Види нікчемних правочинів

Нікчемними ЦК та інші закони визнають такі правочини: 1) вчинені з порушенням їх форми – насамперед нотаріального посвідчення (статті 219, 220 ЦК), а в окремих випадках – простої письмової форми; 2) вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК); 3) які порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК); 4) вчинені малолітніми особами (ст. 221 ЦК); 5) вчинені недієздатними особами (ч. 1 ст. 226 ЦК).

Оспорювані правочини.

Недійсність правочину, вчиненого неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, передбачена ст. 222 ЦК. Основною причиною цього є відсутність згоди батьків на вчинення неповнолітньою особою правочину, що вимагається ч. 2 ст. 32 ЦК. При цьому йдеться про правочини: а) які не підпадають під ознаки дрібних побутових; б) полягають у розпорядженні своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; в) щодо здійснення своїх прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності; г) банківського вкладу (рахунка) та щодо розпорядження цим вкладом; д) спрямовані на участь в юридичній особі або її застування (ч. 1 ст. 32 ЦК).

Утім відсутність згоди батьків на вчинення неповнолітньою особою правочину не робить його нікчемним, як це буває при вчиненні малолітньою особою правочину (ст. 221 ЦК). Правочин, вчинений неповнолітньою особою, є дійсним і може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, а може й, навпаки, заперечуватися ними. Згода законних представників неповнолітньої особи припускається і на момент вчинення правочину (крім правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна, коли згода потребує нотаріального посвідчення), і протягом місяця після того, як вони дізналися про вчинення цього правочину неповнолітньою особою. У разі непогодження батьків (усиновлювачів) або піклувальника з діями неповнолітньої особи щодо вчинення нею правочину вони протягом місячного строку заявляють претензії другій стороні правочину. Термін «претензія», вживаний у ст. 221 ЦК, взагалі є невдалим, бо його сприйняття поєднано, як правило, з діяльністю юридичних осіб, а також викликає чимало питань з приводу сутності цих претензій та їх впливу на позовну давність. Очевидно, що батьки (усиновлювачі) або піклувальник звертаються до другої сторони правочину з наміром повернути становище неповнолітньої особи в стан, який вона мала до вчинення правочину. Тобто про повернення їй майна, переданого нею за цим правочином, або коштів, сплачених нею. тощо. Якщо ці претензії залишаються без задоволення, батьки (усиновлювачі) або піклувальник чи інші заінтересовані особи звертаються до суду з позовом про визнання цього правочину недійсним. При цьому на ці позови поширюється загальна позовна давність у три роки (ст. 257 ЦК) з моменту, коли батьки (усиновлювачі) або піклувальник дізналися або мали дізнатися про вчинення неповнолітньою особою правочину або про другу сторону цього правочину. Втім звернення батьків (усиновлювачів) або піклувальника до другої сторони правочину з претензією є потрібним, інакше тривале їх мовчання (понад місяць) свідчитиме про їхню згоду з вчиненням неповнолітньою особою правочину.

Неоднозначним є й поводження суду при розгляді цих справ, оскільки ст. 222 ЦК не містить вказівки на те, що суд може й відмовити у визнанні правочину, вчиненого неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, дійсним за наявності підстав на взірець з тими, що передбачені у ст. 223 ЦК.

Дата добавления: 2015-12-08