Діалог із душею долі

ЮЛІЯ ЄФАНОВА

КАЗКОВА СУМНО-ВЕСЕЛА П'ЄСА

для юнацтва

на одну дію

ДІЙОВІ ОСОБИ:

*Автор, він же – Голос за лаштунками

* Біла Вовчиця, молода шаманка острова Оніс

* Тік-Тік і * Тук-Тук, молоді охоронці кордонів племені Приозер'я

* астроном Верхим,

* колодоносець Нізим

* інші місцеві жителі (вони ж – Тубільці),

в тому числі Житель №1, Жителька №2 і тубільці:

-- Чекай Бід и,

-- Шкода Усіх,

-- Куди-б-Піти,

-- Що-за-Діла

-- баб у ня на ім 'я Нема Зубів

-- Правдун

* Земні Ангели – невипадкові гості на Св я ті Життя: двоє молодих чоловіків та дві молоді жінки, одягнені в просторі довгі балахони пастельних кольорів; неймовірно красиві, приємні, добродушні, спокійні, стримані, піднесені і трохи загадкові

Події мають місце на острові О ніс, ландшафтом, кліматом та одягом тубільців досить схожому на Гавайі.

Протягом спектаклю всі жителі племені залишаються на сцені і є свідками усього, що відбувається

СЦЕНА 1

Розпал Св я та Життя на острові Оніс. Мешканці Приозер'я радісно та безтурботно танцюють під енергійну місцеву музику. Серед них – кумедні на вигляд Тік-Тік та Тук-Тук.

Голос за лаштунками, замість прологу: Той день, такий же сонячно-яскравий, як більшість днів на острові, що зветься Оніс, мав стати особливим для усіх. Не думаючи з о всім ні про що сумнеє, там плем'я Приозер'я відмічало одну з щорічних урочистостей своїх. Ні, не Любові Свято – Свято Життя. Вождь їхній у від'їзді був. Отож на Онісі свобода через край тоді лилась, і кожен відчував себе сповн а самим собою. Дорослі й діти, молодь і стар і співали, танцювали, їли та пил и, влаштовували традиційні ігри та вистави про минуле – героїчне і прекрасне, своїх земель, своїх великих предків...

(Тік-Тік та Тук-Тук, втомившись веселитися, відходять убік, аби трохи віддихатись)

Тік-Тік: Як я люблю свят а!

Тук-Тук: Та хто ж не любить їх! Гуляй, танцюй, співай! Про мозол і забудь! Не треба рано-вранці прокидатись на роботу! Їж скільки хочеш, скільки хочеш пий! Балакай про жінок, начальству промивай кістки!.. І всі тебе простять за довгий гострий твій язик. Бо свято – то є свято!.. Усе – не так, як з а вжди, у святк о вий день!.. І навіть сонце нині яскрав і ше сяє...

Тік-Тік: Це свято я люблю найбільше за усі! Його енергія – якась... їй-Богу, – особлива!

Тук-Тук: О, брате, ти такі слова у свій “вокабул я р” запхав! ЕН Е РВІЯ... – а щ о це означає?.. Це щось таке, що... як з'їси його чи вип'єш, так зразу буть нервовим перестаєш і почуваєш, як в Раю?..

Тік-Тік: Ага, десь так... Я чув це слово з вуст прекрасних Білої Вовчиці. І ось як я його, мій друже, зрозумів: енергія – це щось таке, що аж... хап а тебе за душу!

(Тук-Тук двічі хапає Тік-Тіка за сорочку, біля шиї)

Тук-Тук: Ось так хапає? Ну а може так?

Тік-Тік: Та ні, не зовсім!.. (відпихується від Тук-Тука і радісно усміхається, помічаючи Білу Вовчицю, що йде до них) Глянь! Сюди іде Вовчиця Біла!.. Це – найчар і вніший момент на кожнім святі! Я так люблю, коли вона співає! (маше Білій Вовчиці)

Тук-Тук: Ти – романтичний, як твоя старенька прабабуся! Ні, як теща у мого сусіда!.. Та добре, н а честь св я та я тебе прощаю!..

(З'являється Біла Вовчиця, одягнена у довге червоне плаття. Вклоняється людям, ті вклоняються їй у відповідь)

Біла Вовчиця: Вітаю вас зі святом, люди добрі! Життя – ось найцінніший скарб! Життю присвячуєм ми наше свято. Тож бережіть життя!.. Хай буде кожен день, як неповторний дивний дар!

Жителі: Вітаємо й тебе, Вовчиця Біла! Ти подаруєш всім нам н о ву пісню?

Біла Вовчиця: Звичайно, друзі! Слухайте її.

(* Біла Вовчиця співає *)

Я в червоне одягнусь,

Св о їй долі усміхнусь.

Хоч вона і складна,

Хоч бувала сумна...

Та я знаю: весна

Є у кожного з нас!

Я про зустріч, зустріч дивну Бога кожен день молю...

Бо того, хто мій єдиний, я чекаю і люблю.

Знаю: любов моя не за г о рами і не за дол а ми!

Знаю, любов моя, ти сіятимеш знову поміж нами!

Здатна на подвиг я, щоби долю на свій бік прихилити.

Знаю, любов моя, із тобою радітимем, як діти!

Я шукала між людей

Світло лиш твоїх очей.

Помилялась не раз,

Та без болю й образ

Зрозуміла одне:

Ти – прекрасний, ти є!..

Я з тобою знову ціла, ти себе в мені знайшов...

Нам Любов майструє крила, в небеса нас мчить Любов!

Знаю, любов моя, ти даруєш чарівну невагомість!

Знаю, любов моя, ти даєш відчуття тепла і дому!

Знаю, любов моя, не за г о рами ти, не за дол а ми!

Знаю, любов моя, що радітиме світ разом із нами!..

Я в червоне одягнусь!..

Св о їй долі усміхнусь...

Я шукала між людей

Світло лиш твоїх очей!..

Знаю, любов моя!..

Знаю, любов моя!..

Здатна на подвиг я, щоби долю на свій бік прихилити.

Знаю, любов моя, із тобою радітимем, як діти!..

Тік-Тік (до Білої Вовчиці): То твій коханий скоро буде тут? Який він? Він – рудий, блондин, шатен, а чи бррррунет? Ми всі його побачимо нарешті?

Біла Вовчиця: О так, він у дорозі зараз. І зовнішність його – така ж прекрасна, як і душа його, повірте!... (показує землякам портрет коханого, ті захоплено і схвально кивають). Я попросила море, щоб воно було спокійним і донесл о без перешкод мого єдиного сюди, на острів... Призн а юся: я бачила тривожні сни, але думки про них всіляко відганяю!.. Якщо лиш е про гарне думати, то так воно і станеться насправді!.. А зараз... Я відбіж у на трохи... Добре? Дуже скоро повернусь !..(іде)

Житель №1: Маб у ть, побігла подивитися на море... Вона нам щось недоговорює, здається... За усмішкою намагається... тривогу приховати?.. Та ні!.. Вовчиця Біла з а вжди дуже щира з нами...

