Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Корпорація ідіотів

Читайте также:
  1. Корпорація ідіотів

Лариса Денисенко

Моїм дру­зям, з яки­ми ме­не зве­ла

державна служ­ба, прис­вя­чується

Всім вам - кар­ко­лом­ним гульвісам,

шибеникам, май­ст­рам пе­ревтілень,

пиятцтва та роз­бу­до­ви дер­жа­ви

за од­ну ніч.

Романтикам, скеп­ти­кам,

професіоналам, зну­щян­цям,

нехтувальникам, твор­цям.

Тим, хто слу­жив, слу­жить,

але ніко­ли не прис­лу­го­ву­вав.

Я вас люб­лю. Хист не проп'єш!

 

Цей твір є фан­тазією ав­то­ра. Подібність до ре­альних осіб або подій є ви­пад­ко­вою.

 

i)

 

Сучасний свiт влаш­то­ва­но так, що швид­ше за iн­ших у ньому по­мi­ча­ють тих, хто, пе­реп­ро­шую, псує по­вiт­ря, нiж тих, хто виг­ля­дає кла­сич­но-книж­ко­вим взiр­цем для маленьких хо­мо-са­пiєнсiв, кот­рi час вiд ча­су при­хо­дять до батькiв iз фi­ло­со­фiч­ним за­пи­тан­ням-за­дов­бан­ням: що є по­га­ним, а що - нав­па­ки. Бiд­нi ма­лю­ки, ще не вi­до­мо, ко­го їм до­ля пос­ла­ла за батькiв, i що цi ска­же­нi лю­ди мо­жуть їм на­па­тя­ка­ти. Взя­ти, нап­рик­лад, моїх. Усе жит­тя во­ни на­ма­га­ли­ся вклас­ти в ме­не все кра­ще, тоб­то те, що во­ни вва­жа­ли за кра­ще, але вод­но­час зов­сiм не зва­жа­ли на ту важ­ли­ву обс­та­ви­ну, що де­якi iнг­ре­дiєнти змi­шу­ва­ти не ре­ко­мен­дується, iнак­ше вий­де якась от­ру­та. Не завж­ди хо­ро­ше є сто­вiд­сот­ко­во хо­ро­шим, i не завж­ди по­га­не є сто­вiд­сот­ко­во по­га­ним. Од­нак завж­ди не­га­тив­не дiс­та­ва­ло нез­мiр­но бiльше ува­ги, нiж по­зи­тив­не. Во­но яск­ра­вi­ше, дра­ма­тур­гiч­нi­ше. Що там ка­за­ти: во­но прос­то на­ба­га­то цi­ка­вi­ше!

Тому, по­вер­та­ючись до моєї пер­шої те­зи, я ка­жу аб­со­лют­но щи­ро й без зай­во­го ко­ке­ту­ван­ня: ко­ли ти влуч­но смер­диш, шан­сiв за­ли­ши­ти­ся без ува­ги в те­бе об­маль. Бо на смо­рiд не мож­на не звер­ну­ти ува­ги. Смо­рiд мо­же не вiд­чу­ти ли­ше та лю­ди­на, у якої проб­ле­ми з но­сом чи щось нап­ха­но в нiс. Я та­ких проб­ле­мо­но­сих лю­дей не ду­же ба­га­то ба­чив. От спро­буй­те: ви­пус­тiть iз ду­пи па­ру - вiд­ра­зу хтось вiд­гук­неться. Мож­на не во­ро­жи­ти на ка­вi, щоб дiз­на­ти­ся, що вам ска­жуть, але вже не­по­мi­че­ним ви не за­ли­ши­те­ся.

На тих, хто зав­мер iз таємни­чою i, в прин­ци­пi, нi на що не здат­ною пос­мiш­кою Мо­ни Лi­зи, нав­ряд чи звер­нуть ува­гу. Хi­ба, мо­же, по­див­ляться вздовж зi зди­ву­ван­ням: "Чо­го б то так щи­ри­ти­ся?" У те­пе­рiшньому свi­тi не­має сен­су так ус­мi­ха­ти­ся, а як­що вже то­бi так кор­тить, аж до сверб­ляч­ки, са­ме пос­мi­ха­ти­ся, то пос­мi­хай­ся на­хаб­но й са­мов­пев­не­но. Хо­ча не вар­то та­ке ро­би­ти - зов­сiм ма­лий ефект впли­ву. Да­рем­на тра­та ча­су. Ми не нас­тiльки ба­га­тi, що мо­же­мо доз­во­ли­ти со­бi да­рем­но вит­ра­ча­ти час, на­вiть зад­ля екс­пе­ри­мен­ту. От­же, тре­нуй­те­ся, пий­те си­ру во­ду та вжи­вай­те си­рi по­мi­до­ри на нiч, го­рох теж пi­дiй­де, а та­кож туш­ко­ва­на ка­пус­та, по­тiм роз­ри­вай­те влас­не тi­ло ви­бу­хом, чу­жi нiзд­рi та ву­ха влуч­ним бздiн­ням, i не­по­мi­че­ни­ми ви не за­ли­ши­те­ся. Бздну­ти у вiч­нiсть, харк­ну­ти у вiч­нiсть, за­ли­ши­ти свiй влас­ний слiд! Хай не­на­дов­го, але влас­ний, не­пов­тор­ний, по­мiт­ний. Стри­вай, вiч­нiсть, роз­сунь свої ко­ло­но­по­дiб­нi но­ги, i я увiй­ду в те­бе!

Це ду­маю я, тим ча­сом во­ро­жа­чи на ксе­рок­сi. Як­що вiн зла­мається й зас­мок­че па­пi­рець на пар­нiй сто­рiн­цi, я пi­ду до­до­му вчас­но, а як­що на не­пар­нiй, то, вi­ро­гiд­но, бу­ду стир­ча­ти тут до ско­ну. "О, при­вiт. Знаєш, цей за­дов­гий светр наб­ли­же­но­го до ро­же­во­го кольору то­бi ду­же па­сує", - ка­жу я Вiк­то­рiї, кот­ра про­но­сить свої бо­жест­вен­нi но­ги повз ме­не. Вза­га­лi-то я спо­дi­вав­ся, як тiльки прий­шов пра­цю­ва­ти в це за­бу­те Бо­гом, але завж­ди конт­рольова­не Ди­яво­лом мiс­це, що в нас iз нею на­ро­дяться нiж­нi сто­сун­ки. Але во­ни не на­ро­ди­ли­ся. Хтось вiд­мо­вив­ся їх за­ча­ти. Втiм, муд­рий Iгор­ко, один iз най­перс­пек­тив­нi­ших су­чих си­нiв iз моїх ту­теш­нiх ко­лег, ще то­дi, ко­ли в ме­не ви­ник­ла дум­ка при­ча­ру­ва­ти Вiк­то­рiю, ска­зав ме­нi: "Пу­па на­дiр­веш. Ти що ду­маєш, та­ким праг­ма­тич­ним жiн­кам, як во­на, пот­рiб­нi та­кi со­бi прос­то сим­па­тич­нi хлоп­цi, як ти? Сим­па­тич­нi, але без по­са­ди i баб­ла? У неї там зво­ло­жується ли­ше на бо­сiв, ке­рiв­ни­кiв та iн­ших кер­ма­ни­чiв, а на та­ких, як ти, су­хо, нi­би в пус­те­лi". Звiс­но, зли­ви я не до­че­кав­ся.

Iнодi, ко­ли її ба­чу, ду­маю, що ме­нi по­щас­ти­ло. Вiд­вер­то ка­жу­чи, Вiк­то­рiя - рiд­кiс­не стер­во. Та ча­сом, ко­ли пе­ре­дi мною проп­ли­ва­ють ши­кар­нi, без­меж­нi но­ги, ду­ма­ти мо­жу ли­ше про неї, про ме­не i про прос­ти­рад­ло, що ле­жить i че­кає на цi но­ги на со­фi в моїй ха­тi. Яка рiз­ни­ця, стер­во в твоєму лiж­ку чи нi? Лiж­ко - це ще не все жит­тя, чи не так? Ех. "Нi­чо­го не бу­де", - ка­же мiй шлу­нок, вiн завж­ди лi­зе в мої дум­ки. "Нi­чо­го то­бi не свi­тить, то­му пра­цюй мовч­ки, чо­го ви­су­нув­ся iз цим де­бiл­ку­ва­тим комп­лi­мен­том? Во­на не по­ве­деться". Я про­вод­жу ру­кою по шлун­ку, щоб вiн не бов­кав, наб­рид­ло. "Чор­ти. Со­роч­ка ще вран­цi бу­ла бi­ла, те­пер на нiй вiд­бит­ки моїх пальцiв, кля­тий ксе­рокс­ний по­ро­шок".

