Форми та види права власності

У правовій науці склалися два підходи до права власності. Перший пропонує монолітне поняття власності як несистемної правової категорії, єдине і нероздільне для всіх власників з однаковим правовим режимом їх права. За другим, навпаки, – відстоюється плюралістична модель права власності з поділом її на форми, правовий режим яких має різнитися. Більше того, часто йдеться не тільки про форми, а й про типи та види власності, хоча між ними відсутнє чітке розмежування. Щодо типів власності, то цей термін вживається, як правило, в науковій літературі і не закріплений у законодавстві. Види власності в ЦК не виокремлюються, хоча в ч. 1 ст. 316 міститься вираз про довірчу власність як особливий вид права власності, а в ст. 355 ЦК йдеться про види спільної власності – часткову та сумісну. Втім сама спільна власність не вважається видом або формою власності.

Усе це породжує плутанину та вимагає розібратися з названими поняттями, для чого передусім необхідно усвідомити критерій для градації права власності на типи, форми та види. Таким критерієм у літературі пропонується розглядати:

суб'єктів права власності (залежно від чого й склалося бачення про поділ на приватну, державну та комунальну власність);

поєднання різних суб'єктів та їх майна зі створенням так званої змішаної власності на відміну від власності «чистої» форми або виду;

зв'язок між суб’єктом та об'єктом, який може бути безпосереднім чи опосередкованим, тоді йдеться про індивідуалізовану (персоніфіковану) та асоційовану власність;

присвоєння, яке може бути суспільним і відтак породжує бачення про публічну власність; приватним (приватна власність); колективним (колективна власність);

інтерес, що лежить в підґрунті розмежування приватної та публічної власності (суб'єктами першої виступають приватні особи – фізичні та юридичні, інтереси яких вона покликана задовольняти; на відміну від неї друга служить суспільному інтересу);

призначення, яким може бути особисте використання майна (тоді часто власність йменують індивідуальною або сімейною); використання майна для підприємницької та іншої суспільно корисної діяльності (приватна власність), для потреб держави та суспільства в цілому або його окремих складових (державна та комунальна власність).

Формами публічної власності називають державну та комунальну, а іноді й суспільну власність (власність народу України, територіальних громад та громадських організацій), а приватної власності – власність фізичних та юридичних осіб. Інше системне бачення права власності виходить, якщо як типи права власності виокремлюються колективна (спільна, комунальна та власність громадських організацій) та персоніфікована (приватна власність юридичних та фізичних осіб та державна). Певною модифікацією цього бачення є твердження про індивідуалізовану (аналогічна персоніфікованій) та асоційовану (корпоративну або акціонерну) власність.

Втім найпоширенішою є точка зору про приватну, державну та комунальну власність як форми права власності.

Узагальнення всіх бачень структури або системи права власності дозволяє виявити таку ієрархію між типами, формами та видами:

типи – публічна та приватна власність;

форми – в рамках публічного типу – власність Українського народу, державна та комунальна; в рамках приватного типу – юридичних та фізичних осіб;

види – в рамках кожної з форм:

види державної власності – власність держави Україна, іноземних держав, державного утворення;

види комунальної власності – власність територіальної громади села, селища, міста, району в місті;

види приватної власності фізичних осіб – громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства;

види приватної власності юридичних осіб – товариств та установ. Можливе виділення підвидів приватної власності товариств підприємницьких та непідприємницьких, а в їх межах ще дрібніша класифікація власності кожного з видів підприємницьких товариств (господарських та виробничих кооперативів).

Дата добавления: 2015-12-08