Iсторiєю про те, що вам тре­ба ро­би­ти, щоб потрапити у ви­шу­ка­не ко­ло знайомих Олексiя та Полiни

Олексiй та По­лi­на - надз­ви­чай­но ви­баг­ли­вi лю­ди, про своїх знай­омих во­ни ка­жуть: "це лю­ди на­шо­го ко­ла". Щоб пот­ра­пи­ти до ко­ла Олек­сiя та По­лi­ни, тре­ба ма­ти (або щоб во­ни бу­ли пе­ре­ко­на­нi в то­му, що ви маєте) та­кi по­каз­ни­ки:

а) ви­щу ос­вi­ту, але не прос­то ви­щу ос­вi­ту, а тiльки тих ву­зiв, що ко­ти­ру­ються, ко­рис­ту­ються до­вi­рою Олек­сiя та По­лi­ни;

б) пов­чи­ти­ся за кор­до­ном, бай­ду­же за чий кошт, але тiльки в тих країнах, що ко­ти­ру­ються, тоб­то вва­жа­ються роз­ви­ну­ти­ми та де­мок­ра­тич­ни­ми - звiс­но, в очах Олек­сiя та По­лi­ни;

в) не­од­мiн­но бу­ти ви­хiд­цем iз ро­дин iн­те­лi­ген­цiї у третьому по­ко­лiн­нi, а це оз­на­чає, на дум­ку Олек­сiя та По­лi­ни, що ва­шi дi­ду­сi та баб­цi по­вин­нi ма­ти ви­щу ос­вi­ту (в да­но­му ра­зi наз­ва ву­зу втра­чає свою ак­ту­альнiсть, важ­ли­вим є сам факт), ва­шi батьки теж по­вин­нi ма­ти ви­щу ос­вi­ту. При­мiт­ка: як­що ви бу­де­те стверд­жу­ва­ти, що й ваш пра­дiд мав ви­щу ос­вi­ту, По­лi­на та Олек­сiй нi­за­що вам не по­вi­рять;

г) на­ро­ди­ти­ся хоч би в об­лас­но­му цент­рi - звiс­но, пе­ре­ва­га на­дається сто­ли­цi, а кра­ще вза­га­лi бу­ти ко­рiн­ним меш­кан­цем сто­ли­цi (а це оз­на­чає те са­ме, про що йдеться в пунк­тi в), пам'ятаєте? Так-так. Про дi­ду­сiв, ба­бусь та батькiв);

д) зай­ма­ти­ся на­уко­вою, дос­лiд­ницькою, вик­ла­дацькою дi­яльнiс­тю або бу­ти "адек­ват­ною й не жеб­рацькою бо­ге­мою";

е) ба­жа­но но­си­ти оку­ля­ри чи при­най­мнi ма­ти зiр, ниж­чий за оди­ни­цю ("то­му що в серй­оз­но­го вик­ла­да­ча, дос­лiд­ни­ка чи вче­но­го прос­то не мо­же збе­рег­ти­ся нор­мальний сто­вiд­сот­ко­вий зiр, а в ко­го зiр збе­рiг­ся, той - хал­тур­ник та iнт­ри­ган" - так ка­же По­лi­на)

Вам iще не ста­ло зле, мо­же, во­ди? Ну, нi - так нi. А я про­дов­жую.

є) не ма­тю­ка­ти­ся, вип­ро­мi­ню­ва­ти муд­рiсть, але не злов­жи­ва­ти цим, бо тре­ба завж­ди пам'ята­ти, що Олек­сiй та По­лi­на му­сять виг­ля­да­ти мудрiшими за вас;

ж) слiд ма­ти виг­ляд тро­хи зму­че­ний, але охай­ний, но­си­ти одяг чи свiт­лий, чи тем­ний, нi­яких яск­ра­вих кольорiв або кар­та­тих, стро­ка­тих ма­люн­кiв, як­що ви вже нi­як не мо­же­те без зо­ло­тих вит­ре­бенькiв, то тiльки - фа­мiльне зо­ло­то або пер­ли, хо­ча пе­ре­ва­га на­дається якiс­но­му срiб­лу (це, ма­буть, че­рез те, що в По­лi­ни не­має фа­мiльно­го зо­ло­та);