"Який це то­бi светр? Це - сук­ня. Про­де­ри очi", - ка­же Вiк­то­рiя, скеп­тич­но зо­се­ред­жу­ючи пог­ляд на то­му мiс­цi моєї со­роч­ки, де тем­нi­ють пля­ми. "Сук­ня? Для сук­нi во­но за­ко­рот­ке", - ка­жу я, вда­ючи з се­бе ро­зум­ни­ка. "Лю­бий, це член бу­ває за­ко­рот­кий, а сук­ня за­ко­рот­кою не бу­ває. А в те­бе за­жу­ва­ло", - вiд­ка­зує во­на. Я чо­мусь вiд­ра­зу по­ду­мав про кра­ват­ку, хо­ча не­вi­до­мо, як i чим кра­ват­ку мог­ло за­жу­ва­ти, на­чеб­то її нiх­то не ки­дав со­бi в ро­та. "Ксе­рокс! Зас­па­не ти опу­да­ло. Чо­го ти вза­га­лi тут стир­чиш?" - ка­же Вi­ка у вiд­по­вiдь на мої нi­мi ро­зу­мо­вi по­ло­ги i йде. Ксе­рокс. Пад­лю­ка. Нi­якої со­лi­дар­нос­тi не ви­ка­зує з тру­дя­щим лю­дом. 15-та сто­рiн­ка. Чор­ти б йо­го взя­ли. Тоб­то ги­бi­ти ме­нi тут до ско­ну. Звiс­но, у ксе­рок­са вза­га­лi пас­куд­ний ре­жим ро­бо­ти, неп­риємно, ма­буть, ко­ли хтось пос­тiй­но щось у те­бе вкла­дає, а по­тiм вий­має вдвi­чi, а то й уде­ся­те­ро бiльше. Пос­тiй­но цей па­пiр у че­ре­вi. Хтось бруд­ни­ми пальця­ми ти­цяє на кноп­ки, плу­тає ре­жи­ми та кiлькiсть ко­пiй. Сту­кає по твоїй спи­нi, ко­ли ти ви­пад­ко­во схо­пив i вчас­но не вип­лю­нув ар­куш па­пе­ру, гу­пає но­га­ми, ко­ли ти вiд­ра­зу ж цей жа­лю­гiд­ний па­пiр­чик не вiд­да­си. "Нi­ко­ли, - ка­жу сам до се­бе, - нi­ко­ли в нас­туп­но­му жит­тi я не хотiв би бу­ти ксе­рок­сом. Пiш­ло во­но, та­ке жит­тя". Ксе­рокс загадково миготить лам­поч­кам. Та­ке вра­жен­ня, що вiн ме­не про щось по­пе­ред­жає. "От чо­го б то­бi не зжер­ти 14-ту сто­рiн­ку, га? Ги­дот­не ти ство­рiн­ня все-та­ки, - ка­жу я до нього. - Для те­бе не бу­ло жод­ної рiз­ни­цi, а ти все од­но: 15-ту". Та вiд сту­са­на в йо­го сi­рий бiк усе ж та­ки ут­ри­му­юсь. Бо жа­лiю.

Втiм, те, що я сьогод­нi пра­цю­ва­ти­му тро­хи дов­ше, за спри­ят­ли­вих умов мо­же бу­ти ко­рис­ним, для кар'єри. "Дер­жав­на кар'єра", ви чу­ли про та­ке? Де­якi лю­ди iн­ко­ли за­ра­ди кар'єри ус­пiш­но­го дер­жав­но­го ви­со­ко­по­са­дов­ця вiд­да­ють ак­цiї бан­кiв, що їм на­ле­жа­ли, вiд­да­ють пiдп­риємства, мо­но­по­лiю яких вип­ле­ка­ли, да­ру­ють усе своє пра­вед­ним тру­дом на­жи­те май­но, щоб цi ма­те­рi­альнi бла­га, вiд­да­нi iн­шо­му, ста­ли за­по­ру­кою до­сяг­нен­ня най­ви­щих дер­жав­них ви­сот. Бо при вiд­по­вiд­но­му збi­гу обс­та­вин вда­ла дер­жав­на кар'єра доз­во­лить от­ри­ма­ти ще й не та­кi ви­на­го­ро­ди. Ни­нi я пе­ре­бу­ваю май­же в та­кiй си­ту­ацiї. Крiм од­но­го "але". Ко­ли я сю­ди прип­хав­ся, щоб от­ри­ма­ти ко­ро­лiвську бла­го­дать, у ме­не нi­яко­го май­на не бу­ло, та про цю сум­ну iс­то­рiю - зго­дом. Кар'єра ж не пос­пi­шає ме­не ра­ду­ва­ти своїм прог­ре­сив­ним зрос­тан­ням, во­на, як мля­ва зи­мо­ва ри­ба, зав­мер­ла на од­но­му мiс­цi, анi руш.

Може, сьогод­нiшнє кcе­рок­со­ве во­ро­жiн­ня на­реш­тi да­ло ме­нi єди­ний так дов­го очi­ку­ва­ний шанс? От як зай­де, чи подз­во­нить, чи нап­ра­вить ко­гось iз до­ру­чен­ням-пе­ре­вiр­кою "Ва­сят­ко" (це мiй ке­рiв­ник, Ва­силь Ва­сильович Гон­ча­рен­ко), у цi­ло­му офi­сi нi­ко­го не­має, ли­ше один я - нев­га­мов­на бджо­ла - на мiс­цi. Сид­жу i стро­чу па­пiр­цi на бла­го рiд­ної Батькiв­щи­ни або ок­ре­мих своїх спiв­вiт­чиз­ни­кiв. Тiльки крильця шур­хо­тять. Я i мiй комп'ютер у прист­рас­но­му рит­мi мчи­мо, щоб да­ру­ва­ти країнi щас­ли­ве май­бутнє. По­до­бається? Але - дзуськи, щось ме­нi пiд­ка­зує, що в моєму ви­пад­ку мо­же тра­пи­ти­ся тiльки нав­па­ки. От за­пiз­нюсь я, ска­жi­мо, хви­ли­ни на три, аж тут раз - i Ва­сят­ко. Всi в офi­сi пра­цю­ють як бджоли, а ме­не як­раз i не­ма. Та­ке вже бу­ло? Здається, ра­зiв iз де­сять, точ­но.

"Стасику, па­пе­ри го­то­вi?" - це го­лос на­шої кар­гу­сi - Вар­ва­ри Ве­ли­ко­му­че­ни­цi. Чо­му я му­шу ро­би­ти її па­пе­ри? Ад­же я ж теж ке­рiв­ник, хай iз мен­шою со­бi­вар­тiс­тю, але ж ке­рiв­ник? А як­що вiд­вер­то, сам на сам, - чо­му ти, Ста­се, зай­маєшся розм­но­жу­ван­ням цих па­пе­рiв? Та то­му, що твоя сек­ре­тар­ка - рiд­кiс­не стер­во. Але сум­но не це, сум­но те, що ти нi­ко­ли не змо­жеш її зди­ха­ти­ся. Вi­до­мо, що прав­да завж­ди на бо­цi ке­рiв­ни­ка, але трап­ляється й та­ке, що прав­да мо­же бу­ти на бо­цi сек­ре­тар­ки, як­що во­на рiд­на не­бо­га най­ви­що­го ке­рiв­ни­ка. "Ста­се?" Ме­нi здається, що та­ким го­ло­сом має роз­мов­ля­ти за­iр­жа­вi­ла скрiп­ка, кот­ра стис­кає i в та­кий спо­сiб бе­ре­же вiд роз­па­ду ста­рi ар­хiв­нi ма­те­рi­али. От знай­шов ти ма­те­рi­али, стру­сив пи­лю­ку, ру­ки трем­тять, бо цi­ка­во, що мож­на вiд­най­ти в цiй дав­ни­нi, аж тут за­iр­жа­вi­ла скрiп­ка: "Чо­го ма­цаєш ра­ри­тет, сво­ло­то на­вi­же­на. Ру­ки хоч по­мив, ма­ца­пу­ро?" - Вар­вар­чи­ним го­ло­сом. Во­на що, не знає, що я об­ра­ний? Не вiд­чу­ває, ста­ре опу­да­ло, що завт­ра во­на миттєво зга­дає, як ме­не по батько­вi? Завт­ра, все це ста­неться завт­ра, бо завт­ра я на­реш­тi от­ри­маю ВСЕ! Я - Ста­нiс­лав Вла­дис­ла­во­вич на­завж­ди, а от во­на бу­де "Вар­кою" в лiп­шо­му ра­зi, а мо­же, я її вза­га­лi звiльню? На­вi­що менi це ста­ре ган­чiр'я? Ста­ро­му ган­чiр'ю не мiс­це на моєму мар­му­ро­во­му ан­ку. "Ста­се?" Це стер­во є лi­вою ру­кою на­шо­го Ва­сят­ка. А лiвою рукою во­на є тiльки то­му, що на­ра­зi не вiд­ха­па­ла пра­ву. Права рука та­кож має iм'я, до то­го ж до­сить гар­мо­нiй­не - Ва­ле­рiй Ле­онi­до­вич. (Ви знаєте про та­ку со­бi шту­ку, як гар­мо­нiя iме­нi?

