперечку довкола найвразливіших місць вашої конструкції. Перевірка п'єсою – це перевірка варіантів дії. Чим частіше режисер буде вдаватися до перевірки імпровізаційних знахідок, тим впевненіше він буде експериментувати, вибудовуючи наскрізну дію майбутньої постановки.

Висновки по роботі над второю частиною режисерського плану

Перечитуючи п'єсу, треба, перш за все, оберігати свою творчу фантазію від театральних кліше та штампів у зображенні явищ і подій на сцені. Треба категорично боротися з усякою думкою чи баченням, що хоча б бодай трохи нагадують прийом або героїв, хороших або поганих, але вже бачених колись. Життя, змальоване автором у п'єсі, треба намагатися побачити поза театральних традицій, куліс і всього іншого, що так притаманне нашому заштампованому театру і екрану. Життя п'єси треба побачити в своїй уяві реально існуючим десь, в якійсь країні. Режисер створює його, вивчає і розробляє немов реально існуюче життя. Яким жалюгідним буває режисер, якому зараз же, після першого прочитання п'єси, все буває зрозумілим. Йому нема чого відкривати, він негайно вимагає репетицій, у нього все під рукою, свої і чужі заяложені прийоми і театральні штампи.

Звичайно, що така послідовність роботи над створенням задуму дуже умовна і пропонується тільки тому, щоб дотримуватися такого собі логічного порядку роботи над режисерським планом. На практиці цей процес може проходити по-різному: то паралельно один одному, то йдучи один за іншим, то, навпаки, з кінця до початку, або зовсім по-іншому і несподівано.

З одного боку, це схема творчості, з іншого – як же творчість не любить і боїться таких схем!

Нездара може перетворити все це в догму, в протокол. Художник – ніколи.

Жоден талановитий режисер на практиці не креслить таких схем. Але завжди може точно відповісти на кожне питання щодо п'єси з якою працюємо. Тому доречно тут буде вдруге навести слова О.Д. Попова, який з обуренням зазначив у записнику: «У сфері режисури Станіславський, митець могутньої фантазії, закликає до протоколювання фактів і дій. Художник величезної емоційності повстає проти емоції, переживання і натхнення, затверджуючи дію і логіку поведінки. І як жахливо виходить, коли ці рецепти потрапляють до рук людей з бідною фантазією, або людей, позбавлених творчого темпераменту. Боже, які вони раді і в той же час які вони нудні і бідні в мистецтві. І як не схожі на Станіславського».

Треба завжди це пам'ятати. А тому – по цим «обов'язковим схемами» потім складати і творити тіло, душу, героїв постановки, створювати, не зупиняючись.

Режисерське рішення - втілення ідей задуму, «реалізація задуму у формі».
Що потрібно робити в третій частині режисерського плану? Які завдання потрібно вирішувати?

Визначити:

1. Конкретний спосіб театральної гри на дану постановку;

2. Пластичне рішення постановки: це декоративний образ, включаючи костюми. Це органічно пов'язане з першим завданням;

3. Сценічні вирішення всіх епізодів постановки;

4. Рішення початку постановки;

5. рішення фіналу спектаклю;

6. Рішення закінчення актів;

7. Музичне рішення постановки;

8. Світлове рішення постановки.

Дата добавления: 2015-07-15