Читайте также:
|
Втрата зовнішньої підтримки; жорстокий окупаційний режим, установлений німецько-австрійським командуванням, викликав у населення невдоволення; відсутність боєздатної, регулярної армії; опозиційність майже всіх політичних сил і в місті, і на селі гетьманському режиму (Український національний союз, серпень 1918); несприйняття населенням окремих заходів гетьмана, що спричинило повстанський рух; відмова від незалежності; підривна діяльність радянської Росії.
10. ЦЮПА Іван Антонович – письменник. У Івана Антоновича надзвичайно багатий літературний доробок — книжки оповідань, нарисів і повістей: "Чотири вітри", "Новели рідного краю", "Василь Сухомлинський","Миргородська криниця" та інші романи "Брати", "Назустріч долі", "Вічний вогонь","Через терни до зірок", "Краяни", "Мужній вершник", "Дзвони янтарного літа" таінші. В 1995 році вийшла нова книга письменника "В пазурах єжовщини", яку він, репресований та реабілітований, присвятив "світлій пам'яті незабутніх земляківмоїх, розчавлених на жорнах тиранії, замучених голодомором, доведених до згуби по тюрмах і таборах, безневинно розстріляних".
Офіційними виконавцями волі партії були відповідні громадські організації – спілки письменників, художників, композиторів тощо. Чисельність Спілки письменників, наприклад, перевищувала 900 чоловік. Ці спілки та їхні партійні організації виконували також і функції тиску на „нестійких” чи „непокірних”. Партія уважно стежила за настроями митців. Проявом цього були численні партійні постанови з питань літератури й мистецтва, з’їзди й пленуми творчих спілок. Як наслідок, у літературі й мистецтві культивувалися кон’юктура, пристосуванство, прагнення догодити вищому партійно-державному керівництву.
Виконання волі партії стимулювалися лауреатськими званнями, почестями і матеріальним достатком.
Незважаючи на „відлигу” 60-х років, більшість українських письменників залишалася на позиціях офіціозу і соціалістичного реалізму. О. Корнійчук, М. Бажан, Ю. Смолич, М. Стельмах 1966 р. були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. Їхні прізвища зустрічаємо і серед лауреатів затвердженої у 1962 р. Шевченківської премії.
Та у Україні, як і взагалі в Радянському Союзі, існувало інше мистецтво. Чесні, талановиті письменники, поети, художники гостро відчували наростання негараздів у суспільстві. З тривогою сприймали вони поширення в народі пристосуванства, роздвоєння моралі, хабарництва. Їхню увагу все більше привертало катастрофічне погіршення екологічної обстановки в Україні, пов’язане з безконтрольною діяльністю центральних відомств. Вони вбачали причини занепаду національної культури, звуження сфери вживання української мови у відсутності реального суверенітету, права українців самим вирішувати свою долю.
Ці почуття яскраво відображені в кращих творах літератури і образотворчого мистецтва України 60 – 80-х років. Вони знаходили живий, зацікавлений відгук у широких колах громадськості. Водночас, номенклатурні верхи України насторожено, а то й вороже сприймали їх.
1968 р. – з ініціативи партійно-державного керівництва розгорнулася кампанія цькування ОлесяГончара за його роман „Собор”.
„Собор” — роман-застереження, один із найвідоміших і найвизначніших творів Олеся Гончара. Написаний 1967 року.
Протягом майже 20 років замовчувався прорадянською літературною критикою, що трактувала «Собор» як творчу невдачу, порівнюючи його із іншими творами письменника, зокрема «Прапороносці», «Людина і зброя», «Злата Прага».
«Собор» можна вважати романом-попередженням перед загрозливим наростанням ряду тенденцій моральної деградації суспільства у середині шістдесятих років.
Вперше вийшов у січневому номері журналу «Вітчизна» 1968 року. Того ж року двічі друкувався у видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник». До друку був підготовлений також і російський переклад роману, що мав вийти на сторінках журналу «Дружба народов». Проте на прохання «украинских товарищей» журнал взагалі відмовився від публікації роману.
