Короткометражну стрічку про типових персонажів київських ресторацій

«У вас замовлено стіл?» – питає менеджер у групи молодиків у білому. Вони мовчать. «Вибачте, але місць немає». При цьому менеджер нервово поглядає на чоловіка похилого віку, що п’є вже другу поспіль філіжанку кави й читає газету. В його погляді будь‑хто може прочитати: «Бери шинель, повзи додому, стара черепахо». Чоловік похилого віку не бачить виразу обличчя менеджера, він, мабуть, бажає бачити себе в основному складі «Челсі», зі шпальт газети, що він читає, на нього поглядає сором’язливе обличчя Романа Абрамовича, зворушливий олігарх із борідкою приспустив вії й жалкує, що не може поки що побачити чоловіка похилого віку в рядах своєї команди. Йому дуже‑дуже шкода. Характерно, всі вони зітхають однаково, і менеджер, якого дратує клієнт, і чоловік похилого віку, який тільки‑но закінчив виснажливу розмову з Абрамовичем.

А відвідувачі йдуть і йдуть. Офіціант роздивляється молодих людей, що застигли з меню. Вони ніяк не можуть визначитися із салатами. «Може, спочатку оберете гаряче?» – запитує він. У дівчини – оберемок соняшникових квітів. «Може, на це вам треба вазу?» Він визначає соняшники, як «це», він вважає, що вони на це заслуговують, трояндам та орхідеям він би підібрав більш вишукані епітети. Хоча, може, він ніколи в житті не переймався квітами. Тим більше, їхнім аранжуванням. Молоді люди поглядають на своїх дівчат, швидко пробігають очима ціни, намагаючись визначитися, чи візьмуть вони цей бар’єр. Офіціант нудьгує. Скільки він таких перебачив? «Навіщо пертися в такий заклад, якщо в тебе обмаль коштів. Для вас, козлів, і вигадали „швидко‑їжу“. Молоді люди тим часом зупиняються на зеленому чаї та сиркових сумішах. „Без вершків, горіхів та фруктів, усе правильно“»?

Офіціант робить наголос на слові «без», одна з дівчат червоніє. В серці офіціанта залишилося зовсім мало вакантних місць для його ненависті.

Він такий самовпевнений та юний. Вона старша за нього, вона смикається. А може, й не старша, а може, так падає світло. На чоловіка ніколи ТАК не падає світло. Світло – спільник і ворог жінок. Він роздивляється кусень м’яса, що йому принесли на кістці. «Бл…, ти поглянь, що мені принесли? Виродок якийсь це робив, дебіл безрукий. За таке пальці з суглобами виривати треба. Що він мені тут підсунув?

Зараз буду розбиратися, козли, я все це так вам не подарую, в місті немає жодного пристойного закладу…» Вона обережно, як кицька, що пробує лапкою воду, торкається його руки. «Слухай, навіщо ти так? А якщо б це приготувала твоя мати чи дружина, ти б так само реагував?»

Він дивиться на неї з таким здивуванням, ніби тільки зараз второпав, хто з ним сидить. Начебто зазвичай він вечеряє із дресированим пуделем, а тут невідомо звідки виникла ця брюнетка з гарячими шоколадними очима. «Моя мамця, щоб ти знала, таке лайно ніколи б не приготувала, чула? Добре чула? Вона ніколи б не дозволила собі поставити таке мені на стіл, зрозуміло? А що стосується дружини… А от дружині за таке я б вибив усі зуби, щоб не шкірилася, ага».

Потік людей не зменшується, течія невпинна. Мало хто йде з, всі йдуть в. Офіціанти й менеджер раденькі, що в такий пізній час вони вже мають повне (на їхній погляд) право не посміхатися. Досить вони навишкірялися за весь день. Той, що стоїть на вході, розводить руками у відповідь на запитання, чи є вільні столики, а потім іде на кухню, передаючи пост іншому офіціанту з майже спожитою посмішкою, яку той проковтнув десь у районі бізнес‑ланчів.

«Слухай, принеси нам чарки на 50 грамів, прибери ці на 25. Бо таке враження, що ми постійно п’ємо, ти тільки те й робиш, що доливаєш». Вони сидять, заставлені їжею та питвом. Для більшості людей вони не існують, тому що пересуваються містом винятково на автомобілях, водії купують їм ліки та харч, вони не знають, що там під ногами – калюжі, травичка, вибоїни, бруківка, посолений сніг. Їм це по фіг. Для більшості люди існують тільки тоді, коли створюють сутолоку в метро, на базарі, в електричках, у чергах на маршрутки.