Щоб iм'я та по батько­вi бу­ли гар­мо­нiй­ни­ми, кон­че не­об­хiд­ний лi­тер­ний збiг. Нап­рик­лад, Ва­ле­рiй Ле­онi­до­вич, - пов­то­рюється склад "ле", тоб­то цей збiг лi­тер є i в од­но­му, i в дру­го­му сло­вi. Ко­ли у ва­ших iме­нах ви знай­де­те по­дiб­ний збiг, це оз­на­чає, що й жит­тя ва­ше бу­де гар­мо­нiй­ним. Десь я та­ке чув, а чи пра­цює во­но, чи нi - бре­ха­ти не бу­ду, не знаю). До ре­чi, моя сек­ре­тар­ка, не­ро­ба i хвалько, - рiд­на не­бо­га цього ши­кар­но­го па­на. Чи тре­ба щось по­яс­ню­ва­ти? Iно­дi здається, що вiд­ха­па­ти пра­ву ру­ку Ва­сят­ка зов­сiм не­мож­ли­во, то­му що во­на ме­та­ле­ва, як у Ка­пi­та­на Крю­ка. При­най­мнi Вар­ва­ра, лю­ди­на з зу­ба­ми, якi мо­жуть лег­ко пе­ре­ку­си­ти па­роп­лав нав­пiл, у на­ма­ган­нях розп­ра­ви­ти­ся з Ва­ле­рiєм Ле­онi­до­ви­чем на­ра­жається зде­бiльшо­го на прик­рi по­раз­ки.

Звiсно, Вар­ва­ра за­ко­ха­на в на­шо­го Ва­сят­ка. До ре­чi, са­ме во­на так по-па­нiб­ратськи йо­го й на­зи­ває, по­тiм по­яс­ню чо­му. Та­ке її став­лен­ня до нього мож­на, на мiй пог­ляд, виз­на­чи­ти, як ко­хан­ня. Як­що нi, то я бiльше нi­чим не мо­жу по­яс­ни­ти її працьови­те зав­зят­тя й на­ма­ган­ня тру­ди­ти­ся з ним у без­по­се­ред­нiй близькос­тi та йо­го уваж­не до її iс­те­рич­них ба­ла­чок став­лен­ня. Бо, вiд­вер­то ка­жу­чи, я не за­бо­жу­ся, хто з цiєї па­ри є бiльшим стер­вом. Жiн­кам її вi­ку й та­ко­го, е-е-е-е, особ­ли­во­го скла­ду ха­рак­те­ру обов'язко­во пот­рiб­но бу­ти в ко­гось за­ко­ха­ни­ми. Iнак­ше пра­цю­ва­ти з ни­ми бу­де вза­га­лi нес­терп­но. А жи­ти з та­ки­ми мо­же хi­ба що ду­же не­роз­бе­ще­на лю­ди­на. Нi, ска­же­мо вiд­вер­то, нi­чим не роз­бе­ще­на. Та­ка, що не знає ра­до­щiв жит­тя, та й уза­га­лi жит­тя не знає. От, нап­рик­лад, со­ба­ка жи­ти з нею не змiг би, а не­мов­ля - змог­ло б. Бо не­мов­ля не знає, з чим та­ке жит­тя мож­на по­рiв­ня­ти, i мо­же сприй­ма­ти Вар­ва­ру, як щось пе­ре­сiч­не. Нап­рик­лад, як та­бу­рет­ку. О! Iн­ша спра­ва, що во­но з цього при­во­ду бу­де ду­ма­ти про цей свiт та йо­го меш­кан­цiв. Нi­чо­го приємно­го. За­га­лом я хтiв ска­за­ти, що та лю­ди­на, яка вмiє ко­ха­ти чи ро­би­ти щось iн­ше, по­дiб­не до ко­хан­ня, во­на не втра­че­на лю­ди­на. От.

Тому за умо­ви, що во­на все-та­ки за­ко­ха­на (я спо­дi­ва­юсь на кра­ще),

така нес­терп­нiсть ви­яв­ляється че­рез раз. Оце як за­раз: "Па­пе­ри го­то­вi?" Ко­за ти пi­дiр­ва­на. "Вар­ва­ро Адольфiв­но, ви ро­зу­мiєте, так нев­час­но зла­мав­ся ксе­рокс. Нi­чо­го по­ки не мо­жу вдi­яти". Во­на пильно ди­виться на ме­не. Са­ме так во­на ди­виться на яб­лу­ко: вiд­ку­си­ти чи спо­чат­ку ви­ми­ти? Цi­ка­во, а Гiт­лер нi­як не мо­же бу­ти її батьком? Якось ду­же сильно ви­яв­ля­ються в нiй йо­го ге­ни, не мо­же ж це бу­ти прос­тим збi­гом обс­та­вин! Не вi­рить ме­нi, ста­ра кур­ва. Я на­ма­га­юся зро­би­ти ви­раз сво­го об­лич­чя бiльш при­яз­ним, з убо­лi­ван­ням за спра­ву. "Зла­мав­ся? Ме­не не цi­ка­вить, що щось зла­ма­ло­ся. Це ва­шi проб­ле­ми. Щоб за хви­лин де­сять па­пе­ри бу­ли на моєму сто­лi". За­раз клац­не iк­ла­ми.

Хутко пiд­вод­жу­ся, щоб у неї скла­ло­ся вра­жен­ня, нi­би­то я пiшов шукати iн­шо­го, бiльш по­кiр­но­го ксе­рок­са. Та­кий со­бi Стас - сприт­ний вiд­шу­ку­вач слух­ня­ної ко­пi­ювальної тех­нi­ки. Я - па­ру­бок мо­тор­ний, ги-ги. А сам плен­та­юся до їдальнi. "Пiш­ли ви всi, а особ­ли­во ти, ста­ра коб­ро, - ду­маю я, - у ме­не обiд".

У бу­фе­тi завж­ди на­товп. Тут мож­на зуст­рi­ти ко­го зав­год­но. I звiс­но, ве­ли­ких по­лi­ти­кiв, щоп­рав­да, з-по­мiж тих, кот­рi бiд­нi­шi, а че­рез це - менш впли­во­вi. Жур­на­лiс­тiв, ну, цим аби по­жер­ти десь на дур­няк, а зва­жа­ючи на ту­теш­нi цi­ни, наш бу­фет є зна­хiд­кою для лю­дей, не роз­бе­ще­них ту­ги­ми га­ман­ця­ми. Крiм то­го, тут завж­ди мож­на на­ма­ца­ти якусь ко­рис­ну лю­дин­ку. О, iн­фор­ма­цiя, бо­ги­ня су­час­них мiж­людських взаємин. На те­бе мо­ляться, то­бi при­но­сять жерт­ви, ти ста­ла справжньою ре­лi­гiєю свi­до­мих та нес­вi­до­мих мас, ти всiм пот­рiб­на в де­да­лi бiльшiй кiлькос­тi, i те­бе не­об­ме­же­но ви­ко­рис­то­ву­ють, утiм, як усiх бо­гiв.

