Читайте также:
|
Гудвіл є сформований імідж фірми, складовими якого є досвід, ділові зв'язки, престиж товарних знаків, стала клієнтура, доброзичливість та прихильність споживачів тощо.
До об'єктів інтелектуальної власності належить:
? інформаційна діяльність, пов'язана з одержанням інформаційних матеріалів, їх обробкою, зберіганням, використанням та поширенням;
? програмне забезпечення; банк даних, що характеризується сукупністю програмних, організаційних та технічних засобів, призначених для централізованого накопичення та використання інформації;
? база даних;
База знань, а також твори літератури та мистецтва.
Права на використання об'єктів промислової та інтелектуальної власності називаються нематеріальними активами підприємства. Окремі елементи нематеріальних активів мають особливості правового захисту, до яких належать патент та авторське право.
Патентом називається документ, що видається державою (державним органом) особі або підприємству з наданням їм виключного права використання зазначеного в патенті винаходу або раціоналізаторської пропозиції. Патентовласник утворює монополію на промислове або інше комерційне використання нематеріальних ресурсів і в разі необхідності може заборонити будь-кому їх використовувати без певного дозволу.
Авторське право являє собою систему правових норм, що визначають виключне право авторів наукових, літературних та художніх творів на використання плодів своєї праці.
Реалізувати право власності на нематеріальні ресурси може або сам їхній власник, або довірена особа чи підприємство.
Дозвіл на використання таких ресурсів називається ліцензією. Він передбачає, що користувач (ліцензіат) буде використовувати об'єкти промислової або інтелектуальної власності впродовж зазначеного в ліцензії терміну і сплачуватиме винагороду власникові (ліцензіару).
Така винагорода може сплачуватись у вигляді встановлених певних ставок до обсягу чистих продажів, собівартості виробництва, до вартості одиниці ліцензійної продукції (роялті) або як разова за весь період користування (пашуальна виплата). Фактично пашуальна виплата є платою за ліцензію.
2. Рентабельність: поняття, сутність та види.
Щоб зробити висновок про рівень ефективності роботи підприємства, отриманий прибуток необхідно порівняти з понесеними витратами. Таке порівняння, тобто співвідношення прибутку з понесеними витратами характеризує таке поняття, як рентабельність (Р).
Рентабельність означає прибутковість або дохідність виробництва і реалізації всієї продукції (робіт, послуг) чи окремих її видів; дохідність підприємств, організацій, установ у цілому як суб'єктів господарської діяльності; прибутковість різних галузей економіки.
Показники рентабельності є відносними характеристиками фінансових результатів і ефективності діяльності підприємства. Вони вимірюють прибутковість підприємства з різних позицій і групуються відповідно до інтересів учасників економічного процесу, ринкового обміну.
Показники рентабельності є важливими характеристиками факторного середовища формування прибутку (доходу) підприємства. З цієї причини вони є важливими обов'язковими елементами порівняльного аналізу й оцінки фінансового стану підприємства. При аналізі виробництва показники рентабельності використовуються як інструмент інвестиційної політики і ціноутворення.
Різні варіанти рішень, що приймаються для визначення прибутку, поточних витрат, авансової вартості, для розрахунку рентабельності, зумовлюють наявність значної кількості показників рентабельності.
Основні показники рентабельності можна об'єднати в такі групи:
• показники рентабельності продукції;
• показники рентабельності капіталу (активів);
• показники, розраховані на основі потоків наявних коштів.
Для розрахунку рівня рентабельності підприємства можуть використовувати: балансовий прибуток, прибуток від реалізації продукції, прибуток від інших видів діяльності.
При цьому поточні витрати можуть прийматись у таких варіантах; собівартість продукції, собівартість продукції за винятково матеріальних витрат, вартість продукції в оптових цінах.
До авансових витрат можна віднести: весь капітал підприємства, власний капітал, позичковий капітал, основний капітал, оборотний капітал.
Білет № 25
1. Державне регулювання оплати праці.
Держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників.
Умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадку, передбаченого частиною першою статті 10 цього Закону.
Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням:
- вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників в міру стабілізації та розвитку економіки країни;
- загального рівня середньої заробітної плати;
- продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.
Мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.
Розмір мінімальної заробітної плати може переглядатися при внесенні змін до закону про Державний бюджет України залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.
Норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижче оплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються Кодексом законів про працю України та іншими актами законодавства України.
Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями.
Оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів.
Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
2. Сутність та показники прибутку
Прибуток – це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу й комерційну діяльність підприємства. Прибуток є основним джерелом фінансування розвитку підприємства, удосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення всіх форм інвестування.
Загальний прибуток – це весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу. Такий прибуток інакше називають балансовим. Прибуток після оподаткування, тобто прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства, має поширену у вітчизняній літературі та практиці назву – чистий прибуток.
У зарубіжній економічній теорії та підприємництві загальновживаними є поняття валового, маржинального та операційного прибутку.
