Iсторiю про двi мої спо­вi­дi в церк­вi мiс­теч­ка То­рон­то, штат Он­та­рiо, Ка­на­да

Колись я вчив­ся в Ка­на­дi. Це че­рез те, що мiй тесть, по-пер­ше, справ­дi хо­тiв, щоб я дiз­нав­ся про сис­те­му ме­недж­мен­ту, по­ши­ре­ну в Пiв­нiч­нiй Аме­ри­цi, а по-дру­ге, вiн хо­тiв по­ка­за­ти ме­не своїм то­ва­ри­шам, пе­ре­важ­но предс­тав­ни­кам ук­раїнської дi­ас­по­ри. Знаєте, я не бу­ду дов­го по­яс­ню­ва­ти, хто скла­дає ук­раїнську дi­ас­по­ру в Ка­на­дi, а та­кож чим усi цi лю­ди сла­вет­нi. Ска­жу ли­ше од­не: во­ни все про всiх зна­ють. А як­що нi, то дiз­на­ються.

Цiкаво, що їхня церк­ва є не тiльки хра­мом Бо­жим, а ще виступає в ро­лi клу­бу. То­му скла­дається вра­жен­ня, що всi во­ни та­кi ре­лi­гiй­нi - мамцю моя лю­ба. Бо з церк­ви лю­дей не ви­же­неш. По­тiм до те­бе доходить, що во­ни там спiл­ку­ються, плiт­ку­ють, об­го­во­рю­ють но­ви­ни та но­вих людей, обмiнюються дум­ка­ми з при­во­ду скла­ду уря­ду, а та­кож роз­роб­ля­ють плани порятунку неньки-України. Iно­дi в ме­не скла­да­ло­ся та­ке враження, що во­ни ду­ма­ють, нi­би­то Хрис­тос по­мер i воск­рес­нув ли­ше для того, щоб ук­раїнцi в Ка­на­дi мог­ли вдя­га­ти ви­ши­ван­ки та їсти вареники з виш­ня­ми. Ага.

Мене во­ни сприй­ня­ли до­сить дружньо. При­го­ща­ли твер­ди­ми пи­ро­га­ми зi штуч­ни­ми виш­ня­ми i тро­хи до­ко­ря­ли тим, що в ме­не "мос­кальська ук­раїнська мо­ва". Я ж усе це їм доз­во­ляв. Так уже скла­ло­ся, що я по­до­ба­юся лю­дям, якi рiд­ко зi мною спiл­ку­ються, а ще рiд­ше зi мною жи­вуть. А от до церк­ви я хо­ди­ти ут­ри­му­вав­ся. Ме­не чу­до­во влаш­то­ву­ва­ло те, церк­ва iс­нує ок­ре­мо вiд ме­не, а я iс­ную ок­ре­мо вiд церк­ви, це ж не за­ва­жає ме­нi щось поп­ро­си­ти в Бо­га? Де на­пи­са­но, що тiльки тi, хто хо­дять до церк­ви, мо­жуть звер­та­ти­ся до Бо­га з про­хан­ня­ми?

Не чи­тав я та­ко­го.

Втiм, я й ох­рес­тив­ся тiльки то­му, що тесть ска­зав ме­нi: як­що я хо­чу ма­ти бiз­нес, що проц­вi­та­ти­ме в Ук­раїнi (а це оз­на­чає, се­ред iн­шо­го, вста­нов­лю­ва­ти зв'язки з пот­рiб­ни­ми людьми), я по­ви­нен ста­ти хре­ще­ним кiлькох ве­реск­ли­вих хре­ще­ни­кiв. Елiт­них хре­ще­ни­кiв! Бо ку­ми - це най­по­туж­нi­ша єднальна си­ла. Тре­ба виз­на­ти, що так во­но i є. Спо­чат­ку я ду­мав, як би зро­би­ти так, щоб ма­ти кiлька ко­рис­них хре­ще­ни­кiв, а вiд хрес­тин ухи­ли­ти­ся, але моя дру­жи­на впа­ла в сту­пор вiд та­ких моїх ду­мок. "Ти ж зрад­жуєш дi­то­чок пе­ред Бо­гом!" А я от що хо­чу ска­за­ти: кра­ще б нiх­то не пiдс­тав­ляв цих дi­то­чок тут, на Зем­лi, пе­ред людьми.

Отже, до церк­ви я не хо­див. Але наб­ли­жав­ся Ве­лик­день, i ме­нi за­те­ле­фо­ну­вав тесть. Спо­чат­ку вiн вдав тур­бот­ли­во­го та­ту­ся, яко­му ду­же цi­ка­во, як їсть йо­го ма­ла па­пуж­ка, як во­на вчиться, що її хви­лює, ма­ле­сеньку. А по­тiм пi­дiй­шов до ос­нов­но­го. "То що, до церк­ви так i не хо­диш, ле­да­цю­го? Чув, чув. Син­ку, ско­ро Ве­лик­день, а для них це ду­же важ­ли­ве свя­то". "А для вас?" - уст­ро­мив свiй же­тон я. Мiй тесть чу­до­во во­ло­дiв со­бою i своїм слу­хом, на мiй писк на­вiть не зре­агу­вав. "Ти му­сиш пi­ти на спо­вiдь. Уза­га­лi не ро­зу­мiю, як то­бi не цi­ка­во? Це ж част­ка культу­ри на­шо­го на­ро­ду. Знач­на част­ка. А я завж­ди вва­жав те­бе надз­ви­чай­но ви­хо­ва­ним юна­ком".

Я ус­вi­дом­лю­вав, що як­що не пi­ду на спо­вiдь, про це не­од­мiн­но ста­не вi­до­мо тес­те­вi. "По­лi­цi­ян­ти", - по­ду­мав я. I бру­тально ви­ла­яв­ся на ад­ре­су то­ва­ри­шiв тес­тя з дi­ас­по­ри. Але що по­ро­биш? Нi­чо­го. То­му я ви­ру­шив.

