Д. І IfMDM ЇМ

15. У чому суть компетенції комітетів з расової дискримінації, ліквідації
дискримінації стосовно жінок, з економічних і культурних прав, проти кату
вань, з прав дитини?

16. Чи має людина право на індивідуальне звернення до судових і несудо-
вих міжнародних органів?

17. Які органи забезпечують захист прав людини в європейській системі
захисту прав і свобод?

18. Чи існує система захисту прав людини в рамках Співдружності Неза
лежних Держав?

19. У чому особливості діяльності Міжамериканської комісії та Міжаме
риканського суду з прав людини?

20. Які особливості дії механізму захисту прав людини на африканському
континенті?

21. У чому суть системи захисту прав і свобод людини в Україні?

22. Що спільного і відмінного в діяльності із захисту прав людини в Укра
їні таких органів і посадових осіб: Верховної Ради України; Уповноважено
го Верховної Ради України з прав людини; Президента України; Кабінету
Міністрів; місцевих державних адміністрацій; органів місцевого самовряду
вання; правоохоронних органів; адвокатури; судів; неурядових правозахис-
них організацій?

Література______________________________________

Основна

1. Дженіс М., Кей P., Бредлі Е. Європейське право в галузі прав людини:
Джерела і практика застосування: — Київ, 1997.

2. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Ук
раїні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини. - Київ, 2000.

3. Конституційне право України. / За ред. В.Ф. Погорілка. — Київ,
2000.

4. Конституція України. - Київ, 1996.

5. Конституція України: Коментар законодавства України про права та
свободи людини і громадянина: Навч. посібн. — Київ, 1999.

6. Международньїе актьі о правах человека: Сборник документов. — Мос
ква, 1999.

7.Общая теория прав человека. Рук. авт. кол-ва и отв. ред. Е.А. Лукаше-ва. — Москва, 1996.

8. Основи конституційного права України: Підручник. 2-ге доп. вид. / За
ред. В.В. Копейчикова. - Київ, 1998.

9. Права человека. Учебник для вузов / Отв. ред. Е.А. Лукашева. — Мос
ква, 1999.

10. Про засади державної політики України в галузі прав людини: Поста
нова Верховної Ради України від 17 червня 1999 // Відомості Верховної Ра
ди України. - 1999. - №35.

11. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загальна характе
ристика) // Право України. — 1999. — №10.

Додаткова

1. Гайєк Ф.А. Право, законодавство і свобода. Нове визначення лібераль
них принципів справедливості і політичної економії. — Київ, 2000.

2. Довідник з прав людини. - Київ, 1995.

3. Погорілко В.Ф., Головченко В.В., Сірий М.І. Права та свободи людини
і громадянина в Україні. - Київ, 1997.

4. Права человека накануне XXI века. — Москва, 1994.

5. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. - Київ, 1995.

6. Терьішник В.М., Марченко А.В., Тертьішник А.И. Защита прав и сво-
юд человека: Научно-практическое пособие. - Харьков, 2000.

7. Фатєєв А.Г. Захист прав людини: Україна десь. — Київ, 1998.

8. Human Righrs in International Law: Legal and Policy Issues - Oxford,
984. -Vol. 1.

9. Robertson A. Human Rights in the World.-Manchester, 1972.

6. СУДОВА ВЛАДА

Одним із основоположних принципів демократичного суспільства, беззаперечною цінністю людського буття є справедливість. її забезпеченню й дотриманню у демократичних державах має слугувати судова влада — специфічна гілка державної влади, що чинить правосуддя уповноваженими на те державними органами (судами) шляхом розв'язання правових конфліктів та здійснення судового контролю.

Основною метою судових органів є здійснення правосуддя шляхом справедливого розв'язання правових конфліктів між громадянами, між громадянами та органами влади й організаціями. Захист громадянських прав і свобод — визначальна характеристика судочинства у правовому суспільстві.

Дієвість та демократичність судової системи у тій чи іншій державі визначається такими факторами, як досконалість чинного законодавства, передусім процесуального, професіоналізм суддів, відповідальність працівників судових органів за забезпечення законності, їхня відданість ідеалам та принципам демократії (зокрема, недоторканості прав і свобод особистості, рівності усіх перед законом, верховенства права), здатність бути незалежними у своїх судженнях і висновках.