Жителька №2: Постійте! Щось не так! Вона ж день кожний ходить в білій сукні! Чого вона в червоному сьогодні? Ааа! Це, маб у ть, тому, що кольором кохання завжд и червоний був!.. Червоний, а не білий!..

СЦЕНА 2

(Звучить фантастично-небесна музика – тема Земних Ангелів. Поміж жителів острова та гостей Свята Життя зненацька з'являються приємні на вигляд чужеземці. Всі зразу звертають на них увагу, а Тік-Тік і Тук-Тук підбігають до них, вклоняються на знак привітання та гостинно чіпляють на них святкові гірлянди)

Тік-Тік: Від вас енеррргія – чудова й... нетут е шня!.. Ви тут новенькі? Може треба вам якийсь екскурсовод? У нас тут рай земн и й! Це знають всі, по всіх кутк а х планети!..

Тук-Тук: Він часто заї-їїї-кається, і зір його підводить дуже часто, і плутає він з а вжди кольор и, тому... ви краще... виберіть мен е дороговк а зною зор е ю!.. Я знаю острів, як свої всі... двадцять пальців! Якби ж у м е не б у ло пальців п'ятдесят, то я б і їх знав так же ж гарно, як свій рідний острів!..

Тік-Тік: На нашім острові усі щасливі! І сталось це тому, що є у нас... БІБ У ЛЬ!!

Земні Ангели: Що-що? Це є людина, звір, а чи рослина?

Тік-Тік: Біб у ль – це ВСЕ для нас! Ми наш біб у ль їм о, із нього робим сік і... Вогнян у ю В о ду, і навіть шевелюри накладні!.. Із бібул я ми шиєм одяг і взуття. Із бібул я свої будуємо вігвами. Човни й плоти з ньог о ми теж майструєм! Бібуль – це т а кож наші гроші...

Тук-Тук: Три долари – один біб у ль. За наш біб у ль три долари дають! Біб у ль – то найтвердіша із валют на світі! І це – одна з причин, між іншим, чог о у нас тут Рай Земний!..

Тік-Тік: Біб у ль – це точно найтвердіша із усіх валют. Такий твердий біб у ль наш, що ним навіть можна... гвіздк и кудись позабивати, я кщо дууууже закортить!

Тук-Тук (до Земних Ангелів): Ідемте далі! Ми вам все розкажем і покажем. Із бібул е м поближче познайомим! Тож відчувайте тут себе, як вдома.

(Земні Ангели йдуть за Тік-Тіком та Тук-Туком, підходять ближче до інших жителів Острова і вклоняються їм на знак вітання. Жителі вклоняються у відповідь і пригощають прибульців напоями та плодами)

Тік-Тік: Продовжим нашу вічну тему – про бібуль!.. Подейкують, до речі, у народі, що я кось впав біб у ль на голову ученому одн о му... Так той учений тут же, просто зразу, на генія увесь перетворився! І, бібул е м уд а рений надійно, закон якийсь відкрив із переляку. А все тому, що наш бібуль... (хором із Тук-Туком) – це сила!

Тук-Тук: У нас є Бог Біб у ля. Ми йому дар и приносим щедрі. І за це... наповнює він щастям наші долі!..

Земні Ангели: Цікавим можна визнати це все... Але, наскільки нам відомо, тут Рай Земний із іншої причини...

Тік-Тік: І справді з іншої?.. Не може ць о го бути!!. А ви, до речі, ще імена свої нам не сказали. Мене Тук-Туком величають, а поруч – мій сусід Тік-Тік. То хто ж ви? Звідки ви, чужинці симпатичні? Розкажіть скоріш про с е бе!Чи відмічають Свят а Життя в тім кр а ї, що рідним є для вас?

Земні Ангели: Для нас життя – найбільше свято. Ми знаємо, для ч о го нам воно дається...

Тук-Тук: Я бачу, щ о ви – наші люди. Тік-Тік, ось хоч, наприклад, як вип'є часом Вогнян у ю Воду, так зразу ж філософствує про сенс буття!..

Тік-Тік (сором 'язливо): Та ні, Тук-Тук, ти явно перехвалюєш мене... Я, чесно кажучи, іще не знаю, чог о прийшов на цюю землю. Не знаю майже з а вжди я, куди себе подіти. І так мені стає від т о го сумно!.. Хоч вішайся... ком у сь на шию!.. А хоч топ и сь.., як риба у ставк у... (посміхається)

Земні Ангели (усміхнено-доброзичливо): Все має місію свою. І навіть Острів, де ми знаходимося з вами зараз... Якщо не знаєш, для чог о живеш, то не живеш, а тільки... виживаєш!.. Та варто лиш замислитись і пошуки почати, – одного дня ти зрозумієш і відчуєш місію свою!.. І ось тоді твоє нове життя почнеться, і стане іншим світ в очах твоїх! Ти сам інакшим, кращим станеш!..

Тук-Тук: О так! Тік-Тік над цим замислиться!.. Але після обіду!.. Не вміє думати він на голодний шлунок... До речі, щоб цікавою зробити екскурсію, що тільки почал а ся, зверну увагу вашу он на т о го чолов'ягу, що носа св о го задир а є аж до неба!..

СЦЕНА 3

(Звучить космічна музика. Тук-Тук показує на високого худорлявого чоловіка вдалині, що, закинувши голову, дивиться на небо)

Земні Ангели (турботливо): І хто ж цей нерухомий чоловік? Він не застуджений? У нього, часом, не проблеми з носом? Можливо, носа гріє він на сонці?

Тук-Тук: Боюсь, проблеми в нього... з головою... Це – астроном Верх и м. Завжди вирячується він у небо – то крізь трубу свою, а то і без труби. Здається, навіть...

Верхим (дивлячись на небо):...З о рі! А можна чхнуть мені? Тихенько зовсім... Апчхи! О дякую вам, зорі, за ваше розуміння та інтелігентність вашу!..

Тук-Тук (скептично):...Здається, навіть... чхнути він не може, не запитавши дозволу в зір о к... По з о рях кожен крок він свій звіряє. Але оскільки наш Верхим ніколи... не думає дивитися під ноги, то й натикається весь час на ст і ни, на стовп и, на скелі, на людей і на дерева. Тог о й чол о його завжд и у синіх, наче небо, г у лях...

(Продовжуючи дивитись на небо, Верхим повільно йде геть, спотикаючись об каміння, наштовхуючись по дорозі на дерева і людей та постійно вибачаючись)

Земні Ангели: Ну що ж, не будемо Верхиму заважати... Можливо, він пізніше сам повідає нам щось важливе... Хоча... якщо дивитися весь час на зорі, то з а вжди будеш спотикатись об каміння і не помітиш тих, хто ходить поруч, і не пізнаєш всіх красот... Землі!..

