Читайте также:
|
4.1 СИСТЕМА ОБЛІКУ І КАЛЬКУЛЮВАННЯ ЗА ПОВНИМИ ВИТРАТАМИ
4.2 СИСТЕМА ОБЛІКУ І КАЛЬКУЛЮВАННЯ ЗА ЗМІННИМИ ВИТРАТАМИ
СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ ТА ВИТРАТИ ПІДПРИЄМСТВА
У процесі кругообороту й обороту фондів грошові затрати підприємства відособлюються від вартості у вигляді витрат і приймають форму собівартості продукції.
Собівартість продукції — це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції. Собівартість продукції має тісний зв'язок з її ціною. Це виявляється в тім, що собівартість є базою ціни товару і водночас обмежником для виробництва (ніхто не випускатиме продукції, ринкова ціна якої є нижчою за її собівартість).
Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання всіх ресурсів підприємства, і рівень техніки, технології та організації виробництва.Чим ліпше працює підприємство (інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше вдосконалює техніку, технологію та організацію виробництва), тим нижчою є собівартість продукції.
Для обчислення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включають. Витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості й прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються в собівартість, є питанням їхнього розподілу між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розподілу полягає в тім, що через собівартість мають відшкодовуватися ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва: предметів, засобів праці, робочої сили та природних ресурсів. Відповідно до цього в собівартість продукції включають витрати на:
Треба мати на увазі, що з різних причин на практиці немає повної відповідності між дійсними витратами на виробництво й собівартістю продукції. Так, згідно з чинним порядком не включаються в собівартість продукції, а відшкодовуються за рахунок прибутку або інших джерел витрати на підготовку та освоєння нової продукції серійного й масового виробництва.
Водночас є й такі витрати, які включаються в собівартість продукції, але не мають прямого зв'язку з виробництвом: оплата часу виконання державних обов'язків працівниками підприємства, скорочення робочого дня підлітків, матерів, які мають дітей віком до одного року, та ін.
Непродуктивні витрати підприємства, пов'язані з виробничою діяльністю (втрати від браку, недостач і псування матеріалів, від простоїв тощо), у межах встановлених норм включаються у фактичну собівартість продукції, а втрати від порушення вимог (умов) договорів з іншими підприємствами та організаціями (штрафні санкції) відшкодовуються за рахунок прибутку.
Склад витрат, які включаються в собівартість продукції (послуг), може дещо змінюватися з різних практичних міркувань. Але загальною тенденцією таких змін має бути якомога повніше відображення в собівартості дійсних витрат на виробництво продукції. Ці міркування стосуються собівартості продукції за умов повного калькулювання витрат. Таке уточнення (пояснення) необхідне з огляду на те, що на практиці частіше трапляється калькулювання одиниці продукції за неповними витратами.
Слід відрізняти витрати, які утворюють вартість продукції в певному періоді (списуються на неї), і реальні грошові виплати. Перші витрати зв'язані з виготовленням продукції незалежно від того, коли куплено відповідні матеріальні ресурси чи найнято робочу силу. Другі — це виплати за придбані чинники виробництва без урахування часу їхнього використання. Реальні грошові виплати обслуговують зовнішній оборот підприємства та оплату праці.
Структура собівартості – дивись в підручнику стр118
На практиці розрізняють:
1) цехову собівартість - всі затрати на виробництво, за виключенням загальнозаводських;
2) виробничу (фабрично-заводську) - всі затрати на виробництво без позавиробничих затрат;
3) повну собівартість - всі затрати, пов'язані з виробництвом продукції і послуг, і позавиробничі затрати (затрати на тару, упаковку, доставку продукції);
4) індивідуальну собівартість - затрати на одиницю окремих видів продукції.
У процесі калькулювання прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно з чинними нормами й цінами. На непрямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого витрати розподіляють між різними виробами за відомою методикою.
Види собівартості:
1) залежно від часу формування витрат: планова, фактична нормативна, кошторисна
2) від місця формування: цехова, виробнича, повна
3) тривалості розрахункового періоду: місячна, квартальна, річна
4) за складом продукції: с/в товарної, валової, реалізованої продукції
Для обліку витрат застосовується три варіанти:
· за витратами діяльності
· за елементами витрат
· поєднання попередних двох варіантів
СУТНІСТЬ КАЛЬКУЛЮВАННЯ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ
У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання — розрахунок у грошовому вигляді витрат на здійснення будь-якого господарського процесу: придбання основних засобів та виробничих запасів, виробництво продукції, реалізація активів, визначення втрат від браку.
