Читайте также:
|
народу в парламентській діяльності, широкого розмаху набув рух за утворення громадських спілок та асоціацій для розв'язання найрізноманітніших проблем українства: від розвитку економіки до мистецтва.
Період національно-демократичної революції 1917-1920 pp. супроводжувався пошуком форм і засобів формування української державності, зусиллями, спрямованими на побудову громадянського суспільства, гострим суперництвом різних суспільних сил, чисельних політичних партій, що домагалися права бути речниками сподівань і прагнень народу. Створена у березні 1917 р. Центральна Рада на чолі з М. Грушевським у своїй державотворчій діяльності дотримувалася демократичних принципів і традицій. Аналіз її досвіду, глибинних тенденцій, соціальних завдань і стратегічних перспектив розвитку демократії в Україні вимагає насамперед вивчення політичної спадщини М. Грушевського та політико-правових документів революційної доби.
Головним суб'єктом соціальних змін М. Грушевський вважав народ. При всій невизначеності цього поняття воно є сутністю усієї демократичної традиції та демократії як політичного ладу й водночас найадекватніше віддзеркалює Специфіку тогочасного українського соціуму — нерозвинену соціальну структурованість і невизначеність основних класів громадянського суспільства. Відповідно завдання політичної організації (Центральної Ради, зокрема) М. Грушевський вбачав у пробудженні самоорганізаційних процесів у народі106. На початках революційного руху він дещо ідеалізував соціальну гармонійність українства та його здатність до «громадянської солідарності», дійшовши вже навесні 1918 р. щодо цього майже протилежних висновків. Проте й надалі вчений категорично відкидав думку про природне «не-державництво» українського народу та наголошував на значному потенціалі його соціальної творчості.
Велике значення має розробка М. Грушевським проблеми національно-історичної ідентичності українського народу та його національної самосвідомості, визначення чинників їх формування (спільний історичний шлях розвитку, етнічне походження, мова та самоусвідомлення своєї належності до певної культурно-етнічної спільноти). Основні теоретичні засади концепції М. Грушевського збігаються із сучасними розробками цих проблем. Наголос на важливості самоусвідомлення приналежності до певної спільноти і навіть на праві вільного вибору національності засвідчує демократичний підхід М. Грушевського до національного питання, який втілився і в основах етнополітики української держави. Національне питання М. Грушевський розглядав у контексті загального демократичного процесу в Україні, а Центральна Рада задекларувала принцип «громадянського націоналізму» — демократичний принцип формування сучасних національних держав.
106 Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — Київ, 1991. — С. 9.
М. Грушевський послідовно обстоював політику національної злагоди та гармонії: «Повнота національного життя, котрої ми добиваємося для українського народу, не повинна затопляти інших народностей і обмежувати їх змагання до свобідного розвитку своєї культурної і національної стихії»107.
Універсали Центральної Ради звернені не лише до українців, а й до усіх, «хто живе на Україні», до «братів-громадян Української землі»; вони закликають українську демократію до злагоди та порозуміння з демократією інших національностей. Конституція Української Народної Республіки декларувала принцип «національно-персональної автономії», гарантувала всім націям «право на впорядкування своїх культурних прав у національних межах»108. Центральна Рада і проголошена нею Українська Народна Республіка, незважаючи на нестачу політичного досвіду у їхніх лідерів, стали важливою віхою демократичного поступу України, перед усім світом заявили про українців як про політичну націю.
Демократичні ідеї у політичній думці України І половини XX століття. Поширенню ліберальних ідей та ідей верховенства права у першій чверті XX ст., особливо в період відродження української державності в 1917-1920 pp. сприяли фундатори Української академії наук В. Вернадський, М. Туган-Барановський, А. Кримський, а також активний учасник розбудови системи національних освітніх та наукових установ в Українській Народній Республіці, визначний правознавець і соціолог Б. Кістяківський. Вони поєднували глибокий патріотизм з широкою, європейського рівня освіченістю і намагалися надати відновленій Українській державі правових засад, цивілізованості й демократизму. Однак поразка революції 1917-1920 pp. спричинилася до того, що на зміну ліберальній моделі правової держави прийшли різноманітні течії націоналізму, в яких провідними були ідеї незалежної соборної демократичної держави, а питання про її внутрішній устрій - підпорядкованими. Проте чимало течій українського націоналізму репрезенту-зали й намагалися розвивати демократичну традицію в українсьюй політичній гумці. Це певною мірою стосувалося державницько-націоналістичного напряму, галітичним кредо якого були погляди М. Міхновського, викладені у праці «Са-гастійна Україна» т, а головно - національно-демократичних напрямів в україн- ькомурусі20-30-х (УНДО) та повоєнних років XX ст.'10
107. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - Київ, 1991. - С. 103.
Див.: Конституція Української Народної Республіки//Республіканець. - 1992. -№ 3. -С. 90.
108. Конституційний проект М. Міхновського визначав Україну як «спілку вільних і
самоправних земель», що функціонує на засадах народоправства. В ньому фіксувався
принцип розподілу влад (законодавча — двопалатний парламент, виконавча —
президент, - і судова), широкий спектр демократичних прав і свобод громадян, зокрема певні права національних меншин, що живуть в Україні (див.: Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. - Київ, 1993. - С. 60-66).