Iнша пуб­лi­ка, що хар­чується ку­ря­чи­ми кот­ле­та­ми, хлiб­ни­ми шнi­це­ля­ми, гре­ча­ни­ка­ми, кар­топ­ля­ни­ка­ми, олад­ка­ми та ков­ба­са­ми, при­ве­зе­ни­ми зi спе­цi­ально­го ком­бi­на­ту (ма­буть, на то­му ком­бi­на­тi дех­то ще має со­вiсть або страх, то­му не пе­ре­ван­та­жує ков­ба­си па­пе­ро­ви­ми су­мi­ша­ми), на­ду­вається ком­по­том та гриб­ною юш­кою за цi­ною, мен­шою за вар­тiсть бу­хан­ки хлi­ба, скла­дається з по­мiч­ни­кiв та спе­цi­алiс­тiв будь-яких рiв­нiв. Про­ша­рок дер­жав­них служ­бов­цiв. Хто в по­тер­то­му одя­зi, хто вдяг­ну­тий, на­че анг­лiй­ський ден­дi, у всiх рiз­нi до­хо­ди, рiз­нi ро­ди­ни, рiз­не ми­ну­ле, але од­на спiльна ме­та: хап­ну­ти стiльки, скiльки мож­ли­во хап­ну­ти, i за­ли­ши­ти свiй слiд в iс­то­рiї. Всi во­ни ду­ма­ють, що во­ни При­чет­нi. При­чет­нi до таємни­цi ух­ва­лен­ня дер­жав­них рi­шень. При­чет­нi до тих, ко­го ма­тiн­ка Iс­то­рiя зна­ти­ме хоч не на iм'я та по батько­вi, але за прiз­ви­щем. Будь-який про­ле­та­рiй у цих стi­нах пе­ре­ко­на­ний, що вiн на­ле­жить до ко­гор­ти При­чет­них, що на­дає йо­му бiльшої впев­не­нос­тi й натх­нен­нос­тi у влас­но­му хамст­вi. А ще тут ва­рять не­по­га­ну ка­ву, яка нi­чим не смер­дить, а та­кож нi­ко­ли не роз­во­дять во­дою з-пiд кра­на спирт­нi на­пої та сiк. Це й ро­бить це мiс­це надз­ви­чай­но приємним та не­по­дiб­ним на iн­шi.

Я бе­ру со­бi са­ла­тик "Ко­зацький", а та­кож двi бри­зо­лi. Цим гар­ним сло­вом "бри­золь", схо­жим на наз­ву тан­цю, наз­ва­но ку­ря­чу кот­ле­ту, на­чи­не­ну гри­ба­ми. Смач­но. Я по­мi­чаю кiлька знай­омих об­лич, але всi во­ни не вик­ли­ка­ють ба­жан­ня приєдна­ти­ся до тра­пез їхнiх гос­по­да­рiв. На­то­мiсть я спос­те­рi­гаю за сек­ре­тар­кам, по­мiч­ни­ця­ми, ке­рiв­ни­ця­ми, спе­цi­алiст­ка­ми, див­лю­ся на їхнi ро­ти. На­вi­що? О, ко­ли я сю­ди пот­ра­пив, мiй спiв­ро­бiт­ник Iгор нав­чив ме­не во­ро­жи­ти на жi­но­чих ро­тах. Це бу­ває до­сить смiш­но. Во­ро­жiн­ня та­ке: яких роз­мi­рiв рот у сек­ре­тар­ки, та­ких роз­мi­рiв член у її ке­рiв­ни­ка. Злов­тi­шаєшся, ко­ли ба­чиш ву­зенький ро­тик, тен­дiт­нi жi­но­чi вус­та, тоб­то у М. М., I. П. та на­вiть у В. В. - це та­ко­го роз­мi­ру, що зай­вий раз зi шта­нiв не ви­тя­гу­ва­ти­меш. Бру­тально, ка­же­те? Якi ж ви чис­тi лю­ди. Агн­цi бо­жi. О, як ка­за­ла Чор­на Ко­ро­ле­ва з каз­ки про Алi­су: "Ба­чи­ла я та­кий бруд, по­рiв­ня­но з яким усе це - ди­тя­чий вiр­шик про мам­цю".

"Привiт, - ка­же хтось iз то­го бо­ку кап­ро­но­вої ска­тер­ти­ни. - Си­ди­мо, же­ре­мо, шкi­рою вби­то­го ще в ми­ну­ло­му сто­лiт­тi лi­но­ле­уму по­лi­руємо свiй ле­да­чий зад?" - про­дов­жує це нев­вiч­ли­ве ство­рiн­ня. Хо­ча, як­що во­но при­вi­та­ло­ся, то не та­ке вже й без­на­дiй­не. "Дав­но не ба­чи­ли­ся", - по­дум­ки вiд­по­вi­даю я. По­дум­ки са­ме то­му, що нiх­то цього ство­рiн­ня не ба­чить. Во­но - плiд моєї уяви, але ду­же ак­тив­ний плiд, що роз­мов­ляє i ви­ни­кає, ко­ли йо­му за­ма­неться. Дi­ти ви­га­ду­ють со­бi ча­рiв­них дру­зiв, ко­ли во­ни са­мот­нi. До­рос­лi ви­га­ду­ють со­бi та­ких от спiв­роз­мов­ни­кiв, ко­ли со­вiсть вiд­мов­ляється з ни­ми го­во­ри­ти. Ко­ли влас­на со­вiсть за­би­рається геть або ого­ло­шує бой­кот. А ба­ла­ка­ти лю­дям не­об­хiд­но. "За­ба­га­то фiлософiї, це не те, що то­бi пот­рiб­но", - ка­же во­но. Во­но вмiє чи­та­ти мої дум­ки чи на­вiть са­мо скла­дає мої дум­ки, а по­тiм кри­ти­кує? "Чо­го то­бi?", - на­реш­тi вiд­гу­ку­юся я, ви­тя­гу­ючи се­бе з друж­нiх обiй­мiв влас­них ду­мок та спо­га­дiв.

"Як то­бi моя сьогод­нiш­ня ро­бо­та? Не­по­га­но, еге ж?" "Яка?" - втом­ле­но пи­таю я, сум­но за­ува­жу­ючи, як бри­золь втра­чає свiй склад­ний фар­ши­ро­ва­ний смак, який (i чи це не ди­ви­на?) на­вiть пе­ре­би­ває обов'язко­во до­да­ний ком­по­нент - хлiб. "Ксе­рокс!" "Це твоя ро­бо­та? 15-й ар­куш, так? То твоя?" - за­пи­тую я. "Авжеж". Яке во­но пи­ха­те. "Що тут ска­за­ти. Ти вмiєш пра­цю­ва­ти з ре­ча­ми. Пiд­лий учи­нок, до ре­чi. У ме­не бу­ли пла­ни пi­ти ра­нi­ше до­до­му, ви­пи­ти пляш­ку пи­ва на са­мо­тi (мо­жу я спо­дi­ва­ти­ся, що хо­ча б сьогод­нi в ме­не не бу­де вiд­вi­ду­ва­чiв, хай їм грець!), по­ди­ви­ти­ся кри­мi­нальний се­рi­ал по те­ле­ба­чен­ню, мо­же, по­ба­ви­ти­ся з ко­том. Прос­то по­ва­ля­ти­ся на ди­ва­нi, по­жо­ву­ючи со­ло­нi кальма­ри, схо­жi на плас­ти­ко­ву струж­ку. Щоб ви­би­ти з го­ло­ви тиж­не­ве лай­но. Ду­маєш, це так прос­то зро­би­ти? Ви­би­ти все це лай­но, що вкла­да­ло­ся в ме­не про­тя­гом цього тиж­ня. Щоб ти знав, у цю го­ло­ву не срав тiльки ле­дар. Хо­ча, га­даю, те­бе ма­ло хви­лює моя дум­ка, не ка­жу­чи вже про по­чут­тя". Во­но кри­вить мар­ми­зу. "Кальма­ри? Та­кi, в жов­то­му па­ке­ти­ку? То вони то­бi схо­жi на пласт­ма­со­ву струж­ку? Тут ти по­ми­ляєшся, я по­тiм ска­жу, з чо­го їх роб­лять. Але, це не го­лов­не. А що го­лов­не?

Срання в го­ло­ву. Мо­же, ти ще ска­жеш, що то­бi нак­ла­ли в ду­шу? Га? Ска­жеш та­ке? Ска­жи, ну ж бо!" - во­но зно­ву смiється.

Який лег­кий у нього но­ров. "Нi­се­нiт­ни­ця, - ка­же во­но, - я нi­ко­ли не пра­цюю з ре­ча­ми, це не так цi­ка­во, їм бай­ду­же, ко­ли во­ни ла­ма­ються, во­ни не пла­чуть, не губ­ляться, не зляться, зов­сiм не пе­рей­ма­ються. Ти знав, що їм бай­ду­же?"

