Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Злочини проти життя. 5 страница

Читайте также:
  1. A) жүректіктік ісінулерде 1 страница
  2. A) жүректіктік ісінулерде 2 страница
  3. A) жүректіктік ісінулерде 3 страница
  4. A) жүректіктік ісінулерде 4 страница
  5. A) жүректіктік ісінулерде 5 страница
  6. A) жүректіктік ісінулерде 6 страница
  7. A) жүректіктік ісінулерде 7 страница

Якщо в діях винного поряд з ознаками, передбаченими ст. 123 КК, є така кваліфікуюча ознака, як настання смерті потерпілого, відповідальність все одно настає за ст. 123 КК.

Протизаконне насильство може за своїм характером створювати право особи на необхідну оборону. Тому умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, хоча і в стані сильного душевного хвилюван­ня, але якщо воно було результатом перевищення меж необхідної оборони, слід кваліфікувати не за ст. 123 КК, а за ст. 124 КК.

За ст. 123 КК заподіяння середньої тяжкості або легкого тілесногоушкодження не є злочинним.

Покарання за злочин: за ст. 123 КК – громадські роботи на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до двох років.

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124 КК). Об'єктом злочину виступає здоров'я особи.

Об'єктивна сторона злочину характеризується:

1) - діями;

2) - наслідками у вигляді тяжких тілесних ушкоджень;

3) - причинним зв'язком між зазначеними діями та наслідками;

4) - певною обстановкою.

Ст. 124 КК містить склад привілейованого умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Заподіяння таких ушкоджень підлягає кваліфікації за цією статтею у трьох випадках, а саме, у разі його вчинення при перевищенні:

1) - меж необхідної оборони. У цьому випадку діяння характеризується заподіянням шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень тому, хто посягає, при захисті від суспільне небезпечного посягання, але з перевищенням меж необхідної оборони, тобто при явній невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці захисту;

2) - меж захисту в обстановці уявної оборони. Тяжкі тілесні ушкодження заподіюються за обставин, коли реального суспільне небезпечного посягання з боку потерпілого не було і винна особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання;

3) - заходів, необхідних для затримання злочинця. Діяння полягає у заподіянні тяжкої шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень особі, яка вчинила злочин, при її затриманні, але з перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, тобто при явній невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Обов'язковою умовою кваліфікації заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження за ст. 124 КК є перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, уявної оборони або в умовах необхідності затримання злочинця. Якщо буде встановлено, що винний не перебував у такій обстановці, вчинене ним за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 121 КК.

Якщо при перевищенні меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затримання злочинця, потерпілому умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, від якого настала смерть, за відсутності умислу на позбавлення життя дії винного слід кваліфікувати за ст. 124 КК.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження.

Ознаки, що стосуються потерпілого, а також суб'єкта і суб'єктивної сторони цього злочину, повністю збігаються з аналогічними ознаками злочину, передбаченого ст. 118 КК.

Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні меж необхідної, уявної оборони або перевищені заходів, необхідних для затримання злочинця, через необережність не є злочином, а тому воно не може бути кваліфіковано ні за ст. 124, ні за ст. 128 КК.

Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК). У частині 1 ст. 125 КК встановлена відповідальність за легке тілесне ушкодження. Це таке тілесне ушкодження, яке не спричинило короткочасного розладу здоров'я чи незначної стійкої втрати працездатності. До них Правила відносять ушкодження, що мають незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більше як шість днів (садна, синці тощо).

З об'єктивної сторони злочин характеризується вчиненням тілесних ушкоджень двох видів:

1. - легкого тілесного ушкодження (ч. 1 ст. 125 КК);

2. - легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК).

У першому випадку йдеться про легке тілесне ушкодження, що не спричинило таких наслідків, як короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності. Таким тілесним ушкодженням є ушкодження, що має незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більш як шість днів (синець, подряпина тощо).

Легке тілесне ушкодження другого виду характеризується тим, що при його заподіянні потерпілому спричиняються короткочасний розлад здоров'я або незначна стійка втрата працездатності. Короткочасним слід вважати розлад здоров'я тривалістю понад шість днів, але не більш як три тижні (21 день). Під незначною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату загальної працездатності до 10%.

