Мильні бульбашки

О, скільки треба літ, щоб день такий настав!

І сивий чоловік нарешті гляне вгору,

І пізня мудрість випаде в кристал

Усе життя омріяного твору.

І розчерком пера, натхненно, в один мент,

Науки всіх віків збагнувши за два тижні,

Напише перший твір доскіпливий студент,

Де будуть відкриття й прозріння дивовижні.

І хлопчик, що сидить і бульбашки пуска, –

Так тішиться дитя, так дме у соломинку! –

І кожна з них летить, прекрасна і легка,

Хоч, може, їй летіть всього яку хвилинку.

Але і той старий, і хлопчик, і студент –

Всі троє творять з однієї піни

Ніщо, дрібничку, мрію, сентимент, –

Однак і в ній, хоч на єдиний мент,

А вічне світло спалахне і згине.

ПРОЧИТАВШИ «SUMMA CONTRA GENTILES» [57]

Здається нам, що всетаки раніше

Життя було і краще, і чесніше.

Не знав ще розум з правдою розлуки,

Була ще мудрість посестра науки,

Душа людська була іще невтомна,

Як ми про це читаємо в Платона.

Ох, і щоразу, як вступали ми

В духовний храм Аквінського Фоми,

Беззастережно вірили йому

І скрізь ми правду бачили саму.

Тодішні люди і тодішні долі

Ввижались нам в якомусь ореолі,

І все було прекрасне, повноцінне,

І все складалось в бездоганне ціле.

Натомість ми, пізніші покоління,

Нікчемна парость доброго коріння,

Метаємось, б’ємо крильми по стелях.

І хто ми є? Блукальці у пустелях.

Що знали ми, крім сумнівів і муки?

Але колись, можливо, наші внуки

І ці терзання наші, й наші долі

Побачать теж в якомусь ореолі.

Можливо, й ми їм будем саме тими –

Просвітленими, мудрими, святими,

Бо вже вони почують тільки міфи,

Глухе відлуння нашої доби,

Про наше перетліле лихо

Й пригаслий попіл боротьби.

І той їм стане світочем життя ще,

Кого терзали сумніви найтяжче.

Хто шлях шукав крізь відчай і знемогу,

Покаже їм до істини дорогу.

І, може, в цьому й суть одвічна руху,

Глибин його потужна течія:

Живе в нас дух, безсмертний геній духу.

Він переможе, а не ти чи я.

ЩАБЛІ

Як в’яне цвіт, і молодість минає,

І губить сонце промені останні,

І мить за миттю вічність поглинає

Так все минає, навіть неминуче! –

І сталість є лиш в цьому проминанні.

Чи ти людина в світі, чи трава ти, –

Не можеш сам себе перетривати.

Це вища мудрість, і тому нещадна.

І в кожну мить, що має вже промчати,

Готовий будь навіки до прощання,

Щоб стрепенуться й наново почати.

Хай кличе нас дорога невідома,

Хай не спиняють радощі й осмути,

Бо, якщо десь відчуєм, що ми дома,

Як тільки звикнем, – можна і заснути.

Тож переходьмо простори і межі,

Ніде не зупинившись на порозі,

Бо обрій моря тільки в безбережжі,

Бо обрій духу тільки у дорозі.

А може, й смерть, ота межа остання, –

Новий щабель нового існування,

А може, й він несе яку загадку, –

Ну що ж, прощайся і почни спочатку!

ГРА В БІСЕР

Ми чуєм звуки музики нетлінні

Світів людських і далей незбагненних.

На свято чисте ми скликаєм тіні

Святих часів, часів благословенних.

І таємниця формул тих магічних

Чарує душі, мерехтить у слові

І вічний світ у втіленнях невічних

Перекладає в символи чудові.

Вони бринять так ніжно і мінливо,

Звертають нас до істини обличчям.

І з цього кола випасти можливо

Лише у центр найглибших втаємничень.

ТРИ ЖИТТЄПИСИ

Дата добавления: 2015-11-28