Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Діалектика абсолютної і відносної істини

Читайте также:
  1. Діалектика права і процесу. Юридична конфліктологія
  2. Діалектика розвитку колективу. Роль педагога на кожній стадії розвитку колективу.
  3. Діалектика як вчення про розвиток.
  4. Діалектика: сутність, історичні форми та альтернативи.
  5. Емпірична і теоретична діалектика
  6. Розсудок та діалектика

Знання, яке відображує об'єктивну реальність, також повинно розвиватися, оскільки розвивається об'єктивний світ.

Звідси випливає, що істина не є статичний стан, а являє собою процес. Для того щоб пояснити "рух" істини, у філософії вироблені поняття "абсолютної" і "відносної" істини. Світ об'єктивної дійсності не може одразу і повною мірою бути пізнавальний, тому на кожному історичному етапі людство має справу з істиною відносною - приблизно адекватним, неповним знанням, яке може містити в собі і помилки. Істинність знання зумовлена рівнем розвитку матеріальної практики, духовної культури, удосконаленням засобів спостереження, експеримен-та і т. ін. Визнання відносності істини пов'язане з невичерпністю світу і нескінченністю процесу його пізнання. Наприклад, уже давньогрецькі лікарі мали певні знання про систему кровообігу (серце і кровоносні судини, циркуляцію крові, кровопускання, втрати крові та ін.). Ці знання являли собою об'єктивну істину, вони певною мірою відображували дійсний стан речей. Але в той же час ці знання містили фантастичні здогадки, помилкові уявлення про серце і його роль, про природу крові і т. п. Цілком зрозуміло, що об'єктивна істина, якою володіла медицина минулого, складалася з двох частин - деяких абсолютних знань, які не похитнув і не міг похитнути наступний розвиток науки (знання топографії кровоносної системи або висновок про зв'язок крові з життєдіяльністю організму та ін.) і великої кількості відносних істин, які з розвитком науки уточнювались, розвивались (уявлення про роль серця або легенів у кровообігу, про джерело руху крові і тому подібне).

Пізнання розвивається завдяки виявленню усе нових і нових відносин істин, які, уточнюючись, перетворюються у елементи абсолютного знання. Абсолютна істина - це повне, вичерпне знання про об'єкт. Різновидом абсолютної істини є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історичних подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку науки. Наприклад, висловлювання: "Наполеон помер 5 травня 1821 року", "Птахи мають дзьоб" і таке інше являють собою вічні істини.

За своєю сутністю абсолютна істина - це теж об'єктивна істина, яка пізнана в її повній, закінченій формі. Звичайно, така істина стосовно пізнання світу в цілому осягається не відразу, а лише в процесі нескінченного історичного розвитку людства, тобто абсолютну істину в повному обсязі можна досягти лише в нескінченному поступовому русі в такому ряді послідовних людських поколінь, який для нас на практиці виявляється нескінченним. Людина не може відобразити одразу всю природу у її безпосередній цілісності, а може лише наближатися до цього, утворюючи абстракції, поняття, закони, наукову картину світу. Це пов'язано з тим, що об'єктивний світ знаходиться в неперервному процесі історичного руху і розвитку. Звичайно, думка людини не може охопити усі різноманітні сторони дійсності, що розвивається вічно. На кожному історичному етапі пізнання вона здатна відобразити світ лише частково, в тих межах, що обумовлені суспільною практикою в кожний даний момент.

Нескінченність пізнавального процесу визначається також і тим, що предмети і явища матеріального світу за своїми властивостями для пізнавання невичерпні. Наприклад, електрон так само невичерпний, як і атом, природа нескінченна. У такому розумінні абсолютна істина виступає як процес і як мета пізнання, яку намагаються досягти люди. Пізнання весь час заглиблюється від однієї відносної істини до другої, більш глибокої, повної. Однак кожна відносна істина містить у собі моменти повного, вичерпного знання, з яких і складається істина абсолютна.