Матiр Бо­жа, яка тут бу­ла чер­га. Щось по­дiб­не в Ка­на­дi я ба­чив лише на вес­ня­но­му розп­ро­да­жi ре­чей фiр­ми "То­го", ку­ди ме­не зас­ла­ла моя жа­дiб­на до одя­гу дру­жи­на. Який то був ха­ос! Ве­ли­чез­нi ба­би, схо­жi на ан­тич­них на­яд, якi три­ма­ють на своїх пле­чах ко­ло­ни, штов­ха­ючи од­на од­ну ши­ро­чез­ни­ми стег­на­ми, пог­ро­жу­ючи ве­ли­чез­ни­ми цицька­ми, змi­та­ли коф­тин­ки будь-яко­го роз­мi­ру, на­вiть то­го, який би во­ни спро­мог­ли­ся на­тяг­ти со­бi хi­ба що на сто­пу, зав­бач­ли­во на­мас­тив­ши її олiєю. Я був та­кий на­ля­ка­ний, що вшив­ся геть, то­му що якоїсь ми­тi по­ду­мав, що з ме­не зде­руть за­раз улюб­ле­ний светр, iден­ти­фi­ку­ючи ме­не як ма­не­кен. Тре­ба вiд­да­ти цер­ков­но­му на­тов­пу на­леж­не, ту­теш­ня чер­га бу­ла на­ба­га­то спо­кiй­нi­ша, i як­що ме­не хтось i по­ри­вав­ся роз­дя­га­ти, то тiльки очи­ма - па­ра бi­ля­вок, фар­бо­ва­на брю­нет­ка, що час вiд ча­су ма­су­ва­ла со­бi пле­чi, то­ненький хлоп­чик у кар­та­то­му пiд­жа­ку та ог­ряд­ний во­ло­ха­тий дядько, що пос­тiй­но об­ли­зу­вав верх­ню гу­бу.

Нарештi пi­дiй­шла моя чер­га. Вар­то ска­за­ти, що за мною спос­те­рi­га­ли не тiльки пе­ре­лi­че­нi ви­ще пер­со­ни, якi не про­ти бу­ли роз­дi­ли­ти зi мною лiж­ко, а й усi iн­шi. Тiльки з iн­шої при­чи­ни. Я по­чав спо­вi­ду­ва­ти­ся анг­лiй­ською, бо то­дi не знав, що ба­тюш­ка чу­до­во ро­зу­мiв ук­раїнську. Спо­вiдь моя бу­ла ду­же стис­лою (а спро­буй­те-но са­мi, ще й iно­зем­ною мо­вою, як­що ви та­ке вза­га­лi ро­би­те впер­ше. Спро­бу­ва­ли? I що? Дов­га спо­вiдь у вас ви­хо­дить? Отож-бо). Я ска­зав, що iно­дi бу­ваю по­га­ний, ме­нi за це ду­же со­ром­но пе­ред Бо­гом, я виз­наю всi свої грi­хи, i, на­реш­тi, що я так бiльше чи­ни­ти й ду­ма­ти не бу­ду. "За­раз вiн ме­не пе­рех­рес­тить i вiд­пус­тить", - зра­дiв я. Всi звiд­си ви­хо­ди­ли ду­же швид­ко: ба­тюш­ка ус­вi­дом­лю­вав, скiльки люд­ви че­кає на вiд­пу­щен­ня грi­хiв.

Але я швид­ко не вий­шов. Бо свя­тий отець звер­нув­ся до ме­не ук­раїнською мо­вою: "Син­ку, то що там на Батькiв­щи­нi, всi церк­ви мос­ка­лi заб­ра­ли, а ав­то­ке­фа­ли чуб­ляться з гре­ко-ка­то­ли­ка­ми? А ксьондзи всi з по­ля­кiв?" Пiс­ля то­го, як я про­чи­тав ба­тюш­цi ре­лi­гiй­ну по­лi­тiн­фор­ма­цiю, жва­во вiд­ра­пор­ту­вав про стан ук­раїнсько­го на­ро­ду, а та­кож по­вi­до­мив про те, що на Бес­са­раб­цi са­ло кош­тує стiльки, на­че в нього вмон­то­ва­на се­реднього роз­мi­ру зо­ло­та каб­луч­ка, ба­тюш­ку на­вер­ну­ло на фi­ло­со­фiю. Вiн по­чав го­во­ри­ти про влас­не ба­чен­ня роз­вит­ку Ук­раїни. За п'ятнад­цять хви­лин я по­чав сми­ка­ти­ся. Че­рез пiв­го­ди­ни в ме­не по­ча­ла­ся ти­ха па­нi­ка, я зга­дав про те, як швид­ко спо­вi­ду­ва­ли iн­ших, i уявив, що про ме­не мо­же по­ду­ма­ти вся чер­га, як­що ме­не спо­вi­ду­ють тут уже по­над пiв­го­ди­ни. Але як я мiг зу­пи­ни­ти свя­то­го от­ця?

Нарештi я вий­шов. Че­рез со­рок п'ять хви­лин. Не мо­жу пе­ре­да­ти всi почуття, з яки­ми на ме­не ди­ви­ли­ся, ко­ли я вий­шов. На­вiть елегантний пан у ка­пе­люш­ку, чер­га яко­го пi­дiй­шла, на спо­вiдь не пос­пi­шав. Вiн не мiг вi­дiр­ва­ти­ся вiд та­ко­го не­ба­че­но­го ди­ва, як я. Хтось дивився з по­ди­вом, хтось iз вiд­вер­тим осу­дом, бiльшiсть ше­по­тi­ли­ся. Мiй спин­ний мо­зок при цьому скру­чу­вав­ся у джгут.

"Боже ж, Бо­же, i що це коїться ото в йо­го фе­мi­лi, що це коїться в Ук­раїнi, ко­ли оце-о си­дi­ло на спо­вi­дi нi­ар го­ди­ни, га? Воно що, дi­тей вал­тує, чу­жих ба­бiв фа­кує, чи що?" - нарештi оз­ву­чив спiльне за­пи­тан­ня всiєї чер­ги ста­ри­гань Ярос­лав, кот­рий був ту­гий на ву­хо, то­му роз­мов­ляв ду­же го­лос­но. Я по­чу­вав­ся жах­ли­во. Вос­таннє я по­чу­вав­ся так кепсько в п'ятнад­цять ро­кiв, ко­ли моя ма­ти при­би­ра­ла в моїй кiм­на­тi та знай­шла пiд лiж­ком ви­ко­рис­та­ний пре­зер­ва­тив. Утiм, не мо­жу ска­за­ти, що й во­на бу­ла в зах­ва­тi вiд тiєї си­ту­ацiї.