Судова система, яка діє на засадах поділу влади, поряд з такими інституціями, як опозиція, громадська думка, незалежні засоби масової інформації, здатна запобігати узурпації й зловживанню владою, протидіяти чиїмсь намаганням стати над законом.

В прийнятій 1996 р. Конституції України задеклароване прагнення побудувати таку судову систему, яка б відповідала демократичним засадам. Це потребує культивування у громадській свідомості поняття справедливості, вдосконалення законодавства й підготовки працівників судових установ усіх рівнів, звернення до вивчення історичного й зарубіжного досвіду.

6.1. Роль судової влади в державі____________

Суди в історії людства. Практика розв'язання конфліктів між людьми набула певних регульованих форм ще в стародавні часи. Цю функцію виконували старійшини, вожді, провідники родів та племен спочатку на основі неформальних правил — звичаїв, які згодом переросли в офіційно визнані, формальні правила — закони²⁵.

Певний час поширеним засобом розв'язання конфліктів була кровна помста — таліон (від лат. talio - відплата, відповідна силі злочину). Сутність таліону полягала в тому, щоб не просто помститися за образу, а завдати саме рівнозначної шкоди за принципом «око за око, зуб за зуб». На тому рівні розвитку суспільних відносин таке покарання за злочин, а отже, і захист інтересів постраждалого, вважалося справедливим.

Характерною ознакою судової системи в стародавні часи було співіснування старих родових та нових на той час державних судів. Так, у стародавніх Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї судочинство на місцях здійснювали старости общин або суди.місцевих громад. Судові функції виконували також представники адміністрації — управителі міст, округів та областей, намісники в провінціях, царські радники, міністри. Найвищим суддею був цар, який, окрім іншого, розглядав і скарги щодо рішень нижчих судових інстанцій. Згодом виникли державні (царські) суди з професійними суддями, яких призначав цар або його намісники і які поряд із суто судовими функціями займалися іншими справами — наглядали за сплатою податків, контролювали управління царськими маєтками тощо.

В античних державах — громадянських самоврядних полісах Стародавньої Греції (VI-IV ст. до н.е.) та республіканському Римі (VI-I ст. до н.е.) — одна із найважливіших функцій правосуддя полягала у захисті інтересів громадянина. Адже це були суспільства вільних і рівноправних громадян.

В Афінах класичного періоду (Vct. до н.е.) судочинство здійснювача гелі-ея, або афінський суд присяжних, як один з найважливіших органів афін-ської демократії. Чисельність членів геліеї налічувала близько 6 тисяч осіб, що зумовлювалося не лише кількістю позовів до суду та судових справ, а й прагненням афінян запобігти підкупові суддів та залучити до державної діяльності якомога більше громадян. Геліеї розглядали позови, розділившись на окремі палати, причому судові справи між палатами розподілялися жеребкуванням. Це забезпечувало незалежність суду. Звинувачення та захист мали приватний, а не державний характер. Судовий процес відбувався на основі принципу змагальності, який набув досконалої форми у Стародавньому Римі. Важливим наслідком функціонування римського судочинства було виокремлення двох категорій справ: публічних, пов'язаних із порушенням державних інтересів, та приватних, які стосувалися окремих осіб. Певний час у Римі співіснували самосуд (тобто випадки, коли державна влада не втручалася у суперечки, що виникали між громадянами) та державні суди. У період імперії (I-Vct. н.е.) судочинство стало державною монополією. Імператорські чиновники розв'язували конфлікти як між окремими громадянами, так і між громадянами та державою. Тоді ж були створені спеціальні станові суди, які розглядали справи сенаторів, придворних, духівництва, військових.

Правила римського судового процесу, як і все римське право, пізніше запозичили й застосовували в епоху раннього середньовіччя європейські країни. Проте згодом суди в Європі перетворилися з органів публічно-правової влади на органи приватної влади феодалів, в руках яких зосереджувалися широкі політичні та економічні повноваження. Це сталося внаслідок надання феодалам так званого імунітету — сукупності політичних прав, які великі

О3

землевласники отримували від короля. Одним із виявів імунітетних прав феодала було виконання ним судових функцій щодо підлеглого йому населення. Через те, що саме місцевий феодал (а не представники загальнодержавної влади) виконував судові функції, судочинство стало одним із засобів забезпечення повновладдя феодала в межах його володінь.

Зі зміцненням абсолютистських тенденцій державного розвитку, посиленням центральної влади зростала роль держави у діяльності судів. Відновилася діяльність центральних судових органів, які стали складовою частиною верховної публічно-правової влади.

