Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Не партеся через те, що університет пекло.

Читайте также:
  1. А. Обмеження в’їзду, виїзду та транзитного проїзду транспорту через територію епідемічного осередку.
  2. Автобус отбывал через десять дней... ...И все высыпали на палубу.
  3. Бердянський державний педагогічний університет
  4. Бердянський державний педагогічний університет
  5. Бог повелел большой рыбе проглотить Иону, который через 3 дня пребывания в чреве рыбы помолился Богу, - и Господь повелел рыбе извергнуть Иону на сушу.
  6. В БЕЛОРУССИЮ, КАЗАХСТАН ЧЕРЕЗ ПОСРЕДНИКА
  7. В БУМАЖНОМ ВИДЕ (ЛИЧНО, ЧЕРЕЗ ПРЕДСТАВИТЕЛЯ, ПО ПОЧТЕ)

Карсефул. Вигнанець із пекла.

(Герої твору – видумані персонажі й будь-яке збігання прізвищ випадкове)

Він ішов серед ночі… Навкруги були дерева, дерева і ще трішки дерев, дуже багато дерев. Він ішов парком, темним страшним парком, і йому він подобався, судячи з посмішки від вуха до вуха. Час від часу кидав у сонних білок шишки, ті отримавши по носі, озиралися навкруги та єхидно посміхалися падаючи з дерев. Це йому набридало, коли він зустрів білочку, що наїлася Снікерсів, то це його майже вбило, та, отримавши шишкою замість того, щоб упасти, повернулася до нього спиною й далі мрійливою мімікою доїдала останні крихти. Він зібрав із усієї округи шишки, пляшки з-під пива та інші важкі предмети, розпочав бойові дії проти цього сонного деревного пацюка. Тільки як не старався він, у білки було багато цукру в крові й третім оком вона бачила кожний предмет і ухилялася… Білка, зараза, прокинулася й у відповідь кидала жолудями, і кожний з них попадав точно в ціль. Проте, останній снаряд, шоколадний батончик із горіхами, влучив їй точно межи очі… Руда не ухилилася від нього, бо відкривши широко пащеку, чекала з хлібом і сіллю його. Він ще не бачив, щоб так широко розтуляли рота але йому було начхати – білка була на землі й не ворушилася. Він, русявий хлопчина, підійшов, щоб забрати свою їжу але білка міцною хваткою не відпускала його. Штурхнувши її палицею вбік – вирішив, що це мертва хватка.

Нещодавня боротьба розпалила у нього ще більшу злість і він ще більше хотів того, що шукав темним страшним парком. Ні, він не злився через білок, а через те, що його вечеря була втрачена, а шишки – йому не смакували, хоч він гриз їх із жадобою. Врешті решт він знайшов те, що шукав.

-Гей, пацанчик, дай закурити, - пролунало зі сторони.

Пацанчик, у нашому випадку русявий хлопчина, озирнувся навкруги, почухавши потилицю, запитав.

-Кому?

-Зачекай зроблю тільки справу, - продовжував хтось говорити. – Може в тебе є якийсь папірчик… все, лопуха знайшов.

З кущів, за тридцять кроків від головного героя, виліз громила, зростом нижче за жирафу але вище за горилу. Підтягуючи штани, він впевненою ходою ішов до пацанчика. Із скорченим обличчям, ніби в кущах сів на їжака, він ішов крок за кроком. Перший, другий, третій – став на гівняк, напевно собака не добіг до кущів, четвертий і з останнім гепнувся одразу перед своєю жертвою із деякими нецензурними словами.

-Вау, де взяв такі шузи? – вилаявшись, сказав, підводячись із землі. – То що, пацанчик, зараз будеш їх знімати чи спочатку буду сигаретку стріляти.

Пацанчик вийняв із кишені сигарету та простяг її громилі, той взявши сигарету в зуби, почав випльовувати тютюн.

-Ти, що нариваєшся… вона без фільтру, – невдоволено викинув сигарету подалі.

Хлопчина знову витяг із кишені сигарету та подав її громилі, той знову, пожовуючи край сигарети невдоволено сказав.

-Ти точно нариваєшся на неприємності… смак тютюну інший, але де фільтр, - гнівними очима зиркав на перед ним стоячого хлопчину.

-Фільтр із іншої сторони, - спокійно вимовив русявий.

-А мені по барабану де він… Хочу кубинської…, - сказав і задоволено дивився на нього.

Хлопчина знову потягся рукою до кишені й вийняв сигарету.

-Прошу, ваше замовлення…

-Ну ти і даєш,- закляклий на місці громила кліпав повіками, чухав потилицю та длубався в носі, сказав. – Ти що Коперфільд? Дай вогню і гроші, всі що маєш… Також хочу всі сигари, телефон і годинник не забудь.

-Може тобі ще м’ятних цукерок?

-Ага, і їх також.

Русявий хлопчина вийняв із кишені згорток зелених льодяників, протягнув його громилі й подивився йому у вічі…

-Жри, скотино…

-Е…, - роззявивши рота запитав. – А туфлі, мобілу… і ще вогонь?

Пацанчик пішов собі далі, залишивши попіл громили на сигарі, взуті та льодяниках.

Отже, знайомтеся… Пацанчик, він же русявий хлопчина або просто хлопчина, і він же Карсефул - вигнанець із пекла. Щойно він відправив одну із ста потрібних душ до своєї домівки… Це його покарання за те, що назвав вищого із нижчих – добродушним. Замість варіння в кип’ячій смолі, його бос відправив душу котити валун під гірку і це для вигнанця був привід так образити його. Щойно громила продав за сигарету свою душу… але це тільки одна, а ще дев’яносто дев’ять. Зараз у нього єдина думка – йти вступати до університету, де він завершить свою місію на землі. Карсефул ішов до готелю, й навіть не підозрював, що за ним пильно спостерігають десятки пар очей.

Нарешті перед ним відкрились автоматизовані двері чотиризіркового готелю. Де пахло сильними парфумами, які належали адміністратору – не дуже молодій і не дуже старій пані. Запах пробивався Карсефулу вглиб носової порожнини, його від нього нудило, але він готовий витерпіти прекрасне лиш тільки потрапити назад до місця свого існування.

-Доброї ночі, пане… Ка… Кара…, - запиняючись пробувала вимовити його ім’я. – Як вас там?

-Карсефул бон пекельно молодший із далекого братства владик, скорочено Карс.

-Ого… Ви із знатної родини…

-Ага, - запишався Карс. – Дуже знатної.