СЦЕНА 4

(Музика змінюється на драматичну, що здатна зворушити і навіть викликати сльози на очах. Повз тубільців повільно проходить зігнутий низькорослий молодий чоловік, що тягне на своїй спині велику тяжку колоду і дивиться виключно під ноги. Жителі по-різному реагують на появу Нізима: хтось – співчутливо, хтось зневажливо)

Тік-Тік (зітхнувши): Продовжимо екскурсію. А це (вказує на низькорослого чоловіка) – іще одна родзинка нашого Земного Раю. Цей чоловік – Ніз и м, на прізвище Колодоносець. Весь час він дивиться лише униз. І йде, і йде собі, ніколи не стоїть на місці. Так, не романтик він і на ногах своїх стоїть він з а вжди міцно. Хоча не бачить зір, зате ніколи й не спіткнеться. Ні, не тому, що береже свої він ноги: не хоче, щоб колода впала і зламалася зненацька...

Чекай Біди: Що ж, раз з'явився поміж нас Нізим, то, значить, жди бід и... Це я, Чекай Бід и, скажу вам точно, бо маю абсолютний нюх на негаразди і навіть на глобальні катастрофи. Я поясню вам, чом поява цього Нізима – недобрий знак. Коли одного разу дід йог о ось тут з'явився, то потім зразу випав дууууже сильний град. І кожна гр а дина була така велика – аж із... гарб у з! (піднімає над головою величезний гарбуз, жителі йому аплодують; кладе гарбуз на землю і вдячно кланяється на всі боки одноплемінникам). І бібул я врожай тоді накрився мідним тазом... А без біб у ля ми – не ми... Без бібул я ми втратим сенс свого життя! Життя без бібул я – то не життя, а тільки живот і ння... То, може, прожен е м Ніз и ма звідси? Він – темна пляма на чолі Земного Раю!.. Він нас ганьбить в очах гостей заморських!.. Клянусь щелепою вставною: від нього можна лиш біди чекати!

Земні Ангели: Хіба ж до нього можна буть байдужим? Байдужість – ось хто є сестрою смерті... Не треба гнати звідси цього чоловіка! Давайте краще поговоримо із ним. (Земні Ангели, Тік-Тік та Тук-Тук підходять до Нізима). Скажіть, Нізим, навіщо Ви тягаєте весь час колоду... на Вашій сп и ні – молодій та д у жій?

Нізим (із гордістю): Оооо!.. Наш рід Колодоносців – особливий. В той час, як всі займались бібул я ми... (кидає швидкий осуджуючий погляд на одноплемінників і миттєво знову опускає очі),....знайшли себе ми в іншому: в Колоді!.. Мій дід її тягав, і пр а дід, і прапр а дід. І прапрапр а дід, і прапрапрапрадід і... так далі вглиб віків далеких... Колода ця для мене – наче компас... Колода ця – то спадок мій від батька. Це все, що він зал и шив після с е бе. Не мав нічого більше, бідолашний. А отже – пам'ять це про мого батька. Він теж її тягав на сп и ні. Під нею і помер, коли вона його зненацька... привал и ла... (швидко втирає сльозу)

Земні Ангели: Хто як живе, той так і помирає... Життя, що радісним було, завершується у смішкою на вустах і залишає по соб і слід щастя на Землі!.. Нізим, Ви вибір маєте не схожим буть на батька! Бо Ви, Нізим, це – Ви!..

Нізим (пафосно, з достоїнством): Так, я – це я... А батько мій – герой, і я пишаюсь ним! Казати він любив, що сенс життя – в стражданні, і що страждати треба чесно і красиво!.. Тож я виконую всіх предків заповіт. Красиво й чесно буду я тягти свою колоду, від дня народження й до самого кінця!..

Земні Ангели: Мости існують між смир е нністю і боротьбою. І треба вміти відрізняти, що у житті змінити можна й треба, а що і справді змінам не підвласне. Колода змушує дивитись лиш під ноги, вона Вам заважає дихати на повні груди і зорі бачити, що є над Вами. А Ви не думали, Нізим, ніколи, що є у світі щось іще, окрім колоди: що не калічить спину, а дарує спині крила! І що, крім Вас, колода Ваша більш нікому не потрібна. Але комусь, ми впевнені, потрібні Ви. Не раб-Нізим, а той Нізим, що вміє бути вільним – від долі, що він сам собі й придумав!.. Вам треба подружитися із астрономом і досвідом з ним р а до обмінятись.

Нізим: Із астрономом? В нього т а кож є кол о да?.. Надіюсь, не колода карт... Бо я нен а виджу азартні ігри... І тих, хто грає в них...

Тік-Тік: Нема колоди у Верхима. Ніякої. Але якби вона у нього і бул а, крізь неї він вир я чувався б на зірки свої кохані, неначе в телескоп!..

Тук-Тук: А я дивився би у телескоп не на зірки, а на жінок, коли вони у нашім озері приймають вааанну. От де краса! Зірк а м із нею не зрівнятись!

(Тук-Тук, Тік-Тік, а вслід за ними й інші тубільці, невимушено регочуть)

Нізим (хапаючись за свій поперек): Щось я втомився... Щось у серці колить... Тож відійду в стор о нку. До д е рева на хвильку притулюся, а там піду і далі...

Куди-б-Піти: Куди ж під е ш, Нізим?.. Це я тебе питаю, твій кум, якого звать Куди-б-Піти. Ти ж знаєш, я завжд и про подорожі мріяв! Але, на жаль, усе життя лиш сп и ну гну свою на цьому острові – так майже, як і ти... Куди ж тепер під е ш, Нізим?

Нізим: Не знаю я... Колода вкаже...

(Нізим продовжує іти, тягнучи на спині свою колоду. Земні Ангели намагаються йому допомогти нести його ношу, але у відповідь Нізим кричить: “Моє! Я сам!! Не заразіть хворобами мою Колоду! Геть руки від мойого спадка!”

Нізим іде геть під співчутливі погляди Земних Ангелів)

Сцена 5

(музика змінюється на місцеву святкову)

Тік-Тік (зневажливо махнувши у той бік, куди пішов Нізим): Продовжимо екскурсію на тому, що... На чому б ще увагу вашу зупинити? (замислюється) Ооо!! Ходімо на плантації біб у ля! Енергія у нього пречудова! А смак – ще кращий! До речі, десь у мене в шт а нях один біб у ль, можливо, завалявся! Його вам зараз неодмінно покаж у! (старанно риється у кишенях, навіть вивертає їх кілька разів, але нічого там не знаходить). На превеликий жаль, здається, люди добрі, забув я свій біб у ль сьогодні вдома... Біб у ль – то дивна річ... Якщо він є, то раптом бац – його й нема!.. (безпорадно розводить руками)

(У сторонці вже стоїть Біла Вовчиця. Помітивши Земних Ангелів, каже сама до себе, а чи то до глядачів:)

Біла Вовчиця: Я знаю їх... Я їх впізнала серцем... Весь біль Землі – у них в очах... І вся надія т а кож... Вони – чарівник и! Думк и і фрази їхні в житті реальнім втілитися можуть!.. Це означає те, що діалог із Долею Землі... вже розпочався!.. Що ж, слава Богу!.. Більше я не одинока...