з) вiдк­ри­ва­ти ро­та тiльки то­дi, ко­ли то­бi на­да­ють сло­во Олек­сiй чи По­лi­на; роз­мов­ля­ти ти­хо, щоб лю­ди нап­ру­жу­ва­ли­ся, тем­ник бе­сiд роз­роб­ле­ний i зат­верд­же­ний Олек­сiєм та По­лi­ною (є, до ре­чi, ви­бiр), ось та­кий:

- наука,

- викладацька дi­яльнiсть,

- ректори ву­зiв - ни­цi лю­ди,

- дещо про шкiд­ли­вих ме­то­дис­тiв,

- прекрасне ми­ну­ле ва­ших ро­дин (якщо во­но справ­дi прек­рас­не i вза­га­лi є, але тут теж на­ма­гай­тесь не заб­ре­ха­ти­ся), - дво­рянське ко­рiн­ня - як йо­го збе­рег­ти й пе­ре­да­ти, - де­що про до­маш­нiх тва­рин (але пильнуй­те, як­що у вас за до­маш­ню тва­ри­ну вва­жається па­вук чи змiя, кра­ще вам три­ма­ти язи­ка за зу­ба­ми, тут по­ва­жа­ють тра­ди­цiй­нiсть i кон­сер­ва­тив­нiсть), - де­що про ви­хо­ва­них дi­тей,

- трохи про су­сi­дiв, тут мож­на роз­по­вiс­ти який­сь не­вин­ний, на­вiть смiш­ний ви­па­док,

- анекдоти тiльки про лi­ка­рiв (без ма­тю­кiв. Не знаю, чим об рун­то­ва­но

цей ви­бiр),

- загальна роз­по­вiдь про да­чу та дач­ни­кiв,

- нарештi, лi­те­ра­ту­ра: вульгар­на су­час­на лi­те­ра­ту­ра, зворушлива велич письмен­ни­кiв ХIХ сто­рiч­чя.

Втiм, мож­на клас­ти з при­бо­ром на всi цi кри­те­рiї, як­що ви рап­том ви­яви­ли­ся ке­рiв­ни­ком Олек­сiя або По­лi­ни (си­ли вам i натх­нен­ня, вiд­чай­душ­на та не­щас­на ви лю­ди­но! Про­те хто вас знає, мо­же, ви - ма­зо­хiст чи лю­ди­на, пе­ре­ко­на­на у влас­но­му вмiн­нi ви­хо­ву­ва­ти iн­ших лю­дей?), чи, нап­рик­лад - "ни­цим рек­то­ром", то­дi те­ма про "ни­цих рек­то­рiв", як ви, пев­не, здо­га­да­ли­ся, ска­со­вується.

Олексiй i По­лi­на не в зах­ва­тi вiд то­го, що iн­ко­ли їм до­во­диться влаш­то­ву­ва­ти ве­чiр­ки, але є та­кi свя­та, я на­ра­ху­вав при­най­мнi два, якi во­ни тра­ди­цiй­но свят­ку­ють. Це - день на­род­жен­ня Олек­сiя, i - вiр­но, день на­род­жен­ня По­лi­ни. А все це влаш­то­вується пiд гас­лом: "Тре­ба ша­ну­ва­ти ро­дин­нi тра­ди­цiї та пiдт­ри­му­ва­ти вiд­чут­тя близькос­тi". Та­ке па­тя­кає По­лi­на, яка не мо­же зiз­на­ти­ся, що їй прос­то ду­же по­до­бається от­ри­му­ва­ти ви­шу­ка­нi по­да­рун­ки. Хi­ба во­на не ро­зу­мiє, що це при­род­на людська ри­са: ра­дi­ти по­да­рун­кам? Втiм, хтоз­на, мо­же, во­на - ро­бот, а в ро­бо­тiв свої уяв­лен­ня про при­род­нiсть.