Насправді його батько, дід, прадід і ще далеко пра- пра- були простими робітниками ще досі, й так як і їх син, внук, правнук і ще пра- пра- підкидають дрова в котли із смолою. Щоправда є якийсь родич, що мішає смолу але йому невідомо хто саме… бо запам’ятав лише родичів до двохсотого коліна.

-Може будете каву… Чи може коньячку чи текіли…, - розраховуючи на чайові запропонувала жіночка.

-Ніфіга не хочу… Ви прибирали в моєму люксі?

-Не “люкс”, а королівський номер… Тільки він був схожий на свинюшник, і я послала туди покоївку…

-Ага… свинюшник…, - Карс із злим відблиском в очах попрямував до ліфту.

-Ви куди, а чайові? – наздоганяючи схопила його за руку.

-Які ще чайові?

-Гроші, пане… Гроші.

-А фіги тобі з маком не хочеться… Я вже заплатив!

-Не знаю, як у вас там у братстві владик заведено, а у нас за все потрібно платити двічі.

-Більше вам нічого не хочеться?

-Ну… ще хочу цього, - показала щось жестом.

-Не соромтеся… Говоріть прямо…

-Знаєте коли чоловік із жінкою… Тільки з моєю участю…

-Ага, буде виконано пані, - із задоволеною посмішкою сказав Карс. – Зачекайте, зараз буду.

Карсефул попрямував до номера. Адміністраторка поправила зачіску перед дзеркалом плюючи на долоню пригладжувала волосся. Карс не дав на себе довго чекати, виходячи з ліфту ніс у руках відео-програвач.

-Ви, що без цього ніяк? - із жалістю в очах запитала вона.

-Ага, ну аж ніяк, - вмикаючи програвач додав. – Відео двадцятирічної давності, але це останнє що у вас було за вашої участі. Обережніше, не перегрійтеся.

 

Вже друга душа буде скоро на рахунку вигнанця. Взагалі часу у нього обмаль, до кінця збору залишаються лічені дні, а за сьогодні тільки дві штуки. Дав би йому бос більше часу, він балотувався би в президенти країни пообіцявши кожному молочні ріки, але вихід усе таки був… і душі на які надіявся Карсефул були студентами та їх єдина потреба - успішність, яку він міг гарантувати кожному.

“Фу, яка чистота… Мерзенні людські ідеали…”, - подумав він заходячи до свого номера де покоївка нещодавно підмела, витерла, вишкребла та визбирала усіх жуків та черв’яків, в перший робочий день звільнилася із словами, що не хоче так працювати. Шахтарі й ті мають хороші умови, як стверджувала вона.

Ці титанічні зусилля покоївки стали даремним витрачанням часу, Карсефул зробив плювок у сторону цієї чистоти. Все навкруги закрутилося, застрибало… Телевізор злетівши в повітря, гепнувся на подушку, що випадково прокочувалася під ним, зберігши свою функцію повідомляти. Ліжко зненацька божевільним стрибком, будь який спортсмен позаздрив йому, знесло з місця холодильник із якого повистрибували танцюючі продукти. Свіжо засмажена курка вишивала брейк-данс, картопля фрі ставши у довгий ряд практикувала ламбаду, а огірки билися за право вальсу з ананасом і так тривало до моменту коли з них повилазили черв’яки… аби не травмувати вашої психіки не скажу як… З кожної шпаринки вилетіли мухи, що вишикувалися на купі з меблів та організовано задзижчали улюблену мелодію божевільних звуків.

-Тепер інша справа, - сідаючи на порослий мохом стілець, задоволено милувався кімнатою.

Перед Карсефулом з’явилася велика стопка паперів. Він розпочав їх перечитувати – це були дані на всіх викладачів та студентів, такий собі компромат яким можна маніпулювати. Перегортаючи сторінку за сторінкою тихо собі посміювався, бачачи, що знання в двадцять першому столітті велика рідкість. Гроші вирішують усе, і це йому було на руку, все ж таки легше створити багато грошей ніж безліч раз робити з студентів Енштейнів. Можна ще скористатися жадобою викладачів, там у пеклі їх дуже цінують у відділі смоли. Карс радів мов божевільна дитина – він ще раніше виконає наказ і незабаром візьметься за свою улюблену справу, пекельного кочегара. Там уже не за горами і підвищення до смоло-змішувачів, а може і вище – буде катувати душі.

Час летів занадто швидко – із земним темпом. Там вдома, в низу, він йшов у декілька раз повільніше, тому Карсефул задрімав. Він бачив як він стоїть перед босом, а той нагороджує його особистим смоло-змішувачем, а тоді старший забирає у нього цей інструмент і чіпляє на груди почесну медаль – ката… Тут, зненацька, біля нього пролітає муха і дзижчить: “Закатай губу… губу… закатай”. Він прокинувся, на грудях ніякої нагороди, а мухи мирно спали, посопуючи.

За вікном щось зашкребло… Карсефул направив у сторону звуку кулака, в якому з’явився пістолет. Повільними кроками, обережно переступаючи пацюків, він підходив до звуку, який все сильнішав і сильнішав, і переріс у відвертий хрумкіт. Відчинивши вікно побачив на підвіконні свіжо-надкушену шишку, яку одразу догриз із думкою: “Який знайомий смак…”

Він не хотів користуватися людською зброєю, але в парку він дуже засвітився, залишивши сліди, а проти деяких людей його сили були, мов водяний пістолет проти пожежі. Ці люди – братство “Боротьби із нежитю”, які навчилися протистояти демонічним властивостям пекельних створінь. Він ніколи не бачив цих людей, але знав, що на правій руці у них татуювання філіжанки кави.

Дожовуючи шишку, Карс, позіхнув та заговорив сам до себе.

-Завтра… піду в університет і там може виділять місце в одному із гуртожитків, а зараз (позіхаючи)… йду спати.

 

Карсефула розбудили мухи-співці, що імітували цвірінькання птахів… Запустивши в них чимось важким, змінив мелодію на скреготіння. Підводячись він потягнувся руками до стелі, і саме в цей момент зайшла нова покоївка.

-О, Боже! – викрикнула вона побачивши розтягнутого жильця.

-Де!? – Запанікувавши, впав на підлогу. – А щоб тебе! Чого тобі…

-Я… їсти принесла, - хотіла піднести впущену тацю, але її вже обсіли таргани. – Що це?

-Ти, що тарганів не бачила?

-Там де я працювала такого дива не було.

-А хочеш про них дізнатися більше?

-Так, хочу. - Підтвердила обережно покоївка.

-Буде виконано, пані, - він перевів погляд на рудих. – Ану, малята, розповідайте.

Найбільший із них, тримаючи в лапках шматок омлету, виліз на дівчину, простяг їй це здобутий ним шматок і сказав писклявим голосом.

