Сонети
Перекладач: Микола Зеров
Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990
Жалі
Блажен, хто, звідавши всі племена земні,Як мудрий Одіссей чи то Язон завзятий,Укритий славою чи досвідом багатий,Вертає в отчину — дожить останні дні. Коли ж побачу я у рідній стороніДим від тісних осель і зможу привітатиКолючий живопліт навкруг старої хати,Понад усі скарби дорожчої мені! Я так люблю цей дах, споруджений дідами,Що забуваю Рим і мармурові храми,На дикий камінь стін з утіхою гляджу; Луару не віддам за Тібр; малу долинуЛірé волію я висотам Палатіну,А сплеску римських вод — солодкий сон Анжу.Старовинності Риму
I
Мов Берецінтія у повозі святім,Мурами вінчана, оточена юрбоюБогів, дітей своїх — і ти була такою,Державо із держав у розцвіті своїм! Чи ж ліком власних чад не дорівнявся РимФрігійській матері? А славою дзвінкоюВсе переважив він і чарами спокоюЛаскаво панував над кругом світовим. I тільки Рим один до Риму міг рівнятись,I Риму одного міг тільки Рим жахатись.Було бо писано у книзі судьбовій, Щоб скрізь підносив він тріумфу горді брами,Законом для землі поставив присуд свій,А серця мужністю зрівнявся з небесами!II
Ні жах пожеж, що в пам'яті живуть,Ні гострі леза згубного металу,Ні звад усобницьких туман запалий,Що тьмою крив твою, о Риме, путь, Ні часу заздрого нестямна лють,Ні доля, в зрадництві така зухвала,Ні гнів небес, ні варварська навала,Що владні унівець все обернуть, Ні урагану злого міць руїнна,Ні буйства вод старого Тіберіна,Що стільки раз вставав на тебе він, Не збили гордої твоєї вроди,I навіть прах святих твоїх руїнЩе вабить владарів, сліпить народи.III
Ти, що несеш хвали своєї даньГордині, що стрясала небесами,Милуєшся на гори, вал і брами,На легкість арок і могуту бань, Пильніше на останки ці поглянь,На все, що, віку сточене зубами,Ще й досі мудро устає над нами,Як джерело умілості і знань, Поглянь, як Рим пустині дав на здобичСтаре своє житло і тут же, обічПомурував красу нових колон,— I ти збагнеш це божество, єдине,Що проти Долі владних заборонЩе воскрешає дорогі руїни.IV
Жоашен дю Белле (1522—1560)
Поезії
Перекладач: Василь Мисик
Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990
Сонети
О Франціє, мистецтв, одваг, законів мати,О годувальнице, турботнице моя!Тепер повторюю святе твоє ім'яПлачливим голосом бездомного ягняти. Якщо своїм не раз мене воліла звати,Чому ж мовчиш тепер? Мій дім, моя сім'я,О Франціє, озвись! Але даремно яВслухаюсь: голосу не хочеш ти подати. Тут пажерні мене оточують вовки,І тне зима мене — у спину, у боки,I хоче підкорить своїй колючій владі. Для всіх отар твоїх доволі паші є,Ні звір не шпетить їх, ні дощ, ні град не б'є,Чи то ж найгірша я вівця в твоєму стаді? Не слави прагнучи, не в пошуках скарбівЯ в мандри вирушив із батьківського дому,—Щоб долю суджену знайти в краю чужомуПо той бік сніжних Альп і вічних льодовців. Я вірю в Честь, яку не вкриє прах віків,В Одвагу, що не вмре у падолі земному,Так щедро квітнучи у серці молодому,Що скарбу більшого й не хочу від богів. Для служби щирої я перейшов хребти,Щоб тут, в Італії, три роки провести,Де я живу й тепер, ні, не живу — томлюся. Я для обов'язку пройду ще безліч гір,Зміняю Францію на Індію, Алжір,А треба — кину й рай, і в ад переселюся. О, як спротивилось мені це панство, Боже!