Так ка­же По­лi­на, що про­ти­рає спе­цi­альною ган­чiр­кою вiд "Маркс енд Спен­сер" (по­да­ру­нок вик­ла­да­ча Ве­не­дик­та) свої оку­ля­ри вiд Гуч­чi (по­да­ру­нок ас­пi­ран­та Ми­ко­ли). "Близькiсть" у ро­зу­мiн­нi По­лi­ни - це сто­сун­ки Олек­сiя та По­лi­ни з людьми сво­го ко­ла. Цi­ка­во, мо­же, в ди­тинст­вi ма­ленька По­ля, що завж­ди стри­ба­ла ви­ще за всiх iн­ших дiв­ча­ток, прос­то мрi­яла ма­ти при­ту­лок для по­ки­ну­тих со­бак? На що тiльки не пе­рет­во­рю­ються на­шi не­вин­нi ди­тя­чi мрiї.

Слiд за­ува­жи­ти, що спис­ки гос­тей на всi свя­та, якi вiд­бу­ва­ються у квар­ти­рi Олек­сiя та По­лi­ни, скла­да­ються ре­тельно, кож­ний но­вий гiсть му­сить ма­ти кiлька ре­ко­мен­да­цiй та прой­ти все­бiч­ну пе­ре­вiр­ку. Вас мо­жуть ви­лу­чи­ти зi спис­ку тiльки то­му, що якась под­ру­га По­лi­ни ска­за­ла, що ви обс­мок­туєте ку­ря­чi кiст­ки за свят­ко­вим сто­лом, чи ва­ша баб­ця ро­би­ла абор­ти, або ваш со­ба­ка нас­тiльки заб­руд­нює ваш одяг, що ви мо­же­те при­нес­ти на со­бi цей бруд у квар­ти­ру Олек­сiя та По­лi­ни. Або ко­ли ви смiєтесь, то здається, на­че ко­гось уку­си­ла бджо­ла. Або у вас пос­тiй­но скуй­овд­же­не во­лос­ся. Або у вас нiг­тi не квад­рат­ної фор­ми. Або ваш улюб­ле­ний ко­лiр - на­си­че­но-буз­ко­вий, а це ви при­ки­даєтесь, вдя­га­ючись кож­но­го дня в тоск­но-сi­рий. За цих умов нав­ряд ви спо­до­баєтесь Олек­сiю, вже не ка­жу­чи про По­лi­ну. А от як­що ви - виз­на­на всiм офi­сом кра­су­ня, то­дi у вас мо­жуть з'яви­ти­ся шан­си, да­ро­ва­нi Олек­сiєм, але не пос­пi­шай­те тi­ши­ти­ся, то­му що всi важ­ли­вi рi­шен­ня в цьому до­мi прий­має По­лi­на.

Проте, нез­ва­жа­ючи на та­кий серй­оз­ний пiд­хiд, на­вiть в Олек­сiя та По­лi­ни трап­ля­ються нев­да­чi. Ос­тан­ня, яку я пам'ятаю, спiт­ка­ла їх то­дi, ко­ли сi­ра ми­ша Люд­ми­ла, осо­бис­тий кон­сультант од­но­го ака­де­мi­ка, завж­ди вдяг­не­на в бi­лу блуз­ку, зас­тiб­ну­ту на всi уд­зи­ки, чор­ну спiд­ни­цю зав­довж­ки на сiм сан­ти­мет­рiв ниж­че ко­лiн та в та­кi меш­ти, що їх тiльки зна­вець меш­тiв мiг би вiд­рiз­ни­ти вiд ва­ля­нок, i яку вже нi­як не мож­на бу­ло за­пi­доз­ри­ти нi в яких сум­нiв­них ви­тiв­ках, при­пер­ла з со­бою сво­го на­ре­че­но­го. Хто б мiг по­ду­ма­ти, що її на­ре­че­ний, по-пер­ше, ви­явиться ат­ле­тич­ним кра­се­нем, по-дру­ге, бу­де встав­ля­ти "бля­ха-му­ха", роз­ри­ва­ючи нав­пiл кож­ну свою фра­зу, по-третє, ву­зом, який вiн за­кiн­чив, бу­де iнс­ти­тут фiз­культу­ри, i по-чет­вер­те, вiн не тiльки нап'ється при­не­се­ною ним же пляш­кою го­рiл­ки, змi­шав­ши її з По­лi­ни­ним ви­шу­ка­ним чер­во­ним ви­ном (о, а що вiн ска­зав про ви­но: "Який кис­ляк, та­кий i тус­няк"), а пiд кi­нець iще й наб­лю­вав на чис­тi сi­рi ки­ли­ми, спе­цi­ально за­мов­ле­нi Олек­сiєм у ма­га­зи­нi тка­нин, про­мо­вив­ши в об­лич­чя По­лi­нi: "Хто ця ду­па??? Хто їй ра­дий???"