-Пригощайся.

Покоївка відключилася. Таргани повилазивши на неї, розпочали травити анекдоти, але Карсефул був уже на півдорозі до університету й не чув цього затятого реготу, який зуміли створити своїм писком руді.

 

Кабінет ректора, виявився доволі просторим, щоправда трішки поступався номеру готелю, в якому йому доводилося проживати, але меблі й техніка були ідентичні. Ректор виявився підстаркуватим рудобородим чоловіком.

-Це за якої причини ти виїхав із своєї країни…, - поклавши руки на стіл, продовжував розпитувати новоприбулого студента. – Я таких як ти на відстані відчуваю.

“Він із братства”, - подумав Касефул і не показуючи свого страху зробив здивований вигляд. – Не зрозумів.

-Не верзи дурниць… Я знаю, що ти шпигун із міністерства чи в гіршому випадку ти із СБУ.

-І що з цього? – запитав здивовано.

-Ви мене за зябра не візьмете… Вам ніколи не розкрити моїх махінацій із фондами, ви не зможете довести мою причетність до наркобізнесу.

-Ого…

-Я знаю закони університету як п’ять своїх пальців, - згинаючи пальці лівої руки уточнив. – Як чотири пальці.

-Закони… це які ще?

-Продаж наркотичних речовин заборонена… і так далі… тобі травки не потрібно?

-Ні, не цікавлюся…

-Ти, що… це ж домашнього виробництва.

-Кажу… не потрібно.

-Всі ви так…, - з очей ректора зійшли сльози. – Я хочу заробити собі на дачу, а ви, “не потрібно”…

-Ви хочете дачу? – із звичним задоволеним виразом перепитав.

-Та яка дача… Я її вже маю, тільки гроші потрібні, щоб підкупити потрібних людей, бо її конфіскували.

-Що ж вам тоді потрібно? – продовжував на своєму Карсефул.

-По секрету, - ректор підвівся та нагнувшись над студентом прошепотів. – Я дуже хочу, щоб Іван Васильович зник. Це його хлопи накрили дачу.

-Буде виконано, пане.

Здивований ректор, широко роззявивши рота, спостерігав за Карсом, який уже закрив за собою двері.

-Пане? – ставши перед дзеркалом зробив грізний вигляд. –Ха, пане… Ну я жир.

Перебування в університеті Карса було просто нестерпним. Навкруги вештаються, молоді й красиві студенточки, що відволікали своїм м’ясом його від справи.

“Цікаво, чим платила ця дурочка за першу сесію?” – подумав він, спостерігаючи за білявкою в короткій юбці, чи то без неї, що нагнувшись, віддирала з паркету жуйку.

Зараз він шукав аудиторію, де лекцію мав проводити Прокопчук. Тільки розклад був для нього цілком заплутаний, весь розграфлений дивними друїдськими символами, йому не хотілося витрачати час на розшифрування, тому звернувся до першого хто потрапив йому в очі.

-Гей, черв’як, - гукнув він сухореброго, що вештався біля розкладу.

-Ви до мене, - із округлими очима відгукнувся той.

-А що, до того жирного, - показав пальцем на декана, що проходив біля них. – Отже, буду без церемоній… Де тут Прокопчук засідає?

Карсефул схопив за горло сухого та штовхнув у бік, той полетів прямо у відчинені двері аудиторії.

-Вам сюди, - ковтаючи слину підвівся професор Прокопчук із підлоги. – Будь ласка, виберіть собі місце.

Аудиторія пильно спостерігала за подією, що відбувалася перед ними. Кожний із сорока п’яти тих, що були присутніми на початку пари, в шоковому стані притихли. Тільки один студент нічого не підозрюючи слухав музику й був на своїй хвилі.

Карс поглянув на аудиторію, його серце знервовано забилося побачивши кількість душ. Він відчував у кожного з них страх, але цей страх був одним для всіх. З їх підсвідомості видиралися крики, благання про порятунок… В нього з’явилася іскорка співчуття, відчувши, що їх страх – не через нього, а через університет. Хтось думав про заліки, когось лякала сесія, когось тривожили думки стосовно викладача й що він забажає за оцінку, одних душу плакала через уже скоєне викладачем… “Отакої, та тут пекло”, - подумав він та всівся на місце Прокопчука, взявши до рук роздруківку теперішньої лекції.

-Ви б не могли…, - ображений професор хотів попросити Карса пересісти.

-Що? Тобі щось не подобається?

-Та ні… дозволите,- потягся рукою до лекції але Карс відсунув її.

Прокопчук підійшов до відчиненого вікна та глибоко вдихнув, набравшись сміливості та впевненості ступив крок до Карса.

-Дайте мені мою лекцію!

-Лекцію? Цю? – Карсефул підкинув папірці, ті попадали на підлогу. – Ти називаєш це лекцією? Що написав її, а прочитати зась чи може там зарозумілі вирази, аби студенти ніфіга не зрозуміли.

-А, - шокований професор хотів щось сказати.

-Все, лекцію закінчено… Чи ти проти?

-Ага…

-Що “ага”? Ти хочеш суперечити мені?

-Ні… ні, я не проти, - виправдовуючись звернувся до студентів. – Лекцію закінчено, дякую за увагу. До зустрічі.

Студенти веселою ватагою почали виходити з аудиторії. Дехто підходив і тиснув руку Карсу, а дівчата цілували в щічку. Аудиторію охопила тиша й тільки було чути сопіння Прокопчука та музика, що лунала із наушників заснулого студента. Меломан прокинувся, не помітивши ніяких змін, звик напевно спати на парах, зібрав речі та побіг геть із аудиторії.

Прокопчук стояв біля вікна, він уже хотів іти до декана, але його попередили про переведення до них іноземного гостя в студенти та ще й той був із знатної родини. Щойно він роздумував стосовно сказаного, його мучила трішки совість, через те, що він справді робить із лекцій не зрозумілу промову для студентів. Проте його думки, хоч і були загнані в глухий кут, але він твердо вирішив, що буде читати простіші лекції із новими цінами. Зараз він вирішував у скільки разів піднесе тарифи за сесію. Карс підійшов до нього, відкривши своє єство.

-Гроші… Твоя жадоба випирає з усіх твоїх отворів і ти не пробуєш її приховати. Ти йшов на роботу в цей університет і платив, щоб працювати… Тепер ти відчув жадобу, і ти прагнеш не змінити ваше божевільне людське суспільство… Воно для мене мерзенне… ти прагнеш отримати власний зиск від цього суспільства… Для тебе вони багато кусочків одного цілого, що тупіють від твоїх лекцій, бо ти цього хочеш… Хочеш їх грошей…

Збентежений Прокопчук не розуміючи, що відбувається, хотів піти… але зупинився коли в його долонях з’явилася пачка грошей.

