Принципи призначення покарання

Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК (ч. 1 ст. 2 КК). Лише тоді, коли судом доведено, що особа є винною у злочині, а останньому дана у вироку правильна кваліфікація (ч. 2 ст. 2 КК), створюються законні підстави для призначення покарання. Отож, призначення покарання — це завершальний етап розгляду кри­мінальної справи, на якому відповідно до ч. 1 ст. 324 КПК суд вирішує питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчи­нений ним злочин (п. 4); б) чи є обставини, які обтяжують чи пом'якшують покарання, і які саме (п. 5); в) яка саме міра по­карання має бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати (п. 6). При вирішенні цих питань суд керується нор­мами КК про мету, систему, види, підстави, порядок і межі при­значення покарання, бо, як зазначено у постанові Пленуму Вер­ховного Суду від 24 жовтня 2003 р. (із змінами від 10 грудня 2004 р.) «Про практику призначення судами кримінального по­карання», саме через ці норми реалізуються принципи закон­ності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації по­карання¹. Таким чином, призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме: 1) законності, 2) справедливості, 3) обґрунтованості, 4) індивідуалізації покарання.

¹ Вісник Верховного Суду України. - 2003. - № 6. - С. 14-20; 2004. -№ 1. - С. 13.

1. Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання в точній і повній відповідності до кримінального закону. Згідно з цим принципом: а) покаранню підлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; б) покарання призначається тільки за вироком суду; в) усі види покарань вичерпно перелічені в законі; г) кожний з цих видів покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та ме­жах, встановлених законом. Принцип законності припускає також і визначеність покарання у судовому вироку, бо згідно з ч. 4 ст. 335 КПК міра покарання має бути визначена таким чи­ном, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом¹. Необхідність визначеності покарання у вироку випливає і з положень ст. 73 КК, де встановлюється правила обчислення строків по­карання.

2. Справедливість покарання полягає, насамперед, у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, мораль­ним засадам суспільства і переконувати громадян у захище­ності їх прав і свобод та правильності судової політики. Щодо осіб, які вчиняють тяжкі злочини, а також рецидивістів спра­ведливість вимагає призначення, як правило, більш суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням конкретних обставин спра­ви й даних про особу винного, відповідно до принципу спра­ведливості слід застосовувати більш м'які покарання або вза­галі звільняти їх від відбування покарання (п. 2 постанови Пле­нуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). Тому в ст. 372 КПК явно несправедливим визнається таке покарання, яке, хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною стат­тею КК, але за своїм видом чи розміром не відповідає ступеню тяжкості злочину та особі засудженого.

Справедливість покарання припускає домірність покаран­ня тяжкості злочину, тобто його відповідність суспільній не­безпечності вчиненого. Тому у чинному КК дістала закріплення диференціація різних за тяжкістю злочинів і пов'язаних із цим видів та розмірів можливого за них покарання. Так, у ч. 5 ст. 12 КК виділяються особливо тяжкі злочини, за які суд мо­же призначити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або навіть довічне позбавлення волі (стат ті 115, 127, 379 КК). Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою (частини 2 і 3 ст. 12 КК) і в таких ви­падках закон встановлює альтернативні санкції, які надають суду досить широкі можливості для призначення покарання відповідно до ступеня тяжкості вчиненого (статті 125, 175, 356 КК).

¹ Вісник Верховного Суду України. - 2006. - № 4. - С. 22-23

Справедливість покарання тісно пов'язана з його гуманністю, бо покарання не може бути справедливим, якщо воно має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність засудженого (ч. З ст. 50 КК). Застосовуючи покаран­ня, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний, хто вибився із звичайної життєвої колії та відсту­пив від закону, може виправитися і стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, наявність альте­рнативних санкцій, широке застосування покарань, не пов'я­заних з позбавленням волі, пільгові умови караності за діяння, вчинені, наприклад, неповнолітніми, — усе це яскравий прояв гуманності покарання. Гуманністю пронизані й приписи ст. 69 КК, згідно з якою суд має право призначити більш м'яке по­карання, ніж передбачено законом. Ця ідея закладена і у за­конодавчий перелік обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, бо якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом'якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то наведений у за­коні перелік обставин, які його обтяжують, є вичерпним (ч. З ст. 67 КК).