Розвиток торгівлі, економічні й соціальні зміни, що вели до утвердження ранньокапіталістичних відносин, позначилися й на функціонуванні судових органів. Постало завдання захисту приватної власності, яка була основою нових економічних відносин. Буржуазні революції в Європі та Північній Америці, спричинені ними політичні зміни зробили можливим застосування нових, більш демократичних принципів організації судової влади та здійснення судочинства. Якщо раніше суди були зорієнтовані на підтримку і захист інтересів носіїв державної влади, то тепер вони мали захищати й інтереси громадян. Була скасована становість суду, проголошена рівність усіх перед законом, створені суди присяжних. Неодмінними вимогами справедливого судочинства стали гласність, усність, змагальність судового процесу, виборність суддів. Набув визнання й поширення принцип презумпції невинуватості.

Усе це можна розглядати як наслідок утвердження конституціоналізму та втілення у життя одного з його основоположних принципів — поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Відтепер, коли ніхто й ніщо не міг бути понад законом, а поділ влади став конституційною нормою, виникли принципово нові умови для діяльності судів і суддів, демократизації судочинства. До головних функцій суду було віднесене не тільки розв'язання спорів і конфліктів, контроль за дотриманням законності й покарання правопорушників, а ще й тлумачення конституції, згідно з якою функціонувала держава.

Рівність усіх перед законом та верховенство права стали можливими завдяки реалізації ідей та принципів демократії у країнах Західної Європи і Північної Америки. Суди, як орган державної влади, покликані були захищати інтереси громадян, забезпечувати справедливе розв'язання конфліктів, дотримання конституційного порядку, не допускати того, щоб окрема особа чи організація могли поставити себе над законом. Суди повинні були захищати права і свободи, гарантовані конституціями, особливо у тих випадках, коли вони порушувалися державою (або її представниками) щодо громадян. Судові органи ставали не лише контролерами законності, а й чинниками громадських і політичних процесів у державі.

Суди й судочинство в історії України. Перші згадки про діяльність судів на теренах теперішньої України належать до княжої доби (X-XIV ст.). Однією з найголовніших функцій князівської влади було підтримання справедливості. Обов'язок чинити суд, розсуджувати підданих вважався головною місією володаря. Серед чотирьох видів судів, які існували в Київській державі — княжі (державні), домініальні (приватні, в яких володар судив своїх підданих), церковні та громадські, — визначальне місце посідали княжі суди. Як і в інших суспільствах, які перебували на доіндустріальній стадії розвитку, у Київській Русі існували станові суди, що окремо займалися справами соціальної еліти, широких верств населення, служителів церкви.

Джерелом правових норм у цей період були звичаї — правила поведінки, не закріплені у законах, але виконувані через часте їх застосування. Норми візантійського права, запозичення яких розпочалося з прийняттям християнства, найчіткіше віддзеркалилися у церковному законодавстві, зокрема в церковних уставах Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

У період князювання Ярослава Мудрого була зроблена спроба кодифікувати цивільне та кримінальне право. З'явилася «Руська правда». Це складений приватно збірник законів, найкоротша редакція якого мала 17 параграфів (її відносять до середини XI ст.), а найдовша - 135 параграфів (початок XII ст.). У ньому містилися і деякі процесуальні норми²⁶. Фахівці знаходять у «Руській правді» певні запозичення з візантійського, меншою мірою — скандинавського та польського права, однак наголошують на тому, що в цілому — це збірник давньоруського звичаєвого права з притаманними йому рисами. Серед найпримітніших особливостей зафіксованих у «Руській правді» норм Н. Полонська-Василенко відзначає лагідність покарань, відсутність смертної кари, порівняно високий соціальний статус жінки та ін.²⁷

Хоч «Руська правда» згадує лише князівські суди, до них, як вважає М. Грушевський, могли «переноситися тільки деякі більш круті справи, де сторони не задовольнялися громадським присудом»²⁸. Первинною ж ланкою усіх судових розборів були народні, громадські суди, що мали назву «копа»²⁹ (копний суд). Це установи звичаєвого права, які побутували на українських та білоруських теренах упродовж багатьох століть. їх виникнення історики відносять до XI ст., а найбільший розквіт - до XVI ст.