У поглядах на істину як процес існують дві крайнощі, що знаходять своє виявлення у релятивізмі і догматизмі.

Догматизм розглядає істину тільки як абсолютну. Він вважає, що істинне знання цілком відповідає дійсності і заглиблюватись, уточнюватись не може. З точки зору догматиків, існує або абсолютна істина, що не змінюється з плином часу, або помилка. Термін "догматизм" було введено давньогрецькими скептиками Пірроном і Зеноном, які заперечували можливість істинного знання. Пізніше зміст цього терміна еволюціонував. Кант вважав догматичним будь-яке знання, що не базується на попередньому дослідженні його можливостей і передумов. Для Гегеля догматизм - це метафізичне розсудливе мислення. Гносеологічну основу догматизму становить однобічне ставлення до істини, визнання в ній абсолютного моменту за умов одночасного ігнорування її відносності. Психологічно догматизм пояснюється сліпою схильністю до способів і заходів, що вироблені і засвоєні раз і назавжди. Звичайно, догматизм використовується для збереження і зміцнення певних уявлень, які забезпечують стабільний стан суб'єкта, якщо в цьому є класова, групова або індивідуальна зацікавленість.

На противагу догматизму релятивізм (від лат. геїагIVіи -відносний) визнає тільки відносну істину і заперечує абсолютну. Релятивізм походить з однобічного підкреслювання постійності змінності дійсності і заперечення відносної стійкості речей і явищ. Гносеологічне підґрунтя релятивізму становлять невизнання спадкоємності в розвитку знання, перебільшення залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб'єкта, його психічного стану тощо). Факт розвитку пізнання, коли долається попередній рівень знання, релятивісти розглядають як доказ його неістинності, суб'єктивності, що приводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, до агностициз му. Уже Протагор основою пізнання визнавав лише чуттєвість, що не відображує об'єктивних і стійких явищ ("людина є міра всіх речей"). Скептицизм перебільшує значення таких моментів, як умовність знань, залежність їх від історичних умов, і тлумачить їх як свідчення невірогідності знання взагалі. Аргументи релятивізму філософи XVI-XVIII ст. Еразм Роттердамський, Монтень, Бейль використовували для критики догматів релігії і традиційних основоположень метафізики. З іншого боку, ідеалістичні емпірики Берклі, Юм, представники махізму, прагматизму, неопозитивізму абсолютизацію відносності, умовності пізнання застосовували для обгрунтування суб'єктивізму.

На межі XIX-XX ст. у зв'язку з переусвідомленням революції у фізиці Мах та Петцольд підкреслювали відносність знань, Пуанкаре - їх умовність. Вони повністю ігнорували принцип історизму при аналізі змін наукового знання. Звичайно, якщо підґрунтям теорії пізнання буде релятивізм, то це приведе до абсолютного скептицизму, агностицизму і софістики.

Наші знання відносні, але не в розумінні заперечення об'єктивної істини, а в розумінні визнання історичної обмеженості кожного досягнутого рівня знань. Разом з тим у кожній відносній істині містяться елементи абсолютної істини, що обумовлює спадкоємність наукового пізнання.

Деякі суб'єктивні ідеалісти, заперечуючи об'єктивність історичних знань, вважають, що оцінки і судження істориків відносні і відображують суб'єктивні переживання, обумовлюються політичними установками. Вони доводять: усе залежить від свавілля історика, а кожне покоління заново переписує історію (Р. Арон, К. Поппер). Розповсюдження принципу релятивізму на сферу моральних відносин призводить до того, що моральним нормам надається відносний, повністю умовний і змінний характер. Моральний релятивізм нерідко змикається з аморалізмом.

Взагалі ж за різних історичних умов принцип релятивізму має різне соціальне значення. У деяких випадках він об'єктивно сприяв розхитуванню старих соціальних порядків, догматичного мислення і відсталості. Найчастіше релятивізм - наслідок і виявлення кризи суспільства, спроба виправдати втрату історичної перспективи в його розвитку.