Якщо умисне легке тілесне ушкодження КК передбачено як ознаку іншого злочину, його заподіяння слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, ч. 2 ст. 377 КК, ч. 2 ст. 398 КК).

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння фізичної шкоди у вигляді наслідків, зазначених у ч. ч. 1 або 2 ст. 125 КК.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. Якщо умисел винного було спрямовано на заподіяння тяжких тілесних чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а в результаті його дій потерпілому було заподіяно лише легкі тілесні ушкодження, вчинене слід кваліфікувати за спрямованістю умислу – за відповідними частинами ст. ст. 15 і 121 або 122 КК.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995 року.

Суб'єктом цього злочину є особа, якій виповнилося 16 років.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 125 КК – штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські робо­ти на строк до двохсот годин, або виправні роботи строком до одно­го року; за ч. 2 ст. 125 КК – штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від
ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на
строк до одного року, або арештом на строк до шести місяців, або
обмеженням волі на строк до двох років.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК). Необережне тілесне ушкодження тягне кримінальну відповідальність за умови, якщо були заподіяні тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження. Заподіяння через необережність легких тілесних ушкоджень не є злочином.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується необережністю. Заподіяння зазначених тілесних ушкоджень внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від вчинення їх із непря­мим умислом (коли винна особа передбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на якісь конкретні обставини, які могли б їх відвернути), а заподіяння тілес­них ушкоджень внаслідок злочинної недбалості – від невинного за­подіяння шкоди (коли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його передбачити).

Як правило, необережне завдання передбачених ст. 128 КК ушко­джень обумовлене грубим порушенням правил поведінки у побуті або недодержанням правил безпеки (обачності) у професійній дія­льності неслужбовими особами. Якщо ж такі ушкодження (як і смерть) настають у результаті порушення певних нормативних ак­тів службовими особами або іншими спеціальними суб'єктами, відповідальність за це настає за відповідними статтями КК (зокре­ма, за статтями 271, 364, 367 КК).

Необережне заподіяння тілесного ушкодження, що призвело до смерті потерпілого, стосовно якої має місце необережна вина, кваліфікується як необережне вбивство.

Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 128 КК, може бути особа, якій виповнилось 16 років.

Покарання за злочин: за ст. 128 КК – громадські роботи на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до двох років.

Побої і мордування (ст. 126 КК). У частині 1 ст. 126 КК встановлюється відповідальність за умисне нанесення удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

Під ударом слід розуміти одноразовий вплив тупим предметом на тіло людини, що заподіяв фізичний біль. Побої характеризуються багаторазовими ударами. Під іншими насильницькими діями мають на увазі фізичний вплив на людину (крім ударів і побоїв), що викли­кав больові відчуття (придушення частин тіла, виривання волосся тощо).

Передбачений у ст. 126 КК злочин не спричиняє порушення анатомічної цілості тканин або нормального функціонування тканин і органів людського тіла. Тому він і не заподіює тілесного ушкодження, але обов'язково викликає фізичний біль.

Суб'єктивна сторона злочину, що розглядається, характери­зується умисною виною.

Суб'єкт злочину – особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 126 КК встановлена відповідальність за ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з метою залякування потерпілого чи його близьких. Такі ознаки, як вчинення цього злочину групою осіб або з метою залякування потерпілого чи його близьких, мають те саме значення, що і при аналізі ст. 121 КК. Що стосується мордування, то Правила вважають ними дії, що полягають у багаторазовому або тривалому спричиненні бо­лю, щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні дії. Якщо внаслідок цих дій заподіяні тяжкі телесні ушкодження відповідальність настаєза ст. 121 КК.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 126 КК – штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські робо­ти на строк до двохсот годин, або виправні роботи на строк до одно­го року; за ч. 2 ст. 126 КК – обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Катування (ст. 127 КК). Ця стаття включена до КК відповідно до Міжнародної Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження і пока­рання, ратифікованої Україною 26 січня 1987 року.

З об'єктивної сторони цей злочин виражається в заподіянні сильного фізичного болю або фізичних чи моральних страждань шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій (наприклад, тілесних ушкоджень).

Моральні страждання завжди супроводжують страждання фі­зичні, у певних випадках вони можуть мати домінуючий характер (при катуванні в присутності близьких; застосування найбільш огидних, садистських його форм тощо).

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій, що ма­ють характер катування.