«Я, бліна, якось летів із Москви до Сахаліну, ось летиш – а сонце постійно херяче в пику, і бачу, що за круглим вікном, як воно, ти кажеш, називається? Щось на фокусника схоже. Чи на ламінант?

О! Точно – ілюмінатор! Бачу – тайга. Суцільний ліс. Я ганчірку на очі нап’яв, поспав, скільки зміг, очі відкриваю – ліс. Це таке відчуття – не можу, бліна, тобі передати яке. Годинами летиш, уже дупа сама не своя, а внизу – ліс. Але до чого я все це. Оце Гітлер – повне мудило. Ось він хоча б раз пролетів од Москви до Сахаліна, і все, бліна, врубився б відразу, що ніколи в житті всі ці кляті, бліна, ліси йому не подужати. Ніколи. А Наполеон? Чого б це я перся сюди? Пішки, бліна. Саменьке, бліна, з цими французиками нещасними у бабських панчохах – припхався в самісінькі ліси. У них мап не було? Як ти думаєш, були в них мапи? Ти спочатку на мапу, бліна, подивись, а вже потім на війну херяч».

«Слухай, далися вони тобі, ці полководці. Вони вже своє відвоювали, місце на календарях. Ти мені краще скажи, чого в нас так багато секретарок працює, га? Я ось до чого: на хріна їх нам стільки треба? Їх узагалі хтось трахкає? Слухай, якщо їх ніхто не трахкає, то на хрін вони нам потрібні? Ти з’ясуй це питання з партнерами та директоркою, щоб я до цього не повертався, треба ж якось розв’язувати кадрові питання?»

«Гарні зуби свідчать про стан здоров’я жінки» – каже молодий самовпевнений чоловік. «Густе волосся та відсутність синців під очима. Мені потрібна тільки здорова жінка». Вона на очах скулюється. Світло безжальне, вона намагається впоратися з волоссям, зробити його густішим за допомогою однієї тонкої руки. «Моя колишня подружка розкрутила мене на три штуки доларів, щоб полікувати їй зуби. Полікували, гроші я дав, для себе ж старався, але їй це не допомогло, бо вона – дурепа. Дурепою народилася й помре». Вона намагається відсунутися від нього, на підлогу падає східна подушка, ніхто з офіціантів не поспішає її підняти. Самовпевнений молодий чоловік теж. «У тебе подушка впала, коли їси, то треба сидіти спокійно». «Це ти їй зуби вибив за м’ясо з кісткою? Ти, так? Ти це зробив? Я тебе знаю, ти б просто так гроші на стоматологів не витрачав». Її наче прориває. «Ти що? Взагалі – фільтруй базар свій. Думай, про що бовкаєш. Зовсім неадекватно трахнута, і на всю голову». Вона біжить геть.

Він кидає гроші на стіл, повільно підводиться. «Сука. За кого вона себе має? За графиню Лопухіну? Незайманка до‑сраки‑річна. Шльондра, бл…»

Їхнє вільне місце швидко займає розгульна компанія, золото, мобільні телефони останніх моделей, стильні біляві зачіски та голені черепи, галас, вереск, сміх. Офіціант посміхається. «То вам нічого не потрібно?» – знову запитує він у літнього чоловіка, який посмоктує краєчок кавової філіжанки і сміється над анекдотами на останній сторінці газети. «Та ні. Ґречно дякую. Мені здається, що все це в мене є. Чи, певною мірою, вже колись було»…

Я завершую свою філігранну доповідь. Мої слухачі незадоволені, але надію не втрачають. Я можу на щось знадобитися. Вони приглядаються до мене, як зубожілі дивляться на свічку. «Якщо її ніяк не вдається запалити на торті, то, може, нею можна вилікувати дупу?»

«Слухай, а ти не стикався з проблемою, як можна витягти німецький танк зі скелетами танкістів з болота в Чернігівській області?»

Добре, що вони не поцікавилися тим, чи ніколи я не намагався лікувати трипер у спосіб полоскання члена в міцному розчині марганцівки. Втім, з іншого боку, якраз на це я мав чітку відповідь: так. «Вас цікавить технологічний бік питання чи економічно‑правовий?» – питаю я замість відповіді. «А ти давай, спробуй, так і так нам скажи».