109. Лише в теорії «чинного» націоналізму Д. Донцова (який дехто називає «інтегральним», хоч далеко не всі з цим погоджуються) загальнолюдському розумінню свободи протиставлена ідея боротьби, експансії і насильства, а ліберальному демократизму — боротьба за інтереси нації будь-якою ціною.
Внеском у розвиток теорії демократії є також ідеї визначного представника консервативно-державницького напряму В. Липинського, який опрацював теорію української трудової монархії, заснованої на засадах спадкового гетьманства і станової представницької влади. її теоретичним підґрунтям була концепція так званої класократії, що передбачала співпрацю еліт (аристократії) різних класів, нагадуючи в деяких аспектах теорії елітарного представницького правління'1'.
Систему правління класократичної аристократії В. Липинський розглядав як відкриту політичну структуру, що забезпечувала реальний плюралізм ідей і поглядів різних угрупувань, можливість переходу влади від однієї аристократичної групи до іншої і постійно поповнювалася за рахунок «кращих людей» від усіх суспільних класів. Проте В. Липинський не бачив жодної користі в міжпартійній боротьбі і створив схему врядування надпартійних органів державної влади.
Особливістю консервативної позиції В. Липинського було те, що він відкидав демократію як метод організації влади, але не заперечував її як свободу, приділяючи багато уваги проблемам особистості. Для нього людина — не просто член суспільства і держави, а насамперед самостійна і самоцільна вартість. Тому питання етики й моралі вчений ставив вище за інтереси держави і нації. В. Липинський наголошував на консолідуючій ролі релігії, відстоюючи принцип рівноправності всіх релігій і конфесій.
Теорія В. Липинського — це консервативна концепція правової держави, де всі гілки влади незалежні і взаємно врівноважені, права особи захищені конституційно, законодавчо визнане і гарантується рівноправне становище представників усіх етнокультурних та віросповідних груп. Поряд з цим існує спадкова влада гетьмана як стабілізуючий та впорядковуючий чинник, як засіб подолання анархічної стихії, яка, на думку В. Липинського, немало нашкодила під час революційних подій 1917-1920 pp."2
Слабкі спалахи демократизму мали місце у творчості окремих представників соціалістичного та націонал-комуністичного напрямів. Вони виявлялися у питаннях національного самовизначення, федералізму, самоврядування, а також в романтизовано-утопічних уявленнях про гармонійний соціальний устрій майбутнього. Йдеться про праці і діяльність В. Винниченка,
'" Див.: Липинський В. Листи до братів-хліборобів (про ідею й організацію українського монархізму). Писані 1919-1926 pp. - Відень, 1926.
112 Можна погодитися з думкою М. Горєлова, що В. Липинський був демократом настільки, наскільки національна демократія відповідала інтересам побудови незалежної України. Переконаність у тому, що саме гра в демократію спричинилася до краху державницької ідеї, була причиною критики В. Липинським цієї форми державного устрою. Позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції на основі територіального патріотизму як засобу творення незалежної національної держави.
М. Хвильового, представників тих політичних течій, які боролися з «перегинами» більшовизму. Це «боротьбисти», «укапісти», «шумськісти», «волобу-євці», що спричинилися до зміни національної політики більшовиків, яка на короткий період уможливила «українізацію». «За десять років «українізації» (1923-1933), - зазначає Я. Грицак, - українці перетворилися на структурно повноцінну, зурбанізовану і сконсолідовану націю — тобто набрали всіх тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917-1920 років. Вони вступали у XX століття як модерна нація»"3.
Особливості розвитку демократичної традиції українського народу в період «радянської демократії». Упродовж наступних десятиріч у розвитку української демократичної думки визначились два спрямування. Одне з них репрезентувала українська політична еміграція, а інше прокладало собі шлях в умовах радянської «соціалістичної демократії». Вони не тільки мали свою специфіку, а й значною мірою протистояли одне одному.
У строкатій палітрі політичних поглядів української еміграції ліберально-демократичну течію у міжвоєнний період уособлював Державний центр Української Народної Республіки в екзилі (С. Петлюра, В. Маркусь, Я. Руд-ницький та ін.). В основі політико-ідеологічної діяльності Центру була відданість парламентарно-республіканським та демократичним традиціям, неприйняття популярних на той час тоталітарних політичних концепцій, орієнтація на досягнення Україною самостійної демократичної державності.
Особливо значним був внесок І. Лисяка-Рудницького у розвиток демократичної традиції. У працях «Між історією і політикою», «Нариси з історії нової України» та ряді інших вчений послідовно відстоював самостійницьку ідею побудови незалежної Української держави, ліберальний плюралістичний характер якої мав ґрунтуватися на визнанні принципів представницького народовладдя, верховенства закону та гарантіях громадянських прав. Завдання демократичної еміграції щодо радянської України І.Лисяк-Рудницький вбачав у збереженні і розбудові повноцінного українського суспільства поза межами батьківщини, заповненні лакун у культурному процесі в УРСР, а також у тому, щоб бути «духовним містком між Україною і навколишнім світом»"4.