Ці мавпи-двораки, що тільки байди б'ютьТа знай бундючаться, великих удаютьI носять убрання, на королівське схоже. Всміхнеться метр — і всі сміються разом; отже,I збреше, то йому брехні не завдають,Підтакнуть, що зірки із заходу встаютьI сонце з місяцем вночі світити може. Коли ж хоч одного вельможа відзначúть,До того лащаться (хоч зло в душі кипить),А зганить — всі тоді стороняться від нього. Найбільше ж не терплю, як перед королемСтоїть шахрай такий з облесливим лицемI сміхом давиться, хоч сам не знає з чого. Блажен, хто плававши далеко, як Улісс,Чи той, хто в рунові кохався золотому,Набравшись мудрості, вертається додому,Щоб вік дожити там, де народився й зріс. Коли ж побачу я своє село, свій ліс,Димок над хатою — і в дворищі тісномуПід шифером тонким своє житло, в якомуЗнайшов я цілий світ, що так мій дух підніс? Мені стократ миліш моїх батьків будова,Ніж Рима гордого величність мармурова.Миліш город сільський, ніж плац, де я ходжу. Не Палатін мене до себе пориває,Не Тібр, не вітерець, що з моря повіває,Ні, рідне селище, солодкий мир Анжу! Своїх вірителів щоденно улещати,Банкірам кланятись, піддурювати їх,Забути Франції зухвалу мову й сміх,Над кожним дотепом подовгу розмишляти; Питтям, наїдками здоров'я не псувати,Собі вибагливих не добувати втіх,Не розголошувать, де хочеш, дум своїх,Словами-мигами з чужинцем розмовляти; Вивчати настрої, вважать на сан і чин,Бо тут як більше пільг, то більше є й причин,О друже мій Морель, собі нажить мороки. Вважай на кожного, з усяким жити вмій —Оце й наука вся (на лютий сором мій),Що в Римі я здобув за три минулі роки. Коли на пастирів дивлюся, чий наказСповняє гамором приймальні мармурові,Коли по двоє йдуть, зухвалі в кожнім слові,Я думаю: боги зійшли з-за хмар до нас. А як святий отець зненацька плюне в таз,I, раптом збліднувши, сумні, на все готові,Вони вдивляються, чи там немає крові,І слабко, вдавано сміються напоказ,— Тоді я думаю: які ж вони малі,Оці напинджені духовні королі!Невже вся велич їх залежить від дрібниці? I справді: сталі брязк, обвалу грізний грімУже збираються над головами їм,Бо щастя їх давно висить на ветхій нитці. Нещасний рік і день, нещасна хвиля й мить,Коли, обдурений надією пустою,Розстався легко я з вітчизною святоюI з дорогим Анжу, щоб тут за ним тужить. Я знав: недобрий птах мені тропу значúть —I не знаходив я жаданого спокою,Бо чув я згубний вплив, бо знав, що наді мноюДогнав Сатурна Марс і вкупі з ним блищить. Сто раз піддатися хотів я добрій раді,Та доля кожний раз ставала на заваді;I, не обмарила б очей мені мара, Мене пригода б та напевне збила з пливу,Коли, намірений в дорогу нещасливу,Поранив ногу я, виходячи з двора. Як літом не страшні річки мандрівникам,Що взимку казяться, напасниці шалені,Поля грабуючи і борозни нужденні,Біду віщуючи сільським трудівникам; Як звірі боязкі, покірні батогам,Рвуть лева, що лежить півмертвий на ареніI кориться тепер шакалові й гієні,Не можучи себе оборонити сам; Чи як над Гектором, полеглим біля Трої,Змагалися колись менш доблесні герої,—Так ті, хто по слідах блискучих колісниць Вступав рабом у Рим, що святкував звитягу,Тепер наважились поміж старих гробницьЗвитяжним цезарям явить свою зневагу. Зганяє ніч зірки в свою кошаруЗ неміряних небесних полонинI, кваплячись додому на спочин,Жене під гору чорних коней пару. Вже обрій Індії жахтить од жаруI Об, що заплела в свій білий плинБез ліку чистих блискіток-перлин,Косичить золотом рівнину яру. На Заході ж, немов жива зірниця,—О рідна річко! — німфа яснолицяУсміхнено виходить з комишу. I, присоромлений її красою,Вітає день подвійною ясоюДва різні ранки — з Індії й Анжу. Старі руїни, вславлені горби,Що носите святе наймення Рима,Де всюди висяться перед очимаСвяті останки славної доби! Ви, тріумфальні арки! Ви, стовпи,Здивованих небес підпора зрима!