Ви уяв­ляєте со­бi лю­ди­ну, здат­ну в тве­ре­зо­му ста­нi й при пам'ятi охо­че зiб­ра­ти­ся й пi­ти до них у гос­тi? Що­до ме­не, то я кра­ще за­вi­таю до Мi­но­тав­ра, там при­най­мнi ме­нi не бу­де сум­но.

…

"Не ду­маю, що в те­бе є ви­бiр. Сам ска­зав, що гро­шi от-от скiн­чаться". "Ро­зу­мiєш, як­би на­вiть пи­тан­ня сто­яло так: або ти пом­реш, Ста­се, або пi­деш до По­лi­ни та Олек­сiя, я б i то­дi за­ва­гав­ся". "Я обi­цяю, що то­бi бу­де ве­се­ло. Слу­хай сю­ди".

I во­но по­вi­да­ло ме­нi, що цього ра­зу на день на­род­жен­ня По­лi­ни зап­ро­ше­но ду­же важ­ли­ву лю­ди­ну - од­но­го чо­ло­вi­ка на iм'я Пет­ро Анд­рiй­ович, з яким, по­дей­ку­ють, бу­де пра­цю­ва­ти Олек­сiй. Пет­ро Анд­рiй­ович, ок­рiм то­го, що є зас­лу­же­ним уче­ним (чим вiн це зас­лу­жив, цi­ка­во?), так са­мо є дер­жав­ним служ­бов­цем ду­же ви­со­ко­го ран­гу, а крiм усього цього, має при­ват­ний офiс, ку­ди йдуть ве­ли­кi кош­ти, i де за кош­ти тро­хи мен­шi рвуть жи­ли йо­го спiв­ро­бiт­ни­ки. I от са­ме за­раз вiн шу­кає перс­пек­тив­ну лю­ди­ну, яка ра­нi­ше ма­ла свiй бiз­нес, учи­ла­ся за кор­до­ном i бу­ла б дос­вiд­че­на в ме­недж­мен­тi. Тоб­то во­но зма­лю­ва­ло май­же мiй порт­рет. До­ве­деться пер­ти­ся?

Але це ще не все. Во­но ро­зу­мiє, що заз­ви­чай в осе­лi Олек­сiя та

Полiни мо­же ми­ша по­вi­си­ти­ся вiд нудьги, то­му хо­че влаш­ту­ва­ти ве­се­ло­щi. "Хо­чу тро­хи роз­ва­жи­ти­ся, зга­дую, як ме­нi бу­ло смiш­но до­мов­ля­ти­ся про це з Люд­кою, - i зап­лю­щує очi вiд приємних спо­га­дiв. - По­годься, то бу­ла не­за­бут­ня ве­чiр­ка!" Я ки­ваю. Во­но всти­гає всю­ди.

Я те­ле­фо­ную По­лi­нi. "По­лю, при­вiт, вi­таю те­бе з тим щас­тям, що не­за­ба­ром те­бе наз­до­же­не". Во­на щось ра­дiс­но по­пис­кує у вiд­по­вiдь. "Ба­жаю то­бi, щоб усi твої пла­ни здiй­сню­ва­ли­ся, щоб чо­ло­вiк по­во­див се­бе гiд­но, щоб ти завж­ди бу­ла та­кою ж при­ваб­ли­вою, чу­до­вою, ча­рiв­ною, i са­мим ли­ше своїм iс­ну­ван­ням роз­би­ва­ла вщент по­ши­ре­ну дум­ку про те, що дiв­чи­на бу­ває або гар­ною, або ро­зум­ною!"