Увечерi ме­нi задз­во­нив тесть. Цi­лий день я че­кав цього. "Ну?" - тiльки й за­пи­тав вiн. I я по­чав роз­по­вi­да­ти, на­ма­га­ючись, щоб во­но сприй­ма­ло­ся як гу­мо­рес­ка, але тес­те­вi бу­ло не­ве­се­ло. "Так. Ро­би що хо­чеш, iди до цього ста­ро­го му­ди­ла в ря­сi, тру­си йо­го, пра­цюй iз ним, але щоб це ста­ре лай­но ска­за­ло всiм на про­по­вi­дi, що ти не якесь чу­до­висько. Зро­зу­мiв? Усе, син­ку, бу­вай, че­каю на твiй ра­порт".

I я зно­ву пi­шов ту­ди. Не мiг не пi­ти, бо до­нес­ли б то­го ж дня: "А вiн так i не пi­шов до церк­ви пра­цю­ва­ти зi свя­тим от­цем". Я зай­шов до спо­вi­дальнi, по­чав по­яс­ню­ва­ти, що про ме­не ду­ма­ють мiс­це­вi при­хо­жа­ни че­рез те, що моя спо­вiдь так зат­ри­ма­ла­ся. Вiн ска­зав, що все ро­зу­мiє, що йо­му вже ста­ви­ли рiз­нi за­пи­тан­ня що­до ме­не, i вiн зро­бить усе, щоб моя ре­пу­та­цiя бу­ла вiд­нов­ле­на. "А те­пер, син­ку, спо­вi­дай­ся як слiд, а я те­бе бла­гос­лов­лю". I я по­чав спо­вi­да­ти­ся. Ме­нi бу­ло важ­ко, то­му я нер­ву­вав­ся, ков­тав сло­ва, але спо­вi­дав­ся рiд­ною мо­вою, то­му го­во­рив ба­гацько.

Святий отець цього ра­зу слiв на вi­тер не ки­дав. Вiн ко­мен­ту­вав мою спо­вiдь так: "Бед. Рi­алi бед. Ох, i це бед. Ве­рi-ве­рi-ве­рi бед. Ох, соу бед". На яко­мусь ета­пi-бе­дi тер­пець мiй ур­вав­ся, i я ска­зав: "Отче, як­що б во­но бу­ло ек­се­лент, мар­ве­лес, ве­рi гуд, вел дан, пер­фект, я б вас цим не ван­та­жив". Вiн по­мов­чав, по­жу­вав язи­ка, бо нi­чо­го iн­шо­го в йо­го ро­тi не бу­ло, а щось вiн та­ки жу­вав, i ска­зав, звер­та­ючись, ма­буть, до Бо­га: "Ну, ти бач? Ти ба­чиш, що во­но вер­зе тут? Си­ну мiй, сха­ме­ни­ся, що ж ти бо­го­хульствуєш у хра­мi Бо­жо­му? Iн­те­рап­тує ме­не, пов­чає. Це ж тре­ба! Шейм який. Яке ж во­но зiп­со­ва­не, яке зiп­со­ва­не, а по­нят­тя про ка­ят­тя - на­синг, на­синг ка­ят­тя. Шейм який, охо-хо".

Бiльше я до церк­ви не хо­див.

…

"I що, хi­ба то­бi не смiш­но?" - зно­ву пи­тається во­но. "Ну, не ду­же…" - вiд­по­вi­даю. "А та­ке? Ти ось над чим по­ду­май. Нi­ко­ли не за­мис­лю­вав­ся, чо­му бiб­лiй­ний Ной до сво­го ков­че­га взяв кож­ної тва­рi по па­рi? Що, по­ряд­них лю­дей уже й то­дi бра­ку­ва­ло? Тре­ба обов'язко­во цих тва­рюк наб­ра­ти? Наб­рав їх по­вен ков­чег, а лю­ди - хай зди­ха­ють".

Я по­ду­мав: "Це не смiш­но. Вiн наб­рав по­вен ков­чег уся­кої жив­нос­тi, а ми всi по­вин­нi виг­рi­ба­ти?". "Спи, вiс­лю­че, - бурк­ну­ло во­но. - Твоє по­чут­тя гу­мо­ру вно­чi, ма­буть, ат­ро­фується".

Ось уже й ра­нок, i я в офi­сi Пет­ра Анд­рiй­ови­ча. "Це що?" - пи­таю в сек­ре­тар­ки. "Пет­ро Анд­рiй­ович не лю­бить, ко­ли бруд­нять ки­ли­ми". Ота­кої. Не лю­бить вiн. I во­на, цей ян­гол на сек­ре­тарськiй по­са­дi, дає ме­нi - я вже був по­ду­мав про му­зей­нi чи лi­карськi ба­хi­ли -, але нi, во­на ви­дає ме­нi зви­чай­нi кап­цi. "Гав-гав", - ка­жу я ро­же­вим кап­це­вим со­ба­чим мор­дам. Во­ни при­вiт­но шкi­ряться. Сек­ре­тар­ка ста­ран­но ро­бить виг­ляд, що не має ме­не за при­дур­ка. Пет­ро Анд­рiй­ович за­пiз­ню­вав­ся, але вiн про ме­не пам'ятав, то­му ви­ба­чав­ся го­ло­сом влас­ної сек­ре­тар­ки, йо­го не­пот­рiб­нi ви­ба­чен­ня ме­нi при­нес­ли од­но­час­но з не­пот­рiб­ним чаєм. А кiст­ку кап­цям? Гав-гав! Але я не ду­же пе­рей­мав­ся тим, що йо­го не­має. Ме­нi бу­ло чим се­бе по­тi­ши­ти, бо я дав­но та­ко­го не ба­чив. Я маю на ува­зi ка­бi­нет.

Овальний зал без вi­кон. Шпа­ле­ри кольору бiльярдних сто­лiв, якi по­вин­нi, ма­буть, ос­вi­жа­ти ма­ленькi кульки зав­бiльшки з кри­шеч­ку вiд пляш­ки з-пiд пи­ва кольору сло­но­вої кiст­ки.