Зробила часу сила незборимаЗ вас тільки звук, поживу для юрби. I хоч подекуди й тепер не згасГрім битв морських, але щодня поволіВсі імена й творіння гасить Час. Утішся, серце, не протився Долі:Бо як усе він гасить без жалю,Погасить він і біль, що я терплю. Печальні духи, привиди смутні,Що в давні роки власними рукамиЗвели під небо ці палаци й храми,Де тільки пил і пустка в наші дні,— О славні тіні! Розкажіть мені(Бо й темний Стікс, що дев'ятьма кругамиВас оточив по той бік аду брами,Вас не сховає на своєму дні), Скажіть мені (бо, може, хтось із васСеред руїн іще живе в цей час),Чи не пече вас мукою новою, Коли ви з римських бачите шпилів,Що ваша праця, слава ваших днів,Тепер лежить пустелею курною? Я не торкатимусь Венеції й Верони,Мину Феррару я, Флоренцію й Мілан,Ні слова не зроню про неаполітан,Ні про торгівлю їх, озброєння й закони; Скажу про церкву я, де ледарству поклониЩодня одважує нова юрба прочан,Де гонор, злоба, фальш розкинули свій станПід гордим золотом потрійної корони. Знай, друже мій, що тут усякі є турботи,Є смутки й радощі, пороки і чесноти,Науки й неуцтва є досить, Пелетьє. Коротше: ладу тут не бачу я ні в чому,Тут все заплутане, як в хаосі старому —Всі добрі й злі діла, і все, що в світі є. Не хочу ворушить того, що є й було,Ані душі шукать у безмірі природи.У глиб не прагну я, в провальні переходи.Не кваплюсь рух планет утілити в число. Не прийме пишних барв мого малюнка тло.Не крою віршів я за витівками моди,А тільки списую свої й чужі пригоди —Все в ряд, як трапиться, чи то добро, чи зло. Я в віршах не тужу, коли і єсть над чим,Я ними тішуся, звіряю тайни їм,Як друзям дорогим, що завжди віри гідні. Я не причісую рядків цих аніже,Для мене-бо вони — не вивіска, лишеЩоденні записи, нотатки принагідні. Хто закохається, оспівує любов,Хто прагне почестей, той думає про славу,Хто при дворі стримить — про усмішку ласкаву,Хто служить королю — про подвиги та кров; Хто любомудрствує, той прагне до основ,Хто сяє цнотою, займає першу лаву,Хто любить гульбища, шукає пляшку й страву,Хто має вільний час, віршує з різних мов; Хто любить наклепи, в брехні знаходить смак,Хто злом не тішиться, приваблює друзяк,Хто снить про лицарство, смакує горді пози; Хто любить сам себе, співає про своє,Хто любить лестощі, чортам поклони б'є;Мені ж, нещасному, судились тільки сльози. Як радісно тому, хто може збути вікСеред таких, як сам! Хто без пихи пустої,Забувши заздрощі, тривоги й невпокої,Маєтку бідному виводить лад і лік! Нещасне прагнення — горнути все під бік —Нітрохи не гнітить його душі живої,I всі думки його — не про війну й двобої,А про вітчизний лан, про власний двір і тік. Він не втручається у клопоти чужії,Лише на себе він складає всі надії,Він сам собі король, він сам бере й дає; Він у чужих краях добра не проїдає,Не йде за іншого на смерть — і не жадаєБагатства більшого, ніж те, що в нього є.Розмова віяльника з вітрами
Це вам, о легковії,Що, крилечка живіїРозкинувши, мчитеПоверх сільських садочків,Гойдаючи листочківМереживо густе, Підношу я в подякуПучок фіалок, маку,Лілей, троянд, гвоздик —Всього, що тільки можеУ літечко погожеЗростити садівник. Летіть над лісом, ланом,Понад моїм гарманом,Де курява встає,Де я від спеки мліюI, хекаючи, віюСвій хліб, добро своє.
Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 64 | Нарушение авторских прав