Валовий прибуток – це різниця між виручкою та виробничими витратами (собівартістю продукції, визначеною калькулюванням за неповними витратами). Це поняття включає власне прибуток і так звані невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати.
Операційний прибуток, що його часто називають чистим прибутком, дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат.
Маржинальный прибуток характеризує обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Він включає власне прибуток і постійні витрати (такий прибуток за величиною збігатиметься з валовим прибутком, коли калькулювання здійснюватиметься лише за змінними витратами).
Білет № 26
1. Сутність і функції фінансів підприємства
Фінанси підприємств - це економічні відносини, що пов'язані з рухом грошових потоків, формуванням, розподілом і використанням доходів і грошових фондів суб'єктів господарювання в процесі відтворення.
Це відносно самостійна сфера фінансових відносин, яка має свої принципи функціонування та специфіку організації та реалізації притаманних фінансам функцій.
Фінансова діяльність підприємств відображається у грошових потоках, які характеризують різноманітні та різносторонні відносини.
Організація і функціонування фінансів підприсмницьких структур грунтується на відповідних принципах.
В основу організації фінансів підприємств покладено комерційний розрахунок, притаманний ринковій економіці. Його метою є одержання максимального прибутку при найменших витратах та мінімальному можливому ризику.
У процесі відтворення фінанси підприємств як економічна категорія проявляються та виражають свою суть, свою внутрішню властивість через такі функції:
- формування фінансових ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності;
- розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення операційної виробничої та інвестиційної діяльності, для виконання своїх фінансових зобов'язань перед бюджетом, банками, господарюючими суб'єктами;
- контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів у процесі відтворення.
2. Чинники зростання ефективності виробництва
Класифікація та загальна характеристика
Рівень економічної та соціальної ефективності виробництва (діяльності) залежить від багатьох чинників. Тому для практичного розв'язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання за певними ознаками. Класифікацію чинників зростання ефективності (продуктивності) виробничо-економічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьома ознаками: 1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення); 2) напрямами розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності); 3) місцем реалізації в системі управління виробництвом (діяльністю).
Групування чинників за першою ознакою уможливлює достатньо чітке визначення джерел підвищення ефективності: зростання продуктивності праці і зниження зарплатомісткості продукції (економія затратживої праці), зниження фондомісткості та матеріаломісткості виробництва (економія затрат уречевленої праці), атакож раціональне використання природних ресурсів (економія затрат суспільної праці). Активне використання цих джерел підвищення ефективності виробництва (діяльності) передбачає здійснення комплексу заходи, які за змістом характеризують основні напрями розвитку та вдосконалення виробничо-комерційної діяльності суб'єктів господарювання (друга класифікаційна ознака). Визначальними напрямами є:
1) прискорення науково-технічного та організаційного прогресу (підвищення техніко-технологічного рівня виробництва; удосконалення структури виробництва, організаційних систем управління, форм і методів організації діяльності, її планування та мотивації);
2) підвищення якості й конкурентоспроможності продукції (послуг);
3) усебічний розвитокта вдосконалення зовнішньоекономічноїдіяль-ності суб'єктів господарювання.
Практично найбільш важливою треба вважати класифікацію чинників ефективності за місцем реалізації в системі управління
діяльністю (третя ознака групування чинників). Особливо важливим є виокремлювання внутрішніх (внутрішньогосподарських) і зовнішніх (народногосподарських) чинників, а також поділ низки внутрішніх чинників на так звані тверді і м'які.
Класифікація внутрішніх чинників на «тверді» і «м'які» є досить умовною, але широко використовуваною в зарубіжній практиці господарювання. Специфічну назву цих груп чинників запозичено з комп'ютерної термінології, відповідно до якої сам комп'ютер називається «твердим товаром», а програмне забезпечення — «м'яким товаром». За аналогією «твердими» чинниками називають ті, які мають фізичні параметри і піддаються вимірюванню, а «м'якими» — ті, що їх не можна фізично відчути, але вони мають істотне значення для економічного управління діяльністю трудових колективів.
Напрямки дії та використання окремих чинників
Можливі напрямки реалізації внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності діяльності підприємств та організацій неоднакові
за мірою впливу, ступенем використання та контролю. Тому для практики господарювання, для керівників і відповідних спеціалістів (менеджерів) суб'єктів підприємницької чи інших видів діяльності важливим є детальне знання масштабів дії, форм контролю та використання найбільш істотних внутрішніх і зовнішніх чинників ефективності на різних рівнях управління діяльністю трудових колективів. Той чи той суб'єкт господарювання може й мусить постійно контролювати процес використання внутрішніх чинників через розробку та послідовну реалізацію власної програми підвищення ефективності діяльності, а також ураховувати вплив на неї зовнішніх чинників. У зв'язку з цим виникає необхідність конкретизації напрямків дії та використання головних внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності діяльності суб'єктів господарювання.