Люди, чи ви вi­ри­те в те, що вам го­во­рять у слу­хав­ки на ва­шi днi на­род­жен­ня? Як вас лег­ко на­ду­ри­ти. Як ото По­лi­ну. Щи­рi сло­ва нам го­во­рять час­тi­ше в iн­шi днi, а мо­же, хтось хо­тiв би, але не на­ва­жується, то, мо­же, нам пiд си­лу ска­за­ти це пер­ши­ми? Да­вай­те спро­буємо, га, хо­ча б раз?

Полiна ка­же, що во­ни тур­бу­ва­ли­ся про ме­не. Що во­на осо­бис­то завж­ди дот­ри­му­ва­ла­ся прин­ци­пу збе­ре­жен­ня ро­ди­ни за будь-яку цi­ну. Я так i вiд­чу­ваю, як при цих сло­вах во­на наб­ли­жається до ме­не. Ко­ли По­ля по­чи­нає щось ар­гу­мен­ту­ва­ти, во­на на­су­вається на те­бе, як танк. Ду­має, що це виг­ля­дає пе­ре­кон­ли­вi­ше. А лю­ди­на ду­має, як би так зро­би­ти, щоб По­ля не вiд­топ­та­ла їй но­ги. Ме­ха­нiч­но вiд­су­ваю вiд се­бе слу­хав­ку. "А, так, ал­ло, щось цей, зв'язок, так". По­лi­на зап­ро­шує ме­не. Не ос­тан­ню роль тут вi­дiг­рає моє вмiн­ня оби­ра­ти по­да­рун­ки, жод­но­го ра­зу По­лi­на не за­ли­ши­ла­ся не­за­до­во­ле­ною, крiм то­го, во­на за­па­дає на бi­ляв­цiв. Ви хо­че­те щось за­пи­та­ти що­до цього? Нi, Олек­сiй не блон­дин, вiн - ша­тен. Але час­то бу­ває, що не­має жод­но­го зв'язку мiж чо­ло­вi­ка­ми, за яких жiн­ки ви­хо­дять за­мiж, i чо­ло­вi­ка­ми, на яких во­ни за­па­да­ють. Це пра­ви­ло сто­сується й чо­ло­вi­кiв.

Полiна нас­тiльки ра­да ме­не чу­ти (їй те­пер бу­де що об­го­во­ри­ти з под­ру­га­ми), що на­вiть не пи­тає ме­не, чи я прий­ду один. Не­обе­реж­но, лю­ба По­лi­но. Бо я прий­шов не сам.

Я прий­шов iз Се­нею з Оде­си. Йо­го ме­нi по­ра­ди­ло во­но. Я схвалив його ви­бiр. Се­ня на­ро­див­ся на кор­до­нi мiж Мол­да­вiєю та Ук­раїною, вiн не за­кiн­чив на­вiть се­редньої шко­ли, вiд­ра­зу по­чав ши­ти ри­бальськi че­ре­ви­ки та про­да­ва­ти їх мiс­це­вим ри­бал­кам, по­тiм пе­рей­шов на пла­щi-на­ме­ти, ви­явив­ся вправ­ним крав­цем, а за­раз бi­гає мiж своїм влас­ним ательє з по­шит­тя верхнього одя­гу для меш­кан­цiв сiльських мiс­це­вос­тей i корч­мою мол­давської та ук­раїнської кух­нi, яку вiдк­рив на Одеськiй тра­сi. "Нор­мальна корч­ма в нор­мальнiй хат­цi, та що вам ска­за­ти, це - ше­де­урв. Раз зай­деш - рач­ки ви­пов­зеш. До ре­чi, вам пальтa не на­да? А то в вас ку­це якесь. А я нор­мальне за­ба­цаю, всi ус­суться. Цi­ни - нор­мальнi, якiсть - фiр­мa!"