-Ти хочеш цього…, - продовжував Карсефул, - Ти ладен все віддати за ці папірці… Ти готовий віддати не тільки свою душу, ти можеш, не вагаючись пожертвувати друзями, родиною… Ти для мене бридкий… Хочеш ще цих папірців?

В очах професора загорілася іскорка жадоби, він кивнув на знак згоди Карсу.

-Буде виконано, пане, - зневажливо відповів Карсефул.

Він не пішов із аудиторії, а спостерігав за професором. Він не полюбляв дивитися за процесом отримання душі, але зараз, йому цього хотілося. Прокопчук знервовано збирав папірці. Втрамбовуючи їх у свій портфель, він заповнивши його, почав запихати їх у свої кишені, кидав їх за пазуху, але папірців було дуже багато. Професор розпочав їх із жадобою ковтати, з його очей просочувався дим, його тіло повільно огорнулося вогнем… він горів, але продовжував хапати гроші й ковтати.

-Більше, не будеш, мучити їх, - виходячи з аудиторії сказав Карс.

 

Ця добродушність до студентів могла коштувати Карсефулу дуже дорого, але він надіявся, що поповнивши пекельні ряди професорами, то це йому пробачиться. Тільки їх хоч і багато в цьому університеті, але ж, як діяти коли вони ходять по-одному на пари, і взагалі можуть не прийти. Сьогодні він отримав одного з них, проте багато часу потрачено на безглузді розмови, хоч вони і потрібні. Карсу потрібна згода від них на пропозицію від нього, він дуже хотів зібрати всіх до купи й відправити до пекла. На даний момент він не бажав закінчувати свою справу й обдумувати план, який величали б – “Всіх у пекло”. Зараз він прийшов на другу лекцію і був серед цих диваків, які надіються отримати в цьому закладі псевдонауки настанови на життя. Карс не заперечував, що хоч якійсь настанови вони отримують, але він бачив також і отримання негативних якостей студентами… якості хабарництва, самолюбові та безліч інших, що йому були відомі.

Зараз він не хотів торгуватися за душі, сюди можна прийти завтра і вже спланувати свої дії. Задрімавши на останній парті він не побачив як ввійшов викладач і розпочав опитувати студентів. Він прокинувся від того що хтось штурхнув його вбік.

-Це напевно тебе, - сказала білявка, що розбудила його.

-Що мене?

Дівчина махнула в сторону викладача, де той стояв над журналом і щось дописував.

-Четверо новеньких студентів, і вже двох із них не має на моїй лекції, - говорив обурено викладач. – Хтось хоч знає, як цей Владик виглядає? Добре, може завтра його побачу. Студент пекельно молодший, може ви порадуєте мене своєю присутністю

Карс не звернув на нього уваги, відкинувши голову назад, позіхнув. Проте ця поза була не зручною, тому він влігся головою на парту. Його знову хтось штурхнув, йому це не сподобалося і він запустив кулаком в сторону дівчини, та швидко підвівшись ніби нічого не було, шоковано дивилася в сторону викладача, який не помітив цього, а спокійно ставив “не присутній” одній з частин імені Карсефула.

-Карсефул Бон, - продовжував викладач. – Що за дивні імена, а говорили про одного іноземця. Карсефул, ти хоч є?

-Чого тобі? – не підводячись запитав Карс.

-Хто сказав? Підведіться, будь ласка, та назвіться.

Карс ліниво підвівся з місця, глянув на білявку, що досі дивилася в якусь точку на дошці, тоді назвав своє повне ім’я.

-З приїздом, - єхидно посміхнувшись, додав. – Вам прийдеться відробити три еночки… Ви вже в курсі про мої ціни за невідвідування моїх пар.

-Може ти закриєш рота, - злий на те, що його розбудили і через ніяку реакцію дівчини відповів професору. – Старий, як тебе величати?

-Що ви собі дозволяєте?! Мені начхати на ваш рід і на ваші зв’язки.

-Може перевіримо мої зв’язки? – знервовано запитав Карс. – Назвися мені,бо пошкодуєш?

-Іван Васильович… Я, Іван Васильович… Можете сідати, я не буду вас питати.

-Е, ні, Вася. Ти сядеш, а я буду говорити… Мовчиш? Мовчи до моменту поки я не дозволю. Я чув ти на ректора наїхав?

-Не зрозумів, - сказав здивований і наляканий професор.

-Не сплітай… Ти найняв людей із прокуратури, й тепер хочеш його дачі. Здається він не поділився з тобою грішми за наркотики.

Студенти, що були в аудиторії мовчки слухали. Дехто з них захопившись наминав булочку, хтось десь дістав покорм і також слухали розмову, яка їм подобалася. Все ж, де можна побачити таке захоплююче дійство зневажливого ставлення до їх поневолювачів. Карс підвівся з місця та попрямував до викладача.

-Ти чому таке зробив, старцю? – спускаючись до професора, запитав він.

-Я просто… хотів нагидити йому на голову.

-Ти, напевно, сказав, що хотів нашкодити… Хм, але в прямому значенні ефектніше. Ти ще хочеш… накласти на нього велику купу?

-Дуже…, - сказав впевнено професор із думкою, що цей, із багатого роду, йому допоможе відібрати гроші. – Я дуже хочу нагидити йому на голову.

-Буде виконано, пане, - сказав на вухо викладачу спустившись.

Василь Іванович зненацька схопився за живіт, шукаючи щось в своєму портфелі й не знайшовши, вирвав із журналу одну сторінку. Студентів охопив затяжний сміх, після того коли він тримаючись за місце, де знаходиться шлунок, вибіг із аудиторії. Після веселого реготу аудиторію огорнули овації у честь Карса, який спокійно спостерігав за вдоволеними студентами й радів, бо отримав одним пострілом, двох зайців.

-Я думаю він на довго, - сказав Карс, підвівшись додав. – Хто покаже де ваш гуртожиток.

Всі миттю почали збирати речі… Чи то через гамір вони не почули його, а може просто ніхто не знав де гуртожиток, вони вдруге за один день тиснули руку Карсу та йшли з пари. Лише білявка, яку нещодавно він нокаутував підійшла до нього не дякувати.

-Я покажу, - сказала вона, - але хто ти?

-Ти часом не з братства? – з легким острахом запитав він.

-Ти про що? Я можу бути хіба що в братстві сестер. То хто ти?

-Для тебе, Карс.

-А для інших? – Продовжувала розпитувати.

-Чотири останніх рядки в журналі, - відповів посміхаючись.