На пiд­ло­зi ле­жить ки­ли­мок овальної ж фор­ми кольору бруд­но­го пiску з ге­омет­рич­ни­ми ма­люн­ка­ми всiх вiд­тiн­кiв сi­ро­го. На ки­лим­ку стоїть де­рев'яний стiл у сти­лi ба­ро­ко з мо­заїчни­ми встав­ка­ми. На сто­лi - гi­пю­ро­ва сер­вет­ка, яку скла­де­но з рiз­но­кольоро­вих тро­янд, вив'яза­них гач­ком, ли­мон­но­го, фi­оле­то­во­го та ро­же­во­го кольору. На цiй сер­вет­цi стоїть ва­за з тро­хи ка­ла­мут­но­го скла та пласт­ма­си, про справж­ню цi­ну якої свiд­чить "срiб­ло", що май­же все об­лiз­ло. На днi ва­зи зас­тиг­ли в нi­мо­му по­ди­вi аро­ма­ти­зо­ва­нi пе­люст­ки, якi змi­ша­ли­ся з крильця­ми мерт­вих мух.

Пiд стi­на­ми сто­ять стiльцi у сти­лi па­ла­цiв Лю­до­ви­ка ХIV, чер­во­нi в опук­лу зо­ло­ту сму­гу. На тлi шпа­лер кольору дог­ля­ну­то­го зе­ле­но­го га­зо­ну в крап­ку (ви ж пам'ятаєте) чер­во­нi спин­ки стiльцiв у по­зу­мен­тi виг­ля­да­ють де­що з вик­ли­ком.

На стi­нах роз­вi­ша­но кар­ти­ни. Не­вi­до­мих ма­ля­рiв. На од­нiй зоб­ра­же­нi жi­но­чi гру­ди, у "Плей­бой" во­ни б не пот­ра­пи­ли нi­ко­ли, хi­ба тiльки за умо­ви по­ши­рен­ня то­тально­го го­ло­ду­ван­ня на всiй зем­лi; на iн­шiй - пох­му­ра церк­ва, схо­жа на тем­но-зе­ле­ну ялин­ку з хрес­том за­мiсть вер­хiв­ки, пiд "ялин­кою" стоїть пiп, йо­го хрест бли­щить на фо­нi чор­но­го одя­гу, як нiж в ру­ках убив­цi; на тре­тiй - якась кiм­на­та (не ця, а шко­да, то­дi б я геп­нув­ся у гли­бо­ко­му за­па­мо­ро­чен­нi, а Ло­ра Пал­мер, яка ла­зить по кар­ти­нах, уза­га­лi з'їха­ла б iз глуз­ду. Де чер­во­на за­вi­са? Де пiд­ло­га, що ку­дись пос­пi­шає? Де кар­лик?). На чет­вер­тiй - стан­дарт­на мо­дель євро­пей­сько­го мiс­та. Аб­со­лют­но не­вi­до­мо, яко­го са­ме. Пiд "Жi­но­чи­ми грудьми" ви­сить гiп­со­вий ян­гол, що вче­пив­ся за стi­ну й цi гру­ди ву­ха­ми. Ву­ха в нього гост­рої фор­ми. Не знаю, про що вiн при цьому ду­має. По­руч роз­мi­ще­но го­дин­ни­ка у фор­мi кле­но­во­го лис­та з на­пи­сом "То­рон­то". О, я там був!

В од­но­му ку­тi - бюст Ка­те­ри­ни Дру­гої, в iн­шо­му - Фе­мi­да. Во­на три­має те­ре­зи, в од­ну шальку на­ки­да­но куп­ку скрi­пок та один мар­кер. Iще тут є три свi­тильни­ки. Зi сте­лi спус­кає щу­пальця люст­ра, во­на схо­жа на ме­ду­зу, в якiй ба­га­то пик-дзвi­ноч­кiв. Пи­ки надз­ви­чай­но за­пи­лю­же­нi. В кут­ку су­мує бра, во­но нез­ду­жає, з но­са йо­му зви­са­ють до­ни­зу криш­та­ле­вi шмарк­лi. А за плас­ти­ко­вою дош­кою (чи­мось на­га­дує мольберт, але це вже за­над­то), яку прик­ри­то жi­но­чою хуст­кою в чор­но-бi­лi абст­рак­цiї, мож­на по­ба­чи­ти мiс­це­во­го ас­ке­та - свi­тильник у сти­лi Iкеа, кот­рий, су­дя­чи з ви­ра­зу пла­фо­на, не мо­же до­сi вто­ро­па­ти, як йо­го сю­ди за­нес­ло?

Коли Пет­ро Анд­рiй­ович на­реш­тi з'являється, ски­да­ючи на тон­кi ру­ки сек­ре­тар­ки шкi­ря­не пальто, я впа­даю в прост­ра­цiю й зов­сiм не знаю, про що з ним маю го­во­ри­ти. А ще гiр­ше - я не ро­зу­мiю, про що з ним мож­на го­во­ри­ти вза­га­лi. Во­но по­руч, лос­ко­че "Жi­но­чi гру­ди". Ву­ха ян­го­ла чер­во­нi­ють вiд лю­тi. "Го­дин­ник", - ка­же во­но. "О, я ба­чу, ви бу­ва­ли в Ка­на­дi", - по­ка­зую я на го­дин­ни­ка з на­пи­сом "То­рон­то", i ледь стримуюся, щоб не до­да­ти: "У лав­цi, де все про­дається за один до­лар", - то­му що са­ме там я ба­чив та­кий го­дин­ник. Вiн да­рує ме­нi ши­ро­ку пос­мiш­ку. Ма­буть, про Ка­на­ду це я клас­но при­ду­мав.

Що й ка­за­ти, є в ме­не хист спiл­ку­ва­ти­ся з та­ки­ми от бов­ду­ра­ми.

З тим же ус­пi­хом я мiг роз­по­ча­ти роз­мо­ву з "О, я ба­чу, ви бу­ли на Троєщинсько­му рин­ку" (ки­лим); "О, я ба­чу, ви бу­ли в мет­ро на пло­щi Льва Толс­то­го" (сер­вет­ка з тро­ян­да­ми, ва­зоч­ка); "О, я ба­чу, ви вiд­вi­ду­ва­ли елiт­ний меб­ле­вий са­лон?" (стiльцi, стiл); "О, то ви не цу­раєтесь вi­зи­тiв на гос­по­дарський ри­нок на Пет­рiв­цi?" (люст­ра, бра); "О, то ви знай­омi з усi­ма ци­ми iдi­отськи­ми ма­ля­ра­ми?" (кар­ти­ни). Але все це - аб­со­лют­но не те у по­рiв­нян­нi з до­реч­ним (та­ла­но­ви­тим, так!) за­пи­тан­ням про Ка­на­ду.