Визначною лодією литовсько-польської доби було видання регулярного

кодексу законів - Литовського статуту (перше видання - 1529 p.), який мав

велике значення для розвитку судочинства на українських землях. Статут

відповідав законод авчій традиції Київської держави (дослідники відзнача-

²⁶ Див.: Дорошенко Д.І. Нарис історії України. - Львів, 1991. - С. 76-77.

Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України. - Київ, 1992. - Т.І.- С.253-254. Грушевський М. Історія України-Руси. - Київ, 1993. - Т. III: До року 1340. - С. 239. «Копа» — віче усіх правоздатних осіб певної округи, що чинило громадське слідство й суд.

ють його структурну й змістову подібність до Руської правди), і в деяких регіонах України запроваджені ним норми визнавалися чинними аж до першої третини XIX ст.

Запроваджуючи становість суду як визначальну рису судового устрою тих часів³⁰, Литовський статут адресувався «не окремому станові суспільства, а всьому загалу, визначивши поняття усього поспольства, тобто народу»³¹. Увібравши в себе низку ренесансних політико-правових ідей, він запроваджував принцип персональної відповідальності перед законом, обов'язковість інституту адвокатури, не робив різниці між людьми різного віросповідання та етнічного походження, детально описував майнові права жінки тощо.

Наступні редакції Литовського статуту (особливо третя редакція 1588 р.) пристосовували литовське право до польського, яке поділяло людей не лише за становою ознакою, а й за релігійною належністю, надаючи усілякі переваги римо-католикам. Зокрема, в багатьох містах, на які поширювалися норми Магдебурзького права, конфесійні обмеження позбавляли права українців-міщан брати участь у самоврядуванні, включно з судочинством.

Найшвидше Магдебурзьке (або німецьке) право було надане деяким містам на галицько-волинських землях. З кінця XIV ст. кількість таких міст почала інтенсивно збільшуватися. У XVст. право самоврядування отримав Київ, а в XVI ст. — Луцьк та Крем'янець. Здобувши право самоврядування на основі великокняжих чи королівських грамот, міста звільнялися від підпорядкування державній адміністрації, зобов'язуючись тримати в порядку укріплення й нести сторожову службу. Громада міста обирала управу на чолі з бургомістром і ратманами (райцями), а також мала власний суд на чолі з війтом і лавниками, які обиралися на свої посади пожиттєво (в інших випадках війт міг призначатися великим князем) й становили судову колегію³².

Козацька держава, що сформувалася за часів Богдана Хмельницького й зберігала риси автономної політичної одиниці до другої половини XVIII ст., мала власного виборного голову держави — гетьмана, власні адміністративний і судовий устрій та закони. Судову владу очолював член центрального виборного уряду — генеральної старшини — генеральний суддя (з кінця XVII ст. їх було два). Він чинив суд у справах, що надходили по скаргах до самого гетьмана, часто з виїздом на місця, залучаючи на допомогу лише судового писаря. Існувала своєрідна «виконавча» й судова вертикаль: у полках та сотнях, що були основними адміністративними одиницями, існували ті ж старшинські посади, але відповідно нижчого рівня, що й при гетьманові.

³⁰ Існували окремі суди для знаті (їх судив королівський суд), для шляхти (гродські, земські
й підкоморські суди), для селян (громадські суди та домініальні або вотчинні суди, що
набували сили в міру закріпачення селянства).

³¹ Див.: Яковенко Н. З найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Київ, 1997. - С. 107.

³² Див.: Дорошенко Д. Нарис історії України. - С. 126-127.

Щоправда, в сотнях окремого судді не було; обов'язок чинити суд лежав на сотникові.

У частині міст на теренах Гетьманщини зберігалося Магдебурзьке право, підтверджене царськими грамотами³³. Там діяв самоврядний міський суд, очолюваний обраним міщанами та затвердженим гетьманом війтом. Присуд у міських судах мав здійснюватися на підставі збірників законів «Саксон» і «Порядок», а також Литовського статуту, але на практиці судді часто керувалися м'якшими нормами звичаєвого права та прагнули розв'язувати справи за внутрішнім переконанням³⁴.

Інші міста, як і села, підлягали загальній юрисдикції козацьких властей. Окрім козацьких та міських, діяли духовні й громадські суди. Представники громадськості долучалися до ухвалення судових рішень, особливо в ролі слідчих та свідків. Характерними ознаками цього періоду були колегіальність та виборність більшості судових установ, які стосовно козацьких судів були посилені в 1728 р. під час гетьманування Д. Апостола (Генеральний суд був перетворений на вищу апеляційну інстанцію, до якої входило шість осіб: троє українців та троє росіян, а головувати на ньому мав гетьман), а також у подальших проектах реформи судочинства.