1. Технологія. Технологічні нововведення, особливо сучасні форми автоматизації та інформаційних технологій, справляють найістотніший вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва продукції (надання послуг). За принципом ланцюгової реакції вони спричиняють суттєві (нерідко докорінні) зміни в технічному рівні та продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів, підготовці та кваліфікації кадрів тощо.
2. Устаткуванню належить провідне місце в програмі підвищення ефективності передовсім виробничої, а також іншої діяльності суб'єктів господарювання. Продуктивність діючого устаткування залежить не тільки від його технічного рівня, а й від належної організації ремонтно-технічного обслуговування, оптимальних, строків експлуатації, змінності роботи, завантаження в часі тощо.
3. Матеріали та енергія позитивно впливають на рівень ефективності діяльності, якщо розв'язуються проблеми ресурсозбереження, зниження матеріаломісткості та енергоємності продукції (послуг), раціоналізується управління запасами матеріальних ресурсів і джерелами постачання.
4. Вироби. Самі продукти праці, їхня якість і зовнішній вигляд (дизайн) також є важливими чинниками ефективності діяльності суб'єктів господарювання. Рівень останньої має корелювати з корисною вартістю, тобто ціною, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Проте для досягнення високої ефективності господарювання самої тільки корисності товару недостатньо. Пропоновані підприємством (організацією) для реалізації продукти праці мають з'явитися на ринку в потрібному місці, у потрібний час і за добре обміркованою ціною. У зв'язку з цим суб'єкт діяльності має стежити за тим, щоб не виникало будь-яких організаційних та економічних перешкод між виробництвом продукції (наданням послуг) та окремими стадіями маркетингових досліджень.
5. Працівники. Основним джерелом і визначальним чинником зростання ефективності діяльності є працівники — керівники, менеджери, спеціалісти, робітники. Ділові якості працівників, підвищення продуктивності їхньої праці багато в чому зумовлюються дійовим мотиваційним механізмом на підприємстві (в організації), підтриманням сприятливого соціального мікроклімату в трудовому колективі.
6. Організація і системи. Єдність трудового колективу, раціональне делегування відповідальності, належні норми керування характеризують добру організацію діяльності підприємства (установи), що забезпечує необхідну спеціалізацію та координацію управлінських процесів, а отже, вищий рівень ефективності (продуктивності) будь-якої складної виробничо-господарської системи. При цьому остання для підтримування високої ефективності господарювання має бути динамічною та гнучкою, періодично реформуватися відповідно до нових завдань, що постають за зміни ситуації на ринку.
7. Методи роботи. За переважання трудомістких процесів досконаліші методи роботи стають достатньо перспективними для забезпечення зростання ефективності діяльності підприємства (організації). Постійне вдосконалення методів праці передбачає систематичний аналіз стану робочих місць та їхню атестацію, підвищення кваліфікації кадрів, узагальнення та використання нагромадженого на інших підприємствах (фірмах) позитивного досвіду.
8. Стиль управління, що поєднує професійну компетентність, діловитість і високу етику взаємовідносин між людьми, практично впливає на всі напрямки діяльності підприємства (організації). Від
І нього залежить, у якій мірі враховуватимуться зовнішні чинники І зростання ефективності діяльності на підприємстві (в організації),
Відтак належний стиль управління як складовий елемент сучасного менеджменту є дійовим чинником підвищення ефективності діяльності будь-якого підприємства, кожної підприємницької структури.
9. Державна економічна й соціальна політика істотно впливає на ефективність суспільного виробництва. Основними її елементами є: а) практична діяльність владних структур; б) різноманітні види законодавства (законотворча діяльність); в) фінансові інструменти (заходи, стимули); г) економічні правила та нормативи (регулювання доходів і оплати праці, контроль за рівнем цін, ліцензування окремих видів діяльності); д) ринкова, виробнича й соціальна інфраструктури; е) макроекономічні структурні зміни; є) програми приватизації державних підприємств (організацій); ж) комерціалізація організаційних структур невиробничої сфери.
10. Інституціональні механізми. Для безперервного підвищення ефективності діяльності всіх суб'єктів господарювання держава має створити відповідні організаційні передумови, що забезпечуватимуть постійне функціонування на національному, регіональному чи галузевому рівнях спеціальних інституціональних механізмів — організацій (дослідних і навчальних центрів, інститутів, асоціацій), їхню діяльність треба зосередити на: 1) розв'язанні ключових проблем підвищення ефективності різних виробничо-господарських систем та економіки країни в цілому; 2) практичній реалізації стратегії і тактики розвитку національної економіки на всіх рівнях управління. Нині у світі функціонує понад 150 міжнародних, національних і регіональних центрів (інститутів, асоціацій) з продуктивності та управління.