Ми си­ди­мо за прик­ра­ше­ним мо­заїкою сто­лом, ме­нi зно­ву про­по­ну­ють об­ра­ти на­пiй. Я оби­раю чай, зна­ючи, що вiн огид­ний, але маю всi пiдс­та­ви ду­ма­ти, що ка­вою тут я не­од­мiн­но от­ру­юся. Пет­ро Анд­рiй­ович, ма­буть, теж знає особ­ли­вос­тi ту­тешнього чаю, йо­му при­но­сять мi­не­ральну во­ду та склян­ку. Цi­ка­во, чи до­дасть ме­нi ба­лiв, як­що я схоп­лю пляш­ку, нал­лю тро­хи в склян­ку, а сам пи­ти­му з гор­ла? Не до­дасть. То­му я дав­лю­ся чаєм, бо гор­ло за­шерх­ло, як жi­но­чi гру­ди на кар­ти­нi.

"Знаєте, ви ме­нi по­до­баєте­ся". Ще б пак. "А по­тiм - ви во­ло­дiєте мо­ва­ми, це ду­же в ду­сi ча­су, ро­зу­мiєте?" Я не ро­зу­мiю, до чо­го тут моє во­ло­дiн­ня мо­ва­ми, i як во­но пе­ре­ти­нається з ду­хом ча­су, але ки­ваю, атож, я ро­зу­мiю, ага. Вiн ка­же, що завт­ра вiд­ве­де ме­не в од­ну ду­же по­важ­ну дер­жав­ну струк­ту­ру. I по­ка­же своєму вiд­нос­но­му при­яте­лю. "Ми з ним iно­дi граємо в ша­хи". Ме­нi цi­ка­во, як вiн мо­же гра­ти в ша­хи? Лю­ди­на, кот­ра так прик­ра­си­ла свiй влас­ний ка­бi­нет, му­сить нудьгу­ва­ти вiд бi­лих i чор­них фi­гу­рок, а ще бiльше - вiд бi­лих i чор­них квад­ра­тiв. "Ме­нi ту­ди не­об­хiд­но влаш­ту­ва­ти свою лю­ди­ну". Вiн пiд­мор­гує ме­нi. Цим вiн дає зро­зу­мi­ти, що на ме­не вже вдяг­ну­то оший­ни­ка з iмен­ною бир­кою. "Слу­жи­ти!" Вав-вав!

Завтра вiн бу­де че­ка­ти ме­не у своєму ка­бi­не­тi о 8:00. Ненавиджу рано вста­ва­ти. Ме­нi здається, що йо­го ша­хо­вий парт­нер мiг би пе­ре­жи­ти, як­би я за­явив­ся до нього, ска­жi­мо, об 11:00. Тi, хто за­хоп­люється ша­ха­ми, му­сять бу­ти нес­пiш­ни­ми людьми, бо ку­ди вiд них змо­жуть утек­ти ша­хи? А ку­ди вiд та­ких пет­ро­анд­рiй­ови­чiв мо­жуть утек­ти лю­ди? Як­що ти не знай­деш йо­го, то вiн не­од­мiн­но знай­де те­бе. Як­що вiн не знай­де те­бе, то ти пi­деш шу­ка­ти йо­го. Жит­тя - ко­ле­со: спо­чат­ку ти за ки­мось чи ко­гось, по­тiм вiн за то­бою чи те­бе.

vi)

Коли я йшов до пер­шо­го кла­су, ме­не суп­ро­вод­жу­ва­ла мам­ця. Во­на нес­ла бор­до­вi тро­ян­ди ("Я ро­зу­мiю, що во­но до­ро­го, але тре­ба вiд­ра­зу да­ти їм усiм зро­зу­мi­ти, що ми - не прос­та ро­ди­на!"), ме­нi квi­ти во­на не до­вi­ри­ла. До то­го ж во­ни на­ба­га­то бiльше па­су­ва­ли до її но­вої чор­ної сук­нi, нiж до моєї синьої шкiльної фор­ми. Батько теж хо­тiв пi­ти, але мам­ця йо­му за­бо­ро­ни­ла, бо чiт­ко ус­вi­до­ми­ла, скiльки там мо­же бу­ти цi­ка­вих пер­сон жi­но­чої ста­тi. А батько був iще той гульвi­са.

Коли я од­ру­жу­вав­ся, зi мною бу­ли i мам­ця, i та­то. На­сам­пе­ред тому, що мiй май­бут­нiй-ко­лиш­нiй тесть над усе ста­вив ро­дин­нi цiн­нос­тi, ро­ди­чiв сво­го зя­тя об­ра­ти мож­на, але трап­ля­ються ви­пад­ки (i це був як­раз мiй), ко­ли ти втра­чаєш конт­роль i тре­ба наб­ра­ти­ся си­ли, щоб гiд­но зуст­рi­ти по­раз­ку. Тесть хо­тiв по­ди­ви­ти­ся в очi не­без­пе­цi. Моя мам­ця спра­ви­ла на нього не­аби­яке вра­жен­ня. Вiн оцi­нив, як во­на поб­лаж­ли­во пог­ли­на­ла фуа-гра та шар­до­не i яку во­на скри­ви­ла мар­ми­зу, ко­ли на стiл пос­та­ви­ли яб­лу­ка, що їх во­на щод­ня ку­пу­ва­ла на рин­ку. Зви­чай­нi яб­лу­ка - со­ром для ба­га­тих ро­дин! Мам­ця бу­ла пе­ре­ко­на­на, що май­бут­нi ро­ди­чi зо­бов'яза­нi зди­ву­ва­ти її цього виз­нач­но­го дня. "Якщо ти вдав­ся в неї, маєш не­об­хiд­ний по­тен­цi­ал", - за­ува­жив тесть.