Я повернувся на роботу. Я розумію, що з цими людьми співпраці в мене не вийшло. Щось я не те роблю, не вмію, не навчився, але що? В голові хтось грає на роялі п’єсу «Ненависть». Я ненавиджу людство. І кожного, без винятків, його представника. Чиста, нічим не заплямована ненависть. Ось вони, представники людства, намагаються випередити одне одного біля ліфта. «Ні хріна». Я штовхаю плечем одну дуже гонорову дамочку. Куди лізеш? Треба вже про вічне думати, а не про те, щоб першою вдертися до ліфта. Дев’ять осіб, котрі абсолютно нічого не роблять, але дуже зайняті. Тому що чекають ліфта.

Він стоїть поруч зі мною, високий стрункий шатен у дорогому костюмі в тонку сіру смужку. Тут багато таких, хто ж їм доплачує, щоб так виглядали? Красень. Вишукане вбрання, нові мешти, нові парфумерні пахощі. Про таких моя теща завжди казала: «Побачити та й лягти», а Леся, яку ви також, мабуть, пам’ятаєте, сказала б: «Козел». Поруч із ним стоїть дівчина в замшевому дранті. Навіть її волосся схоже на сплетені косиці з замші.

Шатен починає надривно верещати пошепки (такі як він опановують мистецтво верещати пошепки з класу дев’ятого, як тільки їхні муда й член випирають інтенсивніше, ніж у інших хлопців): «Сука ти, наволоч, ти що, коли‑небудь бачила на мені кольорові труси? А ну, відповідай, швидко! Ти що, коли‑небудь на цих сідницях (плескає собі по дупі) бачила кольорові труси? Червоні, зелені, в квіточку? Бачила? Мовчиш? Бо не бачила, сука ти брехлива».

Дівчина стоїть мовчки, наче це її не стосується. Вона втратила обличчя – своє, яскраво нафарбоване – втратила миттєво. Він не мовчить, його лють красномовна, наші погляди – ніщо для нього. Жінки озираються на його зад. Чоловіки розглядають дівчину. Бо як же – цирк приїхав у наші знедолені краї. Нарешті розходяться дверцята ліфта, він влітає туди першим, вона ж пропускає всю іншу публіку, рахуючи й мене, хоч я старанно намагаюся поступитися їй місцем, аж потім млосним голосом – сексапільним, гарним – промовляє в двері, що от‑от зачиняться: «Як ти задовбав, Тарасе, своїм дальтонізмом та своєю дупою».

В приймальні сидить (невже хтось із вас, як і я плекав надію, га?) криворотий Теслик. Помічник Васятка (Секретарки немає – тринадцять). «Щось довгенька нарада», – каже він. «Знаєш Тараса?» – питаю я. «Це якого? З аналітичного?» «Він носить червоні труси в зелених плямах». Треба втішити людину, хай йому буде про що розповісти тутешнім дівкам. Може, якась із них і дасть. «Під білі штани, уявляєш собі таке?» – додаю я від щедрот своїх. Теслик мовчки вирячився на мене. В руках його клаптик жовтого паперу. Я пізнаю свої нотатки. «Терміново викликали на нараду. Станіслав Владиславович Коваленко». Нижче незрозумілим почерком приписано: «Ха!»

«То чого тобі?» – питаю, бо Теслик у ступорі. «А, ось, треба перекласти», – він протягує мені папери. «Нічого собі», – зауважую я. «Він що, летить як секс‑турист?» Теслик мовчить, кусає собі вуса. «Не стовбич, іди собі, працюй. Прийшов на роботу, сиди й працюй. А коли я це перекладу, тобі задзвонить моя секретарка», – зловтішно кажу я. «Ніколи вона тобі не задзвонить, ги‑ги». Судячи зі зворотів, перекладу яких потребує Васятко, він хоче тісно спілкуватися з місцевим кубинським жіночим населенням. Буде агітувати за капіталізм із його, Васятковим, обличчям‑членом.

Теслик пішов собі. Але спокійно посидіти й попрацювати мені не вдалося. Бо зайшла Вікторія, шахрайка й падлюка. Зробила невинні очиська й ними – блим‑блим. «Я тут ні до чого, Валерій сказав, що я маю їхати, а я говорила, що не знаю іспанської, а він наче не чув. Уявляєш собі, прийшов, тицьнув мені, мовчки пішов». Як вона вміє висловлюватися, ця підкорювачка плечей шахтарів. Висловлюється агресивно‑еротично. «Прийшов – тицьнув мені – пішов». Вона бачить мою кривувату посмішку, реагує швидко, в цьому їй не відмовиш, каже: «Я маю на увазі, що тицьнув мені наказ про відрядження». Та все добре, люба, не хвилюйся.