-Що ти зробив Василю Івановичу?

-Ти справді не з братства? – поглянув на праву руку, але не побачивши татуювання заспокоївся. – Якось розповім, хто я і що.

-Навіщо ти мене вдарив?

-Ти вибач, просто сон приснився, - опустивши від сорому очі, почав пом’якшувати ситуацію. – Як тебе звати, білявко?

-Альона, а що?

-Просто так… цікаво.

-Поглянь, білочка, - змінила зненацька розмову показуючи пальцем на вікно.

За вікном рудо-хвоста гризучи шишку дивилася на них, засвітивши зубами… Коли Карс хотів схопити її, вона зробила круте піке в низ і приземлилася на маршрутку, залишивши в Карсових руках шишку, яку він одразу надкусив.

-Навіщо ти їси шишку? – запитала Альона

-Звичка.

-Ти бачив білочку… Це напевно камікадзе. – із посмішкою сказала вона.

-“Ні… розвідка”, - пожовуючи шишку, подумав Карсефул.

 

Карсефулу неймовірно поталанило потрапити в гуртожиток. Тут хоч жили люди, але його умови нічим не відрізнялися від тих до яких він звик. Бруду, хоч не було такого, що нещодавно був у готельному номері, але і те, що було цілком для нього прийнятно. Одразу при вході його зустрів знервований тарган. Карс не зупинився, щоб поговорити з ним, але той пильно спостерігав за ним та побіг слідом. Цього рудого жука побачила товста жіночка, важкими шагами вона хотіла наздогнати паразита та розтоптати. В Карса, за період перебування на поверхні серед людей, розвинувся ще більший інстинкт самозбереження, хоч він ще не зустрічав представників братства, але саме про них подумав коли прямим ударом ноги повалив товстуху позаду нього. Тарган вистрибнув йому на плече.

-Ох, дякую тобі,- заговорив він писклявим голосом до Карсефула. – Ця корова могла зробити з мене млинця.

-Хух, - полегшено здихнув Карс, - Ти що тут один… Де решта рудих?

-Нас тут було мільйони, а вчора на всіх щось найшло і вони не своїми лапками пішли розповідати комусь анекдоти.

-Отакої, а ти чому ще досі тут?

-Я хотів піти, але мене залишили наглядати за хазяйством… Уявляєш, вони всі так розійшлися. Кожного дня травлять нас усе різноманітнішими засобами. Одного разу малювали жовту лінію… Це був геноцид, явний геноцид… На них до суду потрібно подавати… Ти часом не знаєш когось із Ґрінпісу? Овва, ти відчуваєш? Це напевно на третьому вже спекли пиріг… Все, адью… Ще зустрінемося, поп’ємо самогончику…

-“Ні, такому не бути”, - подумав Карсефул спостерігаючи як тарган дерся активно сходами. – Оце так, говорить більше своєї ваги.

Більше Карс ні з ким не говорив, а одразу попрямував до кімнати. На щастя його дивне ім’я зробило свою справу і йому виділили окрему кімнату, зробивши передчасно ремонт. Він знову прибрався на свій лад та ліг спати, незважаючи на те, що зараз була тільки друга година дня. Хоча з Альоною, він би ще поспілкувався, тільки вона мешкала в іншому гуртожитку.

 

Сонце пробилося своїм промінням у обличчя Карсефула, перевернувшись на інший бік він хотів поспати. В пеклі це була рідкість, бо за новими правилами робочий день тривав двадцять людських годин, а поспати він дуже полюбляв. Проте на зміну сонцю прийшли сновигаючи коридором студенти, що ніби навмисно підвищували тон та сміялися з чогось. Карс підвівся з ліжка, заховавши свого хвоста він визирнув на коридор.

-Закрили пащеки, - викрикнув двом легко одягнутим студенткам. – Ого, які кралі… Може познайомимося.

Ті йому нічого не відповіли, а спокійно продовжували сміятися та йти до вмивальників. Карс махнув у їх сторону рукою та вже хотів спускатися йти на пари, збирати душі.

-Ти Карсефул? – запитала чорнява дівчина, перепиняючи його.

-Він, – відповівши запитав, - Чого тобі? І хто ти така?

-Я староста групи до якої тебе переведено.

-І, що?

-Пари сьогодні відмінили, можеш не йти.

-Це з якого дива відмінила? – обурено перепитав.

-Диво з див… у нас зник ректор, деякі викладачі й комендантшу хтось вчора покалічив. Ось такі справи відбуваються і тому буде нарада в університеті на якій вирішуватимуть ці питання.

-“Оце поталанило”, - подумав Карсефул. В його очах загорілася іскорка радості. – Коли вони збираються?

-Звідки мені знати… Я що читала оголошення… Дістав, ти мене. В університеті на кожній стіні та спині студента було вивішено.

Карс не йшов сходами, він не бажав гаяти час на цей довгий звивистий шлях, тому не вагаючись вистрибнув через вікно.

-Навіжений, - кинула староста йому в слід і пішла далі сповіщати радісну новину одногрупникам.

Вже більше години Карсефул ходить коридорами університету і шукає хоча б одне оголошення, але жодного на стіні, не те, що говорити про спину студента, яких взагалі не було. Університет був пустий, і навіть професорами не пахло. Йому було не пособі, через те, що не обдумав стратегію збору душ. Зараз, напевно, викладачі стали обережнішими і ховаються від чогось їм не відомого, тобто від Карсефула, простого працівника з пекла, який уже покарав трьох із них. Зненацька його хтось гукнув.

-Карс! Привіт…

На іншому кінці коридору махаючи рукою стояла Альона. Вона одразу рушила до нього.

-Вже думала, що тільки я не знала про затишшя в універі.

-А де це всі? – запитав Карсефул.

-Поглянь, - Альона простягнула йому листок із оголошенням. – Здерла на дверях деканату.

-Завтра… отакої… ти моє сонечко, - Карс поцілував її в щічку.

-Що взагалі сталося? – Здивовано запитала дівчина.

-Нічого… Може прогуляємося містом?

 

Погода була доволі приємна – не спекотна із легкими прохолодними поривами вітру. На деревах цвірінькали птахи різні мелодії, а під ними вешталися коти, які надіялися на ці літаючі шматочки поживного м’яса. Якийсь собака погнався за одним із них, той врізавшись у дерево, розгубився та довго біг вулицями, поки не видерся на ліхтаря та жалібно занявкав. Вуличний музикант хотів збити його з ліхтаря, бо той глушив своїм криком музику, але врешті-решт викликав службу порятунку. Карс та Альона довго йшли і весь час розмовляли про все і усяке. Вони проходили біля квіткового магазину, і Карсу захотілося проявити симпатію до Альони. Він попросивши зачекати його, пішов купувати квіти.