Батька сво­го Се­ня не знає, а ко­ли про нього пи­та­ють, вiд­по­вi­дає заз­ви­чай так: "Да в пiх­ву йо­го, щоб i не на­род­жу­вав­ся, пад­ла ку­цех­рiн­на". Ма­ти Се­нi втек­ла вiд нього в не­вi­до­мо­му нап­ря­мi. "Та й хер з нею". Ба­бу­ся Се­нi меш­кає в мол­давсько­му се­ли­щi, ону­ка впiз­на­ва­ти вiд­мов­ляється, а ко­ли вiн приїздить у гос­тi з по­да­рун­ка­ми, ка­же: "Та що ж ти, зак­ля­ка та­ка, приїбав­сi? Хо­де, їзде, мо­ло­ду со­бi знай­ти не мож? Все до ста­рої баб­цi бi­га й бi­га, кну­ря­ка трик­ля­та". Се­ня ду­має, що баб­ця йо­го га­га­уз­ка. Хто та­кi га­га­узи, вiн не знає i зна­ти не хо­че. "Сло­во смiш­не та­ке, на баб­ку ду­же схо­же. Га­га­уз­ка, ги-ги!"

А ще Се­ня вмiє пальцю­ва­ти, а як Се­ня вмiє тан­цю­ва­ти на сто­лах! Йо­му все од­но, чи це на­дiй­ний ду­бо­вий стiл у йо­го корч­мi, чи це тон­ко­но­гий сто­лик у вi­тальнi Олек­сiя та По­лi­ни. А як­що зму­си­ти Се­ню зня­ти меш­ти, то ви мо­же­те по­ба­чи­ти та­кi шкар­пет­ки, яких ви нi­ко­ли, як­що не бом­жу­ва­ли на вок­за­лi, ба­чи­ти не мог­ли. А скiльки Се­ня мо­же ви­пи­ти, ох, скiльки Се­ня мо­же ви­пи­ти! I який вiн не ле­да­чий не пред­мет "збi­га­ти"! "Ви ро­зу­мiєте, ал­ко­голь скiн­чив­ся, ми якось не роз­ра­хо­ву­ва­ли, що…" "Все хер­ня, крiм ма­ма­ли­ги з верш­ка­ми. Що ви кi­пi­шуєте? Я за­ра' збi­гаю, що, вже так тру­би го­рять?" З Се­нею вечiрка не ма­ла шан­сiв за­ли­ши­ти­ся не­по­мiт­ною.

Петро Анд­рiй­ович був при­го­лом­ше­ний. Вiн зди­во­ва­но пог­ля­дав, але не на Се­ню чи на ме­не, а на Олек­сiя та По­лi­ну. А я все не мiг за­бу­ти, як По­лi­на ди­ви­ла­ся на Се­ни­нi ру­ки, яки­ми вiн її всю об­ла­пав. Ру­ки в нього бу­ли ко­рич­не­во­го кольору, то­му що по­над усе лю­бив чис­ти­ти кар­топ­лю для кух­нi влас­но­го зак­ла­ду, а ще зас­ко­руз­лi, бо Се­ня пос­тiй­но ко­лов їх кра­вецьки­ми гол­ка­ми.

Звiсно, ме­нi тре­ба бу­ло дi­яти, щоб вiн ме­не по­мi­тив. З Се­нею в ме­не бу­ла до­мов­ле­нiсть: щой­но вiн зай­де в осе­лю, вiн має ро­би­ти виг­ляд, що при­вiв йо­го хто зав­год­но, тiльки не я. От­же, я по­чав дi­яти. Про­хо­дя­чи повз крiс­ло, в яко­му си­дi­ла ця пер­со­на, я зро­бив виг­ляд, що задз­во­нив мiй мо­бiльний, i тро­хи по­го­во­рив анг­лiй­ською. То­дi тро­хи по­го­во­рив iс­панською, по­вер­та­ючись на своє мiс­це. Пiс­ля цього по­чав роз­мо­ву що­до но­вiт­нiх пiд­хо­дiв у ме­недж­мен­тi. Не мо­жу ска­за­ти, що то бу­ла ду­же вда­ла спро­ба, то­му що По­лi­на по­во­ди­ла­ся так, на­че на­реш­тi по­ба­чи­ла мав­пу, яка три ро­ки то­му вiр­ту­оз­но нак­ла­ла в її су­моч­ку.