На період після поразки гетьмана І.Мазепи під Полтавою припадає посилення утисків з боку московських властей, порушення ними договорів, укладених з українськими гетьманами та розширення компетенції російських служб і намісників. У сфері судочинства суттєвим кроком у цьому напрямі було створення 1722 р. Першої Малоросійської колегії (проіснувала до 1727 p.), в обов'язки якої входило «приймати скарги на всі українські суди й вирішувати судові справи» силами російських офіцерів, шо входили до колегії³⁵. Українські гетьмани, проте, не здавались, намагаючись відстояти і зміцнити українську автономію, зокрема за допомогою реформи судочинства.

Так, у 1743 р. (за часів гетьмана К. Розумовського) був укладений кодекс законів під назвою «Права, по которим судиться малоросійський народ», що грунтувався на правових нормах Литовського статуту, Магдебурзького права та українського звичаєвого права. Не затверджений царським урядом, він усе ж був покладений (з урахуванням інших правничих розробок) в основу реформи судочинства, яку здійснив гетьман К. Розумовський упродовж 1760-1763 pp., затвердивши зміни судочинства на Генеральних зборах у Глухові.

Такими містами були: Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Новгород-Сіверський, Погар, Почеп, Глухів, Мена, Короп, Кролевець, Остер, Козелець, Березне, Полтава, Гадяч, Батурин (див.: Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т. 2. -С. 163).

³⁴ Див.: Дорошенко Д. Нарис історії України. - С. 355.

³⁵ Див.: Там же. - С. 405.

За новим порядком кримінальні справи мали розглядатись у 10 полкових містах гродськими судами, до яких обирали суддів з місцевої шляхти. Вони замінили колишні полкові суди. Уся Гетьманщина була поділена на 20 судових повітів, у кожному з яких був створений земський суд, що розглядав цивільні справи, та підкоморський суд, до відання якого належали справи землеволодіння. Дрібні суперечки міщан та простих козаків розглядали сотенні управи та міські суди, а селяни підлягали панській юрисдикції. Генеральний суд зберігав за собою функції найвищої судової інстанції, але склад його колегії поповнився десятьма виборними депутатами (по одному від кожного із 10 полків-територій). По суті реформа означала реституцію правового порядку, який панував на українських землях перед початком Хмельниччини і який мав забезпечити зміцнення соціальних позицій української шляхти.

Це була остання державницька акція гетьманського уряду, оскільки наступного, 1764 р. Катерина II скасувала гетьманську владу і заснувала Другу Малоросійську колегію як тимчасовий орган управління краєм. У 1780-1783 pp. був остаточно скасований козацький військовий устрій та запроваджений загальноросійський устрій, а також повністю легалізоване ще раніше запроваджене Катериною II кріпацтво селян. У 1785 р. цариця оповістила «Грамоту про вільність дворянства», яка передбачала органи станового дворянського самоврядування. Та все ж на землях колишньої Гетьманщини упродовж майже 50 років діяли власні закони, відновлені указом Павла І — пристосований до українського життя Литовський статут (до 1842 р.) та Магдебурзьке право (до 1831-1834 pp.)³⁶.

У час, коли українські землі входили до складу Росії та Австро-Угорщини (кінець XVIII ст. - 1917 p.), судочинство здійснювалося в межах імперських державних судових систем — російської та австрійської відповідно. Після приєднання Галичини до Австрійської імперії, згідно з першим поділом Польщі (1772 p.), тут спочатку діяла польська судова система, однак незабаром (1784 р.) за імператорським наказом було скасоване особисте підданство селян панам та проведена реформа судів. Проте, за загальним визнанням істориків, ці реформи мало що змінили в реальному житті³⁷.

Істотне значення мали зміни в судоустрої, запроваджені після революції 1848 р. Суд був відокремлений від адміністрації, основною ланкою судової системи стали окружні суди загальної юрисдикції, для розгляду деяких справ при них створювалися суди присяжних. Існували також спеціальні суди: військові, фінансові, торговельні. Дрібні цивільні справи розглядали мирові судді. У Львові був створений вищий крайовий суд (як суд другої ін-

³⁶ Див.: Дорошенко Д. Нарис історії України. — С. 435; 511.