«Ти знаєш Тараса?» – питаю. «Такого красеня з гарними сідницями? Шатен у смугастому костюмі? Він іще зустрічається з Олею, така хвостата коротколапа хвойда? Звісно, а що?» «То вона його кинула, тому що він носить квітчасті труси. Чудові, різнокольорові». «О, ти диви, яка наша Оленька балувана. Труси їй не до вподоби. Знаєш, що я тобі скажу? Труси – не головне» – голосом учительки промовляє Віка. Я радо погоджуюся: «Головне у трусах!» Який я дотепний. Вона уважно дивиться на мене: «Головне, Стасику, в голові». Йде геть.

Я набираю на комп’ютері переклад. «Скільки це буде коштувати?» «А чи є скидки?» «Люба, в тебе чудові ніжки» «Чарівна, а ти даси в дупку?» «Я міг би дати тобі урок орального мистецтва» (цікаво, хто написав Васяткові, який з усіх можливих слів перевагу надає сполученню «це саме…» такі натхненні тексти? Невже вірна Варвара Великомучениця?). Я вирішую трохи відтінити ці солодкі рядки, додаю своє «Гей ти, смердюча дірко, хочеш посмоктати на халяву?» «Хлопці, в кого з вас солодкий пеніс?» «Гей, велетні, а ніхто не хоче розважитися з моїм кокосиком? Розколоти його навпіл?» Усе одно цей старий паскудник не знає іспанської. Блін, ніхто не знає іспанської, але всі вони їдуть на переговори до Куби. І тільки я, знавець іспанської мови, видатний міжнародник, сиджу тут без секретарки й насолоджуюся вітчизняним лайном.

Машина порипує, може, завтра завдати їй профілактики? МакДо.

Треба замовити Мартіні фішмак, може, навіть два. Мартіні – хороший кіт. Не сцить у мешти, не дере шпалери. Біля Макдональдсу стоїть клоун. Як завжди, трохи піддатий. Вічно молодий, вічно піддатий. Чудовий приклад для дітлахів.

Воно сидить удома, читає книжку. «Ніч перед Різдвом». Обурюється. «Ти це читав? Читав, як він мене змальовує? Особливо мене бентежить опис мого писку. Мене це ображає, я зовсім не такий». Я кажу, що мене це не хвилює, і прямую до кухні, щоб нагодувати кота, який нагадує про своє голодне існування голосним нявчанням. «Я – відповідальна людина, мамо, я пам’ятаю про кота, я купив йому фішмаки». Але навіть мамі все одно, як ми почуваємося й чим ми живемо. Байдуже.

«Мені все це набридло. Твій випробувальний термін затягнувся». «Це не мій випробувальний термін, а твій. І мені здається, все йде чудово. В тебе що, почалася нетерплячка‑сверблячка?» «Ха. Легко вести розмови, коли сидиш на всьому готовому». Воно регоче. «Ти здивуєшся, але в мене завжди все готове, ага». «Я хочу грошви, хочу бабу, хочу…»

І тут у моїй голові промайнула геніальна думка. «Слухай, а ти можеш, у порядку невеличкого бонуса, зробити так, щоб це…» «Щоб це що? Навчився вже висловлюватись, як справжній державник?» – єхидствує воно. «Ну, таке. Трійка, сімка, туз».

Воно мовчить. Неосвічене опудало, не знає творів світових класиків. Я наче з’їв веселинку, набираю повітря, наспівую: «Що є життя? Це – гррррр‑а‑а‑а‑а!» «Е, ні. Тільки не це. Я буду тобі дуже вдячний, якщо ти не будеш співати». Блін, і цьому не подобається мій спів. Я починаю обурюватися: нічого собі, що вони всі собі дозволяють, та на мене ще в дитинстві спеціально купували квитки! «Стоп, стоп, прошу тебе, я все знаю про хор, а також, це я тобі про всяк випадок нагадую, я знаю про ту азіатську хвойду».