11. Інфраструктура. Важливою передумовою зростання ефективності діяльності підприємств (організацій) є достатній рівень розвитку мережі різноманітних інституцій ринкової та виробничо-господарської інфраструктури. Нині всі підприємницькі структури користуються послугами інноваційних фондів і комерційних банків, бірж (товарно-сировинних, фондових, праці) та інших інститутів ринкової інфраструктури. Безпосередній вплив на результативність діяльності підприємств (організацій) справляє належний розвиток виробничої інфраструктури (комунікацій, спеціалізованих інформаційних систем, транспорту, торгівлі тощо). Вирішальне значення для ефективного розвитку всіх структурних елементів економіки має наявність широкої мережі установ соціальної інфраструктури (див. розділ 12).
12. Структурні зміни в суспільстві також впливають на показники ефективності на різних рівнях господарювання. Найважливішими є структурні зміни економічного та соціального характеру. Головні з них відбуваються в таких сферах: а) технології, наукові дослідження та розробки, супроводжувані революційними проривами в багатьох галузях знань (пропорція імпортних та вітчизняних технологій); б) склад та технічний рівень основних фондів (осповного капіталу); в) масштаби виробництва та діяльності (переважно за деконцентрації з допомогою створення малих і середніх підприємств та організацій); г) моделі зайнятості населення в різних виробничих і невиробничих галузях; д) склад персоналу за ознаками статі, освіченості, кваліфікації тощо.
Лише вміле використання всієї системи перелічених чинників може забезпечити достатні темпи зростання ефективності виробництва (діяльності).
При цьому обов'язковість урахування зовнішніх чинників не є такою жорсткою, як чинників внутрішніх.
Білет № 27
1. Розрахунок балансу робочого часу працівника.
БАЛАНС РОБОЧОГО ЧАСУ - баланс, що характеризує ресурси робочого часу працівників підприємства і їх використання на різні види робіт. Представляється у вигляді таблиці показників розподілу робочого часу по видах робіт, що дозволяє судити про способи:
Нормування праці - це один з основних напрямів наукової організації праці. Воно передбачає впровадження міжгалузевих і галузевих норм і нормативів, для нормування праці робочих, інженерно-технічних працівників і службовців. Нормування праці є однією із складових частин наукової організації праці і має своїй на меті встановлення міри витрат у вигляді технічно обгрунтованих норм часу і норм вироблення.
Норма вироблення - це об'єм роботи на певній операції, виражений в натуральних одиницях виміру, який має бути виконаний оператором в одиницю часу в конкретних виробничих умовах.
Норма часу встановлює максимально допустимі витрати часу, необхідні для виконання одиниці певної роботи в конкретних виробничих умовах, при якнайповнішому і раціональнішому використання можливостей обчислювальної техніки і застосування передового виробничого досвіду.
Баланс складається в три етапи:
1) розрахунок середнього фактичного числа робочих днів;
2) встановлення середньої тривалості робочого дня;
3) визначення корисного, ефективного фонду робочого часу в годиннику.
Витрати робочого часу:
Робочий час - це увесь час, яке працівник повинен присвячувати виконанню заданої роботи в течії однієї зміни. Воно підрозділяється на корисно використовуваний час (продуктивні витрати) і втрати робочого часу (непродуктивні витрати). Корисно використовуваний час складається з оперативного часу, підготовчо-завершального часу, відпочинку оператора, часу на обслуговування робочого місця.
Оперативний час витрачається на виконання роботи. Воно буває двох видів:
- - основне - це час виконання технологічної операції на ПК;
- - допоміжне - цей час, який оператор витрачає на створення умов, необхідних для виконання основної роботи.
Час на обслуговування робочого місця - це час для підтримки робочого місця в стані готовності до виконання майбутнього завдання (підготовка і перевірка ПК, його огляд і чищення).
Час на відпочинок - це витрати часу на регламентований відпочинок і проведення виробничої гімнастики, проводиться на 120 хвилині після початку робочого дня.
Фотографія робочого дня є методом вивчення усіх видів витрат часу шляхом спостереження, виміру і їх фіксації по видах операцій упродовж робочої зміни працівника з метою наступної класифікації цих витрат за окремими категоріями. Виявлення усіх втрат робочого часу з різних причин з метою їх усунення і розробка нормативного балансу часу зі встановленням нормативів на нормовані категорії робочого часу - основне завдання проведення фотографії робочого дня.
2. Загальна характеристика витрат. Класифікація витрат
Для здійснення своєї діяльності кожне підприємство використовує трудові, матеріальні та фінансові ресурси.
Витрати – це вартість ресурсів, що використовуються в подальшому для отримання прибутку, чи досягнення інших цілей підприємства. До витрат належать вартість матеріальних і трудових ресурсів, необхідних для виробництва тієї, чи іншої продукції чи послуг. Матеріальні витрати, в свою чергу, можна поділити на матеріали і обладнання. Характер цих витрат різний, але всі вони підпорядковані одній меті – отримання прибутку.