Але ме­нi бу­ло плю­ва­ти на По­лi­ну, то­му що кiлька ра­зiв я пе­ре­хо­пив за­цi­кав­ле­ний пог­ляд Пет­ра Анд­рiй­ови­ча. "Спра­цю­ва­ло". Пет­ро Анд­рiй­ович вий­шов у ко­ри­дор, цiєї ми­тi ме­нi при­пек­ло ми­ти ру­ки. А По­лi­нi - бiг­ти до ту­але­ту. Сприт­на яка По­лiн­ка. Во­на пе­ре­хо­пи­ла ме­не у вузько­му ко­ри­до­рi бi­ля кло­зе­ту. "Чо­го ти хо­чеш?" - спи­та­ла глу­хо. "По­лiн­ко, лю­ба, який чу­до­вий ве­чiр, як­би не цей… до ре­чi, звiд­ки вiн узяв­ся? Зно­ву щось не­дог­ле­дi­ла, ри­бу­ню моя. Але за твої си­нi очi я то­бi мо­жу про­ба­чи­ти все, на­вiть те, що ти зов­сiм не вмiєш гос­по­да­рю­ва­ти й пус­каєш до ха­ти не­вi­до­мо ко­го". "Якi си­нi очi, що ти вер­зеш?" По­лi­на бу­ла все-та­ки жiн­кою, iнак­ше нi­за­що не вче­пи­ла­ся б у єди­ну те­зу, до­тич­ну до її зов­нiш­нос­тi.

Але я пос­пi­шав, то­му сприт­но заш­товх­нув По­лi­ну до ту­але­ту й налiг на двер­ця­та. Во­на по­ча­ла гу­па­ти ку­ла­ка­ми, то­му до­ве­ло­ся де­монст­ру­ва­ти всю си­лу сво­го го­ло­су. "Я теж ко­лись спi­вав". Так по­чи­на­ють нас зваб­лю­ва­ти сильнi свi­ту цього. Не при­пи­ня­ючи спi­ву, пос­мi­ха­юсь: я маю по­ка­за­ти, що надз­ви­чай­но цi­ную йо­го ува­гу. Ко­рис­ту­ючись тим, що По­лi­на зли­ває во­ду, я швид­ко пи­таю: "Ви вже зби­раєте­ся їха­ти? Чи не до цент­ру?" Ав­жеж, йо­му са­ме ту­ди, та­кi, як вiн, тiльки в цент­рi й осе­ля­ються, а як­що й нi, то нi­ко­ли не зiз­на­ються. Ми ви­хо­ди­мо ра­зом, я за­до­во­ле­ний тим, що мою ма­ши­ну на ро­дин­нiй на­ра­дi бу­ло виз­на­но зас­та­рi­лою мо­дел­лю, то­му во­на бу­ла єди­ною з усього ма­те­рi­ально­го, що за­ли­ши­ли ме­нi у спа­док. По­лi­на ще си­дить у ту­але­тi й луп­цює ку­ла­ка­ми две­рi, звiд­ти її звiльняє її ку­зи­на Таїсiя. "Чо­го те­бе про­пер­ло, лю­ба?" - ка­же Тая. Во­на, до ре­чi, не ви­рiз­няється гар­ни­ми ма­не­ра­ми, нi­чо­го не по­ро­биш, спад­ко­вiсть: їхнi ма­те­рi на­ро­ди­ли­ся в Жи­то­мирськiй об­лас­тi, По­лi­ни­на тiт­ка до­сi за­роб­ляє тим, що про­дає меш­кан­цям Жи­то­ми­ра ту­рецький одяг. Бу­ває, ага. Але, по­годьте­ся, По­лi­на ви­га­ду­ва­ла пра­ви­ла не для се­бе.