3. Обґрунтованість покарання_у вироку полягає у тому, що останнє застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно й доцільно (ч. 2 ст. 65 КК). Там, де це не викликається необхід­ністю, а, навпаки, доцільне звільнення від покарання, суд ке­рується положеннями розділу XII Загальної частини КК. З обґрунтованістю покарання тісно пов'язана і обов'язковість його мотивування у вироку. Необхідність такого мотивування обумовлена єдністю злочину й покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання призначається лише об­винувальним вироком суду, в якому доводиться винність під­судного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, ви­значає як свій наступний елемент і необхідність мотивування покарання, призначеного цим вироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного у певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й призначеного за злочин покарання.

Обов'язковість мотивування покарання випливає також із структури (конструкції) санкцій статей Особливої частини КК, бо всі вони є відносно визначеними, альтернативними або ку­мулятивними (у яких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тим самим припускають, що призначення то­го чи іншого виду основного покарання, обрання конкретної його міри, приєднання додаткового покарання до основного обов'язково має бути вмотивоване у вироку. Вимога мотиву­вання покарання закріплена й у статтях 334, 335 КПК. У стат­ті 69 КК закон також зобов'язує суд мотивувати призначен­ня більш м'якого покарання. Урахування при призначенні по­карання тяжкості вчиненого і особи винного (п. З ч. 1 ст. 65 КК), обставин, які пом'якшують (ст. 66 КК) та обтяжують (ст. 67 КК) покарання, також припускає належне мотивування у вироку обраної судом конкретної міри покарання. Тому Пленум Верховного Суду України звертає увагу судів на те, «... що висновки з усіх питань, пов'язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку» (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).

4. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах кримінального закону або ви­пливає зі змісту їх приписів. Вона полягає в обов'язковому вра­хуванні при призначенні покарання індивідуальних особли­востей конкретної справи та особи винного. Відповідно до п. З ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні покарання обов'язково вра­ховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання. Індивідуалізація покарання припускає і його доцільність, бо тільки на підставі всебічного і повного врахування судом конкретних обставин справи особі, яка вчинила злочин, може бути призначене таке покарання, яке дійсно є необхідним й достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 С&65КК).

Слід розрізняти законодавчу та судову індивідуалізацію покарання. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарання, враховує всю різноманітність ситуа­цій, які можуть виникнути на практиці, і вже в самому законі формулює відправні положення, які дозволяють індивідуалізувати покарання. Зокрема, у самій системі покарань, закріп­леної в ст. 51 КК, вже є елементи законодавчої індивідуалізації, бо встановлення чіткої «сходинки» покарань, розподіл по­карань на більш й менш суворі, основні та додаткові (ст. 52 КК) свідчать, що покарання розрізняються між собою за ступенем їх суворості, підставами, порядком та межами їх призначення і застосовуються за наявності необхідних для цього умов. Пе­редбачаючи в статтях Особливої частини КК відповідні санк­ції, надаючи суду можливість призначення більш м'якого пока­рання, ніж передбачено законом, законодавець тим самим прагне індивідуалізувати процес призначення покарання. Проте цих загальних законодавчих положень ще недостатньо, щоб подо­лати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конкретними обставинами справи. Тому для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, коли покарання засто­совується до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого нею злочину, даних про особу засудженого та обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання.

Слід ураховувати, що розглянуті принципи призначення покарання не існують ізольовано, а становлять їх певну систе­му, перебуваючи між собою в тісному взаємозв'язку й взає­модії. Так, законність покарання якнайтісніше пов'язана з його обґрунтованістю в судовому вироку, а справедливість покарання неможлива без його гуманності і все це, в кінце­вому підсумку, досягається лише шляхом індивідуалізації по­карання.

Дата добавления: 2015-11-26