Коли я от­ри­мав клю­чi вiд влас­но­го бiз­не­су, на ро­бо­че мiс­це ме­не суп­ро­вод­жу­вав тесть, вiн пос­тiй­но поп­лес­ку­вав ме­не по пра­во­му пле­чу, так що ко­ли вiн при­пи­нив, ме­нi чо­гось де­який час на­вiть бра­ку­ва­ло. А ро­бив вiн це не для то­го, щоб пiдт­ри­ма­ти, а для зас­по­коєння своїх нер­вiв. "Чи пра­вильно я роб­лю?" - ви­би­вав вiн на ме­нi. "Чи не влi­заю в якусь ха­ле­пу?" То­го, хто звик нез­руш­но сто­яти на своїх но­гах, мо­же ско­си­ти на­вiть ко­ма­ри­не жа­ло, тре­ба ли­ше зна­ти, ку­ди влу­чи­ти.

На но­ве ро­бо­че мiс­це ме­не суп­ро­вод­жу­ва­ло во­но. Я щось маю сказати про но­вi огид­нi вiд­чут­тя? Че­кай­те. Я прис­лу­хо­ву­юсь до се­бе. Ви знаєте, щось не по­мi­тив нi­якої рiз­ни­цi.

Мене за­во­дять у не­по­га­ний ка­бi­нет. Тут вiд­чу­вається прос­тiр. На стi­нi ви­сить порт­рет Пре­зи­ден­та й ма­па Євро­пи. У якусь кри­ву­лю, що, ма­буть, i є на­шою дер­жа­вою, хтось уст­ро­мив ма­ленький пра­по­рець, щоб нiх­то не пе­реп­лу­тав. Бi­ля стi­ни стоїть сим­па­тич­ний ди­ван­чик. I хто ж на ньому вже по­ва­ляв­ся? "Ва­си­лю Ва­сильови­чу, це - Стас Ко­ва­лен­ко". Ва­силь Ва­сильович ди­виться у вiк­но. Не вiд­чу­вається, що цей ра­нок для нього доб­рий. "Це вiд Пет­ра Анд­рiй­ови­ча", - вит­ри­мав­ши на­леж­ну па­узу, до­дає Вар­ва­ра Адольфiв­на, по­ки що для ме­не во­на - не­по­га­на жiн­ка, не ду­же мо­ло­да, не ду­же врод­ли­ва, але, на пер­ший пог­ляд, не ос­таннє су­чи­ло. Ме­нi не по­до­бається, що я - це "це", але я мов­чу.

"Ви по­ка­за­ли то­ва­ри­шу йо­го ро­бо­че мiс­це?" - пи­тає Ва­силь Ва­сильович. У про­фiль (утiм, ан­фас та­кож) вiн ду­же схо­жий на го­ло­ву чо­ло­вi­ка, яка прик­ра­ша­ла ети­кет­ку ра­дянських оде­ко­ло­нiв "Мiс­тер Iкс" та "Са­ша", а та­кож на тi чо­ло­вi­чi го­ло­ви, що прик­ра­ша­ли вiт­ри­ни фо­то­ательє за ра­дянських ча­сiв. Та­кий со­бi заш­тат­ний кра­сун­чик. "Нi", - ка­же Вар­ва­ра, її го­лос та­кий хо­лод­ний, що за­раз рос­лин­ка на iм'я кро­тон, яка стоїть на спе­цi­альнiй пiдс­тав­цi, за­дуб­не. "Ме­нi зда­ло­ся, Ва­си­лю Ва­сильови­чу, що ви схо­че­те на нього по­ди­ви­ти­ся". Бро­ви Ва­си­ля Ва­сильови­ча за­раз ду­же по­дiб­нi до во­ло­ха­тої чай­ки. "На­що ме­нi на нього ди­ви­ти­ся? Хай пра­цює лю­ди­на".

Ми про­щаємось, я про всяк ви­па­док ви­ба­ча­юся, Ва­силь Ва­сильович пильнує за мною. "Якщо ви ду­маєте, це са­ме, що тут, це са­ме, завж­ди спрацьовує ме­тод верс лiб­ре, то ви, це са­ме, по­ми­ляєтесь, то­му що це є… це са­ме, не завж­ди так, а рад­ше щось си­но­нi­мiч­не". Я ро­зу­мiю, що я нi­чо­го не ро­зу­мiю (що, цi­ка­во, зро­би­ла б Алi­са, як­би ото та­ке про­мо­вив до неї окiст пiд час їхнього пер­шо­го знай­омст­ва?). "Лiб­рес? Це хi­ба не жi­но­чi прок­лад­ки? Про що вiн?" - пи­таю Вар­ва­ру Адольфiв­ну. З усього вид­но, що вiд­по­вi­да­ти ме­нi не зби­ра­ються. Мо­же, прок­лад­ки в її вi­цi вже не ак­ту­альнi? "Це - ваш ка­бi­нет. Це - зв'язок. На сто­лi iнст­рук­цiї, вив­ча­ючи їх ре­тельно, ви бу­де­те обiз­на­нi про на­шу ро­бо­ту не гiр­ше, нiж я". З ци­ми сло­ва­ми во­на ви­хо­дить, три­ма­ючи спи­ну так прямо, що от-от лус­не си­нiй нi­мецький пiд­жак.

Дзвоник. Я при­би­раю з об­лич­чя iнст­рук­цiю но­мер 3, во­на до­по­ма­га­ла ме­нi ство­ри­ти iлю­зiю но­чi, я не вис­пав­ся. А жа­лю­зi тут не­має. Я ка­жу: "Алло". "Тре­ба предс­тав­ля­ти­ся, а не "алло". Ал­ло-хуй­ло. Зай­дiть до ме­не". "Алло-хуй­ло. Пральня-фi­гальня. Культу­ра-мульту­ра. Вiс­люк - куп­ка сук". Я ви­ход­жу до прий­мальнi. Ба­чу на сек­ре­тарсько­му сто­лi за­пис­ку: "Вий­шла у спра­вах на п'ятнад­цять хви­лин". Хит­ра мав­па. От я їй влаш­тую. Сек­ре­тар­ки не­має - один.