За економічною сутністю витрати на виробництво продукції підприємства являють собою сукупність затрат живої та уречевленої праці на здійснення поточної виробничої діяльності підприємства; а за натурально-речовим складом - спожиту частину матеріальних, трудових та фінансових ресурсів.
Витрати — зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, яке призводить до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками).
Якщо хоча б одна з умов визнання активів не виконується, актив не визнається, а витрати з придбання цього активу списують у поточному періоді на „Інші операційні витрати”. Списані активи обліковують на позабалансовому рахунку 07 „Списані активи”.
Із зменшенням активів виникають такі витрати:
— списання матеріалів на виробництво продукції, для ремонту основних засобів, на адміністративні цілі;
— нарахування амортизації;
— списання основних засобів, нематеріальних активів, МШП, що стали непридатними;
— втрати від знецінення запасів;
— нестачі запасів (сировини, комплектуючих виробів, готової продукції, товарів);
— нарахування резерву сумнівних боргів або списання дебіторської заборгованості, яка не може бути сплачена;
— благодійні внески;
— належні до сплати або сплачені штрафи, пені, неустойки.
Зобов'язанням є заборгованість підприємства, що виникла внаслідок минулих подій, погашення якої, як очікується, призведе до зменшення ресурсів підприємства, які втілюють економічні вигоди.
До витрат, що збільшують зобов'язання, належать нарахування:
— заробітної плати працівникам підприємства, які перебувають із ним у трудових відносинах;
— податків, зборів, обов'язкових платежів;
— відрахувань на обов'язкове і добровільне страхування;
— орендної плати, комунальних послуг, витрат зв’язку, послуг з реклами;
— послуг сторонніх організацій (юридичних, аудиторських, консультаційних, медичних).
До витрат, згідно з П(С)БО 1 та П(С)БО 3, належать також нестача запасів, списання запасів або необоротних активів, які визнано активами, сплата штрафних санкцій, витрати на заохочування, соціальний і виробничий розвиток, нарахування податків, у тому числі податку на прибуток.
Елемент витрат — сукупність економічно однорідних витрат.
Непрямі витрати — витрати, які не можна віднести безпосередньо до конкретного об'єкта витрат економічно доцільним способом.
Нормальна потужність — очікуваний середній обсяг діяльності, якого можна досягти за умови звичайної діяльності підприємства протягом кількох років або операційних циклів з урахуванням запланованого обслуговування виробництва.
Об'єкт витрат — продукція, роботи, послуги або вид діяльності підприємства, які потребують визначення витрат, пов'язаних з їхнім виробництвом (виконанням).
Критерії визнання витрат передбачають, що:
— витрати відображають у бухгалтерському обліку одночасно зі зменшенням активів або збільшенням зобов'язань;
— витратами звітного періоду визнаються або зменшення активів, або збільшення зобов'язань, яке призводить до зменшення власного капіталу підприємства (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або розподілу власниками) за умови, що ці витрати можуть бути достовірно оцінені;
— витрати визнаються витратами певного періоду одночасно з визнанням доходу, для одержання якого їх здійснено;
— витрати, які неможливо прямо пов'язати з доходом певного періоду, відображають у витратах того звітного періоду, в якому їх було здійснено;
— якщо актив забезпечує одержання економічних вигод протягом кількох звітних періодів, витрати визнаються шляхом систематичного розподілу його вартості (наприклад, у вигляді амортизації) між відповідними звітними періодами.
Не визнаються витратами і не включаються до Звіту про фінансові результати:
— платежі згідно з договорами комісії, агентськими угодами та іншими подібними договорами на користь комітента, принципала та ін.;
— попередня (авансова) оплата запасів, робіт, послуг;
— погашення одержаних позик;
— інші зменшення активів чи збільшення зобов'язань, що не відповідають ознакам, властивим витратам;
— витрати, які відображаються зменшенням власного капіталу згідно з Положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку (П(С)БО).
Білет № 28
1. Ціна: загальна характеристика та функції
Основу ціни як економічної категорії становить вартість товару, величина якої визначається суспільне необхідними затратами праці. Як зазначав відомий український економіст М. І. Туган-Барановський, «ціна вільно виробленого товару визначається тими видатками на його виробництво, які дають змогу виробити товару стільки, скільки його потребує ринок». Разом з тим ціна є вираженням узгодженого продавцем і покупцем грошового або іншого майнового еквівалента, який покупець згоден заплатити за переданий йому товар (роботи, послуги).
Суб'єктивістські та волюнтаристські уявлення щодо ціноутворення, які мали місце в нашій країні, коли ігнорувалися вимоги об'єктивних економічних законів (передусім закону вартості та закону розподілу за працею), зумовили те, що ціни лише фіксували рівень витрат того чи іншого виробництва, що склався. В багатьох випадках цей рівень був досить далеким від суспільне необхідних витрат. Відірвані від об'єктивної вартісної бази, ціни, таким чином, перестали відповідати суспільне необхідним затратам праці і по суті перетворилися на планово-обліковий вимірювач. Цілком зрозуміло, що така система цін не могла застосовуватися в умовах реформування економіки, фундаментальним моментом якого у сфері ціноутворення є найбільш повне відображення в нових цінах суспільна необхідних затрат праці.