«То ти все знаєш, так? От і зроби, щоб мені вигралося в казино. Хочу грошви, хочу зняти першокласну повію, хочу, щоб поставлені на червоне та непарне фішки принесли мені вдвічі, втричі більше! Слухай, от яка з тебе вигода? Я тут усе роблю сам, напружуюся на роботі, ночами погано сплю, та мені навіть не дрочиться у ванній кімнаті, бо я змучений цим паскудним життям, а ти? Книжечки тут читаєш, свою пику розглядаєш, нічого тобі не потрібно, ні душа моя, ні схлипи моєї душі. Взагалі – що хочеш, те й робиш, сьогодні ти тут, а завтра невідомо де швендяєш, а я все сам, сам, одинокий, занедбани‑и‑и‑и‑ий…»

«Ой‑ой‑ой. Припини цю істерику, чого ти зойкаєш, який у цьому сенс? Знайди собі дівку, теж мені труднощі. Не можу я такій неврівноваженій людині дати бонус. У нас таке не прийнято. Спочатку пройди з гідністю випробувальний термін, підпиши контракт, а потім – чини, що хочеш. Усе можна замовити, абсолютно все». Воно позіхає. «Не можу я вже чекати. Не можу». «Слухай, дам тобі одну побутову пораду. Якщо ти вже нічого не можеш, то сідай на лікарняний. Що тобі на роботі? Перед ким хизуватися? Васятко на Кубі, Валерій їде в Німеччину, до найбільших керманичів тобі поки – зась, тобто викаблучуватися нема перед ким. Перепочинь». Наволоч. Я пригадаю йому цю Кубу. «А ноги? Невже в мене такі волохаті ноги??»

З цим акордом, який він забиває в моє вухо, я чимчикую до ліжка. Все. Спати. Лікарняний.

x)

Чудовий видався день. Перший день мого перебування на лікарняному. Прокинувся я рано, відразу пішов до ванної кімнати, і там за всі роки свого вимушеного мовчання наспівався так голосно, так відчайдушно, що голос мій сів буквально через півгодини. Тобто коли я телефонував у реєстратуру, не повірити в те, що в мене болить горло, могла тільки параноїдальна людина, котра, як відомо, нікому й ніколи не вірить. А параноїків, на моє щастя, до реєстратури не садять. Там в основному працюють бездушні хробаки.

Очікуючи дільничного лікаря, якого я теж мав вразити своїм голосом, вірніше, його раптовою відсутністю, я ввімкнув телевізор, і що я там почув? Марина Кухарчук, здоров’я їй на довгі роки, говорила про те, що на Кубі здійнявся офігенний смерч, здатний скинути в океан усі тамтешні готелі. «Смерч такої сили налетів на Кубу вперше за три десятиріччя». Я потирав рученята. В моїй уяві Васятко тонув, йому не було від кого чекати порятунку. «Це саме… – тону!» – кричав Васятко. «Сос!» – волав він. «А сам себе тепер сос, панська твоя пика», – промовляє до нього кубинський мачо (до дружини якого Васятко вчора підкочувався та ще й нажухав на один долар), із пихою, притаманною вродливим смаглявцям, і пропливає повз нього на човні. «Бульк», – каже Васятчин рот перед тим, як перетворитися на вирву. The End.

Дзвінок. Це – сучидло Варвара, питається, як я. «Більш‑менш, – брешу я, всім своїм хрипом натякаючи їй, як мені зле. – Але, мабуть, почуваюся краще за Василя Васильовича». «Чого б це?» – перепитує ця нишпорка, бо телефонує вона дізнатися, чого це я залишився вдома, чого це мене немає на нараді, а не тому, що хвилюється – може, мене вбило цеглиною чи я зламав ногу, поспішаючи на роботу? «Злива й смерч в Кубі.

Такі страшні, такі небезпечні. Не чули? – співчутливо кажу я. – Є навіть жертви». «А, – каже Варвара, – Стасику, не хвилюйтесь і спокійно лікуйтеся. Все вже минулося. Правда, вода була навіть у вітальні, сягала Василеві до щиколотки». Обізнана наволоч із поганою новиною. Але – нічого, нічого. Ще є фактор – СНІД, та в терористів щось обов’язково має спрацювати.

О! Вчора Васятко підійшов до однієї красуні з метою попіпчитися під пальмами. А в неї СНІД. І завтра він умре‑е‑е‑е‑е. Ні!

Не так. Він підійшов до одного здорованя з моїм іспанським словником, і попросив, щоб той його добряче відтрахкав. А той і радий старатися. А ще до купи взяли Вікусю, ага, дорогенька, тому що Вася любить груповуху. Піпчилися ви всю ніч, як ти верещала, люба, бо цей мулат знав свою справу. От лише в нього виявися СНІД. Ага. І завтра всі ви помрете‑е‑е‑е‑е. Чи ні. Вирішив Васятко трахнути Віку, чого б то задарма по Кубах її тягати? Прийшов до неї, а в неї вже був кавалер. Чорний м’язистий коханець. Жозе. А в нього, як уже неважко здогадатися, СНІД, і завтра всі вони помру‑у‑у‑у‑уть.