Я цього не знав. "Звiс­но, ти не знав. Пам'ятаю, як ти в ди­тинст­вi чер­го­вий раз рид­ма ри­дав (хо­ча ти, вiд­вер­то ка­жу­чи, вза­га­лi був та­ким плак­сiєм - жах, гiр­ше за дiв­ча­ток, не тре­ба бу­ло док­ла­да­ти зу­силь, щоб зму­си­ти те­бе пла­ка­ти), ко­ли ма­ти ви­ки­ну­ла на смiт­ник твою улюб­ле­ну iг­раш­ко­ву кицьку, наб­ре­хав­ши то­бi, що во­на десь по­дi­лась i її не­мож­ли­во знай­ти. Аж по­тiм, на дру­гий день, ти по­ба­чив, як ма­ленькi су­сiдськi хлоп­чи­ки на дов­гiй мо­туз­цi тяг­нуть пласт­ма­со­ве зе­ле­не око твоєї улюб­ле­ни­цi". Во­но зай­шло­ся в за­ли­вис­то­му смi­ху. "Шко­да бу­ло, так? Шко­да?" Ко­ли во­но так зах­ли­нається влас­ним смi­хом, йо­го ма­ленькi очиська ста­ють схо­жи­ми на об­го­рi­лi пеньки. "Так от, мiй до­ро­гий. Я нi­ко­ли не пра­цюю з ре­ча­ми. Про­те завж­ди пра­цюю з людьми. Вва­жай це моїм про­фi­лем". "Я ду­мав, що лю­ди є твоїм хо­бi". Во­но смiється. "Знаєш, бу­ває та­ке, що хо­бi й ро­бо­та збi­га­ються. Ме­нi здається, що се­ред лю­дей та­кий збiг пе­ре­важ­но на­зи­вається щас­тям, чи не так? Вва­жай, що ме­нi по­та­ла­ни­ло".

"Якщо ти вiд­мов­ляєшся вiд вда­лої пра­цi з ксе­рок­сом, то не при­пи­суй со­бi мо­го ви­пад­ко­во­го не­ве­зiн­ня, нi­ко­ли не знаєш, який са­ме ар­куш вiн за­жує". "Угум-с. Знаєш, чо­го ти до­сi не збаг­нув? А мав би. Справ­дi, ти мав би це збаг­ну­ти, до­ро­гий. Ду­же див­но, що лю­ди­на, кот­ра за­кiн­чи­ла нав­чан­ня, має ви­щу ос­вi­ту, до то­го ж учи­ла­ся не­по­га­но, має прак­тич­ний дос­вiд i ро­зу­мiється на те­орiї, так важ­ко ус­вi­дом­лює до­во­лi прос­тi ре­чi. Я не пра­цюю з ксе­рок­сом, я пра­цюю з людьми. А це оз­на­чає, що я пра­цюю з то­бою. I при цьому, му­шу виз­на­ти, пра­цюю за­люб­ки". "От не тре­ба бре­ха­ти. Тiльки твоїх поб­ре­хеньок ме­нi бра­ку­ва­ло". "Без брех­нi? Це, знаєш, люб­чи­ку, зов­сiм не цi­ка­во. Те­бе прав­да так нi­чо­му й не нав­чи­ла?" Так. Те­пер ця на­во­лоч ме­нi пiд­мор­гує. "Щось ти сьогод­нi зов­сiм ту­гий до жар­тiв. Доб­ре. Чи мо­жу я без брех­нi? Звiс­но, мо­жу. Мiй лю­бий, ти в нас ти­по­вий язич­ник. Не за­пе­ре­чуй". Це во­но ка­же, бо ба­чить мою кри­ву пос­мiш­ку.

"Язичник, угум-с. Iз та­ки­ми, як ти, пра­цю­ва­ти ду­же лег­ко. Тро­хи ма­руд­но, але що по­ро­биш, не завж­ди мож­на знай­ти со­бi гiд­ний об'єкт. А не пра­цю­ва­ти я не мо­жу. Вва­жай, що я тру­до­го­лiк. Го­рю на ро­бо­тi". Во­но ко­рот­ко ги­ги­кає i зно­ву пiд­мор­гує. "Я про­дов­жу, о'кей? Хто б iще, крiм язич­ни­ка, во­ро­жив на пар­не й не­пар­не? Це по-хрис­ти­янсько­му, га? Во­ро­жи­ти на ксе­рок­сi? Тьху. А, крiм цього, хто за­див­ляється на ба­бiв? Iде со­бi дiв­чи­на, так, повз те­бе про­хо­дить, але те­бе не чi­пає, то ти й роз­зя­вив ро­та. Зас­ли­нив усi свої дум­ки. Мо­же, на­га­да­ти, про що са­ме ти ду­мав, ти, мер­зен­не та слаб­ке чо­ло­вi­че ство­рiн­ня? Ти ду­мав про пос­тiль. Де ж то­бi бу­ло дог­ля­дi­ти за своєчас­ним вкла­дан­ням ар­ку­шiв та ро­бо­тою апа­ра­та. Ти со­бi доз­во­ляв грiш­нi дум­ки та грiш­нi вчин­ки". Я мов­чав. "I, як сам, ма­буть, ро­зу­мiєш, з мо­го бо­ку бу­ло б грi­хом не ско­рис­та­ти­ся цiєю си­ту­ацiєю. Ти, до­ро­гий, на­че ство­ре­ний для моїх пра­вед­них ма­нi­пу­лю­вань".

Я ду­маю: мо­же, ска­за­ти йо­му "вiд­че­пи­ся", три­чi, й во­но щез­не. "А ще мож­на пе­рех­рес­ти­ти­ся, три­чi, лю­ди ка­жуть, що до­по­ма­га, - зно­ву пiд­мор­гує во­но. - А ще є час­ник, срiб­нi ку­лi й оси­ко­вий кi­лок". Рох­кає вiд смi­ху. "Ме­нi здається що все це ми вже про­хо­ди­ли, чи не так, люб­чи­ку?" Во­но ме­не злить. "Зад не при­лип­нув до клей­он­ки?" - су­во­ро пи­таю я. "Нi. Не тур­буй­ся так, це не­га­тив­но впли­ває на ко­лiр об­лич­чя. Нi­чо­го до ме­не не при­лi­пи­ло­ся. А знаєш чо­му? Мо­жу роз­по­вiс­ти. Ти ж нi­ку­ди не пос­пi­шаєш? Да­вай гра­ти­ся в за­гад­ки? Ось ди­вись. Як ти га­даєш, щось ре­альне не лип­не до не­ре­ально­го або щось не­ре­альне не мо­же при­лип­ну­ти до ре­ально­го? Як то­бi та­ке, га? Вi­риш у ма­те­рi­алi­за­цiю ду­мок? Звiс­но, мож­на уяви­ти со­бi все, на­вiть бiльше, але що тут бу­де справж­нiм? Бо щось iз нас справ­дi iс­нує, а щось - нав­па­ки. Як ти ду­маєш, що є ре­альнi­шим, мiй хлоп­чи­ку, га? Я чи ця ска­тер­ти­на? А мо­же, ти?"

Я зап­лю­щив очi. "До­сить ба­ла­чок", - ска­за­ло во­но, доб­ря­че на­ре­го­тав­шись. "То­бi при­га­да­ло­ся, що сьогод­нi ти зат­ри­муєшся на ро­бо­тi. То чо­му твiй кар'єрний го­дин­ник не по­дає то­бi сиг­на­лiв? Чи сьогод­нi в те­бе щось iз ву­ха­ми? Ти сте­ре­жи­ся, на ву­ли­цi лю­тує грип. На щас­тя, в те­бе є я, i я то­бi до­по­мо­жу. Тре­ба дi­яти, вже нас­тав час, звiс­но, як­що ти не хо­чеш во­ло­чи­ти­ся по­за­ду. В де­ко­го в комп'юте­рi є ма­те­рi­али, якi то­бi кон­че не­об­хiд­нi для швид­кiс­но­го пiдй­ому служ­бо­вою дра­би­ною. I цей дех­то пi­де з ро­бо­ти вчас­но, а па­роль на вхiд до комп'юте­ра мож­на лег­ко дiз­на­ти­ся, зва­жа­ючи на той факт, який са­мо­за­ко­ха­ний цей дех­то. Як то­бi мої пiд­каз­ки? Ме­нi здається, що це вiр­ту­оз­но. Ве­ли­кi свi­ту цього не цу­ра­ли­ся ба­чи­ти ме­не своїм рад­ни­ком. Во­ни зма­га­ли­ся за пра­во от­ри­му­ва­ти вiд ме­не влуч­нi по­ра­ди. А то­бi це да­ло­ся тiльки то­му, що ти ме­нi спо­до­бав­ся, у то­бi я по­ба­чив та­ке, що ду­же ме­не за­цi­ка­ви­ло. Перс­пек­ти­ву! Чи ти вза­га­лi зда­тен зро­зу­мi­ти, яке то­бi при­ва­ли­ло щас­тя? Ти - об­ра­ний, люб­чи­ку, то­бi по­та­ла­ни­ло".