За такої умови ціна щонайкраще виконує властиві їй функції в період побудови ринкових відносин, а саме:
1) функцію обліку і виміру затрат суспільної праці. Виконуючи її, ціна виступає одним з найважливіших показників народногосподарського виробництва, є орієнтиром для прийняття господарських рішень;
2) функцію пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме через ціну здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням, пропозицією і попитом. В умовах пропорційного розподілу засобів виробництва і праці між галузями рівновага на ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають суспільно необхідним затратам;
3) стимулюючу функцію. В народному господарстві ціни можуть сприяти або перешкоджати збільшенню виробництва і споживання тих або інших товарів. Так, занижені ціни, які не забезпечують нормальну рентабельність або завдають збитків, не зацікавлюють підприємства у нарощуванні обсягів виробництва. Разом з тим завищені ціни, які дають змогу отримати надмірний прибуток, створюють для підприємства незаслужен) економічні привілеї і водночас можуть викликати розширення виробництва, що не відповідає суспільним потребам;
4) розподільчу функцію, пов'язану з можливістю відхилення ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на певну продукцію (товар) дає змогу державі перерозподіляти кошти шляхом встановлення дотацій на інші товари (послуги).
Ринкові перетворення в економіці спрямовані на кардинальну перебудову не лише існуючої системи цін і методології їх встановлення, а й організації самого процесу ціноутворення. Підвищення відповідальності господарюючих суб'єктів за результати своєї господарської діяльності, з одного боку, і необхідність реорганізації в діяльності органів ціноутворення та контролю за цінами,- з іншого визначили лінію на демократизацію політики ціноутворення.
Політика ціноутворення є складовою загальної економічної та соціальної політики України і спрямована на забезпечення:
• рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій та адміністративно-територіальних регіонів держави;
• збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;
• протидії монопольним тенденціям виробників продукції, товарів та послуг;
• об'єктивних співвідношень у цінах на промислову та сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;
• розширення сфери застосування вільних цін;
• підвищення якості продукції;
• соціальних гарантій насамперед для низькооплачуваних та малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв'язку зі зростанням цін і тарифів;
• створення необхідних економічних гарантій для виробників;
• орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень цін світового ринку.
Відповідно до ст. 7 Закону «Про економічну самостійність Української РСР» (Відомості Верхов. Ради України-1990.— № 34.— Ст. 499) політика ціноутворення на території України належить до її компетенції і визначається її законодавством. Головну роль у цьому законодавстві відіграє Закон України від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворення» (Відомості Верхов. Ради України- 1990- № 52.- Ст. 650), який визначає основні принципи встановлення та застосування цін і тарифів та організацію контролю за їх дотриманням на території України. Закон поширюється на всі підприємства та організації незалежно від форм власності, підпорядкованості й методів організації праці та виробництва.
2. Показники обсягу виробництва підприємства
Для узагальненої характеристики діяльності підприємства і для ув'язки виробничої програми з фінансовими показниками визначається обсяг продукції у вартісному виразі.
Обсяг продукції у вартісному виразі визначається за показниками товарної реалізованої, валової і нормативної чистої продукції. Базою визначення показників є товарна продукція.
Товарна продукція включає вартість промислової продукції підприємства, яка буде випущена в планованому періоді і підготовлена до реалізації.
До складу товарної продукції підприємства включаються: готові вироби; запасні частини, напівфабрикати власного виробництва і продукція допоміжних цехів, що поставляється на сторону; роботи промислового характеру, виконувані на сторону і для промислових господарств свого підприємства (капітального будівництва, житлово-комунального господарства, підсобного сільськогосподарського виробництва і ін.); капітальний ремонт і модернізація устаткування, виконана робітниками підприємства; тара – не включається в основну ціну виробу; роботи промислового характеру, пов'язані з освоєнням і упровадженням нової техніки.
Роботи і послуги непромислового характеру не включаються в товарну продукцію, до них відносяться: капітальний ремонт будівель і споруд; послуги заводського транспорту, НДР і проектні роботи на сторону; відпуск на сторону купленої енергії, продукції непромислових господарств; реалізація відходів, зайвих ТМЦ і ін.
Реалізована продукція – це товарна продукція, яка була поставлена замовником і сплачена ним.
За своїм складом реалізовувана і товарна продукції однакові. Кількісно вони розрізняються на величину зміни залишків нереалізованої готової продукції, на початок і кінець планового періоду. Якщо залишки не змінилися, то обсяг реалізованої продукції рівний обсягу товарної продукції в діючих цінах.
