Співвідношення мислення і мови

Упродовж усієї історії психологічних досліджень мислення і мови проблема зв'язку між ними залучала до себе підвищену увагу. Пропоновані її рішення були самими різними — від повного розділення мови і мислення і розгляду їх як абсолютно незалежних одна від однієї функцій до такого ж однозначного і безумовного їх з'єднання, аж до абсолютного ототожнення.

Багато сучасних учених дотримуються компромісної точки зору, вважаючи, що, хоча мислення і мова нерозривно пов'язані, вони є як по генезису, так і по функціонуванню відносно незалежні реальності. Головне питання, яке зараз обговорюють у зв'язку з цією проблемою, — це питання про характер реального зв'язку між мисленням і мовою, про їх генетичні корені і перетворення, які вони зазнають в процесі свого роздільного і спільного розвитку.

Значний вклад у вирішення цієї проблеми вніс Л.С.Выготский. Слово, писав він, так само відноситься до мови, як і до мислення. Воно є живою клітинкою, що містить в найпростішому виді основні властивості, властиві мовному мисленню в цілому. Слово — це не ярлик, наклеєний в якості індивідуальної назви на окремий предмет. Воно завжди характеризує предмет або явище, що означає їм, узагальнено і, отже, виступає як акт мислення.

Але слово — цей також засіб спілкування, тому воно входить до складу мови. Будучи позбавленим значення, слово вже не

відноситься ні до думки, ні до мови; набуваючи свого значення, воно відразу ж стає органічною частиною і того і іншого. Саме у значенні слова, говорить Л.С.Выготский, зав'язаний вузол тієї єдності, яка іменується мовним мисленням.

Проте мислення і мова мають різні генетичні корені. Спочатку вони виконували різні функції і розвивалися окремо. Початковою функцією мови була комунікативна функція. Сама мова як засіб спілкування виникла в силу необхідності розділення і координації дій людей в процесі спільної праці. В той же час при словесному спілкуванні зміст, що передається мовою, відноситься до певного класу явищ і, отже, вже тим самим припускає їх узагальнене відображення, тобто факт мислення. В той же час такий, наприклад, прийом спілкування, як вказівний жест, ніякого узагальнення в собі не несе і тому до думки не відноситься.

У свою чергу є види мислення, які не пов'язані з промовою, наприклад наочно-дієве, або практичне, мислення у тварин. У маленьких дітей і у вищих тварин виявляються своєрідні засоби комунікації, не пов'язані з мисленням. Це виразні рухи, жести, міміка, що відбивають внутрішні стани живої істоти, але що не є знаком або узагальненням. У філогенезі мислення і мови виразно вимальовується доречевая фаза в розвитку інтелекту і доинтеллектуальная фаза в розвитку мови.

Л.С.Выготский вважав, що у віці приблизно близько 2 років, тобто в тому, який Ж.Пиаже позначив як початок стадії доопераційного мислення, що слідувала за сенсрмоторного інтелекту, у відносинах між мисленням і мовою настає критичний переломний момент: мова починає ставати интеллектуализированной, а мислення — мовним.

Ознаками настання цього перелому в розвитку обох функцій є швидке і активне розширення дитиною свого словникового запасу(він починає часто ставити дорослим питання: як це називається?) і таке ж швидке, стрибкоподібне збільшення комунікативного словника. Дитина як би уперше відкриває для себе символічну функцію мови і виявляє розуміння того, що за словом як засобом спілкування насправді лежить узагальнення, і користується ним як для комунікації, так і для вирішення завдань. Одним і тим же словом він починає називати різні предмети, і це є прямий доказ того, що дитина засвоює поняття. Вирішуючи які-небудь інтелектуальні завдання, він починає міркувати вголос, а це, у свою

черга, ознака того, що він використовує мову вже і як засіб мислення, а не тільки спілкування. Практично доступним для дитини стає значення слова як таке.

Але ці факти є ознаки тільки начала справжнього засвоєння понять і їх використання в процесі мислення і в мові. Далі цей процес, поглиблюючись, триває ще впродовж досить тривалого часу, аж до підліткового віку. Справжнє засвоєння наукових понять дитиною відбувається відносно пізно, приблизно на той час, до якому Ж.Пиаже відніс стадію формальних операцій, тобто до середнього віку від 11-12 до 14-15 років. Отже, увесь період розвитку понятійного мислення займає в житті людини близько 10 років. Усі ці роки інтенсивної розумової роботи і учбового зайняття йдуть на засвоєння дитиною найважливішої для розвитку як інтелекту, так і усіх інших психічних функцій і особи в цілому категорії — поняття.

Перше слово дитини за своїм значенням як ціла фраза. Те, що дорослий виразив би в розгорнутій пропозиції, дитина передає одним словом. У розвитку семантичної(смисловий) сторони мови дитина розпочинає з цілої пропозиції і тільки тоді переходить до використання частих смислових одиниць, таких як окремі слова. У початковий і кінцевий моменти розвиток семантичної і фізичної(звучною) сторін мови йде різними, як би протилежними шляхами. Смислова сторона мови розробляється від цілого до частини, тоді як фізична її сторона розвивається від частини до цілого, від слова до пропозиції.