У ме­не роз­ко­лю­ва­ла­ся го­ло­ва. Мо­же, справ­дi пiд­хо­пив грип? Во­но гой­дає нiж­кою. "В те­бе сьогод­нi є всi шан­си, мож­ли­вос­тi та пра­ва от­ри­ма­ти на­леж­не мiс­це пiд сон­цем. Зга­дай, як ми йшли, скiльки ти вит­ри­му­вав, бла­гав про щас­ли­вий кi­нець. Ось уже й вiн! I тiльки ту­па, об­ме­же­на iс­то­та, зму­че­на мо­ральни­ми вит­ре­бенька­ми та си­ро­ват­ка­ми прав­ди, кот­рi нi­ко­ли й нi­ко­му не да­ва­ли ду­шев­но­го по­лег­шен­ня, мо­же доз­во­ли­ти со­бi цим не ско­рис­та­ти­ся. Жит­тя - це як гра в ло­то. Ти маєш по­рож­ню карт­ку iз заз­на­че­ни­ми на нiй чис­ла­ми та без­дон­ну боч­ку, ку­ди час вiд ча­су встром­ляєш ру­ку з на­дiєю на виг­раш­не чис­ло, яке б збiг­ло­ся з циф­ра­ми, на­мальова­ни­ми на твоїй карт­цi. Як вва­жаєш, чи час­то ви­па­дає пот­рiб­на циф­ра? Скiльки там iще може бу­ти "9", як оце ви­па­ло сьогод­нi, га?" "А-а-а-а-а". "Чо­го во­лаєш, як кiт каст­ро­ва­ний? Ото на­же­руться зрання, i день ве­се­ло в них iде. Пра­цiв­нич­ки, мать їх, во­ни тут волають, жеруть, пи­ячать, а на­род че­рез них i страж­дає". Я бачу, як ве­ли­ка чер­во­на ру­ка смер­дю­чою ган­чiр­кою ви­ти­рає бруд на тому самому мiс­цi, де тiльки-но си­дi­ло во­но. Во­но щез­ло. Ган­чiр­ка примудряється пройтися моєю ру­кою, на­че моя ру­ка - продовження цiєї ска­тер­ти­ни. Огид­но. "А мо­же то не "9", а "6"?" - пи­таю я сам у се­бе. "Ва­ли звiдси, всiвся, на­че бур­жуй, тiльки про се­бе й ду­має, що йо­му - люди, лю­ди йо­му - гни­ди. Вста­вай да­вай, у нас - пе­рер­ва", - каже чер­во­на ру­ка. I я слух­ня­но вши­ва­юся геть. Все-та­ки, як­що хтось може щось зро­би­ти з цим жит­тям, то це - ро­бо­чий клас, гегемон, пролетарiат, пра­вий був дi­дусь Маркс, ох i пра­вий.

"Тебе шу­ка­ла Гiтлєрша, бi­га­ла тут, на­че ска­же­ний со­ба­ка, бовкала про якiсь не­до­роб­ле­нi ма­те­рi­али, ру­ка­ми книж­ки з по­лиць зби­ва­ла", - каже Iгор­ко, ко­ли я за­ход­жу до на­шо­го ка­бi­не­ту. "В те­бе часом не роз­по­ча­ла­ся зiр­ко­ва хво­ро­ба пiс­ля ог­ля­дин у бiг бо­са, га?"

Вiн упiз­нає ме­не за хо­дою, не вiд­во­лi­ка­ючись вiд сво­го комп'юте­ра."Дiс­тав ти. Ска­жи кра­ще, що ти ро­биш", - пи­таю я. "Звiт кле­паю, мать йо­го. Цi­ка­во, чи є ма­тiр у звi­ту? Мабуть, є, ма­буть, це до­вiд­ка", - роз­мiр­ко­вує Iгор­ко. "За цей та ми­ну­лий тиж­день. Роз­тя­гую от. Щоб бу­ло по­бiльше. Може, потiм до­по­мо­жеш? Щось ме­нi пiд­ка­зує, що я пра­цю­вав на­ба­га­то бiльше, нiж при­га­да­ло­ся. З пам'яттю щось не те". Я пос­мi­ха­юся. Авжеж, блiн. Iгор­ко - ро­бо­то­го­лiк. Но­вий анек­дот. Вiн не цим славетний. "А Сте­пан чим там зай­мається?" Сте­пан си­дить у своєму кабiнетi, швид­ко пра­цює за комп'юте­ром. Злив­ся з ро­бо­тою в екстазi, ма­ест­ро. "А, ма­буть, так. Звiд­ки ме­нi зна­ти? Ме­нi його турботи нi до чо­го, сво­го кло­по­ту бiльш нiж пот­рiб­но", - каже Iгор. "А по­тiм - так вiн нам i ска­же, ага, наставляй вуха".

На моєму пос­ту бi­ля ксе­рок­са нi­ко­го не­має. То­му я спокiйно роблю ко­пiї, вкла­даю їх у те­ку, по­тiм за­но­шу до ка­бi­не­ту Варвари, її, на моє щас­тя, не­має на мiс­цi. На­ра­ди. Не знаю, хто їх ви­га­дав, але це по­ря­ту­нок пiд­лег­лих вiд ке­рiв­ни­кiв. Менших керiвникiв вiд бiльших. Бiльших вiд най­бiльших. "Стро­че воно, строче, прог­ну­ти­ся хо­че", - ка­же вiр­ши­ка Iгор­ко, показуючи на Сте­па­на. В них спiльна прий­мальня. Две­рi вiдк­ри­тi. Щоб спiл­ку­ва­ти­ся?

Нi, щоб пильну­ва­ти. "На обiд не ви­хо­див, пра­цює, аж iз вух по­лум'я ви­лi­тає". Я див­лю­ся, як на сто­лi з'являється чис­ло "9" або "6". Хут­ко ози­ра­юся, Iгор нi­чо­го не по­мi­чає, вiн розг­ля­дає свої нiг­тi. "Ти ба­чиш, бруд? Та­ке вра­жен­ня, що ми в шах­тi пра­цюємо". Зов­нiш­нiсть для Iго­ря завж­ди ма­ла ве­ли­ке зна­чен­ня. Я ба­чу, як Сте­пан ви­ми­кає ма­ши­ну, зби­рає ре­чi. "Ти ку­ди це?" - пи­тає Iгор, який завж­ди та про все му­сить зна­ти. "Вiдп­ро­сив­ся", - ки­дає йо­му Сте­пан i йде. Сте­пан з Iго­рем не то­ва­ри­шу­ють. "Нев­же до ба­би?" - ди­вується Iгор. "Нат­ра­пив, ма­буть, на якусь жа­лiс­ли­ву, ко­му вiн та­кий iще тре­ба? Або, мо­же, їй жи­ти не­ма де? Лi­мi­та якась, ага. А в нього - ха­та, реєстра­цiя, май­же сто­ли­ча­нин".

"От ска­жи ме­нi, дру­же, ти ж був жо­на­тий, ми ж обид­ва бу­ли од­ру­же­нi, тоб­то ти му­сиш зна­ти про ба­бiв та про їхнi цiн­нос­тi не з чу­ток. Який зиск iз ба­бiв? Су­цiльнi вит­ра­ти, як на ме­не. За­мiсть то­го, щоб ку­пи­ти со­бi па­ру джин­сiв або двi па­ри, ку­пуєш це са­ме їй, а до джин­сiв iще коф­тин­ку, а до коф­тин­ки якусь мо­туз­ку на шию.

А ще го­дуй їх, а же­руть во­ни, цi су­час­нi дюй­мо­воч­ки, за­ба­га­то, їх на­го­ду­ва­ти склад­нi­ше, нiж двох елiт­них веп­рiв. А їхнi под­ру­ги, з яки­ми тре­ба час вiд ча­су спiл­ку­ва­ти­ся. "Чо­му ти не пi­деш зi мною до Нас­тi, ти ме­не не ко­хаєш?" Їхнi под­ру­ги, з яких од­на ро­зум­на на трьох при­ше­ле­пу­ва­тих та од­на при­ваб­ли­ва на п'ятьох ба­ла­ку­чих вiс­лю­чих. I аб­со­лют­но вi­до­мо, що все це так i бу­де, а мо­же, ще й гiр­ше. От ска­жи ме­нi, на хе­ра доб­ро­вiльно на се­бе бра­ти та­кий кло­пiт? Тiльки за­ра­ди то­го, щоб твоєму чле­ну дали пару хви­лин по­товк­ти­ся в її пiх­вi?" Iгор­ко та­кож зби­рається, оно вже вкла­дає со­бi во­лос­ся. Кi­нець ро­бо­чо­го дня. "Ти йдеш?" - пи­тає вiн ме­не. "Нi. Маю де­що до­ро­би­ти". Вiн викидає в мiй бiк вка­зiв­но­го пальця. "Ну-ну. Не пе­рет­во­ри­ся на такого ж коз­ла, як Сте­пан. Не встиг­неш по­мi­ти­ти, па­ру ра­зiв затримаєшся пiсля ро­бо­чо­го дня, i все. Ко­зел". "Успi­хiв", - кажу я. "Я те­бе по­пе­ре­див, бра­те", - ка­же Iгор­ко.

