Законодавча влада. Заради уникнення або зменшення загрози узурпації влади у середньовічній Європі

Заради уникнення або зменшення загрози узурпації влади у середньовічній Європі почали застосовувати інститут представницьких зборів, які репрезентували й виражали інтереси і волю вищих суспільних верств. З кінця XVIII ст. внаслідок буржуазних революцій і поступового утвердження ліберально-демократичних режимів вони перетворилися на збори повноважних представників народу і до них перейшла функція державного законотворення.

Разом з тим не лише в минулому, але й у сучасних суспільствах суб'єктом законотворення може виступати не тільки парламент, а й глава держави, органи виконавчої влади (уряд) чи судової влади. Іноді закони ухвалюють на референдумі. Проте головна, визначальна роль у законотворенні належить представницькому органові — парламенту, який забезпечує відповідність між цілями й методами діяльності державної влади та потребами й очікуваннями громадян. Обираючи своїх представників до органів державної влади, громадяни висловлюють підтримку тим політичним силам, які найкраще представляють різноманітні інтереси людей і суспільних груп. А це дозволяє обмежувати зловживання владою політично впливових груп чи окремих осіб.

Практика законотворення представниками народу відповідає таким принципам сучасної демократії, як суверенітет народу, поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову, представницьке правління, верховенство закону. В демократичній державі саме закони, а не особиста воля можновладця чи постанова якоїсь партії мають найвищу й обов'язкову силу.

За допомогою законів здійснюється керівництво життям суспільства, управління спільними справами та розв'язання існуючих проблем. Закон — це специфічне рішення тривалої дії, ухвалене уповноваженим на те органом. Державні закони — це видані найвищим законодавчим органом державної влади правила і норми, які є:

- обов'язкові для виконання, на відміну, приміром, від моральних норм чи
правил етикету; порушення вимог закону неодмінно тягне за собою ка
ральні санкції;

- обов'язкові для всіх; будь-які винятки з закону заперечують його норма
тивне, імперативне значення;

- рівні, тобто такі, що однаково застосовуються до всіх.

Закон повинен бути відображенням суспільного права та, разом з тим, сам може бути і часто є джерелом права. Т. Гоббс вважав, що право — це свобода щось робити або не робити, закон же є приписом, наказом робити або, навпаки, не робити щось. Право базується на цінності спокійного й керованого розумом спілкування одних людей з іншими, й воно формується спонтанно, тоді як закон формулюється людьми (державною владою) свідомо й

цілеспрямовано. Звідси суперечливість закону, який повинен задовольняти загальносуспільну потребу порядку та злагоди, але водночас може бути виявленням волі пануючої у суспільстві верстви.

За тоталітарного режиму, коли державна влада є майже абсолютною, фактичним джерелом законодавства виступає верховний правитель або олігархічна група («партія»). В цьому випадку закон відображає майже виключно волю (або, сказати б, сваволю) цих правителів, і його дія спрямована лише в одному напрямку — від державної влади на суспільство. Офіційні законодавчі органи, які можуть існувати й за такого режиму, тільки закріплюють і підтримують висловлену правителем волю. Ба більше, прийняті таким способом закони доповнюються великою кількістю підзаконних актів, для яких не потрібно ніякого схвалення законодавчого органу. Відповідність закону щодо права за цих умов виявляється мінімальною, і держава мусить тримати великий апарат примусу й контролю, який наглядає не стільки за дотриманням вимог закону, скільки за лояльністю населення до представників влади.

Для деяких видів авторитарних режимів характерна абсолютизація законодавства — прагнення регламентувати по можливості усі, навіть найдрібніші аспекти діяльності суспільства. За таких умов право як свобода людини щось робити чи чогось не робити є похідною від закону: громадянинові дозволяється робити лише те, що дозволено законодавством. Правом формувати й змінювати законодавство в такому суспільстві користується, крім офіційного законодавчого органу, й виконавча влада, внаслідок чого система державних законів стає надзвичайно громіздкою та складною, а кожне нове явище чи процес у суспільстві вимагає не тільки прийняття нових законів, але й перегляду вже прийнятих. У такій державі дотримання закону вимагають від усіх, але правляча верхівка «підганяє» законодавство під власні інтереси.

На відміну від щойно охарактеризованих недемократичних режимів демократія передбачає якнайбільшу узгодженість закону та права. Не заперечуючи важливості існування державних законів і необхідності їх дотримання всіма членами суспільства, демократичний режим залишає індивіду широку свободу вибору способів і напрямів діяльності, обмежуючи її не приписами, а «правилами гри». За демократичного режиму законодавчий орган стає складовою державної влади, відносно незалежною від інших складових — виконавчої та судової влади. Відповідність закону та права, помітно менший в порівнянні з авторитарними режимами об'єм законодавчих норм дозволяють спрямовувати діяльність державного апарату не стільки на контроль за дотриманням законів, скільки на сприяння розвитку держави і суспільства.

Важливою характеристикою демократичного законодавства є його стабільність: суспільні правила і норми залишаються незмінними впродовж

тривалого часу. Це гарантує усталеність державної влади як системи керівних інститутів (при змінюваності людей при владі), а отже, збереження спокою і порядку в суспільстві в цілому. Стабільність, проте, не можна абсолютизувати. За певних умов вона може стати гальмом суспільного розвитку, призвести до надмірної регламентації явищ і процесів суспільного життя. Отже, законодавство повинно не лише відповідати вимогам стабільності і наступності, а й забезпечувати здійснення необхідних (інколи навіть радикальних) змін.