Граматика в становленні мови дитини дещо випереджає логіку. Він раніше опановує в мові союзи «тому що», «незважаючи на», «оскільки», «хоча», чим смисловими висловлюваннями, що відповідають ім. Це означає, писав Л.С.Выготский, що рух семантики і звучання слова в оволодінні складними синтаксичними структурами не співпадають в розвитку.

Ще виразніше це неспівпадання виступає у функціонуванні розвиненої думки: далеко не завжди граматичний і логічний зміст пропозиції ідентичні. Навіть на вищому рівні розвитку мислення і мови, коли дитина опановує поняття, відбувається лише часткове їх злиття.

Дуже важливе значення для розуміння відношення думки до слова має внутрішня мова. Вона на відміну від зовнішньої мови має особливий синтаксис, характеризується уривчастістю, фрагментарністю, скороченістю. Перетворення зовнішньої речи у внутрішню відбувається за певним законом: в ній в першу чергу скорочується підмет і залишається присудок з частинами пропозиції, що відносяться до нього.

Основною синтаксичною характеристикою внутрішньої мови є предикативність. Її приклади виявляються в діалогах добре обізнаних один одного людей, «без що слів» розуміють, про що йде мова в їх «розмові». Таким людям немає, наприклад, ніякої необхідності іноді обмінюватися словами взагалі, називати предмет розмови, вказувати в кожній вимовній ними пропозиції або фразі підмет: воно їм у більшості випадків і так добре відомо. Людина, роздумуючи у внутрішньому діалозі, який, ймовірно, здійснюється через внутрішню мову, як би спілкується з самим собою. Природно, що для себе йому тим більше не треба означати предмет розмови.

Основний закон розвитку значень вживаних дитиною в спілкуванні слів полягає в їх збагаченні життєвим індивідуальним сенсом. Функціонуючи і розвиваючись в практичному мисленні і мові, слово як би вбирає в себе усі нові сенси. В результаті такої операції значення вживаного слова збагачується різноманітними когнітивними, емоційними і іншими асоціаціями. У внутрішній же мові — і в цьому полягає її головна відмітна особливість — переважання сенсу над значенням доведене до вищої точки. Можна сказати, що внутрішня мова на відміну від зовнішньої має згорнуту предикативну форму і розгорнутий, глибокий смисловий зміст.

Ще однією особливістю семантики внутрішньої мови є аглютинація, тобто своєрідне злиття слів в одно з їх істотним скороченням. Слово, що виникає в результаті, як би збагачується подвійним або навіть потрійним сенсом, узятим окремо від кожного з двох-трьох об'єднаних в нім слів. Так, в межі можна дійти до слова, яке вбирає в себе сенс цілого висловлювання, і воно стає, як говорив Л.С.Выготский, «концентрованим згустком сенсу». Щоб повністю перевести цей сенс в план зовнішньої мови, довелося б використати, ймовірно, не одно пропозицію. Внутрішня мова, мабуть, і складається з подібного роду слів, абсолютно несхожих по структурі і вживанню на ті слова, якими ми користуємося у своїй письмовій і усній промові. Таку мову в силу названих її особливостей можна розглядати як внутрішній план мовного мислення. Внутрішня мова і є процес мислення «чистими значеннями».

А.Н.Соколов показав, що в процесі мислення внутрішня мова є активним артикуляційним, неусвідомлюваним процесом, безперешкодна течія якого дуже важлива для реалізації тих психологічних функцій, в яких внутрішня мова приймає участие1. В результаті його дослідів з дорослими, де в процесі сприйняття тексту або рішення арифметичної задачі їм пропонувалося одночасно вголос читати добре вивчені вірші або вимовляти одні і ті ж прості склади(наприклад, «ба-ба» або «ля-ля»), було встановлено, що як сприйняття текстів, так і рішення розумових завдань серйозно утруднюються за відсутності внутрішньої мови. При сприйнятті текстів в даному випадку запам'ятовувалися лише окремі слова, а їх сенс не уловлювався. Це означає, що мислення в ході читання є присутнім і обов'язково припускає внутрішню, приховану від свідомості роботу артикуляційного апарату, що переводить сприймані значення в сенси, з яких, власне, і полягає внутрішня мова.

Ще більше показовими, ніж з дорослими випробовуваними, виявилися подібні досліди, проведені з молодшими школярами. У них навіть проста механічна затримка артикуляції в процесі розумової роботи(затискання мови зубами) викликала серйозні утруднення в читанні і розумінні тексту і призводила до грубих помилок в листі.

Письмовий текст — це найбільш розгорнуте мовне висловлювання, що припускає дуже тривалий і сложньш шлях розумової роботи по перекладу сенсу в значення. На практиці цей переклад, як показав А.Н.Соколов, також здійснюється за допомогою прихованого від свідомого контролю активного процесу, пов'язаного з роботою артикуляційного апарату.