-Доброго вечора, - без звички привітався.

-Добрий,- відповіла продавщиця, - Що вам потрібно?

-Мені б квіти…

-Вам які? Погляньте які пишні гладіолуси, ось гвоздики та тюльпани, чи може вас цікавлять троянди… є білі, червоні, рожеві…

-А це що таке? – показав пальцем на ромашки.

-Ромашки… Вам скільки?

-Дві штуки, будь ласка.

-Ви що… візьміть одну чи три, але дві не годиться.

-Тьху, зовсім випали звичаї з голови… Давайте три й те сонечко, будь ласка.

-Воно не продається.

-Даю двісті гривень, - вийнявши двохсотку вже знімав вирізане з картону зображення сонця.

-Забирайте, а то воно вже змерзло напевно в самотності, - сказала та взяла гроші.

Натягнувши сонечко на шию, Карс вийшов з магазину та підійшов до Альони.

-Ось, це тобі, - простяг ромашки. – Вибач, якщо щось не так, а то я вперше дарую квіти дівчині.

-Ти чудо, Карс… Такий приємний сьогодні день, - щиро посміхнувшись, додала. – А сонечко навіщо тобі?

-Це щоб мене зігрівала пам'ять про тебе коли ти не будеш поруч.

Зворушена вчинком Карсефула, Альона поцілувала його в щічку. Вона йшла поруч мовчки, тримаючи його теплу руку. Він також мовчав – думав чи хоче назад до пекла. Вони й не помітили, як музикант обнявши свого акордеона пішов за ними, перебігаючи від дерева до дерева. Пильно дивлячись на пару, музикант перечепився через бордюр. Легким рухом він підставив собі розкладний стільчик та почав грати, якусь веселу мелодію.

-Він здається переслідує нас… Я його бачила годину тому на проспекті, - зауважила Альона.

-Можливо…

Карсефул був наділеним дуже хорошим зором, але тільки напруживши очі він зміг побачити на правій руці чітке зображення філіжанки кави.

-Йдемо звідси, - стисши міцно руку Альони він звернув у дворик.

Він вперше бачив представника братства “Боротьби із нежитю”, і дізнаватися їхні можливості не дуже бажав. Пришвидшивши темп він тягнув за собою Альону, постійно змінюючи напрямок. Звертав у кожні провулки кожного двору, музикант уже не переслідував їх, але на його зміну прийшов інший дідок. Ледь перебираючи ногами та допомагаючи собі палицею, той активно переслідував, але на довго його не вистачило, присівши на лаві, передав естафету переслідування іншому, який вийшов із під’їзду. Цей виявився міцним горішком, у шортах та футболці, він зумів витримати темп бігу від дворику в районі проспекту Грушевського до Старого Міста, де його на вулиці Довгій уже чекала зміна. Двадцять бороданів із палицями заховалися між будинками і вже чекали коли Карс проходитиме поруч, і вони накинувшись на нього схоплять та нарешті матимуть можливість вивчити, що воно таке – пекельне створіння, за якими їх братство полює століттями. Проте Карсефул та Альона спокійно пройшли біля них, дідки розгубившись ринули одним потоком через вузький прохід і були повалені на купку. Дід-спортсмен, глянувши на них, розсміявся, але одразу зробив серйозне обличчя та вперто пошкандибав слідом за можливою жертвою дослідів.

Коли Альона і Карсефул, вийшли сходами, що вели із самого каньйону, на гору в парк, вона відкинула від себе руку Карса.

-Що це було? – наляканим тоном запитала вона. – Хто ти такий?

Карс уже хотів, щось сказати, але дідок важко дихаючи, вже видерся за ними. Спинившись за сто метрів від них, він скористався моментом, що переслідувані стоять, сам присів перепочити на великий камінь. Тоді він підвівся, вже хотів щось сказати, але його щось збило з ніг і той впав у кущі. Альону це ще більше налякало, і вона повільно відходила від Карса, міцно тримаючи букет ромашок.

-Хто ти… Хто ти такий? Що сталося з тим чоловіком?

-Я не знаю що з ним, проте…

Карс підійшов до неї, хотів обійняти та заспокоїти, але Альона відходила від нього. Вона стискаючи до грудей ромашки, дивилася на Карса. Вона не розуміла, але чекала будь-яких логічних пояснень. Він уже два дні, як з’явився у її житті, й зміг закохати у нього, але й і налякати.

-…проте, скажу хто я такий, поглянь у небо і не бійся.

Дерева, ніби під дією алкоголю, почали оживати і легко похитуючись, розповзатися в різні боки, відкриваючи для Альони небо, зорі в повільнім танці, роблячи своє па утворювали нове сузір’я із літер. Дівчина налякано дивилася на цей танець, і ще дальше відходила від Карса, який глянувши на неї благальними очима змусивши зупинитися.

-Альона, ти відкрила в мені кохання, якого не мало там бути, - слова із зір з’являлися під диктовку Карса й трішки римовано, - Там постійно тепло, І чисте добро, там всюди весна, І осінь золота, І це завжди, Там де ти…

Вона мовчки спостерігала й не підозрювала, що Карсефул пекельне створіння. Цей вірш, і те, як він з’явився, дав їй повірити, що він щось добре, бо не може зло творити красу, але Карс зловив її думку.

-Я зло й живу в пеклі… Ти мене не лякайся, тобі поганого нічого не зроблю. Цими діями, що ти бачиш, я порушую закони двох сил – зла і добра. Ми не повинні робити добрі справи, а добрі створіння – погані. Мене вже чекає суд двох сторін, - Карсефул знову ступив крок до Альони, але та знову почала відходити. – Цей дідок, який зник у кущах, із братства, що навчилися не піддаватися ні добру, ані злу… Я на землі до моменту, коли приведу до них душі тих, хто продасть їх мені… Я тебе кохаю, моє сонечко.

Альона була шокована чи то налякана, але їй було не пособі – дізнатися, що кохає гріховне створіння. Також, у її думках була легка іскорка радості, що вона підкорила його і змінила. Вона більше не слухала Карсефула, а спокійно ішла додому. Карс у свою чергу ішов слідом, аби нічого з нею не сталося, бо все завгодно може впасти на думку братству, та ще й білки щось замислили. Він чітко бачив, хто повалив дідка-спортсмена та засунувши йому в рот шишку поволік кудись. Супроводжуючи Альону, він помітив, як білочки виносили з продуктових магазинів шоколадні батончики та кокоси, й він відчував, що ще зустрінеться з ними і може в момент коли це буде не потрібно.