Калькуляція – класифікування, реєстрація та відповідний розподіл затрат для визначення собівартості продукції або послуг.
Калькуляція – обчислення собівартості окремих виробів. Основним призначенням калькуляції є отримання інформації про виробничу собівартість для організації і управління процессом виробництва і контролю за рівнем витрат на всіх етапах виробничого циклу. Калькулювання також потрібне для вирішення низки економічних завдань:
- обґрунтування цін на вироби,
- обчислення рентабельності виробництва,
- аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах,
- визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.
Інформація про виробничу собівартість використовується апаратом управління для пошуку внутрішньовиробничих резервів, зменшення витрат, усунення нераціонального використання ресурсів, непродуктивних витрат, оцінки рівня роботи структурних підрозділів, для визначення витрат на одиницю продукції та відхилення від стандартних витрат з аналізом причин та винуватців цих відхилень.
На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції.
Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їхнього проектування. Особливість цих калькуляцій у тім, що обчислення є приблизним за браком детальної нормативної бази.
Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає визначення об'єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їхнього обчислення.
Об'єкт калькулювання — це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. До об'єктів калькулювання на підприємстві належать: основна, допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини та ін.); послуги та роботи (ремонт, транспортування і т. п.). Головний об'єкт калькулювання — готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.
Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру (кількість у штуках, маса, площа, об'єм). Наприклад, об'єкт калькулювання — трактори, калькуляційна одиниця — один трактор, відповідно вугілля — одна тонна, електроенергії — одна кіловат-година і т. д.
Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:
а) максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби;
б) статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.
Істотно впливають на методи калькулювання широта номенклатури продукції підприємства та специфіка виробництва. Найбільш точним і методично простим є калькулювання в одно-продуктному виробництві. Собівартість одиниці продукції тут обчислюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Проте у вітчизняних виробничих галузях економіки переважає багатопродуктне виробництво. За цих умов калькулювання помітно ускладнюється і є менш точним, оскільки виникає проблема правильного розподілу непрямих витрат.
УГРУПУВАННЯ ВИТРАТ ЗА СТАТТЯМИ КАЛЬКУЛЯЦІЇ
Групування витрат за калькуляційними статтями використовується при калькулюванні собівартості різних об єктів і здійснюється відповідно до чинних типових положень з калькулювання собівартосьі,які затверджені урядом.
Відмінність статей калькуляції від аналогічних елементів витрат полягає в тому, що в 1-випадку враховуються тільки витрати на даний виріб, а в 2 – всі витрати підприємства, незалежно від того, де і на які потреби вони були здійснені.
Істотно впливають на методи калькулювання номенклатура продукції та специфіка виробництва.
До типової номенклатури статей калькуляції в установленому порядку можуть вноситися зміни з урахуванням особливостей техніки, технології та організації виробництва відповідної галузі та питомої ваги окремих видів витрат у собівартості продукції, в тому числі можуть виділятися з однієї або об'єднуватись декілька типових статей калькуляції. Згідно з Національними стандартами бухгалтерського обліку (стандарт 16) перелік та склад статей калькуляції виробничої собівартості продукції встановлюється самим підприємством.
Орієнтований типовий перелік калькуляційних статей витрат для більшості промислових підприємств виглядатиме наступним чином:
| Калькуляційні статті витрат | Спосіб визначення та зміст статті |
| Зворотні відходи (віднімаються) | Сума добуктів кількості (в натуральних одиницях) та ціни (повної або зниженої0 вихідного матеріального ресурсу |
| Закуплені напівфабрикати та комплектуючі | Сума добутків кількості (за спеціфікацією на виріб) напівфабрикатів, комплектуючих виробів і послуг та їхньої вартості за одиницю |
| Паливо та енергія на технологічні цілі | Сума добутків витрат палива та енергії та відповідних тарифів (цін) їх постачання |
| Витрати на оплату праці (основна та додаткова) | Розраховується на підставі тарифних ставок, відрядних оцінок з урахуванням (в процентах до тарифу) надбавок і доплат за відпрацьований та невідпрацьований час |
| Відрахування на соціальні заходи | Розраховується за встановленими чинним законодавством ставками відрахувань на обовязкове соціальне страхування, на страхування на випадок безробіття, страхування від нещасних випадків в процентному відношенні до заробітної плати основних робітничих робітників, визначеної у попередньому пункті. |
| Витрати на утримання та експлуатацію устаткування | Розраховується за допомогою кошторисних (нормативних) ставок, визначених на зведену машино-годину або на одиницю вартісного виміру тарифної заробітної плати основних виробничих робочих. |
| Загальновиробничі витрати | Розраховуються пропорійно до суми основної заробітної плати основних виробничих робітників і витрат на утримання та експлуатацію устаткування або до тарифної заробітної плати основних виробничих робітників на основі визначеного процента |
| Втрати внаслідок технічного неминучого браку | Розраховується за собівартістю остаточного або поправного браку, виходячи з прямих витрат і частини витрат на утримання та експлуатацію устаткування та загальновиробничих витрат |
| Загально-господарські витрати | Розраховуються пропорційно до суми основної заробітної плати основних виробничих робітників і витрат на утримання та епсплуатацію устаткування або до тарифної заробітної плати основних виробничих робітників на основі визначеного процента |
| Інші виробничі витрати | Розраховуються пропорційно до сумипопередніх статей на основі визначеного процента |
| Позавиробничі витрати | Розраховується прямим методом або пропорційно до виробничої собівартості на основі виззначеного процента |
Сума перших 9 статей становить виробничу с/в продукції. На основі цього групування затрат державні підприємства кожної конкретної галузі визначають статті витрат виробництва і реалізації продукції при плануванні, обліку й калькуляції собівартості з урахуванням характеру й структури виробництва.