Проміжне положення між зовнішньою і внутрішньою мовою займає егоцентрична мова. Це мова, спрямована не на партнера по спілкуванню, а на себе, не розрахована і не припускаюча якої-небудь зворотної реакції з боку іншої людини, присутньої в даний момент і що знаходиться поряд з тим, що говорить. Ця мова особливо помітна у дітей середнього дошкільного віку, коли вони грають і як би розмовляють самі з собою в процесі гри.

Елементи цієї мови можна зустріти і у дорослого, який, вирішуючи складну інтелектуальну задачу, роздумуючи вголос

■См: Соколов АН. Психофізіологічне дослідження внутрішньої мови // Хрестоматія по загальній психології: Психологія мислення. — М., 1981.

вимовляє в процесі роботи якісь фрази, зрозумілі тільки йому самому, мабуть, звернені до іншого, але що не припускають обов'язкової відповіді з його боку. Егоцентрична мова — цей мова-роздум, обслуговуюча не стільки спілкування, скільки саме мислення. Вона виступає як зовнішня за формою і внутрішня по своїй психологічній функції. Маючи свої початкові корені в зовнішній діалогічній мові, вона кінець кінцем переростає у внутрішню. При виникненні утруднень в діяльності людини активність його егоцентричної мови зростає.

Під час переходу зовнішньої мови у внутрішню егоцентрична мова поступово зникає. На убування її зовнішніх проявів слід дивитися, як вважав Л.С.Выготский, як на абстракцію думки, що посилюється, від звукової сторони мови, що властиво мові внутрішній. Йому заперечував Ж.Пиаже, який вважав, що егоцентрична мова — це рудиментарна, пережиточная форма мови, що переростає з внутрішньої в зовнішню. У самій такій мові він бачив прояв несоци-ализированности, аутизму думки дитини. Поступове зникнення егоцентричної мови було для нього ознакою придбання думкою дитини тих якостей, які має логічне мислення дорослого. Опісля багато років, познайомившись з контраргументами Л.С.Выготского, Ж.Пиаже визнав правильність його позиції.

Досі ми говорили про розвиток мовного мислення, тобто тієї форми интеллектуализированной мови, яка рано чи пізно кінець кінцем перетворюється на думку. Ми переконалися в тому, що мислення у своєму розвитку має власні, незалежні від мови витоки і' наслідує власні закони впродовж тривалого періоду часу, поки думка не вливається в мову, а остання не стає интеллектуализированной, тобто зрозумілою. Ми також знаємо, що навіть на найвищих рівнях свого розвитку мова і мислення не співпадають повністю. Це означає, що свої корені і закони онтогенетичного розвитку мають бути і у мови. Розглянемо деякі з них.

Досвід дослідження процесу мовного розвитку у дітей, що належать різним народам, країнам, культурам і націям, показує, що, попри те, що відмінності в структурі і змісті сучасних мов разючі, в цілому процес засвоєння дитиною своєї рідної мови скрізь йде за загальними законами. Так, наприклад, діти усіх країн і народів з дивовижною легкістю засвоюють в дитинстві мову і опановують мову, причому цей процес у них починається і завершується приблизно в один і той же час, проходячи однакові стадії. До віку близько 1 року усі діти починають вимовляти окремі слова. Близько 2 років від народження дитина вже говорить двух-трехсловными пропозиціями. Приблизно до 4 років усі діти виявляються в змозі розмовляти досить вільно.

Одиноднорічні діти мають зазвичай вже досить багатий досвід взаємодії з навколишньою дійсністю. У них є чіткі уявлення про своїх батьків, про навколишнє оточення, про їжу, про іграшки, з якими вони грають. Ще задовго до того, як діти практично починають користуватися мовою, їх образний світ має вже представлення, що відповідають засвоюваним словам. У таких підготовлених попереднім досвідом соціалізації умовах для оволодіння мовою дитині залишається зробити не так вже багато: подумки зв'язати наявні у нього представлення і образи дійсності з поєднаннями звуків, відповідними окремими словами. Самі ці звукові поєднання до однорічного віку також вже непогано відомі дитині: адже він їх неодноразово чув від дорослого.

Наступний етап мовного розвитку доводиться на вік приблизно 1,5-2,5 року. На цьому етапі діти навчаються комбінувати слова, об'єднувати їх в невеликі фрази(двух-трех-словные), причому від використання таких фраз до складання цілих пропозицій вони прогресують досить швидко.

Після двух-трехсловных фраз дитина переходить до вживання інших частин мови, до побудови пропозицій відповідно до правил граматики. На попередньому і даному етапах мовного розвитку існують три шляхи засвоєння мови і подальшого вдосконалення мови на цій основі: наслідування дорослих і інших навколишніх людей; формування умовнорефлекторних, асоціативних за своєю природою зв'язків між образами предметів, діями, що сприймаються явищами і відповідними словами або словосполученнями; постановка і перевірка гіпотез про зв'язок слова і образу емпіричним шляхом(так зване операн-тное обумовлення). До цього слід додати і своєрідну дитячу мовну винахідливість, що проявляється в тому, що дитина раптом абсолютно самостійно за власною ініціативою починає придумувати нові слова

вимовляти такі фрази, які від дорослого він ніколи не чув.

Теми і питання для обговорення на семінарах

Дата добавления: 2015-12-08