Обсяг реалізованої продукції тісно був пов'язаний з обсягом поставок. Знаючи обсяг необхідних поставок продукції споживачам в планованому періоді, можна визначити обсяг реалізованої продукції.
Валова продукція – це вартість всієї промислової продукції незалежно від рівня її готовності. Вона включає готову продукцію, зміну залишку незавершеного виробництва і спеціального технологічного оснащення власного виготовлення.
Показником для вимірювання обсягу власних робіт і продуктивності праці на підприємствах є чиста продукція.
Грошова оцінка досить широко застосовується для вимірювання загального обсягу продукції внутрішніх підрозділів підприємства, перш за все, основних цехів. Обсяг виробництва в цехах, що випускають готові вироби, може вимірюватися в оптових цінах підприємства. Грошова оцінка продукції цехів з незакінченим виробничим циклом вимагає розрахунку умовних цін на деталі, комплекти, вузли.
У зв'язку з складністю таких розрахунків на практиці досить часто вимірюють обсяг виробництва за допомогою нормованого часу (нормо-годин) або нормованої заробітної платні (нормо-гривні), особливо в багатономенклатурних оброблювальних цехах.
На ряді підприємств у внутрішньовиробничому плануванні застосовується показник нормативної чистої продукції. В цьому випадку необхідні відповідні нормативи чистої продукції на прийняті у внутрішньовиробничому плануванні планово-облікові одиниці виробництва.
Нормативи чистої продукції на деталі, комплекти і інші планово-облікові позиції розраховуються шляхом розподілу нормативу чистої продукції на готовий виріб пропорційно основній заробітній платні виробничих робітників.
Надалі обсяг нормативної чистої продукції цеху визначається шляхом множення кількості випущеної продукції в натуральному виразі на розраховані нормативи.
Білет № 29
1. Поняття, сутність та джерела доходу підприємства
Дохід є спонукальним мотивом і джерелом діяльності підприємства. Підприємство приводить у рух усі виробничі фактори - капітал, працю, природні ресурси - для створення продукту, його наступної реалізації та утворення доходу.
Загальний дохід підприємства - це сума доходу, отриманого фірмою від продажу певної кількості продукції. (Кількість проданого товару залежить від попиту на нього). Таким чином, TR=PxQ, де TR (Total Revenue) - загальний дохід підприємства або виручка підприємства, P (Price) - ціна, Q (Quanting) - кількість проданої продукції. Розрізняють такі види доходу: валовий і чистий.
Валовий дохід підприємства становить грошову виручку від реалізації продукту (виконання робіт чи послуг), інших матеріальних цінностей і майна підприємства (включаючи основні фонди) тощо, зменшену на суму постійних витрат підприємства. Якщо від валового доходу підприємства відняти ще й змінні витрати, то одержують суму чистого доходу підприємства.
Чистий дохід підприємства - це прибуток підприємства.
Поняття "дохід" ширше поняття "прибуток". Прибуток підприємства є складовою частиною доходу підприємства. Прибуток - це частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства.
Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції всіх форм інвестування. Він є джерелом оплати податків і з урахуванням значення прибутку вся діяльність підприємства спрямована на його зростання. Суть прибутку як економічної категорії проявляється у його функціях. Прибуток виконує такі три функції:
* оцінка підсумків діяльності підприємства;
* розподіл чистого доходу в економіці;
* економічне стимулювання підприємства.
Щоб очистити загальний прибуток підприємства, потрібно від загального доходу відняти загальні витрати підприємства, тобто: TP= TR - TC, де TP (Total Profil) - загальний прибуток, TR (Total Revenue) - загальний дохід, TC (Total Cost) - загальні витрати.
Такий прибуток називається балансовим. Із балансового прибутку сплачується податок на прибуток. Величина, що залишилась, називається чистим прибутком. Розглянемо фактори, які впливають на утворення, розподіл та використання прибутку. До факторів, які діють на утворення прибутку, належать:
* виручка від реалізації товарів, робіт та послуг;
* виручка від реалізації інших активів, враховуючи матеріальні запаси та нематеріальні активи;
* виручка від основних засобів;
* доходи від пайової участі в інших підприємствах;
* доходи за акціями, облігаціями та іншими цінними паперами;
* перевищення отриманих штрафів, пені над сплаченими.
Слід відзначити взаємозалежні фактори прибутку: швидкість обороту оборотних фондів; ціни, тарифи; відсоткові ставки за позики; податки та податкові ставки; собівартість; продуктивність праці; фондовіддача; фондоозброєність. Розглядаючи розподіл прибутку, слід виділити такі основні напрямки:
* направляється в бюджет і позабюджетні фонди;
* направляється в банк на погашення позик і сплату відсотків;
* залишається на підприємстві;
* інші фактори розподілу.