Державні органи законодавчої влади. Важливим етапом у формуванні сучасних демократичних держав було заснування законодавчих установ в європейських країнах ще за часів абсолютних монархій. Відмовляючись від претензії на свою винятковість у створенні законів, виявляючи готовність поділити відповідальність за ухвалення законів з представницькими інститутами, верховні правителі в ті часи керувалися переважно фіскально-фінансовими міркуваннями. Але чинячи так, вони закладали основи для майбутнього розвитку представницьких асамблей, обраних народом. Поступово були відпрацьовані механізми нагляду за тим, як урядовці витрачають кошти, зібрані з населення у вигляді податків. Представницькі зібрання згодом почали домагатися права брати участь в ухваленні рішень щодо того, як ці кошти мають бути витрачені. Так складалася практика, згідно з якою чи не найголовнішою функцією парламенту є щорічне ухвалення головного фінансового закону держави — бюджету⁵¹.

В широкому розумінні законодавчу функцію в державі виконує вся сукупність представницьких органів — легіслатура. Легіслатура якоїсь країни — це ієрархізована низка установ — від муніципальних рад, які є законодавцями в межах своєї території й компетенції, до найвищого в державі законодавчого органу — парламенту. Парламент — це найвищий колегіальний законодавчий і представницький орган влади в державі з республіканською формою правління. Це зібрання депутатів, обраних відповідно до існуючої в конкретній країні виборчої системи для вираження інтересів виборців та здійснення функції законотворення.

⁵¹ У XIII ст. парламентом у Франції називали судовий орган при королі. Згодом цю назву було перенесено на вищі провінційні суди Франції. У другій половині XIII ст. «парламентом» в Англії називали раду, яку скликав монарх і яка складалася з представників духовенства і феодальної знаті. З XIV ст. тут утвердилася двопалатна система парламенту. Верхня палата — «палата лордів» — представляла духовну й світську феодальну аристократію. Нижня палата — «палата громад» — складалася з виборних представників міст і графств. Королі зверталися до парламенту насамперед для того, щоб отримати субсидії. Саме парламент мав право встановлювати податки. Згодом розвинулись законодавчі повноваження парламенту, які в Англії виросли з його права подавати монархові петицію — прохання видати з якогось питання закон. У XV ст. парламент почав представляти королю готові законопроекти, які отримали назву «білль». Король міг або підписати, або відхилити запропонований законопроект, але не міг вносити до нього правки чи корективи.

Способи формування законодавчого органу бувають різними за різних політичних режимів. За умов тоталітаризму вибори (якщо їх взагалі проводять) бувають лише формальним затвердженням складу законодавчого органу з числа висуванців державної влади. В авторитарній державі політична боротьба відбувається всередині самих структур влади, в атмосфері байдужості громадян. Навіть наявність декількох кандидатів не означає ні демократичності виборів, які часто фальсифікуються або відбуваються в умовах переслідувань опозиції, ні участі народу в законотворчому процесі, оскільки значну частину законодавства складають акти виконавчої влади, формування яких відбувається без участі обраних представників народу.

За умов демократії проводяться чесні, конкурентні вибори, у яких нарівні з правлячою політичною силою змагаються опозиційні партії чи блоки. Вони забезпечують формування законодавчого органу, який представляє усі значні організовані групи суспільства, що має гарантувати ухвалення правових законів в інтересах усього суспільства.

Ключова фігура у будь-якому парламенті — депутат (від лат. deputatus — визначений, посланий), особа, уповноважена громадянами виконувати певні відповідальні завдання, доручення, репрезентувати й відстоювати їхні інтереси, виступати від їхнього імені.

Практично у всіх розвинутих демократіях депутати не мають юридичних зобов'язань перед виборцями щодо своєї діяльності, тобто володіють вільним (на відміну від імперативного⁵²) мандатом і не можуть бути достроково відкликані виборцями. Вважається, що вільний мандат повніше відповідає політичному призначенню депутата як члена загальнонаціонального представницького органу, надає його діяльності державного характеру. З іншого боку, імперативний мандат створює підстави для тіснішого зв'язку парламентарів зі своїми виборцями.

Важливим компонентом внутрішньої структури парламентів є комітети (комісії). їхня роль полягає у попередньому обговоренні питань, поданих на

Від лат. mando — доручаю та imperativus — наказовий. Імперативний мандат — це стиль делегування владних повноважень, характерний для одномандатних виборчих систем, за якого громадяни, обираючи до представницького органу конкретну особу, не тільки наділяють її повноваженнями, а ще й зобов'язують репрезентувати й захищати їхні інтереси, перейматися конкретними проблемами округу, звітувати про свою діяльність. Імперативний мандат передбачає тісний зв'язок депутата з виборцями, можливість останніх впливати на його позицію, уповноважувати його на конкретні дії, на відповідне голосування з тих чи інших питань, право і можливість виборців знати, як голосував депутат. На відміну від вільного мандата, імперативний мандат передбачає можливість відкликання депутата в разі невиконання ним наказів виборців. Втім, певні елементи імперативності присутні й за умов партійно-пропорційного способу обрання. Адже депутат, обраний у складі партійного списку, зобов'язаний дотримуватися вимог партійної дисципліни, вказівок керівників фракції (Див.: Рябов С. Політологія: словник понять і термінів. - Київ, 2001. - С. 97-98).

Скан 21-02-2005

Дата добавления: 2015-11-26