В окремих галузях економіки (і передусім у промисловості) номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної. Так, для машинобудування специфічними є статті «Закуплені вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій», «Спрацьовування інструментів і пристроїв спеціального призначення», «Утрати від браку», у деяких галузях промисловості виокремлюється стаття «Напівфабрикати власного виробництва» (чорна й кольорова металургія) та ін.
Розглянемо методику обчислення основних статей калькуляції.
Стаття «Сировина й матеріали» містить витрати на сировину, основні, допоміжні матеріали, закуплені вироби та напівфабрикати, тобто витрати, які можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції на підставі витратних норм і цін, з урахуванням транспортно-зоготівельних витрат, які не є складовими інших елементів. Із вартості сировини й матеріалів віднімають вартість відходів за ціною їхнього можливого використання чи продажу.
Стаття „Закуплені напівфабрикати та комплектуючи ” включає вартість придбаних, необхідних для укомплектування виготовляємої продукції виробів, деталей, напівфабрикатів, заготовок, які підлягають монтажу або додатковій обробці на цьому підприємстві, а також оплату робіт, послуг виробничого характеру, наданих іншими підприємствами з часткової обробки напівфабрикатів, заготовок. Собівартість напівфабрикатів власного виробництва наводиться в калькуляціях розгорнуто за відповідними статтями витрат.
Стаття „Паливо та енергія на технологічні цілі ” включає витрати на енергію, яка безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів (плавлення, нагрівання...) Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.
Матеріальні витрати як елемент кошторису складаються з витрат на:
• сировину й основні матеріали, які є матеріальною субстанцією продукції;
• вироби, які треба купити для укомплектування продукції (двигуни, прилади тощо);
• покупні напівфабрикати (штамповки, відливки, поковки та ін.);
• виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій, необхідні для виготовлення продукції;
• допоміжні матеріали, які використовуються в технологічному процесі (кріпильні деталі, фарби, інструмент і т.п.) або потрібні для його обслуговування (ремонту, експлуатації устаткування та ін.), на господарські та управлінські потреби (утримування будівель, канцелярські товари тощо);
• паливо та енергію зі сторони (електроенергію, пар, газ тощо). Витрати на власне виробництво енергії включаються в кошторис за окремими елементами;
• пошук і використання природної сировини (відрахування на геологорозвідувальні роботи, рекультивацію землі, плата за деревину та ін.).
Стаття „Витрати на оплату праці ” містить суму основної та додаткової заробітної плати робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Заробітна плата включає всі форми оплати праці штатного й позаштатного виробничого персоналу підприємства, тобто персоналу, що зайнятий виробництвом продукції, обслуговуванням виробничого процесу та управлінням. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.
Додаткова зарплата (оплата відпусток, часу виконання державних обов'язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.) обчислюється у відсотках від основної, а відрахування на соціальні потреби —виробників у відсотках від суми основної та додаткової зарплати.
Не включаються в собівартість виплати працівникам, що фінансуються із прибутку або з інших джерел спеціального призначення.