Дзвінок. Це – Віка. «Ой, – зойкнула. – Варвара телефонувала, сказала, що ти захворів, а нам терміново треба, щоб ти дещо переклав, то зараз до тебе прямує водій». «Слухай, тут так фірмово‑о‑о‑о‑о, така чиста блакитна водичка, такий дешевий тютюн, погода – просто казка. Ми зараз беремо гелікоптер і вирушаємо на переговори. Ой, усе, па‑па, то ми чекаємо на твій переклад. Цьомики!» А геморой тобі в дупу, сверблячка на піхву.

Так. О’кей. А де ж терористи? Терористи ненавидять американців, і хтось їм каже, що в такому‑то готелі оселилися українці, котрі цілком підтримують політику Буша‑молодшого, більше того, завчасно відрядили до США колишнього прем’єр‑міністра П. Л. з грошвою понад двісті мільйонів для виборчого фонду… Ось вони входять у лобі. Суворі, з автоматами Калашникова. Частина сідає у швидкісний ліфт, частина йде сходами. Вони входять до кімнати, і що таке – цих зрадників уже немає? То де вони? А, полетіли в гелікоптері на підступні переговори? Це навіть простіше. Всі терористи криво посміхаються і прилизують вуса. І от уже палає гелікоптер, зривається частинами в океан, який усе ненажерливо поглинає. Останніми падають дупа Васятка й піхва Вікторії, «бульк», це останнє, що можна від них почути перед тим, як ці дірки перетворяться на суцільну величезну вирву.

Дзвінок. Це – водій. Приніс купу паперів. Сідає у крісло, просить води. «Як це ти спромігся занедужати в таку спеку?» Я бухикаю, треба, щоб він нічого не запідозрив. Тримаюся за голову, наче вона в мене так болить, що от‑от лусне. «Слухай, може накамстролиш мені канапку? Хочу жерти, весь день від самого рання наче скажений. Туди, сюди, знову туди, я що їм, карусель?» Дохворілися, я на побігеньках у водія. Відчуваю, що мій терпець от‑от урветься, але агресія повісельником гепається на вкриту килимом підлогу. Бемц. «Іди на хер, мені зле», – пошепки кажу я. «Холодильник у тебе там? Я сам собі зроблю. А ти перекладай, перекладай, бо зараз уже будуть телефонувати». Болт хто буде телефонувати. Немає їх уже. І тебе звільнено. Я байдикую. Дзвінок. Немає щастя без кулемета. Вони живі. Вікторія наче захекана, з ким це вона піпчилася, може, все‑таки пройде сценарій номер два із хворим на СНІД негром? «Ні, я ще не переклав, бо в мене підвищилася температу… Розумію, справа – державної ваги. Ага‑ага. Зроблю». Водій повертається з кухні. «Якось ти голодно живеш, ні картопельки в тебе, ні котлетки, ні бананчика, ти що, проти нормальної їжі?» У його руках канапка з чорною ікрою та бляшанка з рибками зеленого кольору. «Слухай, це печиво взагалі хто готував?» – питає водій. «Мамця», – щасливо кажу я. Бо я є свідком єдиної приємної події: ця нахабна наволоч їсть вітамінне печиво Мартіні, з висівками та риб’ячим жиром. «Молодець твоя мамця. Оригінально, солоне печиво, чудово піде з пивом». І тут на мене чекає облом. Та що ж це таке?

Знову телефонує Вікторія. «Слухай, я не хочу тебе лякати, але Васятко аж підстрибує від обурення. Не ганьби себе, ми вже на переговорах, а текстів іще немає». Я зітхаю, мене ґвалтують у власній хаті, я перекладаю з аркуша. «До зв’язку», – каже ця хвойда. Мабуть, повернеться з казковою засмагою. «До побачення. Робота, я все розумію, всім – привіт, ага», – кажу я водієві. «Слухай, а в тебе є пиво?» – запитує він. Здається, в нього зовсім інші плани на цей робочий день.