Заходжу до прий­мальнi ше­фа, там ба­чу кар­ко­лом­ну дiв­чи­ну, вiр­нi­ше, очи­ма спо­ти­ка­юсь об її но­ги. Втiм, це не прос­то но­ги. Це справж­нiй вит­вiр мис­тецт­ва. "Ду­же приємно", - ка­жу я но­гам. Їхня во­ло­дар­ка ди­виться на ме­не без будь-якої за­цi­кав­ле­нос­тi. Її бай­ду­жiсть чо­мусь пiд­ка­зує ме­нi, що з нас двох тiльки я не знаю, хто во­на, а їй де­що про ме­не вi­до­мо. "Я сплю з iн­шим коз­лом", - ка­же во­на. Що ж, дiв­чи­на не звик­ла га­яти ча­су й вiд­ра­зу ста­вить усi крап­ки над "i". Я не знаю, чи спiв­чу­ва­ти їй, чи ра­дi­ти, то­му ви­рi­шую змiнити тему. "Ви ча­сом не знаєте, хто тут мо­же го­во­ри­ти го­ло­сом най­пот­вор­нi­шої з пот­вор?" "Чо­ло­вi­чим?" - уточ­нює володарка нiг. "Еге", - вiд­по­вi­даю, хоч сам не ду­же впев­не­ний.

"Менi так зда­ло­ся", - до­даю, щоб во­на по­тiм не пiдняла мене на смiх. "Якщо чо­ло­вi­чим, то це як­раз i є той козел, iз яким я сплю". Я роз­мiр­ко­вую над тим, чи бу­де чем­но з мого боку за­ли­ши­ти й цю її ре­мар­ку без ко­мен­та­ря. "Це - заступник Ва­сят­ка, Ва­ле­ра. Вий­ди, ко­ри­до­ром пря­мо, прий­мальня пра­во­руч".

Цiкаво, чо­го це всi во­ни ме­нi ти­ка­ють? Зно­ву фут­бол­ка?

Вдячностi моїй не­має меж. Якi ж но­ги! "Вик­ли­ка­ли?" - пи­таю в суб'єкта на iм'я Ве­лич­ко В. Л. Тре­ба вiд­да­ти йо­му на­леж­не, вiн, ма­буть, знає, що йо­го об­лич­чя мо­же наз­ва­ти об­лич­чям тiльки надз­ви­чай­но ввiч­ли­ва лю­ди­на, то­му тре­нує тi­ло. Вiн має ат­ле­тич­ну ста­ту­ру. I на­ба­га­то бiльше сма­ку, нiж "Ва­сят­ко". "Ти хто? Чо­му без до­по­вi­дi?" Я предс­тав­ля­юся, мсти­во ка­жу, що йо­го сек­ре­тар­ки не­має на мiс­цi. "А по­мiч­ник мiй де?" Ме­нi здається, що ко­ли сто­сун­ки тiльки-но по­чи­на­ють ство­рю­ва­ти­ся, вiд­по­вi­да­ти в ри­му на пи­тан­ня "де" не ду­же до­реч­но, на­вiть ко­ли вiн по­чав пер­шим зi своїм "алло". "Я вiд Пет­ра Анд­рiй­ови­ча". Про всяк ви­па­док ка­жу iм'я цього ча­рiв­ни­ка.

Але па­роль я не вга­дав. "А, ниш­пор­ка вiд цього на­ма­ще­но­го гiв­ном бзду­на?" Тут що б не вiд­по­вiв - ма­ти­меш проб­ле­ми.

"Давай, роз­по­вi­дай про се­бе. Що ти вмiєш, на що здат­ний, де вчився, з ким був од­ру­же­ний i чо­го то­бi тут тре­ба? Швид­ко да­вай, вип­люнь член iз ро­та, як­що за­ва­жа­ти­ме". Я по­чи­наю роз­по­вi­да­ти, хоч i не ду­же звик предс­тав­ля­ти­ся та­ким суб'єктам. Пильную за кож­ним своїм сло­вом. Ця ско­ти­на слу­хає не­уваж­но. Го­во­рить по те­ле­фо­ну, вми­кає те­ле­вi­зор, за­цi­кав­ле­но ди­виться но­ви­ни про цi­ни на аук­цi­онi Сот­бi й про те, як один нi­мецький го­мо­сек­су­алiст з'їв яй­ця iн­шо­го го­мо­сек­су­алiс­та на йо­го ж про­хан­ня. "Ось во­на, де­мок­ра­тiя ва­ша! Каст­ру­ва­ти!" Ка­же вiн на це.

Я ков­таю по­вiт­ря. "Чо­го то­бi ще?" - пи­тає вiн. Од­не ме­нi точ­но зро­зу­мi­ло: ця лю­ди­на нi­ко­ли не вчи­ла­ся в Су­во­ровсько­му учи­ли­щi й не на­ле­жить до ка­детсько­го кор­пу­су. Цi­ка­во, як­що в нього хтось вик­ла­дав ети­ку, чи про­дов­жує вик­ла­да­ти ця лю­ди­на пiс­ля та­ко­го ви­пуск­ни­ка? "Iди й пра­цюй!" - ска­зав, на­че Мой­сей своєму на­ро­до­вi, на­че ра­бин жiн­цi, що прий­шла за­пи­та­ти, чо­му нi­як не мо­же кiн­чи­ти.

Я ду­мав, що це одо­роб­ло ме­не вза­га­лi не чу­ло. Звiс­но, про нi­мецьких лю­до­же­рiв нет­ра­ди­цiй­ної орiєнта­цiї на­ба­га­то цi­ка­вi­ше слу­ха­ти, нiж оз­най­ом­лю­ва­ти­ся з чиєюсь бi­ог­ра­фiєю. Але я по­ми­лив­ся.

По обi­дi на мiй стiл лiг па­пi­рець, кот­рий пiс­ля де­тально­го вив­чен­ня ви­явив­ся iнст­рук­цiєю що­до дог­ля­ду за дуб­лян­кою. Iс­па­но­мов­на iнст­рук­цiя, яку ме­нi про­по­ну­ва­ло­ся тер­мi­но­во пе­рек­лас­ти. Мо­же, й не все, але про iс­панську мо­ву вiн по­чув доб­ре. На­во­лоч.

Щойно я зiб­рав­ся сiс­ти за пе­рек­лад, як до ме­не в ка­бi­нет без сту­ку й сек­ре­тарських по­пе­ред­жень (тре­ба в ко­гось дiз­на­ти­ся, яка хоч на виг­ляд моя сек­ре­тар­ка, бо вiд­чу­ваю, що я маю всi пiдс­та­ви так i не по­ба­чи­ти її аж до са­мо­го звiльнен­ня) ввiй­шла трiй­ця: Ноги з Дiв­чи­ною, Хло­пець iз На­хаб­ним Пис­ком, Зрiз Стi­ни. "Де пляш­ка?" - ра­дiс­но по­цi­ка­вив­ся Хло­пець iз На­хаб­ним Пис­ком. "Ага. Ко­ли ти бу­деш прос­тав­ля­ти­ся?" - пiд­хо­пи­ли Но­ги. Зрiз Стi­ни, як ве­деться у зрi­зiв стiн, мов­чав.