Вж-ж-ж-ж. У ма­ши­нi вiн роз­пи­тує про все, що йо­го цi­ка­вить. Я го­то­вий до цього. Моя роз­по­вiдь та­ка, як тре­ба, все на­чеб­то є прав­дою, але це тiльки пер­ший шар. Щоб зня­ти йо­го, тре­ба ли­ше ле­генько дмух­ну­ти. I що там? Там кор­чить мар­ми­зи брех­ня, але це хит­ра брех­ня, во­на прип­рав­ле­на шмат­ка­ми прав­ди. Вiн про­тя­гує ме­нi вi­зи­тiв­ку (на зо­ло­то­му тлi зо­ло­тi ж лi­те­ри, ска­зи­ти­ся мож­на). I ка­же, що завт­ра iз за­до­во­лен­ням зi мною зуст­рi­неться. Я ка­жу, що не­од­мiн­но бу­ду, ме­нi ду­же приємно, що вiн, та­кий зай­ня­тий чо­ло­вiк, го­то­вий при­дi­ли­ти ме­нi ува­гу. Вiн поб­лаж­ли­во пос­мi­хається. Ти­пу: "Та, об­лиш­те, все це пус­те". Насп­рав­дi вiн пе­ре­ко­на­ний, що за свою ува­гу вiн має пра­во ви­ду­ши­ти з ме­не всi мої життєвi со­ки. Вж-ж-ж. Я ви­сад­жую йо­го бi­ля ста­ро­го вi­дом­чо­го бу­дин­ку, та­ко­го ж сi­ро­го, як i са­ме вi­домст­во. Не ду­маю, що ко­мусь iз гос­тей сто­ли­цi спа­де на дум­ку фо­тог­ра­фу­ва­ти­ся бi­ля цiєї пох­му­рої бу­дiв­лi. Во­на вби­ває в лю­дях сон­це. Вж-ж-ж.

v)

"А як що­до ре­лi­гiї?" - пи­таю в нього. Я не мо­жу спа­ти, во­ру­шу­ся, зби­ваю нес­по­кiй­ни­ми но­га­ми й ру­ка­ми прос­ти­рад­ло та ковд­ру в пух­кi хмар­ки. Чо­мусь я знаю, що во­но десь по­руч. Так i є. Во­но тут, а кiт на­то­мiсть пе­реб­рав­ся на кух­ню. Я пос­та­вив ту­ди йо­го ко­ши­ка, щоб вiн вiд­чу­вав мою тур­бо­ту, а ще ку­пив йо­му сьогод­нi на­пiв­жи­вих ка­ра­сiв. "Ре­лi­гiї?" "Слу­хай, чи не мiг би ти при­пи­ни­ти ме­не смi­ши­ти, на сьогод­нi цiл­ком до­сить i Се­нi, то­бi так не здається?"

Я зго­ден, але не ро­зу­мiю, що та­ко­го смiш­но­го в ре­лi­гiї. Звiс­но, в усьому, як­що є ба­жан­ня, мож­на знай­ти ба­га­то ве­се­ло­го, але в ре­лi­гiї? Ну, мо­же, п'яний пiп, хо­ча не знаю, чим це ку­мед­нi­ше за п'яно­го ака­де­мi­ка, сан­тех­нi­ка чи кi­ле­ра? Я вже не ка­жу про п'яну дiв­чи­ну, яка зла­ма­ла пiд­бор на чо­бiт­ку. "Що смiш­но­го в ре­лi­гiї?" Во­но кор­читься вiд смi­ху. "Ба­га­то чо­го. От хо­ча б дiз­на­ти­ся, яке ти маєш вiд­но­шен­ня до ре­лi­гiї? Ти й ре­лi­гiя, то­бi не смiш­но, нi?" Ме­нi не смiш­но, я зга­дую про Пек­ло. "Ой, я не мо­жу", - за­хо­диться во­но. "Ти вi­риш у ба­лач­ки про Пек­ло? I про те, що ян­го­ли з кри­ла­ми? I про те, що в ме­не по­ро­ся­чий пи­сок? (вiн ма­цає сво­го но­са). А мо­же, ще й про те, що Бог влас­но­руч вiдк­ри­ває мерт­вя­кам во­ро­та? Я за­раз пом­ру, - кор­читься во­но вiд смi­ху. Я йо­му не вi­рю. - Ти кра­ще зга­дай, - ка­же во­но, - про свої спо­вi­дi в мiс­теч­ку То­рон­то". I зно­ву за­хо­диться в ре­го­тi. А я ж зга­дую…

Дата добавления: 2015-12-08