³⁷ Як зазначає Полонська-Василенко Н., судові процеси селян із дідичами закінчувалися
переважно на користь дідичів (див.: Полонська-Василенко Н. Історія України. — Т. 2. —
С. 326).

станції для населення Східної Галичини). Після конституційної реформи 1865 р., а особливо на межі XIX і XX ст. Австрійська держава дедалі більше відповідала критеріям правової держави. Австрійські закони були однаково чинні для всіх верств населення та всіх регіонів держави, діяли представницькі органи місцевого управління й Галицький парламент (сойм)'⁸.

Згідно із судовою реформою 1864 р. у Росії, яка поширювалась і на ту частину України, що перебувала під її владою, були створені загальні та формально рівні суди — окружні та мирові, запроваджений інститут присяжних засідателів. Суди присяжних розглядалися як засіб демократизації кримінального судочинства. Реформа передбачала запровадження інституту адвокатури, а також виборність, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність та усний характер судового провадження. Поряд з тим зберігалися станові суди та станові представники при судових палатах, суддями могли бути лише дворяни. У 1889 р. була здійснена нова судово-адміністративна реформа (контрреформа), яка значно обмежила попередні демократичні нововведення.

У період відновлення української державності (1917-1920) була спроба сформувати судову систему на основі дотримання демократичних принципів. Неодмінними умовами розгляду судових справ визнавалися гласність та усний характер судового провадження, рівність усіх перед судом. Судова влада мала здійснюватися виключно судовими установами, судові рішення не могли бути змінені ні законодавчими, ні виконавчими органами влади.

У радянський період в Україні було запроваджено «революційне правосуддя». Його здійснювали революційні трибунали та народні суди, що виносили вироки й рішення, керуючись «революційним сумлінням і соціальною правосвідомістю» суддів. Суди як такі фактично були перетворені на органи розправи із «внутрішнім ворогом» і мали сприяти зміцненню політичного режиму «диктатури пролетаріату».

У 20-х роках XX ст. в Україні, як і в інших радянських республіках, були прийняті кодекси (цивільний, кримінальний та ін.) та запроваджена нова судова система. Відтепер судові справи розглядали колегії, до складу яких входив постійний суддя та два народні засідателі. При цьому інститут народних засідателів не був ідентичним інститутові присяжних, що функціонував у демократичних країнах. Присяжні у кримінальному процесі виносять вердикт про винуватість або невинуватість підсудного, а у цивільному процесі тільки розв'язують питання наявності чи відсутності факту, з приводу якого

³⁸ Це сприяло зростанню національної гідності українців, відродженню їх економічного й державного життя. Саме завдяки дотриманню владою Австрійської імперії принципів правової держави відбулося піднесення громадянської свідомості й організованого громадського життя українців Галичини наприкінці XIX - на початку XX ст.-

здійснено позов. Народні ж засідателі не були «суддями сумління», як присяжні, а прирівнювалися у праві ухвалювати рішення до суддів.

Проте ця відмінність не мала суттєвого значення, оскільки судова влада в СРСР мала другорядне значення. Протягом 30-х - 40-х років XX ст. судові функції фактично здійснювали так звані «трійки», до складу яких входили, хрім суддів, представники партійних та карних органів.

Загалом у радянській Україні судова система, а разом з нею державний арбітраж, органи прокуратури, дізнання і слідства підпорядковувалися потребам тоталітарного режиму — захистові «соціалістичної законності». В таких умовах суди не були і не могли бути тим механізмом, який встановлював справедливість та захищав права окремих громадян чи їхніх об'єднань. Навпаки, суди використовувалися як засіб політичної розправи з тими, хто намагався протистояти комуністичному режимові.

Органи пропаганди переконували, що радянське правосуддя — це найбільш демократична форма захисту прав громадян, яка забезпечує найкращі умови для всебічного й об'єктивного розгляду і розв'язання спорів. Зовні система соціалістичного правосуддя будувалася на тих же принципах, що й у демократичних країнах: здійснення правосуддя лише судом, колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і народних засідателів та їх підпорядкування тільки законові, здійснення правосуддя на основі рівності громадян перед законом і судом, відкритість розгляду справ, національна мова судочинства, участь представників громадських організацій та трудових колективів у судовому провадженні. Однак суди не були реально незалежними від органів державної влади та правлячої тоді комуністичної партії.

Дата добавления: 2015-11-26