Повноваження та статус Євроюсту

З 1995 року в ЄС діє Європейський Омбудсмен. Він уповноважений приймати скарги від громадян Євросоюзу та юридичних осіб на діяльність інституцій ЄС, окрім Суду ЄС та Суду першої інстанції. Європейський Омбудсмен є цілком незалежною та незаангажованою особою.

Обирає його Європейський Парламент на початку кожної своєї каденції. Від квітня 2003 року на цій посаді працює Нікіфорос Діамандурос. Раніше він був національним Омбудсменом Греції.

Отже, Європейський Омбудсмен розслідує випадки незадовільного адміністрування в інституціях Євросоюзу. Це, наприклад, нечесність, дискримінація, зловживання владою, ненадання громадянину відповіді на його запит, відмова у наданні інформації, необгрунтована затримка у вирішенні питання. 2007 року Європейський Омбудсмен отримав 3263 скарги.

У своїй діяльності він використовує кілька інструментів. Може просто проінформувати інституцію, про яку йдеться у скарзі, про її отримання й попросити вирішити питання - водночас проводячи, у разі потреби, своє розслідування. Якщо інституція не реагує належним чином, Омбудсмен намагається знайти взаємовигідне для скаржника та інституції рішення. Коли ж це не вдається, Омбудсмен може надіслати до інституції рекомендацію зі своїм рецептом розв’язання ситуації - тоді та має надіслати протягом трьох місяців детальний звіт щодо цього конкретного випадку. Якщо ж вона відкидає рекомендацію, Омбудсмен надсилає до Європейського Парламенту спеціальне повідомлення про це.

Коли скарга надходить до Омбудсмена, її розглядають на предмет прийнятності - тобто чи є це питання в його компетенції. Адже він не вирішує справ, що стосуються, наприклад, національних, регіональних або місцевих адміністрацій у країнах-членах. Але як свідчить практика, подібних скарг надходить більшість - торік лише 863 з 3263 звернень були визнані такими, що є в компетенції Омбудсмена. Проте, навіть якщо питання й не перебуває в його компетенції, Омбудсмен все одно намагається посприяти віднайденню найкращого рішення для скаржника - наприклад, через передачу скарги до Європейської мережі омбудсменів.

Ось один з цьогорічних прикладів з діяльності Омбудсмена. Завдяки йому було віднайдено мирне рішення в суперечці Європейської Комісії та одного з нідерландських дослідницьких інститутів. 2006 року від нього до Омбудсмена надійшла скарга, що ЄК не виплатила йому 288 тисяч євро на дослідницький проект щодо грипу. Брюссель у відповідь заявив, що інститут не надав усю необхідну документацію, зокрема що стосується витрат - це й спричиняє затримку з виплатою. Після втручання Омбудсмена у червні цього року Комісія заявила, що вона розблокує виплату грошей, а інституту надіслала додаткові роз’яснення щодо того, як саме має бути складена документація.

Повноваження та статус Євроюсту

З метою посилення боротьби з тяжкими формами організованої злочинності Європейська рада, що засідала в м. Тампере 15 і 16 жовтня 1999 р., вирішила створити спеціальний підрозділ: Євроюст (Eurojust), який мав складатися з прокурорів, магістратів або офіцерів поліції, що володіють аналогічними повноваженнями. Євроюст передбачалося заснувати як орган ЄС, наділений правами юридичної особи. Попередником Євроюсту було Європейське відомство по боротьбі із шахрайством (OLAF). Євроюст був створений шляхом ухвалення рішення Ради ЄС від 28 лютого 2002 р., відповідно до ст. 31 і п. «з» ч. 2 ст. 34 Договору про ЄС та з урахуванням висновку Європейського парламенту. Це рішення стало установчим актом нового органа Європейського Союзу.

Необхідність у створенні цієї структури була обумовленою потребою в забезпеченні подальшого поліпшення співробітництва між державами-членами в області правосуддя, особливо в питаннях питань боротьби проти тяжкої злочинності, що стає результатом діяльності транснаціональних організацій. Держави ЄС визнали, що щоб домогтися реального підвищення ефективності співробітництва між ними в області правосуддя, на рівні Союзу було необхідно невідкладно вжити заходів організаційного характеру. Дані міри були покликані сприяти оптимальної координації дій держав-членів, здійснюваних у ході розслідувань і заходів для кримінального переслідування, що торкаються території декількох з них. При цьому, спеціально зазначалося в документах ЄС, у повному обсязі повинні поважатися основні права і свободи особи.

^ Європейські закони визначають структуру Євроюсту, порядок його роботи, сфери діяльності та його завдання:

a) ініціювати та координувати кримінальні переслідування, що їх провадять компетентні національні органи, особливо щодо злочинів проти фінансових інтересів ЄС;

b) зміцнювати судову співпрацю, зокрема через розв’язування конфліктів юрисдикцій та через близьку співпрацю з європейською судовою мережею.