(Біла Вовчиця підходить до Земних Ангелів, вклоняється їм на знак привітання та поваги і торкається їхніх крил, що є видимими лише для неї)

Тік-Тік (хоче відрекомендувати гостям Білу Вовчицю): А це...

Земні Ангели: Ми знаєм, хто вона. Ця дівчина – шаманка ваша. До речі, наймолодша серед всіх земних шаманів. Її ім'я – Вовчиця Біла. Вона – така ж, як ми...

Тік-Тік: Ви теж... шамани? Ой! Я вас уже боюся... (сміється) Звичайно ж, я жартую... Але скажіть нарешті вс і м нам чесно, хт о ви!..

Земні Ангели: Ми – як мости між мудрим Небом і сердечною Землею... Ми... – Ангели Земні...

Тік-Тік: Хто-хто?.. На вигляд – наче люди ви... Де ж ваші крила? (намагається намацати крила за спинами Земних Ангелів, але марно)

Земні Ангели: Їх бачать тільки ті, хто є такі ж, як ми... Всі інші... просто вірять нам, бо наші світлі справи – це інші наші крила, що помітити не так вже й важко... Але лиш е тоді, як є таке бажання...

Тік-Тік: Ой, як цікаво!..

(Звучить тема драматичної історії Земних Ангелів)

Земні Ангели: Якщо цікаво, слухайте... Почнемо розповідь із т о го, що... Ні!.. Не бог и приковують до скелі Прометеїв!.. Це роблять люди. Що не готові до світла і тепла того вогню, який приносять Прометеї з Неба!.. Отож знах о дилися поміж людства ті, які казали, що... душі в нас – пуст і, або що наші душі – темні... Нал е жали такі слова лиш тим, хто сліпнув... від світла, яке у світ несли ми щиро і з любов'ю... На вогнищах нас спалювали часто... колись давно... – за магію, що нам була дана від Бога... Але, прощаючи всіх тих, хто нас не розумів і проклинав, ми знов приходили на Землю, щоб світ ставав прекраснішим, ніж був... Ніщо так не спроможне засмутити нас, як... більшості людей... недосконалість... Ми одинокі серед них. Але краса Землі, краса Небес над нею, щасливий щирий сміх дитини і проблиски взаємної любові, і радість творчості... – заради цього варто і змиритись... із величезною душевною туг о ю... й самотністю, яку ми... так часто відчуваєм тут, в земному світі... Та головне: ми не втрачаєм віри в людство, ми щиро й нескінченно любим його своїми світлими серцями. Свідомо служимо ми людству, бо прагнемо його зробити кращим, а, може, навіть врятувати...

Тік-Тік: Від к о го?

Земні Ангели: Від... сам о го себе... Хоча... Земля завжд и сама себе спасала...

СЦЕНА 6

(Під веселу жартівливу музику з різних боків спинами один до одного рухаються Верхим, що спостерігає за зірками, і Нізим, що хоче відпочити притулившись до дерева; йдуть вони до тих пір, поки не натикаються один на одного і не зупиняються, зойкнувши. Після цього Верхим продовжує дивитись угору, а Нізим – собі під ноги)

Нізим і Верхим: Ой!!

Жителі: Ой!!

Нізим: Щось дерево оце, яке ушанував я ч е стю, на нього сп е ршись, – якесь хитке, нем і цне, ненадійне!... Не дерево це, а якась бил и на, яку так легко здути вітром! Тим паче, ураганом чи торнадо. Це – найтрухлявіше з дерев, які я зроду бачив! З колодою моєю не зрівняти... це дерево ан і за я кі гроші!..

Верхим: Здається, ця стіна, на котру я наткнувся... спин о ю, слава з о рям, а не л о бом, якась чудн а! Це все тому, що з неї... стирчить труб а, товст а і непідйомна. Помацавши її, сказать я можу: це телескоп, ще й найновішої моделі! (зраділо намагається тягти до себе колоду, продовжуючи дивитися на зірки)

Нізим: Гей, дерево! Віддай мені колоду, яка мені дісталася від батька!

Верхим: Стіна! Я тільки подивлюсь в твій телескоп, а потім поверн у його миттєво! Я зараз на порозі відкриття, страшенно необхідного для людства! Збирався с а ме я зробить про це об'яву і повідомити на острові усіх! Тож маю бути впевнений у висновках своїх на сто процентів!

(Тягнуть кожен до себе колоду, поки колода не падає із гуркотом на землю)

Жителі: Ой!

Верхим (продовжуючи дивитися вгору): То – знак небес... То зорі вирішили так... Хай трошки відпочине шия у Верхима...

Нізим (продовжуючи дивитися вниз): То предки знак мені под а ли... Мовляв, нехай спин а в Нізима трошки відпочине...

(Обидва сідають на колоду, що впала. Спочатку Верхим дивиться у небо, а Нізим – у землю. Та погляд Верхима поступово опускається, а погляд Нізима піднімається. На мить вони різко повертають свої обличчя один до одного. А потім починають непорушно дивитися перед собою)

Верхим: До речі, я не дерево, і звуть мене Верхим.

Нізим: Я теж, між іншим, з о всім не стіна. Ім'я моє – Нізим. А те, на що ми сіли, – то справа усьог о мог о життя!.. Мій бізнес, так би мовити. І звуть його – Коллл о да!.. (погладжує долонею колоду)

Верхим (урочисто-піднесено): О дякую тобі, Коллл о до, за те, що зараз я сидж у на т о бі!.

Нізим (задоволено): Який Ви ввічливий! Приємно їй, що Ви відн о ситеся із повагою до неї. Це значить, поважаєте Ви те, що... я так чесно і красиво р о блю...

Верхим: А щ о Ви робите?

Нізим: Тягну свою колоду... І розбираюсь у камінні під ногами...

Верхим: А я весь час об нього спотикаюсь... Зате я розбираюся у з о рях... На жаль, мій бізнес не помацаєш руками...

Нізим: Давайте розкажу Вам про каміння!..

Верхим: Давайте розкажу Вам про зірки!..