Темнiшає. На ву­ли­цi, в моїй ду­шi. В моїй ду­шi темно, як у со­ба­ча­чiй па­щi. Мої ру­ки ста­ють во­ло­ги­ми, я пiд­ход­жу до Сте­па­но­во­го комп'юте­ра. "Во­ло­гi ру­ки - це ве­ли­ка пе­реш­ко­да для кар'єрно­го зрос­тан­ня", - так про­мо­вив Iгор че­рез го­ди­ну пiс­ля мо­го предс­тав­лен­ня пра­цiв­ни­кам де­пар­та­мен­ту. "Во­ло­гi ру­ки - це оз­на­ка хви­лю­ван­ня. Це на­че в то­бi ус­цяв­ся твiй страх. Лi­куй ве­ге­то-су­дин­ну дис­то­нiю, Ста­се. Та­кi ру­ки мо­жуть со­бi доз­во­ли­ти тiльки керiвники, а не тi, хто на­ма­гається ни­ми ста­ти". Iгор - мiй ту­теш­нiй гу­ру. "Iгор­ко з при­горб­ку". "0101" - впев­не­но на­би­раю я, бо Сте­пан на­ро­див­ся 1 сiч­ня. "Лас­ка­во про­си­мо", - ка­же ме­нi йо­го ма­ши­на. Ам­бiт­нi лю­ди на­да­ють пе­ре­ва­гу ам­бiт­ним па­ро­лям. Во­ло­гi ру­ки. Це пла­че по ме­нi моя нес­по­кiй­на со­вiсть. Да­лi ро­биться все швид­ко, знай­де­но вiд­по­вiд­ний файл, пе­ре­не­се­но на дис­ке­ту, стер­то на жорст­ко­му дис­ку. "Бу­ло ва­ше - ста­ло на­ше". Але ж чо­му та­кi во­ло­гi ру­ки? "Цуп-цуп та й гуп-гуп?" - так пи­та­ла моя ба­бу­ся, ко­ли я, ма­лий, по­цу­пив за­бо­ро­не­нi шо­ко­лад­нi цу­кер­ки, ти­хе­сенько, навш­пиньках на­ма­гав­ся втек­ти не­по­мi­че­ним. Свi­же по­вiт­ря не здається свi­жим то­му, хто йо­го псує. Але вiн тер­пить. "Своє не смер­дить".

Я йшов i вiд­чу­вав смо­рiд, що плiв­ся за мною. Мiй влас­ний смо­рiд. I ме­нi бу­ло мо­то­рош­но. Я по­чав ва­га­ти­ся. "Хо­чеш умер­ти в жебрацтвi, в за­бут­тi?" - спи­та­ло ме­не во­но. Во­но бу­ло здат­не ма­те­рi­алi­зо­ву­ва­ти­ся всю­ди та в будь-який мо­мент. "Я не змо­жу цього зро­би­ти", - ка­жу я йо­му. "Ота­кої? Не вис­та­чає си­ли во­лi, ти в нас зне­во­ле­ний хро­бак? Та ти вже це зро­бив. Пiз­но пи­ти бор­жо­мi, мiй люб­чи­ку, пiз­но. Олiю вже про­ли­то". Во­но плен­тається за мною, на йо­го вус­тах жев­рiє пос­мiш­ка, в очах стри­ба­ють вог­ни­ки, як iск­ри, що вiд­лi­та­ють вiд вог­ни­ща й тан­цю­ють у нiч­но­му по­вiт­рi лег­ко­важ­нi польки. "Чо­го ти смiєшся?" - пи­таю я. "Збуд­жу­юся. Я завж­ди збуд­жу­юся, ко­ли вiд­чу­ваю опiр".

"Ти зга­дай, о'кей? Прос­то зга­дай про сот­нi ти­сяч лю­дей, ку­ди жа­лю­гiд­нi­ших за те­бе, не та­ких врод­ли­вих, нес­пов­на ро­зу­му, тюх­тiїв, лю­дей, якi клеп­ки не ма­ють, в яких так ма­ло (на твiй пог­ляд, ша­нов­ний) здiб­нос­тей, але тих са­мих со­тень ти­сяч лю­дей, кот­рi поп­ри все це ма­ють на­ба­га­то бiльше, нiж ти". Я лов­лю ма­ши­ну, на­зи­ваю во­дiю свою ад­ре­су й вiд­ки­да­юсь на крiс­ло. "Ме­нi щось пе­че", - ка­жу я. Во­но кри­виться: "Ну, знаєш, я не най­мав­ся до те­бе в лi­ка­рi. Тре­ба сте­жи­ти за своїм здо­ров'ям. А в ку­ря­чiй бри­зо­лi бу­ло за­ба­га­то олiї. За­ба­га­то хо­лес­те­ри­ну. А ти ще зби­рав­ся пи­во пи­ти з та­кою слаб­кою пе­чiн­кою". "Не дiс­та­вай ме­не, га? Ти приб­рав iз до­му нез­ва­них ро­ди­чiв? Мов­чиш? Отож бо й во­но. В ме­не бо­лить го­ло­ва". "Звiс­но, - хит­рує во­но. - Пе­ре­по­чинь, ага. Ко­ро­ну (а завт­ра ти вдя­га­ти­меш ко­ро­ну, ти ж у нас ро­зум­ний хлоп­чик, i не хо­чеш, щоб її пе­ре­хо­пив який­сь нез­да­ра, хит­рий кнур) тре­ба пок­ла­да­ти на здо­ро­ву, свiт­лу го­ло­ву". Я за­ну­рю­юся в свої спо­га­ди, спо­га­ди про моє жит­тя, кот­ре бу­ло спов­не­не чим зав­год­но, але не цим ма­лим стра­хо­виськом.

 

ii)

 

Як роз­по­вiс­ти про се­бе, щоб спiв­роз­мов­ник не за­нудьгу­вав вiд­ра­зу пiс­ля то­го, як по­чув твоє iм'я та прiз­ви­ще? Чим мож­на за­че­пи­ти лю­ди­ну? По­рiв­нян­ня­ми. Як­що ти бу­деш вес­ти роз­по­вiдь про се­бе, пос­тiй­но по­рiв­ню­ючи се­бе з тим, хто те­бе слу­хає, то вiн дос­лу­хає май­же до кiн­ця. Лю­ди цi­кав­ляться своїми сла­вет­ни­ми пос­та­тя­ми. Звiс­но, тут тре­ба по­во­ди­ти­ся ду­же обе­реж­но, бо не встиг­неш отя­ми­ти­ся вiд своїх слiв, як от­ри­маєш ля­па­са. Лю­ди пе­ре­важ­но серй­оз­но став­ляться до се­бе. I до своїх вад. I до своїх пе­ре­ваг. До всього сво­го свiт­ло­го об­ра­зу. Але як тiльки ти на­ма­цаєш ри­си та вчин­ки, яки­ми лю­ди­на пи­шається, чи, ще кра­ще, хо­че по­ба­чи­ти в со­бi (або щоб по­ба­чив хтось iн­ший), лю­ди­на бу­де здат­на слу­ха­ти те­бе го­ди­на­ми. Звiс­но, як­що це не жiн­ка, кот­ра хо­че вiд те­бе всього-на-всього од­но­го: сек­су, а не тво­го, на­вiть лес­ти­во­го для неї, па­тя­кан­ня.