Паскудство. «А що вміє твій кіт? – питає водій. – Уміє просити на задніх лапках? А співати під музику? Я бачив таке американське шоу, де коти співали, можна живота надірвати, так смішно». Дзвінок. Припхався лікар. Дивиться на канапку з чорною ікрою в руках водія, ковтає слину. «Слухай, може, поїмо?» – питає в лікаря водій. «Із задоволенням», – каже лікар. «Де в вас тут ванна кімната?» «Ходімо, покажу», – пропонує свої послуги водій. Я сиджу в кріслі, в мене підіймається тиск. Терористи не допомогли. В мене жевріє одна надія, одненька! Надія на влучні українські ПВО. «І щоб твоїй дружині компенсації довічно не дочекатися», – бурчу я.

«Та не так уже й довго ви чекали», – каже лікар. На губах у нього хлібні крихти, в руках пиво. «Я б міг узагалі ввечері прийти, спробуйте полазити по всіх, це‑о, вас у таку спеку. А я на вас подивлюся. На мені десять будинків, і мені ніхто не платить за те, щоб я поквапився, між іншим». Я роблю таку пику, щоб він зрозумів, що я так само не збираюся йому платити. Заходить водій, каже, що закрив Мартіні у ванній. «Заважав жерти. Він щось має до того зеленого печива. Не могли спокійно пити каву, поки не вигнали його геть, а він якось уміє відчиняти двері, то закрили у ванній. Знаєш, треба вміти виховувати тварин, інакше навіщо їх тримати? Ще й під музику не співає».

«Одужуйте», – вичавлює з себе лікар, нормально говорити йому заважає салат із селери, моркви та тертого мигдалю. Салат, який водій назвав «Здоров’я». «А лікарняний?» – підхоплююсь я. «Ось». Він передає мені блакитного листка. «Будете їсти здорову їжу, і все буде добре». Остання ложка здорового салату щезає в його антисептичному від горілки роті. «Три дні? Ви що, знущаєтеся? Я ж ледь говорю». «Попустить. Пива з медом увечері – і попустить, обов’язково, будете, як огірок. Я б іще з вами охоче поговорив, але мені треба відлити».

Я притуляюся до дверей, чую, як весело він дзюрчить. «Гей, ти, ескулапе!» – гукаю. «Скільки хочеш, щоб було написано, днів десять?» Навкруги шахраї. За двадцять зелених доларів та пакунок зеленого печива він виписує мені лікарняний на десять днів. «Яку хворобу ти мені написав?» «Бактеріальну ангіну. Можу згодом написати – рак горлянки. Ти ж палиш? От і чудово.

Але двома червінцями ти не обійдешся». Страшні часи, ви подивіться тільки, як влаштувалися медики, якщо тільки за те, щоб тобі діагностували рак горла, треба платити сотню, можу собі уявити, скільки ця наволоч здере за лікування. Я помічаю, що на полиці причаїлося воно. Показує мені два великих пальці, радіє за мене. «Так тримати!»

«Давай я сходжу в генделик? Чим ми будемо вечеряти?» – питає водій Васятка. Блін, я навіть гадки не маю, як його звуть.

Зазвичай я знаю, як звати людей, повільної смерті яких я жадаю.

Але все буває вперше. Дзвінок. Це Варвара, вона питає, чи не бачив я водія? Вже шоста година вечора. Я кажу, що бачив, і не брешу. «Напевно, застряг у заторі», – невпевнено каже Варвара. Я ж кажу, що в мене дуже болить горло, і якщо вона нічого не хоче мені переказати, то я мушу покласти слухавку. Варвара цікавиться, коли мене виписують, бо назбирується купа паперів. Я кажу, що в мене підозрюють рак горлянки. Вона поспіхом прощається. Дурепа, рак через слухавку не передається. А шкода.

«Слухай, вибач, але я чув, що в тебе рак. Може, давай наберемося з цього приводу? Я зараз принесу все. Горілку, хліб, огірки. Тобі як, налигатися не хочеться? Ти ж не зараз збираєшся дати дуба?» У голосі Ігорка лунає така надія. Я набираюся з Васятковим водієм. Прірва.