(Під гучну швидку жартівливу музику Нізим і Верхим починають захоплено обмінюватися досвідом, активно розмахуючи при цьому руками та змінюючись у обличчі; Тік-Тік, Тук-Тук та інші жителі якийсь час здивовано спостерігають за ними)

Тік-Тік (присівши за Верхимом і Нізимом, гучно-дзвінко звертається до них): А може дати вам, панове, по біб у лю? Хоча... Тук-Тук поїв геть чисто все!.. А втім... (уважно вдивляється в далечінь) От радість! Здається, два біб у ля під столом святковим завалялись... Я можу збігати за ними прямо зараз... (починає йти, та зупиняється, почувши питання Нізима)

Нізим: Біб у ль – це що: каміння чи зоря?..

(Тік-Тік дивиться спочатку під ноги, потім на небо, розгублено знизує плечима, байдуже маше рукою і повертається до святкуючих одноплемінників)

Тук-Тук: (До Нізима і Верхима): Біб у ль – він... вищий за зірк и й за к а мені твердіший! То знають всі! Хіба ж не так? Між тим, пробачте, що мій друг і я розмову перервали вашу... Але нам дуже хочеться спитати: до ч о го ж ви оце договорились і до яких ви висновків дійшли...

Верхим (радісно): Дійшли ми... Ні, панове, не до р у чки... (хіхікає) Дійшли ми до консенсусу, панове.

(Здивований Тік-Тік висмикує перо зі свого головного вбрання і обмокнувши його у якийсь темний плід, що лежить просто на землі, пише на своїй долоні, гучно озвучуючи цей процес: “Кон-сен-сусу, су-су...”)

Верхим: Так, саме так! Обидва вирішили ми дивитись... прямісінько перед собою!.. Це є середнє, м а буть що арифметичне, між поглядами на зірки і на каміння!..

Шкода Усіх (до інших жителів, про Верхима і Нізима): Бідненькі!.. Мені їх так шкод а! Бо ж не дарма моє ім'я – Шкод а Усіх! Страждати через власну унікальність – м а буть, такою є Верхима і Нізима доля... Ну що ж, із долею змирятись треба з а вжди... Хіба ж можливо з нею сперечатись?

Біла Вовчиця (до всіх): Із долею можливо діал о г почати!.. І відгукнеться неодмінно вона до т о го, хто почав розмову з нею...

(* Біла Вовчиця співає; її пісню поступово підхоплюють Земні Ангели і всі жителі: *)

Доля, доля, що ти є, хто ти є?

Болю замість волі ти мені чом даєш?..

Кожен день блукаю я дорогами життя.

Де стежина рідна і яка з доріг не та?

Доля, доля, я така ж, я така ж як і ти...

Я така ж, як і ти...

Доля, доля, що ти є, хто ти є?

Горе, зорі... – що із них є моє?

Я прийшла на землю, знаю точно, не дарма.

Де моє покликання – дізнаюсь я сама.

Доля, доля, ти така ж, ти така ж, як і я...

Ти – така ж, як і я...

Доля, доля, що ти є, хто ти є?

Ролі хворі хай забудуть мене!

Діалог з тобою мрію розпочать давно,

Хай щасливим буде він, хай стане віщим сном!

Доля, доля, ти і я, я і ти, ми – одне...

Ти і я, ми – одне!..

Доля, доля, що ти є, хто ти є?..

СЦЕНА 7

(Музика змінюється на сповнену надії)

Голос за лаштунками: Перевернулось щось у душах приозерців після цієї пісні. І очі їхні стали іншими немовби. Блискучішими і пробудженими наче. Здавалося, що кожен з тих людей готовий сказати дещо – глибоке, світле, добре, мудре...

Нізим (піднімачись із колоди та вказуючи на неї): Невже змінити зможу власну долю?

Верхим: Невже і я?

Жителі: Невже і ми?

Тік-Тік: Тоді й біб у ль прийдеться чимось замін и ти...

Нізим: Проте... Хто знає... Може, д о ля н о ва... ще гірша буде, аніж доля попередня. Тож краще залиш и ти все як є...

Голос за лаштунками: Тук-Тука, простого охоронця Приозер'я, який був лідером за вдачею своєю, щось починало дуже турбувати, щось дуже не подобалось йому. Але що с а ме – поки він не знав. Того й піднявсь Тук-Тук на пень найближчий, щоб стати на півметра вищим, і щоби всі його узріли. І мовив так до всіх:

Тук-Тук (ставши на пень та піднявши одну руку вгору): Послухайте, панове, нині св я то! А всі ми, замість т о го, щоб радіти, якісь тут нісенітниці верз е м. Верхим! До речі, нещодавно Ви казали, що нам якусь об'яву хочете зробити. Надіюсь, що вона нас дуже всіх розвеселить!

(Тук-Тук злізає із пня і запрошує Верхима піднятися туди ж)

Верхим (стаючи на пень, радісно): О так, звичайно!.. Слухайте усі! Хотів сказати я, що...

Жителі: Ну-ну! Давай, кажи!..

Верхим: Хотів сказати я, що... час якийсь том у... помітив я у небесах... нов е світило! Це – відкриття мого життя! Маб у ть, я – геній!.. (скромно опускає голову)

Тік-Тік (ставши поруч із Верхимом): Чи щось таке, що коло генія стояло!..

Тук-Тук (відігнавши Тік-Тіка): Так... Це все добре. Тільки щ о нам з того? Чи це світило вплине я кось на врожай біб у ля?

Верхим (радісно): Звичайно вплине! Не тільки на біб у ль... На нас усіх!..

Жителі: Ура!!! Верхим!!! Ти – справді геній! (гучно аплодують астроному)

(Верхим вдячно вклоняється землякам)

Верхим (зніяковіло, але все ще радісно): Постійте, друзі! Я ж іще не доказав! Оте світило... – воно зростає в розмірі із кожнем днем... Насправді, його вже видно і без телескопу. А чи не правда, браття, це все так цікаво?!. (захоплено показує рукою угору)

(Всі задумливо замовкають, проте на небо поки не дивиться ніхто. Зупиняється музика. Із тиші починає поступово виростати драматична фонова мелодія)

Що-за-Діла (обурено): Що-за-Діла? Так, це – моє ім'я. Не думав, що колись ім'я своє я прокричу, не розуміючи, що відбувається довкола!.. Тож я запитую: що за діла?? Що за халепа?.. У нас був рай земний, їй богу!.. Завжд и було у нас все-все, чого ми лиш бажали... Обх о дились ми якось і без... неба... Бо вже давно цікавив нас лише... врожай біб у ля!.. Ми вже й забули, як те небо виглядає... Це ж скільки ми веселок пропустили... На небо в нас дивився лиш... Верхим!.. \

(Драматична музика гучнішає. Всі тубільці піднімають голови і непорушно дивляться вгору, намагаючись усвідомити побачене)

Голос за лаштунками: Всі жителі місцеві, як по команді, в небо подивились. І там помітили таке, на що раніш уваги не звертали. Чи бачить не хотіли, бо воно було їм зовсім не потрібне. Бо з бібул е м нічого спільного не м а ло. І навіть колір в нього був не той, що в бібул я... Багряний диск, за розміром із повний місяць, дивився зверхньо й гіпнотично на Землю й на усі її створіння... Дражнив, принижував, отруював, губив... От хто чужинцем справжнім був не лиш для Оніса, а для всьог о живого!..