Менi завж­ди бу­ло чим пи­ша­ти­ся. Так, ав­жеж - а ви що, думали, що я аби­що якесь? Не­щас­тя? Нi. Я, до ре­чi, гар­ний бi­ля­вець iз ви­раз­ни­ми ка­ри­ми очи­ма, щоп­рав­да, в бi­оло­гiї це на­зи­вається - бi­оло­гiч­ний ви­ро­док, то­му що в нор­мальних лю­дей - тем­не во­лос­ся й ка­рi (го­рi­хо­вi) очi або свiт­ле во­лос­ся та бла­кит­нi (сi­рi) очi, а як­що щось не збi­гається, то є вiд­хи­лен­ням вiд нор­ми, сво­го ро­ду збо­чен­ням. О'кей, ду­маю я, не­хай я бу­ду збо­чен­цем, але - гар­ним. До­дай­те, що ко­лись я був ду­же ус­пiш­ним бiз­нес­ме­ном (не вар­то зга­ду­ва­ти, який у ме­не був бiз­нес, це все в ми­ну­ло­му, ми­ну­ле, мо­же, й цi­ка­вить слу­ха­чiв, але на­ба­га­то бiльше чо­мусь цi­ка­вить по­дат­ко­вi ор­га­ни). Я завж­ди вiд­рiз­няв­ся мiц­ним здо­ров'ям, був зруч­ним i до­сить прес­тиж­ним чо­ло­вi­ком (у ме­не бу­ла дру­жи­на, ага), був чу­до­вим батьком (у ме­не є доч­ка, угу), а ще хо­ди­ли чут­ки, що я - чу­до­вий ко­ха­нець. З ос­танньою те­зою, як­би я на­вiть хо­тiв - не бу­ду спе­ре­ча­ти­ся, бо на вiд­мi­ну вiд усього iн­шо­го, тут ти му­сиш бiльше до­вi­ря­ти сто­рон­нiм лю­дям, анiж со­бi. Бо хоч як при­но­ров­люй­ся, але iз со­бою - не спро­буєш. Спо­дi­ва­юся, що ви вiр­но вит­лу­ма­чи­те мої сло­ва.

Але знаєте що? Пи­шав­ся я не тим усiм. Ба­нально бу­ло б та­ким пи­ша­ти­ся, я пе­ре­ко­на­ний, що се­ред мiльярдiв предс­тав­ни­кiв людст­ва (чи скiльки нас там?) знай­деться ду­же ба­га­то лю­дей, по­дiб­них до ме­не. Я пи­шав­ся тiльки од­ним. Тим, що в ди­тинст­вi я був со­лiс­том Ук­раїнсько­го рес­пуб­лi­кансько­го хо­ру те­ле­ба­чен­ня i ра­дiо. Ота­кої. З'їли? От чи ба­га­то, ска­жiть ме­нi, се­ред ва­ших знай­омих лю­дей, якi б дер­ли свої ди­тя­чi гор­лян­ки, ви­пис­ку­ючи со­ло в та­ко­му ви­дат­но­му хо­рi? Не ду­маю, що на­товп. Один, мо­же, й нашк­ре­беться. I цiл­ком мож­ли­во, що цей са­мий один я i є. Звiс­но, я не мiг втри­му­ва­ти в со­бi цi гор­до­щi: що­ра­зу, ко­ли я ви­пи­вав чи прос­то хтiв при­ча­ру­ва­ти лю­дей, особ­ли­во жi­нок, я вiд­ра­зу ка­зав, що був со­лiс­том цього хо­ру. Моя дру­жи­на, до ре­чi, ду­же цим пе­рей­ня­ла­ся, во­на ду­ма­ла, що в хо­рi на­во­лоч не три­ма­ли. Теж ме­нi, жi­но­ча ло­гi­ка, а як­що у на­во­ло­чi не­по­га­ний го­лос?

Утiм, як завж­ди на пи­яти­ках, зна­хо­ди­ли­ся лю­ди, кот­рим ук­рай бу­ло необхiдно, щоб я зас­пi­вав. "Ста­се, сон­це, зас­пi­вай нам про "сиг­нальщи­ков-гор­нис­тов". "Ста­се, да­вай за­тяг­не­мо: "На мед­ве­дя я, друзья, на медведя я, друзья". По­тiм обов'язко­во наб­ли­жа­лась якась упев­не­на в со­бi­си­ре­на й прист­рас­но ше­по­тi­ла: "Ста­се, слу­хай, ну зас­пi­вай менi хоча б "То­ва­рищ па-а-мять" i при­тис­ка­ла­ся до ме­не грудьми чи стег­на­ми чи тор­ка­ла­ся пальчи­ка­ми мо­го пре­са. Во­ни не ро­зу­мi­ли простої, як на ме­не, ре­чi. Про­фе­сi­онал не му­сить так нед­ба­ло ста­ви­ти­ся до свого таланту. Вiн не по­ви­нен лi­во­руч та пра­во­руч роз­ки­да­ти­ся своїми здiбностями. Як­що ме­нi не до­ве­ло­ся ста­ти про­фе­сiй­ним спi­ва­ком, то немає сен­су роз­ва­жа­ти цей п'яню­чий на­товп. Я був над усiм цим.

Люди по-рiз­но­му ре­агу­ва­ли на пiдс­та­ву для моїх гор­до­щiв, де­якi мої при­яте­лi, як тiльки ме­не ба­чи­ли, по­чи­на­ли нас­пi­ву­ва­ти: "Спой мне пес­ню, пе­ре­пел­ка-пе­ре­пе­лоч­ка, раз игол­ка, два игол­ка бу­дет елоч­ка, раз до­щеч­ка, два до­щеч­ка, бу­дет ле­сен­ка, раз сло­веч­ко, два - сло­веч­ко, бу­дет пе-сен-ка!" А ще один мiй при­ятель зiз­нав­ся, що тiльки-но ба­чив ме­не, в йо­го го­ло­вi од­ра­зу по­чи­на­ли лу­на­ти пiс­нi на­шо­го пi­онерсько-ком­со­мольсько­го ми­ну­ло­го, i це нас­тiльки склад­но бу­ло зу­пи­ни­ти й не зас­пi­ва­ти вго­лос, що вiн по­чав втра­ча­ти уваж­нiсть до моїх роз­по­вi­дей, то­му що ду­мав тiльки про од­не: аби це не вир­ва­ло­ся на прос­тiр. Вiн бо­яв­ся ме­не об­ра­зи­ти, i за це я люб­лю сво­го дру­га. Мо­жу со­бi уяви­ти, як це склад­но - вод­но­час на­ма­га­ти­ся зро­зу­мi­ти, в чо­му проб­ле­ма, яку ми по­ру­шу­ва­ли пiд час бе­сi­ди, не верз­ти дур­ниць у вiд­по­вiдь, як­що в го­ло­вi твоїй тим ча­сом над­ри­вається Йо­сип Коб­зон: "Эту пес­ню за­пе­ва­ет мо­ло­дежь, мо­ло­дежь, мо­ло­дежь, эту пес­ню не за­ду­шишь, не убьешь, не убьешь, не убьешь". От за­раз спро­бу­вав зро­би­ти та­ке, i ме­нi схо­тi­ло­ся од­но­го, - го­лос­но за­во­ла­ти: А-А-А-А-А-А-А-А.

У прин­ци­пi я сам ус­вi­до­мив, як ця моя гор­дiсть мог­ла дiс­та­ти лю­дей, тiльки пiс­ля то­го, як стрiв Оле­га Галька. Галько теж мав при­вiд для гор­до­щiв, у ди­тинст­вi вiн зай­мав­ся ху­дож­нiм чи­тан­ням. То­му ко­ли вiн роз­мов­ляв, у ме­не бу­ло та­ке вiд­чут­тя, що хтось по­руч увiмк­нув прий­мач. Iс­то­рiю про зля­ка­ну ба­бу­сю та грецькi го­рi­хи в йо­го ро­тi я чув уза­га­лi ней­мо­вiр­ну кiлькiсть ра­зiв. А ще в нього бу­ла нас­тiльки рiв­на спи­на, що її мож­на бу­ло ус­пiш­но ви­ко­рис­то­ву­ва­ти як лi­нiй­ку. От як­би вам кон­че пот­рiб­но бу­ло ви­мi­ря­ти щось iз приб­лиз­ною дов­жи­ною до 170 сан­ти­мет­рiв, а пiд ру­кою не­ма нi­чо­го при­дат­но­го, крiм Оле­га Галька, ви мог­ли спо­кiй­но зро­би­ти всi пот­рiб­нi за­мi­ри за до­по­мо­гою цiєї свiт­лої пос­та­тi. Я вже не ка­жу про те, що Галько завж­ди нас пра­вив, шпи­няв за не­вiр­нi на­го­ло­си та кор­чив пи­ку що­ра­зу, як хтось по­ми­ляв­ся у вжи­ван­нi слiв.

Як у Галька з ху­дож­нiм чи­тан­ням, так i в ме­не з хо­ром пов'яза­но ба­га­то спо­га­дiв. При­най­мнi про один iз них, з ва­шо­го доз­во­лу чи без, я роз­по­вiм. Бо кор­тить. Мо­же, й ви ме­не тро­хи кра­ще зро­зу­мiєте, як­що вис­лу­хаєте мою…


Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 87 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.016 сек.)