Якщо в процесі катування потерпілому нанесені легкі, серед­ньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження, вони кваліфікуються за сукупністю злочинів: за ч. 1 або ч. 2 ст. 127 КК та відповідно за статтями 121, 122, 125, 128 КК.

Від інших злочинів проти здоров'я катування відрізняється своєю суб'єктивною стороною. Вона вимагає не тільки умислу, а й встановлення спеціальної мети – спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі. Це, наприклад, мордуван­ня потерпілого з метою спонукати його видати гроші чи інші ціннос­ті і вказати місце, де вони зберігаються тощо.

Дії, характерні для катування, можуть бути ознакою об'єктив­ної сторони інших злочинів. У такому випадку вони кваліфікуються тільки за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин, наприклад, ст. 373 КК (примушування давати показання).

Суб'єкт цього злочину – будь-яка особа якій виповнилось 16 років. Службові особи або працівники правоохоронних органів за застосування катування несуть відповідальність за ст. 365 або 373 КК. Катування може мати місце при вимаганні, захопленні заручників, викраденні людей. У цих випадках крім ст. 127 КК підлягають також за­стосуванню відповідно ст. 189 КК, ст. 147 КК або ст. 146 КК.

Частина 2 ст. 127 КК встановлює відповідальність за катування, якщо воно вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб. Ці ознаки вже висвітлювалися стосовно складів інших злочинів і ніяких особливостей не мають.

Покарання за злочин, за ч. 1ст. 127 КК – позбавлення волі на строк від двох до п'яти років; за ч. 2 ст. 127 КК – позбавлення волі від трьох до семи років.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої не­виліковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК) є спеціальним видом тілесного ушкодження. СНІД (синдром набутого імунодефіциту), що викликається особливим вірусом, досить швидко поширюється останніми роками у всьому світі і створює серйозні побоювання у світової спільноти, оскільки й досі не знайдені засоби лікування цієї хвороби. Захворювання на СНІД настає внаслідок зараження люди­ни вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). СНІД є кінцевою стадією ВІЛ-інфекції. Стаття 130 КК встановлює відповідальність за зараження саме ВІЛ-інфекцією, хоча нею охоплюється такий наслідок цього за­раження як СНІД. Встановлено, що ВІЛ-інфекція передається тіль­ки при попаданні вірусу з зараженою кров'ю в кров здорової людини (наприклад, при користуванні наркоманами одним і тим же шприцом) і при статевих контактах (в тому числі й гомосексуальних). Не менш небезпечні випадки зараження іншими невиліковними інфекційними хворобами, що є небезпечними для життя людей (наприклад, важкі форми туберкульозу).

Частина 1 ст. 130 КК встановлює відповідальність за свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіци­ту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небез­печною для життя людини. Поставлення в небезпеку зараження з об'єктивної сторони полягає в різних діях, які створюють реальну загрозу зараження потерпілого ВІЛ-інфекцією, СНІДом, іншою невиліковною хворобою. Це такі дії, які в даних конкретних умовах можуть привести до зараження іншої особи, і, якщо таке зараження не настає, то тільки внаслідок випадкових обставин, або заходів, вжитих потерпілим. Злочин вважається закінченим з моменту по­ставлення в небезпеку зараження. Згода потерпілого в цих випад­ках не виключає відповідальності суб'єкта злочину.

Способом поставлення в небезпеку зараження є статеві зносини або інші дії.

З суб'єктивної сторони цей злочин передбачає усвідомлення, тобто знання особою про наявність у неї ВІЛ-інфекції або СНІДу чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для жит­тя людей, і усвідомлення ним того, що він своїми діями ставить по­терпілого в небезпеку зараження.

Суб'єкт злочину – будь-яка особа, якій виповнилося 16 років, яка знає про свою хворобу.

Частина 2 ст. 130 КК передбачає відповідальність за зараження іншої особи вказаними в ч. 1 цієї статті хворобами, особою, що знала наявність у неї вірусу цієї хвороби.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий виявився інфікованим цим вірусом.

Необхідною ознакою об'єктивної сторони цього злочину є причинний зв'язок між діянням і зараженням потерпілого, згода якого на таке зараження не виключає відповідальності винного. Якщо не можна встановити, чи заразився потерпілий саме від дій цієї особи, останній може відповідати за ч. 1 ст. 130 КК – за поставлення в небез­пеку зараження ВІЛ-інфекцією чи іншою невиліковною інфекційною хворобою.