Жителі (у паніці): ВОНО ЛЕТИТЬ НА НАС!!! МИ СКОРО ВСІ ЗАГИНЕМ!!! ВОНО ВПАДЕ НА ЗЕМЛЮ, І ТОДІ ВСІМ НАМ – КІНЕЦЬ!..

(Тубільці починають плакати, причитати та міцно обіймати в розпачі своїх дітей, дружин, чоловік і в, батьк і в, друзів...)

Нізим (радісно-одержимо): Нарешті все скінч и ться!.. Не повинен буду кол о ду кл я ту я тягати на спин і...

Тік-Тік (розгублено): Я ж... не пожив як слід! Я ж... не кохав іще нікого! Я ж... у житті нічого ще не бачив, крім острова, роботи і біб у ля!.. Не встиг я навіть зрозуміти, для ч о го я з'явився на Землі!..

Біла Вовчиця (сумно, вбік): Чому лиш опинившись у війни горнилі ми мир цінуємо, вважаючи його найбільшим ск а рбом в світі?! Чому лише... кінця страшне обличчя... примушує замислитись про сенс житття?..

Тубільці: У ч о му ж ми такому провинились? Що ж не догл е діли і що не так зробили? За що нас вирішило покарати те світило? Воно ж зовс і м не знає нас!..

Біла Вовчиця (до всіх, сумно-піднесено): На нашім Острові завжд и жил и сердечні, добрі люди... І в о йни вже давно нас обминають... Але Земля велика, і на ній були і є такі країни, де зла багацько відбулося з вини людей, що сліпо влади добивались... Маб у ть, вся ненависть таких істот за всі тисячоліття, уся жад о ба, вся безцільність, весь егоїзм, уся жорстока неповага до людей інакших, уся байдужість до Землі і до природи перетворились десь у космосі на камінь, що розміром з планету величезну!.. Тепер, у відповідь, планета ця летить сюди, до нас...

Жителі: Та ми ж не винні ані в чому!

Біла Вовчиця:...У світі все поєднане. Ми – діти спільної планети... На ній ми ніби... за руки тримаємось. Том у... якщо хоча б один із нас зривається у прірву, він може інших потягнути за собою. Але якщо в собі знайд е мо сили і не дамо людині цій у прірву впасти, – врятуємо її, самих себе та всю планету... На жаль, здійснити це не так вже й просто...

Бабуня Нема Зубів (єхидно шепелявлячи): Спасибі, втішила мене – бабуню на ім' я Нема Зубів!! А ще шаманка називається! Ні, щоб планету тую кл я ту ч а рами спинити! Шаман би попередній нас урятував за півхвилини, бо був сильнішим набагато, ніж ти, незрілеє дівчисько!

Правдун (відчайдушно): Та ми ж не винні ані в чому!!! І це волаю я – тубілець на ім'я Правдун! Хто скаже, справедливість де? І взагалі чи є вона у світі?! Ага!!! Зате тепер я розумію, чому наш вождь “злин я в” заздалегідь!..

Жителі: Ми всі загинем!.. Що ж, давайте дні останні... хоча б ми проведемо... у коханні. Давайте днів своїх кінець ми проживем щасл и во...

Тік-Тік: Тоді я принесу нам бібул е ве пиво!.. Ой! Щось із горя ми вірш а ми вже говорим... І все ж таки... (напів-юродиво): А що, коли всіх нас спасе біб у ль!?

Нізим (гнівно, протестуючи): Та грець із ним – із бібул е м! На небесах біб у ль уже нікому не поможе!.. (лукаво потираючи руки): А от з колоди зараз може бути справжня к о ристь! Я нею якось від банд ю ги відбивався. Тож від планети хижої так о ж я відіб' ю ся. Колодою своєю як зажб у рю в небо!..

Верхим (безпорадно зітхнувши): Тоді колода і світило вдвох впадуть на т е бе!.. Давайте зм и римось... Зал и шимо все так, як в небі вирішили зорі...

Тук-Тук (кричить): НІ! МАЄ БУТИ ВИХІД!!! (до Земних Ангелів, благально, ставши навколішки): Ангели Земні! До нас ви з неба прибул и на ч о мусь! Тож посадіть всіх нас на свій летючий... пристрій і відвезіть нас звідси геть до того часу п о ки... тут на землі скінчиться... катастрофа!..

Голос за лаштунками: Ангели Земні, що осторонь стояли весь цей час, дотримуючи спокою – сміливого і мудрого, та не байдужого у жоднім разі (!), вперед ступили, ввічливо усім вклонились, Тук-Тука піднял и з колін і так сказали:

Земні Ангели: Немає пристроїв у нас летючих. Ми залишаємося тут, із вами, на Землі. Так треба.

Тук-Тук (зі злістю): Щоб подивитись, як ми тут кон а єм!?. Тоді із вас не буде користі всім нам! Це через вас страшні новини тут з'явились! Було би краще нам про цю біду не знати! Жили в раю, в раю і помрем о!..

Жителі: Ми всі загинем! Ми загинем!!!

Тук-Тук (грізно, до тубільців): Та не кричіть ви так! Набридли! У мене вуха вже від вас позакладало! (до Земних Ангелів, презирливо): А ви, безпомічні туристи!.. Ви краще звідси йдіть і більше не вертайтесь!

(Тук-Тук підходить до Земних Ангелів, знімає з них святкові гірлянди і кидає на землю)

Тук-Тук: Хоча... Через планету хижу, багряну, наче кров, уже і так ніхто ніколи не в е рнеться нікуди й ні до к о го... (зриває світкову гірлянду і з себе)

(Тубільці починають приречено розходитися по домівках)

Біла Вовчиця: Стійте! Я знала це!.. Я знала про світило!..

Правдун: Ага!.. Тепер нам зрозуміло, чому вдяглась в червоне Білая Вовчиця!.. Бо це є колір крові!! А крові скоро буде море на Землі!..

Тук-Тук: Іди і ти від нас, Вовчиця Біла. Іди, не попадайся нам на очі! Твій шаманізм нас не спасе від долі!.. А доля наша – дика та сумна!..

(Тук-Тук знімає гірлянду з Білої Вовчиці і кидає на землю;

жителі зривають з себе свої гірлянди і у відчаї теж кидають їх на землю)

Біла Вовчиця: Я знаю, як допомогти!..

Земні Ангели: Ми т а кож знаєм. Ось чому ми тут.

Тук-Тук: Жартівники!.. Тож не мовчіть! Рятуйте нас! Кажи спочатку ти, Вовчиця Біла!..