Відрахування на соціальні потреби містять відрахування на соціальне страхування, у Пенсійний фонд та на інші подібні заходи. Величина відрахування обчислюється в установлених нормах від витрат на оплату праці незалежно від джерел її фінансування
Стаття «Утримання та експлуатація машин і устаткування» є комплексною. Номенклатура основних статей витрат на утримання та експлуатацію устаткування:
- амортизація устаткування, транспортних засобів та нематеріальних активів
- проценти (орендна плата) за користування основними фондами технологічного призначення
- витрати на експлуатацію устаткування (технічний огляд та обслуговування)
- витрати на ремонт устаткування і транспортних засобів
- витрати на електроенергію, стиснуте повітря, пальне для приведення їх у дію;
- технологічний інструмент
- оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі та ін.).
- витрати на внутрішньозаводське переміщення
- інші
На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал).
Витрати на утримання та експлуатацію устаткування кожного цеху розраховуються тільки на ті види продукції, які виготовляються в данному цеху.
Витрати на утримання та експлуатацію устаткування розподіляються між видами продукції за допомогою методів.
На одиницю кожного різновиду продукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування обчислюються методом розподілу.
Найбільш поширеним на наших підприємствах є розподіл витрат пропорційно основній зарплаті виробничників, тобто
См= Cз.о. ·Рм\100
де См — витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування на одиницю продукції, грн.; Сзо— основна заробітна плата виробників на одиницю продукції, грн.; Рм — відношення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування до основної зарплати виробників (по цеху, виробництву), %.
Перевага цього методу полягає в його простоті, але вади його надто великі.
- По-перше, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по цеху незалежно від того, на якому устаткуванні його обробляють;
- по-друге, зарплата не може бути точною базою розподілу витрат на утримання та експлуатацію устаткування, бо за умов різного рівня механізації праці вона не відображає адекватно витрат машинного часу;
- по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямі зростання значення.функцій контролю й регулювання роботи виробничих систем. Відтак зарплату вже не можна нормувати поопераційне, а отже, вона не може бути базою розподілу інших витрат.
Найобґрунтованішим є обчислення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування на один виріб залежно від часу його обробки та нормативних витрат на одиницю часу за формулою
де m — кількість машин (технологічних груп машин), на яких обробляється виріб;
См.г. — витрати на утримання та експлуатацію і-ої машини за одну годину, грн.;
t — тривалість обробки на i-й машині, годин.
Статті «Загальновиробничі витрати», «Загальногосподарські витрати» близькі за змістом і різняться тільки за рівнем узагальнення витрат. Загальновиробничі — це витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробництва). Сюди входять витрати на зарплату з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, на охорону праці та ін. Загальногосподарські витрати є такими самими, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити і т. п. На невеликих підприємствах з безцеховою структурою ці дві статті об'єднуються в одну.
Розподіляються Загальновиробничі та загальногосподарські витрати здебільшого однаково — пропорційно основній зарплаті виробників. Точнішим є їхній розподіл пропорційно сумі основної зарплати й витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування за умови, що останні обчислено на одиницю продукції достатньо обґрунтованим способом.
Комплексна стаття „ Загальногосподарські витрати ” включає Загальні витрати підприємства, пов язані з управлінням і обслуговуванням виробництва та охороною праці підприємства в цілому. Загальногосподарські витрати включаються до собівартості продукції основного виробництва і до собівартості тієї частини продукції допоміжного виробництва, що виробляється на сторону і для потреб капітального будівництва та непромисловихгосподарств підприємств.
Стаття „Загальновиробничи витрати” містить витрати цехів, які пов язані з управлінням виробництвом, обслуговуванням виробничого процесу, амортизацією основних фондів цехів загальговиробничого призначення, охороною праці, охороною цехів, тощо. Загальновиробничі витрати кожного цеху включаються до собівартості тільки тієї продукції, що виготовляється цим цехом. Номенклатура статей загальновиробничих витрат:
- витрати, пов язані з управлінням виробництвом
- витрати, пов язані з оплатою службових відряжень
- амортизація будівель, споруд і інвентарю та нематеріальних активів цехового призначення
- проценти (орендна плата) за користування основними фондами загальноцехового призначення
- витрати некапітального характеру, пов язані з удосконаленням технології та організації виробництва
- витрати на обслуговування виробничого процесу в цехах
- витрати на пожежну та сторожеву охорону цехів
- знос малоцінного та швидкозношуванного інвентарю цехового призначення
- платежі з обов язкового страхування
- інші
Порядок розподілу і включення до собівартості загальновиробничих витрат залежить від їх зв язку з обсягом виробництва.