Серед діячів національно-визвольного руху, які істотно вплинули на його демократизацію після Другої світової війни, почесне місце посідає І. Багряний, який рішуче протидіяв намаганням окремих націоналістичних організацій монополізувати право на висловлення національної ідеї та українського патріотизму. Понад усе він був переконаний, що той різновид націоналізму, ідейні засади якого засновувалися на ксенофобії, догматизмі, антиде мократизмі, мав зійти з політичної арени.
Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ
століття. - Київ, 1996. - С. 175.
Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. - Київ, 1994. - Т. 2. - С. 90.
Складна еволюція політичних поглядів соціаліста-письменника і одного з провідних діячів Центральної Ради В. Винниченка в еміграції йшла від «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла» до повної державної незалежності і завершилася твором «Заповіт борцям за визволення» (1949). У ньому звучало розчарування в ідеях соціалізму, оскільки їх носії створили найжорстокішу систему терору і насилля, протиставлення цій системі соціально-політичної програми створення так званої «колектократії» — системи всебічної гармонії всіх людей на планеті, ідеї якої співзвучні «теорії конвергенції» 50-60-х pp. XX ст."5
В Україні за роки панування радянської тоталітарної системи політична думка і політична наука не лише не просунулися вперед порівняно з концептуальною спадщиною дореволюційної доби та еміграції, а й значною мірою деградували, уособившись у догматичній теорії «наукового комунізму», що мала обґрунтовувати переваги «соціалістичної демократії». Однак «соціалістичної демократії» не було ні доктринально (оскільки відкидався універсальний принцип політичної рівності та свободи, проголошувалася диктатура одного класу, заперечувалися принципи поділу влад, соціального й політичного плюралізму, загальногромадянського консенсусу та інші здобутки світової демократичної думки), ні реально (на практиці була встановлена диктатура партійно-державної номенклатури). Тотальний контроль з боку держави унеможливлював розвиток громадянського суспільства, демократичної політичної та правової культури, деформував суспільну свідомість.
Під час хрущовської «відлиги» на захист національної й людської гідності та особистої свободи виступили дисиденти з середовища «шістдесятників»"6. «Шістдесятництво», - зазначає один з представників цього руху, нині академік НАН України І. Дзюба, — можна розуміти і у вужчому, власне адекватному значенні: як рух «незгідних» і «дисидентів», але можна і в ширшому — як поступове розширення простору невдоволеної станом речей і відповідальної за майбутнє України думки - в усіх сферах життя. У цьому ширшому сенсі «шістдесятництво» не скінчилося з придушенням дисиден-ства в результаті репресій 1965 і 1972 років. Воно тривало в інших формах у 70-ті - 80-ті роки»"7.
Дисиденти апелювали до записаних у Конституціях СРСР та УРСР особистих і національних прав, наголошували на тому, що головним суб'єктом конституційного права є не партія або держава, а громадяни. Правові аспекти їхнього мислення і діяльності особливо посилилися після утворення Ук-
115 Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — Київ, 1991.
116 Про їхню діяльність див.: Касьянов Г. Незгодні. — Київ, 1995; Курносов Ю. Боротьба за
ґратами (соціальне обличчя та форми змагань українських в'язнів сумління у 1960-х -
80-х роках) // Другий міжнародний конгрес україністів. Львів, 22-28 серпня 1993 р. /
Доповіді і повідомлення. Історія, ч. II. —Львів, 1994. — С. 138-142.
117 Дзюба І. Україна перед сфінксом майбутнього // Сучасність. — 2001. — С. 80.
С
раїнської Гельсінської групи (9 листопада 1976 p.), яка мала слідкувати за дотриманням у країні підписаного керівництвом Радянського Союзу в Гель-сінкі Заключного документа Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975), в якому містилися зобов'язання сторін не допускати порушень прав людини. Українська Гельсінська група закликала до відновлення в Україні справжнього конституціоналізму, до перетворення політичних прав і свобод із декларативних на реальні"8.
Ідеї українських дисидентів-правозахисників переважно були ліберально-демократичними. Наприклад, звернення Української Гельсінської групи «До країн-учасниць Белградської наради» 1977 р. вимагало забезпечення інтелектуальної свободи в Україні, без якої неможливий суспільний прогрес. Група закликала приділяти більше уваги правам людини та її духовній свободі, відкрити державні кордони, створити умови для вільного обміну інформацією, скасувати цензуру й заборонити смертну кару. В одному з табірних листів політв'язнів О. Тихого і В. Романюка зазначалося, що українці — один із найбільш волелюбних, демократичних за способом життя, працьовитих і миролюбних народів світу. Тому в майбутній незалежній Україні кожна людина повинна вільно й необмежено користуватися громадянськими, соціальними та політичними правами"9.
Діяльність дисидентів, насамперед правозахисний рух, послужили «добрим засівом під ті важливі політичні зміни, які пережила Україна у 1985-1991 pp.»120. Вони стали вагомим складником демократичного поступу України.
Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 103 | Нарушение авторских прав