Біла Вовчиця: В рук о писах, які мені дістались від попереднього шамана, я читала, що планета наша не раз вмирала від вогню й води, від з і ткнення з небесними тілами...

Верхим (здійнявши руки до неба, плачучи): О зорі! Чом ви зрадили мен е?! Я ж присвятив вам все життя! А ви... одну із вас сюди наслали з неба, щоб знищити мене!..

(Верхим у відчаї падає на землю)

Голос за лаштунками: Він безпорадно рухнув на коліна. Долонями закривши очі, що потонули у сльозах, уткнувся враз обличчям в землю, покриту... не лише травою. Усіяну святковими гірляндами із квітів!.. Отими, від яких тубільці щойно відреклись... Всі спрямували на Верхима погляд, наповнений вселенським співчуттям. Але... о диво! Лише за кілька митей, з гірляндою чудовою та запашною у руках, блаженно посміхаючись, піднявся астроном на повний зріст, розправив плечі і щасл и во мовив:

Верхим (піднімаючись з землі із квітами в руках, захоплено): О Боже! Як же гарно п а хнуть квіти на Землі!.. А з о рі в небі з а паху не м а ли!..

Біла Вовчиця:...Але не раз, не два... Земля відроджувалась знову!..

Тук-Тук: І що нам з т о го? Чи стар и й рук о пис, роз'їдений жук а ми й черв'яками, нас врятує? Одною ми ногою вже... на т о му світі!..

Тік-Тік: Цікаво, чи у тім рук о писі казалося про наш біб у ль – прекрасний і могутній?

Правдун: Біб у ль – це вигадка одних людей, щоб мати владу і контроль над іншими людьми!..

Жителі: Як нам спастись від цього всь о го? Від бібул я і від лет ю чої планети!

Біла Вовчиця: Що ж... Ск а зано в рукописі: “Свящ е нні самоцвіти, які дар о вані нам Озером Кохання, що є на Острові, – ось в чому є спасіння ключ! Потрібно кожен самоцвіт відв е зти... у певне місце на Землі, де відбулась історія кохання – дивна і прекрасна!.. І тоді... ці самоцвіти Озера Любові здатні... створити поле захисн е навколо нашої планети. Це поле відштовхнути зможе від Землі вс е, що загрожувати буде їй смертельно...”

Тік-Тік (утираючи сльозу, напівістерично): О, як же це все романтично!.. Є у трагедіях романтика своя!... То я піду, збер у свою вал і зу! Готовий я один із самоцвітів пов е зти зараз прямо у... Вер о ну. Туди, де відбулося... одне із грандіозніших кохань! Від нас усіх я передам привіт... Ромео та його Джульєті!.. Точніше, їх могилі... І знаєте... Я замість сувеніра повіз би їм біб у ль. Та раз ви кажете, що наш біб у ль – це зло, то сам поб у ду я у ролі сувеніра... Не сумнівайтеся! Я у Вероні безпомилково покладу свій самоцвіт туди, куди потрібно! І буде все тіп-топ!

Тук-Тук: Тік-Тік! З тобою р а зом я поїду. Щоб у Вероні часом ти... не заблукав!.. (Тік-Тік радісно киває на знак згоди).

Земні Ангели: На жаль, змін и лося усе за ці тисячоліття... Рук о писа рецепт вже не спрацює...

Жителі: Так значить ми так и загинем?! Ми загинем!!!

Земні Ангели: Без паніки! Бо паніка – найбільший ворог вд а лого спасіння. Ми вже казали вам, що острів ваш є особливим із причини, яка вам невідомою була. Тож слухайте. Земля – жив а, є в неї т а кож серце! Воно боліти т а кож може... Може і радіти!.. І серце нашої планети... це – Острів ваш! (жителі із приємним здивуванням та вдячністю дивляться навкруги) І дивні самоцвіти Озера Кохання це серце роблять невразл и вим! Тож не вивозьте їх із Острова, будь-ласка! До того ж, ми розшукали і прив е зли кристали інші Озера, які раніше Оніс полишили з причин різноманітних. Тож на свої місця верн е ться все... А поле захисн е Землі... ми створимо молитвою, що одночасно... промовиться всіма сердечними і небайдужими людьми планети... І Ангели Земні повсюди в світі взял и на с е бе цю відповідальність... Вони в цю мить – в країні кожній, у кожнім місті, в кожнім домі, у кожнім кроці, в кожнім серці...

Біла Вовчиця: Ми щиро дякуємо вам, о Ангели Земні!.. (вклоняється)

Жителі: Хвала бог а м! Ми не загинем! Всі ми будем жити!!!

(Музика змінюється на життєстверджуючу та урочисту)

СЦЕНА 8

(Жителі, Біла Вовчиця, Земні Ангели, Верхим, Тік-Тік та Тук-Тук радіють, надягають на себе гірлянди і щиро обіймаються. Тік-Тік простягає гірлянду і Нізиму, який весь цей час мовчазно сидить на колоді, але Нізим відмовляється. Всі заспокоюються, замовкають та із співчуттям і очікуванням дивляться на Нізима)

Нізим: Ну, я піду... Мені пора. Маб у ть, я зайвий тут... Ви впораєтесь і без мене... (піднімається)

Куди-б-Піти: Куди ж під е ш, Нізим?

Тік-Тік (із сумом та розумінням, напутливо): Іди, Нізим! Біб у ль з тобою! Колоду не забудь свою забрати!..

Нізим (по-бунтарськи): Навіщо? Я кину тут її! Вона – мучителька моя!.. Я не кохав іще... Й мене ніхто ще не любив... Навіщо жить, коли тебе не люблять?!.

Земні Ангели: ТВОЯ Любов, а не любов до тебе, стать може сенсом днів твоїх!..

Нізим (напівромантично): Хай буде так... Піду любов шукати. Можливо, встигну я її зустріти іще до т о го, як багряна та планета... вріжеться у нашу Землю...

Тік-Тік: Не думай про сумне! Ми ж маємо надію! А на колоду ти не злись! Прости її і пожалій!.. Хіба ж ти не любив її нітрохи?

Нізим: Ні, не любив... Та і вона ж нікого не любила: ні батька м о го, ані діда, ані м е не!.. На шиї в нас лише сид і ла... Хоча... Вона, маб у ть, так о ж була нещасна!.. Але я знаю, як зробити її щасливою тепер!!! Я підніму її на руки, понесу... (піднімає і несе колоду)

Голос за лаштунками: Ніхто й моргнути не успів, як наш Нізим, мов той силач кремезний, від грунту відірвав свій величезний дерев'яний скарб, заніс над головою й побіг із ним стрімливо в бік гірського шумного потоку.

Нізим:...і... вкину в річку! (Кидає колоду у річку) Для к о гось, може, стане кораблем вона... Якщо не кораблем, то хоч... дров а ми...