Наукова філософія протиставляє догматизму і релятивізму таку трактування істини, і якому пов'язані абсолютність і відносність, стійкість і змінність. Розвитком наукового знання є його збагачення, конкретизація. Дійсній науці притаманне систематичне нарощування істинного потенціалу.

Поряд з фактами і теоріями в науковому пізнанні, звичайно, трапляються псевдофакти і псевдотеорії, а в деяких науках навіть мають місце також і дезінформація і неправда. Дезінформація може бути усвідомленою і неусвідомле-ною, не перестаючи від цього бути неправдою. Неправда звичайно тлумачиться як навмисне зведення явно невірних уявлень до істини. Дезінформація спрямована на те, щоб ввести когось в оману. Трапляється і "неправда умовчання", коли приховують і замовчують невдачі, помилки, зриви, провали.

Помилка являє собою своєрідне теоретико-пізнавальне явище. Вона є ненавмисною невідповідністю суджень або понять об'єкта. Властивість навмисності суттєво відрізняє її від неправди. Поряд з цим і неправда, і помилка - хибні твердження. Помилка - це невірне знання, яке сприймається за істинне, або, навпаки, істинне, що тлумачиться як хибна думка. Причини появи помилок у науці, зокрема в природознавстві різноманітні. Серед гносеологічних причин можна вказати на характер пошуку істини: він завжди пов'язаний з висуненням припущень, задумів, гіпотез, здогадів. На сферу невідомого суб'єкт накладає свої попередні уявлення, що грунтуються на вже відомому. Тлумачення ж сфери невідомого з позицій відомого далеко не завжди істинне. До гносеологічних факторів відноситься також ба-гатоаспектність об'єктів та їх фрагментарне, спочатку однобічне відображення, що й дає неістину. Припущення і гіпотези самі по собі не є істинними або хибними: одні більш вірогідні, інші - менш або зовсім не вірогідні. Але згідно вузькогрупових або соціальних інтересів суб'єкти здатні гіпотетичне знання вводити до розряду істинного.

Істина не лежить на поверхні явищ, а глибоко "прихована", а тому потрібні припущення, зіставлення і перевірка їх. Звичайно, при цьому можливі помилки, хибні думки. Вчений має право на помилку, бо вона є своєрідним діалектичним способом пошуку істини.

Помилки відіграють чималу позитивну роль: ведуть до створення проблемних ситуацій, сприяють знаходженню правильного шляху до вирішення проблем, побудові істинної теорії і визначенню меж її застосування. Історія науки свідчить, що шлях до істини лежав через помилки. Вони виявились не ірраціональним початком у пізнанні, що відволікав від істини, а необхідною сходинкою, спираючись на яку наука наближалась до істини.

Знання може бути вірогідним, коли істинність остаточно доведена і є суб'єктивна впевненість у цьому, і імовірним, що характеризується як неповне, недостатньо обгрунтоване, і є побоювання, що наша впевненість не виправдається.

Англійський філософ і логік Карл Поппер підкреслював "нереалістичність" точки зору на науку як на сукупність одних лише істин. Безумовно, дійсна наука має справу з поєднанням істини і хибних думок. "Ми, - відзначав К. Поппер, - шукачі істини, а не її володарі. Ми не маємо у руках ніякої істини, а лише вічно до неї наближаємося" [29].

Труднощі відокремлення істини від помилки в кожний даний момент не означають, що істини немає або що не змінюється обсяг цієї істини. Істина є, але вона знаходиться в процесі формування і росту. Знаходячись у складі вірогідного (або імовірного) знання, елементи об'єктивної істини визначають напрям розвитку знання. У науці має місце неперервне зростання обсягу істинного знання. Без сумніву, у підґрунті такого росту - неперервний розвиток практики і посилення пізнавальної активності людського розуму.

 


Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 154 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.008 сек.)