Що ж стосується правил прийняття основних законів, то вищий «кодекс справедливості», як іноді називають конституцію, бажано приймати спеціальними представницькими (установчими) зборами, які в політичному розумінні мають стояти вище, ніж парламентські збори. Адже конституція, як наслідок стратегії демократії, повинна мати пріоритет перед звичайними законами як результатом оперативної (повсякденної) демократії.
Конституція у її відношенні до свободи. Гарантування свободи — найважливіше завдання органічної конституції. Адже саме свобода є відправною точкою усіх людських прагнень та ініціатив, універсальною передумовою творчої активності людського життя. Прагнення людей до свободи — це те, що по-справжньому об'єднує їх у громадянське суспільство. Гарантуючи свободу, конституція забезпечує автономний від держави статус індивіда і громадянського суспільства в цілому. Отже, конституційні фундаментальні права мають захищати індивідуальну свободу від будь-якого свавілля, зокрема парламентського.
Сучасне розуміння ліберального конституціоналізму потребує чіткого визначення меж урядової компетенції за допомогою конституції. Як інструмент обмеження політичної влади держави республіканська конституція має забезпечувати свободу і залежність усіх тільки від закону, тобто юридичну рівність.
Традиція конституційної охорони свободи започаткована британським парламентом, який «Актом про толерантність» (1689) визнав свободу совісті. У Північній Америці правовий захист свободи совісті також поклав початок конституційній охороні основних індивідуальних прав і свобод. Континентальний Конгрес у Філадельфії 1774 р. визнав, що всі люди є рівними, незалежними і мають природжені права, які держава не може у них відібрати.
Називаючи свободу вочевидь бажаною метою суспільства, Б. Гаврилишин зазначає, що навряд чи можливо статистично обчислити реальний обсяг свободи в тій чи іншій країні9. Проте у розвитку права саме імператив свободи є найбільш незаперечним. А. Швейцер з цього приводу наголошував, що людство мусить приступити до пошуку такого значення права, в основі якого лежала б єдина грандіозна світоглядна ідея. Слід відновити невід'ємні людські права, що забезпечують кожному максимальну свободу індивідуальності, людські права, захищають життя і гідність індивіда від будь-якого зазіхання10. Визнати за членами суспільства їхню автономію і суверенність — означає визнати їхній статус не абсолютної підвладності. Саме цьому покликана слугувати більшість зазначених у конституціях прав та свобод. Отже, всі конкретні законодавчі акти, що можуть спиратися на економічну й політичну доцільність, повинні визнаватися правомірними залежно від того, чи не суперечать вони конституційному статусові непідвладності особи.
9 Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. — Київ, 1993. — С. 207.
10 Швейцер А. Благоговение перед жизнью. - Москва, 1992. - С. 90.
Конституційний правовий порядок є такою системою відносин, за якої усім надається найбільша з можливих свобода самодіяльності й самовизначення. Як стверджував талановитий український правознавець Б. Кістяків-ський, «право — це свобода зовнішня, відносна, зумовлена громадським середовищем. Проте внутрішня, більш абсолютна духовна свобода можлива лише за умови існування свободи зовнішньої, остання ж є найкращою школою для першої»". Ф. Гаєк називає єдиним моральним принципом, що уможливив розвиток сучасної цивілізації, принцип індивідуальної свободи, коли індивід у своїй активності керується правилами справедливості, а не зовнішніми командами.
Конституціоналізм як самообмеження влади. Правова держава має визнавати право кожного на свободу, адже як організація, що вивищується над громадянами, не поглинаючи їх, вона є нічим іншим, як конституційною системою свободи. В цьому контексті набуває особливого значення ідея Дж. Віко про необхідність створення у суспільстві навмисно дезорганізованих (цілком невпорядкованих) судів, які б протидіяли експансії державної організації. Через те, що у правовій державі права й свободи людини поціновуються вище, ніж владні прерогативи уряду, призначенням конституцій є не месіанське піклування, а забезпечення вільного життя індивідів. Насамперед — індивід та його права, а вже потім — держава та її права, навчав Пілон. Отже, функціональне призначення органічної конституції полягає в тому, щоб обмежувати владу уряду в інтересах особистості, охороняти право власності як основу вільного суспільства.
Звуження державного, бюрократичного регулювання за умов демократії не повинно означати аномії, правового нігілізму й анархії. Конституційний порядок, зберігаючи певну міру спонтанності, органічної невпорядкованості, все ж має бути порядком. Йдеться про своєрідний «поліцентричний порядок», що встановлюється через дозвіл громадянам необмежено взаємодіяти один з одним за власною ініціативою, підкоряючись лише законові, який є рівним для всіх. Жодна конституція не може бути цілком тотожною реальному життю, яке значно різноманітніше і варіативніше, ніж будь-яка юридична модель. Прагнення ж детально регламентувати усю множину суспільних відносин статтями писаних законів характеризує поліційну державу (Б. Кістяківський).
Принцип і практика самообмеження ліберальної демократії вважаються одними з найбільших досягнень сучасного конституціоналізму. Його реалізація дає змогу групам, що перебувають у меншості, у деяких випадках не підкорятися волі більшості. Навіть маргінальним групам надається політичне представництво, а в окремих випадках — і право вето.
Кистяковский Б. В защиту права // Вехи. - Москва, 1990. - С. 137. 139
Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 43 | Нарушение авторских прав