Суб'єктивна сторона цього злочину – лише злочинна самовпевненість. Оскільки закон вимагає усвідомлення особою наяв­ності у неї хвороби, вина у вигляді злочинної недбалості виклю­чається. Умисне зараження вказаними в ст. 130 хворобами тягне відповідальність за ч. 4 цієї статті.

Суб'єкт злочину – будь-яка особа, якій виповнилося 16 років і яка страждає на ці захворювання.

У частині 3 ст. 130 КК встановлена відповідальність за зараження вказаними хворобами двох чи більше осіб або неповнолітнього.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 130 КК – арешт на строк до трьох місяців або обмеження волі на строк до п'яти років, або по­збавлення волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 130 КК – позбавлен­ня волі на строк від двох до п'яти років; за ч. З ст. 130 КК – позбав­лення волі на строк від трьох до восьми років; за ч. 4 ст. 130 КК – по­збавлення волі на строк від п'яти до десяти років.

Зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК). Хвороби, що складають групу венеричних, різні за своєю етіологією (причиною виникнення), але поєднані в одну групу як такі, що передаються переважно в результаті статевих контактів. Не виключається їх передача і так званим побутовим шляхом (через нестералізований шприц, недодержання хворим правил гігієни тощо).

Особи, у яких виявлена венерична хвороба, письмово попере­джаються медзакладом про дотримання певних правил поведінки в побуті і при статевих контактах на період захворювання і контро­льного нагляду після вилікування, а також про кримінальну відпо­відальність за зараження іншої особи такою хворобою.

З об'єктивної сторони цей злочин полягає в зараженні однією особою іншої венеричною хворобою. До венеричних відносяться та­кі інфекційні захворювання, як сифіліс, гонорея, м'який шанкер тощо. Характер венеричного захворювання, методи і тривалість їх ліку­вання, можливість лікування не впливають на кваліфікацію злочи­ну. Для відповідальності за ст. 133 КК досить зараження хоча б однією з венеричних хвороб. Не мають значення для кваліфікації і способи зараження. Воно переважно настає внаслідок статевих зносин, в то­му числі і гомосексуальних, не виключається і зараження іншим чи­ном, наприклад, шляхом передачі недопалків, внаслідок поцілунку.

Згода потерпілого, наприклад, на статеві зносини з особою, хво­рою на венеричну хворобу, що призвело до зараження, не виключає протиправності діяння.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу. Це злочин з матеріальним складом і вимагає, щоб між діянням винного і наслідком, що настав, тобто зараженням потерпілого, був причинний зв'язок.

З суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений умисно (тобто з прямим або непрямим умислом) або внаслідок злочинної самовпевненості. У законі спеціально встановлено, що відповідаль­ність за ст. 133 КК настає, якщо особа знала про наявність у неї вене­ричного захворювання, тобто усвідомлювала, що хворіє саме на та­ку хворобу і що хвороба знаходиться у неї в стадії зараження (на­приклад, особа вступає в статеві зносини, не закінчивши курсу лі­кування).

Зараження іншої особи венеричною хворобою внаслідок злочин­ної недбалості виключає таке знання, а, отже, і відповідальність за ст. 133 КК.

Суб'єкт цього злочину – будь-яка особа чоловічої або жіночої статі, якій виповнилось 16 років, яка хворіє на венеричну хворобу і знає, що вона у неї є.

У частині 2 ст. 133 КК встановлені кваліфікуючі обставини злочину. Ними є: а) зараження венеричною хворобою особою, раніше суди­мою за цей злочин; б) зараження двох чи більше осіб; в) зараження неповнолітнього, тобто особи, якій не виповнилося 18 років.

Для відповідальності за ч. 2 ст. 133 КК досить однієї із вказаних кваліфікуючих ознак.

У частині 3 ст. 133 КК передбачена відповідальність за зараження венеричною хворобою, якщо воно спричинило тяжкі наслідки (на­приклад, безплідність, самогубство потерпілого).

Покарання за злочин, за ч. 1 ст. 133 КК – виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців, або обме­ження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на той са­мий строк; за ч. 2 ст. 133 КК – обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. З ст. 133 КК – по­збавлення волі на строк від двох до п'яти років.


Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 74 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.012 сек.)