Після цього твір до 1987 року не видавався через те, що був розкритикований і не імпонував радянському правлінню, свідомо замовчувався, хоч і не був офіційно вилучений з бібліотек. Крім того, від письменника вимагали переробити роман або ж зректися його, на що Олесь Гончар не погодився, не зважаючи на погрози другого секретаря ЦК КПУ Ляшка, а також Щербицього, Федорчука, Ватченка, Грушецького та Добрика. Самого автора Шелест добивався арештувати, проте Голова Президії Верховної Ради СРСР Підгорний не погодився:
Знову роман вдалося надрукувати весною 1987 року російською мовою у московській газеті «Роман-газета», цього ж року «Собор» вийшов і українською мовою у семитомному виданні творів Олеся Гончара. 29 березня 1968 року на пленумі ЦК КПУ перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко привселюдно заявив: «Собор — ідейно порочний, шкідливий і пасквільний твір». Цю несправедливу, упереджену критику партійного функціонера підтримав і Петро Шелест – перший секретар ЦК КП України. Но самым страшным было, как Олесь Терентьевич сам назвал, «шамотіння»вокруг «Собора» (М.Шамота — тогдашний директор Института литературы).
Володька Лобода (герой роману „Собор”)— типовий образ руйнівника того часу — він умілий пристосуванець, котрий ладен будь-що догодити вищим ешелонам влади, незалежно від того, який треба буде зробити крок — нищення чи творення.
Життєве кредо Володимира Лободи — вміло служити власним далекосяжним кар'єристським цілям, чинодерським інтересам, вгадування волі вищих чиновників. Такі люди тонко відчувають вимоги часу, моду на нове і обов'язково мають продемонструвати свою першість, сміливі ідеї, прогресивність, швидко зорієнтувавшись на нову хвилю.
Засудження й фактична заборона „Собору” знаменувала початок „закручування гайок” в ідеологічній і культурній сферах. Після усунення П. Шелеста від керівництва Компартією України і обрання на цю посаду В. Щербицького, упередженість і підозрілість у ставленні до творчої інтелігенції України з боку парт керівництва ще більше посилились.
Згаданий уривок джерела є частиною спогадів члена Спілки письменників України Івана Цюпи про зустріч Першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста з провідними українськими радянськими письменниками: Гончаром, Бажаном, Козаченком, Новиченком, Башем, Збанацьким, Зарудним, Вороньком, Павличком, Коротичем, Смоличем, Цюпою, на якій партійний керівник долучився до критики роману О. Гончара “Собор”. Але тверда відповідь Гончара перевела розмову в інше русло, “...до проблем загальнонаціональних. Заговорили про Україну, виступаємо проти русифікації”.
Головна думку, яку намагався у спогадах довести Цюпа, міститься у словах П. Шелеста: “Ось ми зараз сидимо з вами за єдиним столом, говоримо про такі речі, що коли б це було у тридцять сьомому, то нас би усіх запроторили в тюрму...”
Поданий документ додає ще одного штриху до розуміння радянської епохи, ролі П. Шелеста у процесах тієї доби.
Варіант 14
1. Б: Наступ Української галицької армії під час українсько-польської війни (Чортківська офензива)
2. В: 4 – обрання О. Кириченка першим секретарем ЦК Компартії України (1953), 1 – Виступ М. Хрущова «Про культ особи та його наслідки» на ХХ з’їзді КПРС (1956), 2 – Суд у Львові над членами УРСС Л. Лук’яненком, І. Кандибою та ін. (1961), 3 – Вихід перших шести випусків «самвидавського журналу» «Український вісник» (1970 – 1972).
А
4. Б: 1 – надання переваги при вступі до ВНЗ особам робітничо-селянського походження, 4 – збільшення кількості вчительських курсів, педінститутів та педтехнікумів.
5. В: 2 – поява нових політичних партій відбувалася одночасно із наростанням внутрішніх суперечностей у КПУ, 4 – діяльність більшості новоутворених партій набувала опозиційного характеру.
6. В: 2 – ініціював підписання у квітні 1920 р. Варшавського договору між УНР та Польщею, 5 – у лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР.
Рр.
8. Йосип Сліпий (митрополит та архієпископ Української греко-католицької церкви).
Конфлікт УЦР з німецько-австрійською окупаційною адміністрацією; невиконання УЦР своїх зобов’язань перед країнами Четверного союзу; конфлікт УЦР з промисловцями, великими землевласниками; нездатність УЦР налагодити ефективну систему державного управління; втрата УЦР соціальної опори; прихильність лідерів УЦР до соціалістичних ідей; втома населення від нестабільності, прагнення встановити сильну владу; втручання німецько-австрійської адміністрації у внутрішні справи Української Народної Республіки.
Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 49 | Нарушение авторских прав