До змінних загальновиробничих витрат належать витрати на управління та обслуговування виробництва, які змінюються прямо пропорційно до обсягу діяльнояті. Змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожний об єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати,обсягу діяльності, тощо), виходячи з фактичної потужності звітного періоду.
До постійних загальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування та управляння виробництвом, які залишаються незмінними при зміні обсягу діяльності. Постійні накладні витрати розподіляються на кожний об єкт витрат з використанням бази розподілу, виходячи з нормальної потужності. Нормальна виробнича потужність – очікуваний середній обсяг діяльності, що може бути досягнутий за умов звичайної дяльності підприємства протягом кількох років або операційних циклів з урахуванням запланованого обслуговування підприємства. Нормальна виробнича потужність визначається підприємством самостійно.
Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються у склад собівартості реалізованої продукції у періоді її винекнення. Загальна сума розподілених та нерозподілених загальновиробничих витрат не може перевищувати їх фактичну величину.
Склад та перелік змінних та постійних загальновиробничих витрат відповідно до Національних стандартів бухгалтерського обліку встановлюється підприємством.
Стаття „Інші виробничі витрати” містить витрати на гарантійний ремонт, заміни продукції, якщо це передбачено умовами реалізації..
До комплексної статті „ Позавиробничи витрати” належать витрати на вивчення ринку,
рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є прямими, і їх можна обчислити безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, рекламу, транспортування). Непрямі витрати (аналіз ринку, комісійні виплати, проведення ярмарок) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості.
Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» може містити три різновиди витрат на: освоєння нових підприємств, виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та освоєння нової продукції в серійному і масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються із прибутку або з позабюджетних фондів фінансування науки і техніки.
Співвідношення (пропорціональність) елементів затрат у повній собівартості на виробництво продукції характеризує структуру собівартості. Ця структура на підприємствах різних галузей неоднакова. Так, в автомобільній промисловості частка купованих комплектуючих виробів і напівфабрикатів становить близько 50% усієї собівартості, тоді як, наприклад, на швейній фабриці у повній собівартості чоловічого костюму матеріальні затрати становлять 90%, витрати на утримання й експлуатацію обладнання - 1,1, а витрати на зарплату - 3,1%.
4. ВИДИ КАЛЬКУЛЮВАННЯ ВИТРАТ
СИСТЕМА ОБЛІКУ І КАЛЬКУЛЮВАННЯ ЗА ПОВНИМИ ВИТРАТАМИ
дивись в підручнику с 162- 163
СИСТЕМА ОБЛІКУ І КАЛЬКУЛЮВАННЯ ЗА ЗМІННИМИ ВИТРАТАМИ
дивись в підручнику с 164
СОБІВАРТІСТЬ РІЗНИХ ВИДІВ ПРОДУКЦІЇ
На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції. Собівартість валової продукції як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва.
Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них, синтетичний, ґрунтується на кошторисі виробництва. Шляхом коригування кошторису, одержують собівартість валової продукції. Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва за собівартістю (приріст віднімається, зменшення додається) одержуємо виробничу собівартість товарної продукції. Якщо до останньої додати позавиробничі (комерційні) витрати, то одержимо повну собівартість товарної продукції.
Інший спосіб обчислення собівартості товарної продукції полягає в підсумовуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів, тобто
де Ст — собівартість товарної продукції; n — кількість найменувань продукції (послуг);
Сi— собівартість одиниці i-ої продукції (послуги);
Ni — виробництво i-ої продукції (послуг) у натуральному вимірі.
Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції — факторний. Він може бути застосований як допоміжний. Згідно з цим методом
де Ст.р. — собівартість планового обсягу товарної продукції за рівнем витрат базового (минулого) періоду (розрахункова собівартість);
m — кількість факторів впливу на собівартість продукції в плановому періоді;
ΔC—зміна собівартості в плановому (прогнозному) періоді під впливом j-го фактора.
Зміна собівартості під впливом організаційно-технічних факторів ΔСОТ обчислюється на плановий обсяг виробництва як різниця витрат до і після впровадження заходу:
ΔСОТ=(C2-C1)N2
Де С1, С2 – витрати на одиницю продукції до і після впровадження заходу;
N2 — обсяг виробництва даної продукції після впровадження заходу в плановому періоді.
Оскільки в розрахунковій собівартості Стр умовно-постійні витрати взято на рівні базового періоду, а в плановому періоді обсяг виробництва може змінитися, що відповідно вплине на собівартість продукції, то це треба врахувати як окремий фактор:
Δсу.п. = Су.п.б. •(Ру.п.-Рв)\100
Де Δсу.п — відносна зміна умовно-постшних витрат у плановому періоді;
Су.п.б — абсолютна сума умовно-постійних витрат у базовому періоді;
Рв, Ру.п. — зміна у план. періоді відповідно обсягу виробництва та умовно-постійних витрат, %.