"В обiд", - ска­зав я. "Де тут у вас най­ближ­ча крам­ни­ця?" "Ми не гор­дi, ми згод­нi на бу­фет", - на­реш­тi вiд­гук­нув­ся Зрiз Стi­ни. "Вi­ка", - пос­мiх­ну­ли­ся до ме­не Но­ги з Дiв­чи­ною. "Iгор", - при­вiт­но про­мо­вив Хло­пець iз На­хаб­ним Пис­ком. "А це - Сте­пан". Зрiз Стi­ни кив­нув на пiдт­верд­жен­ня то­го, що Сте­пан - це вiн. I то­дi я впер­ше пот­ра­пив до культо­во­го мiс­ця - бу­фе­ту.

"То як ти тут опи­нив­ся?" Я вже зро­зу­мiв, що цiй публiцi слiд бре­ха­ти. Всi во­ни обiй­ма­ли та­кi са­мi по­са­ди, що й я. Радники великих ке­рiв­ни­кiв, усi ми бу­ли рад­ни­ка­ми, але, як ви­яви­ло­ся, вiд­по­вi­да­ли за рiз­нi нап­рям­ки. Вi­ка зай­ма­ла­ся паб­лiк рi­лей­шнс. Сте­пан вва­жав­ся ана­лi­ти­ком, а та­кож прав­ни­ком. Iгор сла­вив­ся тим, що зай­мав­ся будь-яки­ми ор­га­нi­за­цiй­ни­ми пи­тан­ня­ми. Тiльки вiд них я дiз­нав­ся, за яким нап­рям­ком зак­рiп­ле­но ме­не. "Мiж­на­род­нi сто­сун­ки з ухи­лом в еко­но­мi­ку". Чу­до­во. Зву­чить при­най­мнi кра­ще нiж, нап­рик­лад, "Той, що кру­тить хвос­ти ко­ро­вам".

"Не по­вi­ри­те, але я сю­ди пот­ра­пив аб­со­лют­но ви­пад­ко­во". Це - вищий пi­ло­таж - брех­ня в ком­па­нiї лю­дей, кот­рi дав­но приз­ви­чаїли­ся в нiй i нею жи­ти. "По­вi­ри­мо", - оп­ти­мiс­тич­но каже Вiка. "Ми так са­мо з'яви­ли­ся тут ви­пад­ко­во. Моя ма­ма вза­га­лi - прос­та вчи­телька". Ага, аяк­же. В та­ких, як ти, со­неч­ко, вза­га­лi не бу­ває мам, в абет­ко­во­му ро­зу­мiн­нi цього сло­ва. "У ме­не бу­ла не­ве­лич­ка про­тек­цiя. А вже по­тiм я вчас­но спiй­мав Бо­га за бо­ро­ду". Iгор ме­нi пiд­мор­гує, вiн ме­нi бiльше по­до­бається, нiж не по­до­бається. "Або ко­гось за член", - ду­маю я. Бо я - ци­нiк. "А Сте­пан ду­же ро­зум­ний", - ка­же ме­нi ду­ет у ви­ко­нан­нi Вiк­то­рiї та Iго­ря. "О", - вiд­по­вi­даю я. Сте­пан ша­рiється. "Доб­ре, ко­ли в те­бе ру­де во­лос­ся й та­ка свiт­ла шкi­ра, за­ша­рi­ти­ся - на раз", - ду­маю я. Сте­пан со­ром'язли­во хо­ває об­лич­чя за склян­кою з коньяком. "Зiб­ра­ли­ся ра­зом чо­ти­ри вов­ка, че­ка­ють - про кот­ро­го пi­де про­мов­ка…"

Перша до ме­не при­хо­дить во­на. "Де твоя сек­ре­тар­ка?" - пи­тає. Я роз­вод­жу ру­ка­ми й ка­жу, що я теж ду­же хо­тiв би це зна­ти. "О", - ка­же во­на, при­хоп­лює з мо­го сто­лу розд­ру­кiв­ку пе­рек­ла­ду з iс­панської. "Слу­хай, iз ме­не пляш­ка. На­му­чи­ла­ся, нi­як не мог­ла збаг­ну­ти, як її дог­ля­да­ти. У шко­лi й iнс­ти­ту­тi вчи­ла анг­лiй­ську". "Дог­ля­да­ти дуб­лян­ку?" - уточ­нюю я. "Iспанську", - уточ­нює Вi­ка. Цим во­на дає зро­зу­мi­ти, що Ва­ле­рик її в об­ра­зу не дасть. Як во­на по­ми­ляється. Ва­ле­рик за­люб­ки роз­де­ре її на шмат­ки й при­гос­тить ни­ми го­лод­них тиг­рiв, як­що вiн пот­ре­бу­ва­ти­ме їхнiх тиг­ро­вих пос­луг. "Твоя сек­ре­тар­ка - не­бо­га мо­го коз­лю­си­ка", - це її вдяч­нiсть. Вдяч­нiсть у ро­зу­мiн­нi Вi­ки. "По­ку­ри­мо?" - пи­таю я, бо ду­маю, що во­на прий­шла не об­го­во­рю­ва­ти мою сек­ре­тар­ку.

Так во­но i є. Пiс­ля п'ятих­ви­лин­ної бе­сi­ди про по­го­ду (аяк­же!), стiй­ку фар­бу для во­лос­ся, пiс­ля за­до­во­лен­ня її цi­ка­вос­тi з при­во­ду то­го, де я дiс­тав та­кi блис­ку­чi че­ре­ви­ки, а та­кож стис­ло­го на­рi­кан­ня на те, що моя сек­ре­тар­ка Хрис­ти­на - рiд­кiс­на зазд­рiс­на пад­лю­ка, Вiк­то­рiя, для по­ряд­ку пом'явшись, роз­по­вi­дає ме­нi…

Дата добавления: 2015-12-08