“Що ж, білочки… повоюємо”, - подумав він, побачивши як декілька з них переплигуючи з дерева на дерево слідкували за ним.

 

Провівши Альону до гуртожитку, він не повернувся до свого тимчасового місця проживання, а присів на лавочці в парку подалі від людських очей. Здійснивши певний обряд призиву нечистих, чекав. Карс уже знав, що робити далі, щоб Альона не постраждала, а його місце в пеклі не було зайняте іншим. Зненацька дмухнув сильний вітер, все навкруги замиготіло різнокольоровими вогнями й під музику Бетховена з’явилося троє посланців із пекла. Виляючи своїми хвостами, ті весело сміялися, дивлячись на Карса.

-Карсефул, і чому ти потурбував нас? – сказав один, що був праворуч від усіх.

-Ви ще скажіть, що про мої дії нічого не знаєте?

-Які дії? – перепитав той же, - Ти щось уже натворив, давай розповідай.

-Нічого розповідати не потрібно, - зупинив Карса центральний. – Там усе пекло гудить від сорому. Говорять, що наш бос і їхній зустрічалися, і узгодили видалення дівчини й тебе, Карс.

-І ми тебе більше не побачимо, - розплакався ліворуч стоячий. – Тьху, нам буде начхати, бо ми по суті тебе знати не будемо після видалення.

-Ніхто мене не видалить.

-І що ти запропонуєш? Ти майже потрапив до рук братству, закохав земну дівчину в себе та ще й білки на тебе зуб точать. – Центральний протягнув руку Карсефулу, - давай свою руку й ми підемо собі назад.

-Дайте мені час до завтра… я все владнаю, й приведу грішні душі професорів.

-Ага, ти залишишся, а ми повернемося з пустими руками… Дзуськи тобі, ми не хочемо виправдовуватися перед босом, він нас…, - не встиг договорити центральний, як всі троє зникли з перед очей Карсефула.

-Я не підведу, - сказав Карсефул, зрозумівши, що час він отримав.

 

Нарада була запланована на десяту ранку, але викладачі почали збиратися через годину. Карсефул перетворившись на муху, влетів до аудиторії та почав спокійно слухати вже давно розпочату розмову.

-Кого потрібно обирати, ми зараз вирішимо чесним голосуванням, - сказав один із них, заспокоюючи суперечки між професорами стосовно кандидатури. – Будь ласка, візьміть листочок і напишіть прізвище кого ви вважаєте достойним кандидатом… Прошу, пишіть лише ті, кого щойно обговорювали на нараді.

Вичікуючи потрібного моменту, Карс задрімав, але один із професорів побачивши муху схопив теку з паперами та вперіщив нею точно в Карсефула. Карс злетів зі столу, професор зробивши вигляд ніби нічого не було, не показував іншим свою поразку, адже він один із кандидатів, а муху вбити не зміг. Карсефул зробив коло навколо головами професорів, всівся на останній парті, та одразу повернув собі початковий вигляд. Ніхто не помітив цього перевтілення, кожний старанно виводив прізвище кандидата, який йому підходить. Двоє професорів, що були ближче до Карса шепотом обговорювали вибір.

-Ти кого обрав?

-Коваленка. Він на мою думку хороший буде ректор.

-Ти що з глузду з’їхав, він собі квартиру знаєш яку купив… Ого-го-о… і тепер напевно буде брати з нас проценти. Напиши краще Шеремету й буде нам краще…

-Вона ж буде продовжувати наркобізнес колишнього ректора..., - професор зім’явши листочок почав переписувати. - Знаєш, твоя правда, напишу її, і до нас не буде чіплятися, бо буде зайнята.

Нарешті потрібний Карсефулу момент настав. Він чекав коли викладачами буде керувати відчуття збагачення. Підвівшись із місця, сказав спокійним голосом.

-Знову я чую від вас про гроші.

Професора і прості викладачі розвернулися на голос Карсефула. Вони його не впізнали, бо той хто бачив його вже були почесними професорами у казанах пекла, вони не думали, що це той студент, що перевівся до них. Перешіптуючись між собою, вони ламали свою голову думками звідки взявся на їх нараді, невідома персона. Врешті хтось запитав.

-Ти хто такий?

-Мовчати! – голос Карса вже не був тихим і спокійним, а громовий.

Зникнувши, він перенісся до кафедри. Професорів це налякало, вони хотіли підвестися і вийти звідси, але не могли поворухнутися.

-Будете говорити коли я запитаю, - спокійним голосом сказав Карс. – Знову у ваших головах гроші.

Перед кожним викладачем з’явилася купка цих папірців, вони хотіли взяти їх, але руки були прикуті до парт. Карсефул продовжував говорити.

-Дозвольте відрекомендуватися, я Карсефул і сьогодні всіх вас відправлю до пекла, - зловісно посміхнувшись змусив присутніх здригнутися від страху. – Не випробовуйте моє терпіння й не панікуйте, бо відмовитися на мою пропозицію – не зможете. Ваша жадоба на стільки сильна, що страх перед смертю не порушить мій план. Ви вбиваєте в студента їх особистість, і цим примушуєте на даремні кроки дарування вам грошей… Ви не можете без них, як і кожна людська істота, але ви знайшли собі потрібне поживне місце й замість того, щоб стирати в студента цю не потрібну жадобу, ви штовхаєте їх на безглузді кроки пошуку грошей. Ці папірці придумали ви, жалюгідні створіння – люди, й відпустили на волю всі смертні гріхи… Це не зло, це не добро – це непотріб. Мені навіть не шкода вашої ланки, маю на увазі вас, викладачів… Менше слів, буду переходити до справи і ще, будь ласка, назвіться коли я до вас підійду й запитаю.

Карсефул підійшов до першої викладачки, глянувши їй в очі він запитав.

-Ти хочеш цих грошей?

-Хочу… Дуже хочу… Я, Сохацька, благаю дай мені їх… дай.

-Прошу, пані, - Карсефул звільнив її руки й вона методом Прокопчука почала ковтати їх.

Карс не чекав самозаймання, а підходив до іншого, який побачивши колегу у вогні знервовано заметушився.

-Ти хочеш цих грошей? – торкаючись рукою до викладача Кужеля запитав Карс.

Вже шостий викладач відповів на пропозицію згодою, й повільно залишав після себе лише попіл. Карсефул підійшов до чергової жертви, взявши його за руки, він не відчув жадоби, що була в попередніх, але все таки задав питання, й отримав неймовірну відповідь.

-Не хочу, - викладач звільнивши руки відштовхнув гроші подалі. – Я не хочу їх.