Cтатус та компетенція європейського поліцейського управління (Європолу)

Однією з перших ознак розбудови нової європейської системи внутрішньої безпеки стало заснування регіональної міжурядової організації Європейського поліцейського відомства – Європолу. Європейське поліцейське управління (Європол, англ. European Police Office, Europol) є установою правопорядку Європейського Союзу, уповноважену збирати інформацію щодо кримінальних злочинів. Завданням Європолу є підтримка й зміцнення діяльності поліцейських органів та інших правоохоронних служб держав-членів, їхню взаємної співпраці щодо запобігання серйозній злочинності, яка впливає на дві чи кілька держав-членів, тероризму та формам злочинів, що впливають на спільні інтереси, охоплені політикою ЄС, та щодо боротьби проти них.

Європейські закони визначають структуру Європолу, порядок його роботи, сферу діяльності та його завдання:

a) збирати, зберігати, опрацьовувати, аналізувати інформацію, яку органи держав-членів чи треті держави чи органи, та обмінюватися нею;

b) координувати, організовувати та виконувати слідчі та оперативні дії, проваджувані разом із компетентними органами держав-членів чи у складі спільних слідчих команд, а коли є така потреба – підтримуючи зв'язок із Євроюстом²⁹.

Створення Європолу стало можливим завдяки активному лобіюванню цієї ідеї урядовими колами Федеративної Республіки Німеччини характерно що в Німеччині досить давно дискутувалося питання щодо можливостей створення наднаціональної поліцейської служби на зразок європейського ФБР. Пропозиція тодішнього федерального канцлера ФРН Г.Коля підтримана президентом Франції Ф. Міттераном щодо побудови спільної європейської служби кримінальної поліції для боротьби з незаконним поширенням наркотиків та іншими тяжкими формами організованої злочинності була схвалена на засіданні Ради Європи у Люксембурзі в липні 1991 р. У Маастрихтській угоді про утворення Європейського Союзу від 7 лютого 1992 р. був підтверджений намір заснувати європейську поліцейську службу для покращення співробітництва між країнами членами ЄС у боротьбі з торгівлею наркотичними речовинами тероризмом та іншими тяжкими формами міжнародної організованої злочинності. Для розробки концепції перспективної діяльності служби вже 2 червня 1992 р. у Страсбурзі було створено інтернаціональний штаб у складі близько 20 представників національних служб кримінальної поліції Франції, Італії, Бельгії, Великобританії, Федеративної Республіки Німеччини та Нідерландів.

Проблема утворення Європолу полягала в тому, що навіть для такого успішного утворення як ЄС, характерним є покроковий, поетапний розвиток ідеї і реалізації співробітництва правоохоронних органів. Кожна держава ЄС має власну унікальну правову систему і відмовлятися від неї не збирається.

Європолу на початковому етапі становлення до підписання відповідної Конвенції відводилася роль спеціалізованої координаційної установи по протидії наркоторгівлі про що було заявлено 2 червня 1993 р. на нараді міністрів внутрішніх справ і юстиції країн членів ЄС. Саме такий статус він мав 3 січня 1994 р. коли при штаб-квартирі ЄС у Гаазі було відкрито представництво Європолу як координаційної інстанції по боротьбі з наркобізнесом. З березня 1995 р. компетенція Європолу була поширена також на злочини пов’язані з викраденням автомобільного транспорту, незаконною торгівлею радіоактивними речовинами організацією і здійсненням нелегальної імміграції, торгівлею людьми, фальшивомонетництвом і підробкою інших засобів платежу; тероризмом; відмиванням грошей.

Відповідно до рішення Ради Європейського Союзу від 6 грудня 2001 р. у компетенцію Європейського поліцейського відомства додатково були передані багато інших видів міжнародної злочинності, у тому числі: злочини проти життя, волі й особистої недоторканності (вбивство, нанесення тяжких тілесних ушкоджень і ін.); проти власності, суспільних благ і в сфері фінансової діяльності (розкрадання, зроблене організованою групою, вимагання й ін.); деякі злочини в області незаконної комерційної діяльності і проти навколишнього середовища.

Розуміючи необхідність чіткого визначення правового статусу Європолу і розширення в умовах бурхливого зростання злочинності, особливо транснаціональної, його компетенції представниками європейських держав невдовзі було розроблено Конвенцію на підставі статті К. 3 Угоди про заснування Європейського Союзу про створення Європейського поліцейського відомства. Конвенція про створення Європолу що була підписана представниками країн-членів ЄС 26 липня 1995 р. Ратифікація конвенції тривала досить довго, так, наприклад, німецький бундестаг ратифікував її тільки в грудні 1997 р. що для країни-ініціатора було дещо пізно. У червні 1998 р. останні три країни – Бельгія Греція і Люксембург передали для зберігання ратифікаційні документи. Конвенція про створення Європолу набула чинності 1 жовтня 1998 р., внаслідок чого він набув офіційного статусу міжурядової правоохоронної організації. Зауважимо, що прибічники якнайшвидшої легітимізації Європолу заявляли про існування об’єктивних передумов для підписання і ратифікації конвенції ще у 1994 р. але на заваді стали правові колізії та сумніви керівництва Великобританії, бюрократичні перепони та технічні складнощі. Фактично Європол розпочав повноцінну діяльність з 1 липня 1999 р., оскільки для створення відповідних умов роботи виникла потреба в доповнення до Конвенції розробити і затвердити ряд правових актів.

Дата добавления: 2015-11-28