Собівартість реалізованої продукції безпосередньо формує витрати підприємства та забезпечує його доходи при передачі продукції покупцям. Вона складається з виробничої собівартості продукції, яка була реалізована у звітному періоді, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та понаднормативних виробничих витрат. Вона обчислюється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції.
Ср=Смп+(Сс.п.-Сс.к.),
де Ср — собівартість реалізованої продукції;
Сс.п., Сс.к. — собівартість залишків товарної продукції на складі на початок і кінець розрахункового періоду.
Також витрати можна визначити як добуток кількості реалізованої продукції на її виробничу собівартість
СРП = КРП * ВС
КРП – кількість реалізованої продукції, ВС – виробнича собівартість одиниці продукції
Виробнича собівартість готової продукції включає лише витрати, пов язані з процесом виробництва.
6. МЕТОДИ ПРОГНОЗУВАННЯ СОБІВАРТОСТІ
Усі підприємства визначають планову собівартість. Вона обчислюється на початку виробничого циклу на основі нормативів, технологічних карт і т.п. при складанні виробничо-фінансового плану. Фактична (звітна) собівартість визначається на основі фактично зроблених витрат.
На етапах розробки нової продукції, коли немає комплекту технічної документації та нормативної бази, її собівартість обчислюється тільки як імовірнісна прогнозна величина. При цьому користуються різними методами прогнозних оцінок, з-поміж яких основними є параметричні методи. Параметричними вони називаються тому, що ґрунтуються на залежності собівартості продукції від її параметрів — технічних і експлуатаційних показників.
До параметричних методів обчислення собівартості продукції належать методи: питомих витрат, баловий, кореляційний, агрегатний.
- Метод питомих витрат є найпростішим, але найменш точним. Згідно з ним собівартість нового виробу (Сн) обчислюється так:
Сн=СП.РН,
де Сп — питома собівартість аналогічного (базового) виробу, який освоєний виробництвом, грн.; Рн— параметр нового виробу.
Питома собівартість обчислюється на одиницю головного параметра виробу, тобто такого, що якнайбільше впливає на собівартість (потужність двигунів, вантажопідйомність автомобілів, кранів, об'єм холодильників тощо).
Точнішими є методи, які враховують не один, а кілька параметрів. До них належать баловий і кореляційний методи.
- Баловий метод ґрунтується на експертній оцінці впливу головних параметрів
виробу на його собівартість. Кожний параметр виробу оцінюється певною кількістю балів. Собівартість базового виробу ділиться на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб визначається собівартість одного бала (С6). Після цього собівартість нового виробу обчислюється за формулою
де n — кількість параметрів, які впливають на собівартість виробу;
бні — кількість балів за і-м параметром нового виробу.
- Кореляційний метод дає змогу встановити залежність собівартості виробу від його
параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи аналогічних виробів. У процесі аналізу з'ясовується форма зв'язку (лінійна, степенева) собівартості та основних параметрів виробу, а також його щільність. Кореляційний метод прогнозування собівартості є найбільш точним і поширеним.
- Агрегатний метод не є самостійним параметричним методом. Згідно з ним
собівартість виробу визначається як сума собівартості конструктивних його частин — агрегатів. Вартість уніфікованих агрегатів береться за існуючими цінами, оригінальних — обчислюється за одним із розглянутих вище методів або визначається експертне.
Собівартість продукції, особливо нової — динамічний показник, який істотно залежить від ступеня освоєння виробництва, а останній — від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. З урахуванням цього емпірично встановлено залежність ї собівартості нових виробів від їхньої кількості, тобто від порядкового номера виробу з початку освоєння. Ця залежність має форму степеневої функції.
Сі = С1·N-bi,
де Сi — собівартість i-го виробу з початку випуску;
С1 — собівартість першого виробу;
Ni — порядковий номер виробу з початку освоєння;
Ь — показник степеня, який характеризує темп зниження собівартості в період освоєння (визначається емпірично з аналізу кривих освоєння).
Знання закономірностей зміни собівартості продукції у процесі освоєння виробництва дає змогу обґрунтовано управляти формуванням витрат, прогнозувати їхній рівень на різних етапах освоєння.
Доповнити „Методи оцінки витрат”
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 192 | Нарушение авторских прав