Тік-Тік: О, Бог Біб у ля! Тож пошл и отій колоді ти майстра-ст о ляра, що з неї зробить чудову дерев'яну ляльку на радість дітям і дорослим всім!..

Нізим (щасливо-полегшено, розправивши руки, наче крила і ставши на згаданий раніше пень): Тепер я вільний!.. М о жу йти я світ за о чі!..

Біла Вовчиця: Не йди від нас, Ніз и м! Ти нам потрібен. Ми любимо тебе, ти – унікальний!..

Верхим (підходячи до Нізима): Не йди, Нізим! Тобі я буду вірним другом! Тобі я можу з радістю подарувати все, що в мене є: свій телескоп... (простягає Нізиму телескоп)

Нізим: Це ще одна колода?.. (спускається із пня) Спасибі... Звучить заманливо... Але... не треба... Твій телескоп нагадує мені оте, що тільки-но жбурнув я в річку!..

Верхим:...Якщо ж тебе мій телескоп не надихає, ми з тобою... ним забив а тимем гвіздки в якусь колоду! Ти згоден, друг?

Нізим (радісно): Тоді я з вами залиш у сь! Мені подобається тут, бо ви – веселі. Я почуваюся щасливим серед вас!.. (Сам піднімає з землі і надягає на себе святкову гірлянду)

Тік-Тік (захоплено): Які дива із нами робить... горе!.. Ну що ж... Я т а кож в и пущу на волю... свій біб у ль!.. Я вам збрехав... Насправді, весь цей час він був зі мною...

Голос за лаштунками: Були упевнені чужинці: біб у ль – на кшталт пап і руса рослина. Того папіруса, що був буквально ВСІМ у давнину для деяких народів світу. Із нього люди, зокрема, човн и робили і мот у зки, і кошики й сандалі, і к и лими, і с и та, і папір. І навіть... накладнії шевелюри! Мабуть, і вогняную воду із нього теж було приготувать можливо... Але, на здивування Ангелів Земних, в кінці своєї щирої промови, Тік-Тік дістав повільно зі своєї сумки щось інше, не папірус, зітхнувши – чи то з тяжкістю, чи з о всім навпаки... То був... То був... ма ї с! Всього лише качан маленький т о го, що кукурудзою ми з вами зв е мо... Що тут поробиш?! Сповнений сюрпризів прекрасний загадковий райський острів Оніс!

Тік-Тік (дістає зі своєї торби бібуль): Прощай, біб у ль! Нехай тебе з'їсть хт о -небудь голодний!.. (спочатку пропонує бібуль людям навколо, у тому числі глядачам, і після їхньої ввічливої відмови кладе його на землю, маше йому рукою, а потім повільно піднімає голову угору): Одначе... в небі – хмари... Дуже темні... І буде сильний шторм... (схвильовано підбігає до Білої Вовчиці): Як жаль мені тебе, Вовчиця Біла!.. Коханий твій у морі десь загине!.. Не допливе до тебе, бідолашний!.. (плаче)

Біла Вовчиця (спокійно): Я вірю, що він буде у безпеці. Він виживе. Його спасе моя любов. Так вже бул о не раз. Так буде знову й знову!.. Все буде добре... З ним і всіми нами...

Тік-Тік: Виходить, твій червоний колір – то цвіт Любові?..

Земні Ангели: Так, саме так... Любов завжд и свою протягне руку назустріч тим, кому потрібен порятунок...

Тук-Тук (зворушено): О Ангели Земні! Ви довел и нам, що ви гідні... т о го, щоб ми вас провод и ли до Озера Любові, яке, насправді, стокр а т важл и віше для нас, аніж біб у ль!.. І до якого ми чужих не допускаєм, оскільки люди, що не мають серця, навряд чи здатні розгледіти кристали на поверхні... водоймища, священного для нас. Веди нас, Білая Вовчиця! Ми за тобою п і демо, куди завгодно! Ідемте з нами, Ангели Земні! Готові ми до т о го, щоб Озеру Любові повернути самоцвіти, що були відсутні...

(Музика змінюється на світло-сумну, по-своєму величну і сповнену надії.

Всі учасники спектаклю завмирають і дивляться в далечінь)

Голос за лаштунками: Помітивши дал е ко на морському горизонті стін у високу із води, яка на Острів стрімко насувалась, Вовчиця Біла й Ангели Земні, переглянувшись між собою безстрашно, не сумно і не радісно, але й не без знанн я, не без надії, звернулися до всіх присутніх урочисто:

Біла Вовчиця: На мить усі зуп и нимось... І навкруг и под и вимось... Наш світ мить кожну – неповторний. Й ніколи не буде вже таким, як зараз. Із вдячністю запам'ятаємо усе навколо – таким, як є... Могутніша за всі енергії – лиш Віра!.. І навіть Доля знімає перед нею капелюха... Молитва щира, сповнена любові, яку промовлять одночасно всі жителі планети, – найбільшую породить силу з відомих у людському світі... Хіба ж перед Любов'ю смерть устоїть?!.

(Світла музика стає гучнішою. Всі вдячно дивляться один на одного і навколо, намагаючись запам'ятати побачене і відчуте у дану мить)

Земні Ангели: Тож... розпочнем молитву!.. Ну а далі... Там буде видно – чи спасіння заслужили всі м и і дім наш спільний, що Земл е ю зветься...

(Фінальні акорди величної світлої музики. Поодаль звучить грім. Всі учасники спектаклю на декілька миттєвостей дивляться угору)

(*Земні Ангели та Біла Вовчиця починають співати, їхню пісню поступово підхоплюють інші жителі Острова*:)

Ти прости мене, мати Земля,

Що поранили серце тв о є...

За ліси, ріки і поля,

Що зруйновані були мною...

Хоч не мною, але з вини людини...

О Земля, ти прости усіх нас –

За байдуже і за лихеє.

Неозора ти і значна!

І тендітна, як орхідея...

Як тебе врятувати від загину?..

Хто ми є на ній –

На планеті дорогій?

Діти безтурботні, а чи то вартові

Всіх красот Землі, всіх скарбів її душі?

Хто ми є без неї?

Спробуєм вберегти її...

О Земля, дуже прошу, прости,

Ти – смілива і полохлива...

Стародавня і мудра ти!

І прекрасна, як юна діва...

Відженю я від тебе зла тен е та...

Це зізнання в коханні Землі

Хай лунає мільйонним хором!

Небеса справедливії

Хай запалять надії зорі!

ХАЙ ПРОСТИТЬ УСІХ НАС ДУША ПЛАНЕТИ!

Хто ми є на ній –

На планеті дорогій?

Діти безтурботні, а чи то вартові

Всіх красот Землі, всіх скарбів її душі?

Хто ми є без неї?

Спробуєм вберегти її!

Хто ми є без неї?..

Спробуєм вберегти її!

Спробуєм вберегти її!..

Дата добавления: 2015-12-08