Карсефул зупинився, ця відповідь була не те, що неймовірною, вона була не можливою.

-Чого тоді ти хочеш? – запитав справжнього викладача Карс.

-Я хочу лиш одного… аби студенти стали відповідальнішими, а викладачі перестали сідати їм на шиї, щоб вони просто робили свою справу – навчали. – відповів той.

-Буде виконано, пане, - він відійшов до вікна та звернувся до усіх. – Вас щойно врятував майбутній ректор… отож, взяли листочок і пишемо його прізвище… І, запам’ятайте, якщо ви будете продовжувати робити життя студента нестерпним, я повернуся й заберу вас усіх до пекла.

Карсефул, перевтілившись знову в муху, вилетів із аудиторії. Нарада продовжувалася, ніби й нічого там не сталося, але в кожного звідкілясь з’явився острах, якого, вони не розуміли.

-Панове, здавайте листочки.

Кожний по черзі підходили до урни, коли усі кинули свої папірці, секретар підрахував голоси та передав результат першому ліпшому викладачеві.

-Ви що, подуріли, - тримаючись за голову сказав він. – Все, панове, кінець халявщині, бо будемо працювати.

 

Це була поразка Карсефула. Звідки він міг знати, що серед них є ще не втрачені душі. Можливо, й нічого страшного не має у видаленні, після цього процесу Карса не буде, всі події, що ставалися через нього будуть переписані на новий лад, але він ще досі боявся за Альону, він не хотів, щоб вона зникнула. Він прогулювався парком, коли його перестріли троє добре знайомих посланці.

-Ось і ти натворив дурниць, - сказав один. – Це безглуздіше, ніж назвати боса добродушним.

-Ага, ге-ге-ге, - дивно сміючись підтвердив другий.

-Мене тепер видалять?

-Ні… хо-хо-хо, - перекривляючи другого засміявся перший. – Буде гірше.

-Гірше… що може бути гірше за видалення?

-Можна я… Я хочу… Можна сказати…, - заверещав третій, б’ючи своїх побратимів по обличчю. – Ха, ось як треба. Отже, Карсефул, ти залишишся на поверхні й помреш, як решта цих смертних… Віддай тільки силу й ми зникнемо, назавжди.

-Силушки моєї захотілося… Зараз ви її відчуєте.

Карсефул уже хотів шкваркнути їх вогняною кулею, але парком прогулювалася Альона, побачивши його, підходила до нього. Карс одразу загасив вогонь.

-Забирайтеся звідси й перекажіть йому, що нічого я йому не поверну… Хай спробує силою відібрати, бо добровільно я не віддам.

-Нариваєшся ти Карс… Ох, і нариваєшся, - третій поглянув на Альону. – І вона не з тим зв’язалася, не зводь із неї очей… Карсефул.

Закинувши на плечі непритомних, третій зник із лиховісним реготом. Альона звісно бачила й її це налякало, але вона рішуче підійшла до Карса, не привітавшись.

-Я подумала… Я не можу так, - сказала вона.

-Що не можеш, красуне?

-Ти з іншого світу, я з цього… Я не зможу з тобою зустрічатися, і я не говорю про триваліші стосунки.

-Тебе лякає моє пекельне походження… тож знай, що я народжений на землі. Від людей мене відрізняє лише хвіст, а зло в мені властиве кожному землянину, але я тебе розумію. Проте… я тебе кохаю і бачу симпатію від тебе.

-Так, але…

-Що “але”?

-Ти мені подобаєшся, але я вчора познайомилася з іншим.

-І чого ти хочеш?

-Забути тебе й більше нічого.

-Буде виконано, пані.

Карсефул виконав і це бажання, але зробив так, щоб це не був продаж душі, він сам цього захотів, тому Альона не загорілася, як решта, хто чогось бажав. Він уже відійшов подалі від неї, але Альона наздогнала його.

-Привіт, я Альона, - почала знайомитися вона.

-Йди ти, куди подалі, Альона, - відвертаючись від її погляду сказав Карс.

-Нахаба, - кинула йому в слід, а з його очей уже збігали сльози, коли він відходив.

 

Карсефул був злий… Це він має від сьогодні наглядати за дівчиною, яку покохав лише за два дні знайомства і єдиної прогулянки, що завершилася не дуже вдало, та ще й, вона буде зі своїм новим кавалером. Він винив себе, що вплутав Альону запросивши на першу прогулянку, але його стукнув Амурчик по голові кувалдою й тепер він має в людськім стражданні – побиватися від горя шукаючи собі нову дівчину. Тільки, яка дівчина, коли він постійно бачить Альону… В такій ситуації, лише один вихід – боротися з нижчим світом, або хоч зробити так, щоб стосовно Альони, у них намірів не було. Він один, а їх тьма… і все таки Карсефулу поталанило. Десь дві години після розмови з посланцями та Альоною, його врешті-решт атакували білки. Добре знайома білка, останній раз він бачив її із своїм шоколадним батончиком, була нагодована викраденими солодощами та кокосами, й тепер Карс дихав їй у груди. Як на лихо ні вогняні, ні інші енергетичні кулі її не брали, полонений дідок-спортсмен розповів їм жестами секрет свого братства. Все ж, Карс повалив її декількома прийомами карате. Білка не вдалий вибрала момент, щоб напасти. Решта білок були нормального розміру й тому не наважилися нападати, вони втративши свого вожака, обрали нового – Карсефула, вигнанця з пекла.

 

Подальше життя Карса не відоме, лише з новин місцевого телеканалу можна було дізнатися хоч щось про нього.

“Вчора до міліції зателефонував знервований місцевий житель, який повідомив про дідів морозів, що рухалися за напрямком до Смотрича. На місце одразу виїхав наряд, який виявив старих людей, що піднімалися сходами з каньйону. На пропозицію допомоги ті відмовилися. Від усього журналістського колективу бажаємо вдало добратися усім на гору.”

“Банда дресированих білок пограбувала банк. Ось ви бачите кадри, як ці малі створіння прикриваючись заручниками, виносять мішки з грішми та зникають у кронах дерев.”

“Членів банди затримано. До правоохоронних органів зателефонував працівник складу із горіхами, й повідомив про білок, які виносили товар. До складу були одразу перекинуті війська країни, які затримали їх. Наразі триває пошук перекладача, щоб допитати їх.”

“Директора в’язниці звільнено за халатність. Білкам було виділено окрему камеру, яка не була розрахована для малих акробатів. Вони, в перший же день, вилізли через грати й зникли в невідомому напрямі. Зараз постає питання – “Хто дресирує їх?”

 

26-31 травень 2011 року. Прапор вам у руки=)


Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 92 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.094 сек.)