Ми п’ємо три доби поспіль. О, цей чудовий стан блаженної напівпритомності. Не відповідаємо на дзвінки. Водія вже знають мої сусіди. Прибиральниця тітка Настя, двірничка тітка Зіна та три бомжі, котрі пообіцяли поставити за нас свічки, бо Вітя (водія звати Вітя) щодня дарує їм порожні пляшки. А вчора подарував мої італійські мешти й піджак кольору кави з молоком, котрий тесть привіз мені з Відня. «Він восени помре. То ви зараз ставте свічки мені за здравіє, аж потім йому за упокій. Це ж треба, такий гостинний, молодий хлопець, приязний, і мамця його таке смачне печиво пече… е‑ех…»

Дзвінок. Це – Ігорко. «Слухай, між нами багато чого було (це ж треба, схаменулося воно), але ж ми не вороги, правда? Ти мені пробачив цю підставу з заступником міністра? То пробач, якщо ще ні. У твоєму стані, як мені сказали, корисніше пробачати. Ти нічого такого не відчуваєш, га? Ніякої потреби у всепрощенні? Шкода. Ти подумай, час у принципі в тебе ж є? Бо я так не можу. Вчора, як Вітьок мені сказав, я спати не міг, крає щось мені серце, не повіриш, усе думаю, що ти відійдеш у ті світи з жабою на серці, а я з цим тягарем залишуся тут, на землі. Що я можу зробити, щоб виправити свої помилки?» Поховав уже мене, скотиняка.

Я кажу, що мій організм хоче якісної горілки, червоної риби та смаженої курки, а ще грузинського салату – з томатів, курки, грецьких горіхів, кримської цибульки, заправленого запашною олією, в яку треба додати трохи червоного меленого перцю. Ігорко мовчить, мабуть, думає, що мій організм хоче невиправдано багато. Хіба я багато прошу за всепрощення? Він каже, що зараз усе привезе, але спочатку він мусить навідати одного астролога. «Кого‑кого? Астролога? А це ще на який хрін?» – питаю я. Ігорко каже, що якщо мій мозок іще цікавиться земними справами, час у мене є. Заспокоїв, блін.

Він з’являється надвечір. З усього переліку замовлень він задовольнив лише одне. Приніс три пляшки горілки. А ще пакунок варених раків. «Тільки не кажи, що це зовсім не дотепно», – каже він. Невже я міг повірити в те, що він щиро вболіває за мене? «А на що ти ще сподівався, знаючи мою заробітну платню?» Він правий, друзяка Ігорко. Але можна ж було позичити грошенят, не щодня твій близький колега вмирає від раку і просить про невеличкі харчові послуги. Ігорко каже, що він не може залишатися в цій сповненій скорботи атмосфері. «Слухай, а давай підемо до мене? Щось мені тут не подобається, некомфортно мені, всюди тисне. Тобі ж треба вести нормальний спосіб життя, навідуватися до друзів, дивитися кіно, робити близьким послуги?» От уже крутій. Я хочу, щоб він упав іще нижче. «Ти збираєшся платити за таксі?» Ігорко вкрай здивований. «Це ще навіщо, в тебе ж є машина!» Скажіть мені, так, так, ви! Скажіть. Чи є у вас такі друзі, котрі, знаючи, що ви (не дай Бог) хворі на рак, хочуть, щоб ви попрацювали на них водієм, га?

В Ігорка досить затишно. І стильно. Але я мовчу. «Ну, тобі що, не подобається? Знаєш, дивно, а я вважав, що хай там що, але смак у тебе є». Приємна розмова, чи не так? Я кажу, що мені все подобається, лише є одна маленька дрібничка (Ігорко просить уточнити, яка саме), я – хвора й утомлена людина. «Зараз допоможеш мені відкрити пляшки, знайти чарки, нарізати ковбасу, мені здається, що я її ще не з’їв, а ще – хліб, у мене не виходить його різати, ніколи, уявляєш собі? Така дурниця, а ніяк не виходить. То ти це зробиш, я в тебе вірю, а от потім – сідай, насолоджуйся відпочинком». Ви таке чули?

Я про таке читав. У дитинстві. У казці про Попелюшку.

Я плентаюся до кухні. Ковбаси немає. Натомість є твердий сир, хліб, батон та огірки. Ігорко вносить свою частку до домашнього порання. Він натискає кнопку електрочайника. І сідає на зручну лавку. «Я люблю дивитися, коли люди впевнено почувають себе на кухні», – каже він захоплено. Він плеще в долоні. «Не ляскай, у мене болять вуха», – суворо реагую я. Він мене злить. «Дивно. Чого б це? У тебе ж рак горлянки, а не вух?» Мені здається, що такі слова потерпілого – трупа – можна вважати пом’якшувальною обставиною для злочинця у випадку умисного вбивства. Я відчуваю, що мені треба чимось зацікавитися, щоб відволіктися. «А чи не розповіси ти мені», – звертаюсь я до нього…

Дата добавления: 2015-12-08