У кінцевому рахунку прибуток підприємства використовується на:
* нагромадження (виробничий і науковий розвиток);
* соціальні потреби;
* покриття збитків та інших потреб;
* капітальні фінансові вкладення;
* споживання (виплата дивідендів, відсотків, матеріальна допомога і т.п.)
Існування двох підходів до виміру витрат підприємства (бухгалтерського і економічного) зумовлює застосування двох підходів до аналізу прибутку.
Бухгалтерський прибуток - це різниця між загальним доходом і бухгалтерськими (зовнішніми) витратами. У даному розрахунку ми оцінюємо лише поточні результати діяльності фірми. Але якщо необхідно проаналізувати стан фірми з огляду її перспективи, а, отже, найкращої з альтернатив використання її ресурсів, тоді слід обчислювати економічний прибуток підприємства.
Економічний прибуток (чистий прибуток) - це різниця між загальним доходом і економічними витратами, які містять бухгалтерські (зовнішні) та внутрішні витрати, зокрема, й нормальний прибуток. (Див. рис. 3). Наявність економічного прибутку є показником ступеня вигідності відлучення ресурсів від альтернативного використання їх в іншому виробництві.
Рис.3. Економічний і бухгалтерський прибуток
2. Державні гарантії і підтримка працюючих
Білет № 30
1. Розрахунок точки беззбитковості
Розподіл витрат на постійні та змінні лежить в основі методу, який широко поширений в економіці. Вперше він був запропонований у 1930 р. інженером Уолтером Раутенштраухом як спосіб планування, набув слави під назвою графіка критичного обсягу виробництва, або графіка беззбитковості (рис. 19).
Графік беззбитковості в різних його модифікаціях широко використовується в сучасній економіці. Безперечною перевагою цього методу є те, що з його допомогою можна швидко отримати досить точний прогноз основних показників діяльності підприємства при зміні умов на ринку.
При побудові графіка беззбитковості передбачається, що не відбувається змін цін на сировину та продукцію за період, на який здійснюється планування; постійні витрати вважаються незмінними в обмеженому діапазоні обсягу продажів; змінні витрати на одиницю продукції не змінюються при зміні обсягу продажів; продажу здійснюються достатньо рівномірно.
При побудові графіка по горизонтальній осі відкладається обсяг виробництва в одиницях виробів або у відсотках використання виробничої потужності, а по вертикальній - витрати на виробництво і дохід. Витрати відкладаються з підрозділом на постійні (ПОІ) і змінні (ПІ). Крім ліній постійних і змінних витрат, на графіку відображаються валові витрати (ВІ) і виручка від реалізації продукції (ВР).
Точка перетину ліній виручки і валових витрат являє собою точку беззбитковості (К). Ця точка цікава тим, що при відповідному їй обсязі виробництва і продажів (В кр) у підприємства немає ні прибутку, ні збитків. Обсяг виробництва, відповідний точці беззбитковості носить назву критичного. При обсязі виробництва менше критичного підприємство своєї виторгом не може покрити витрати і, отже, результатом його діяльності є збитки. Якщо обсяг виробництва і продажів перевищує критичний, підприємство отримує прибуток.
Точка беззбитковості може бути визначена і аналітичним методом.
Виручку від реалізації продукції визначають за висловом
де ПОІ - постійні витрати; ПІ - змінні витрати; П - прибуток.
Якщо врахувати, що в точці беззбитковості прибуток дорівнює нулю, то крапку критичного обсягу виробництва можна знайти за формулою
Виручка від реалізації являє собою твір обсягу продажів і ціни продукції. Загальна сума змінних витрат може бути розрахована як добуток змінних витрат на одиницю продукції та обсягу виробництва, відповідного обсягу продажів. Оскільки в точці беззбитковості обсяг виробництва (продажів) дорівнює критичного, попередня формула приймає наступний вигляд:
де Ц - ціна одиниці продукції; СПІ - змінні витрати на одиницю продукції; В кр - критичний випуск.
Тепер можна розрахувати критичний випуск:
За допомогою аналізу беззбитковості можна не тільки розрахувати критичний обсяг виробництва, а й обсяг, при якому може бути отримана запланована (цільова) прибуток. Цей метод дозволяє вибрати кращий варіант при порівнянні кількох технологій і т.д.
Переваги поділу витрат на постійну і змінну частини використовуються багатьма сучасними підприємствами. Поряд з цим широко застосовується облік витрат по повній собівартості і відповідна їх угруповання.
2. Державне регулювання підприємницької діяльності
Державне регулювання підприємництва є напрямом державної політики, спрямованим на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та способом, що встановлюються Конституцією та законами України [4].
Державні органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, тому результати її здійснення залежать від держави.
Основними принципами державної політики є створення сприятливих умов для розвитку підприємництва, зокрема забезпечення:системності та комплексності механізмів державного регулювання розвитку підприємництва;цілеспрямованості та адресності підтримки суб'єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їхньої реалізації;рівноправного доступу суб'єктів підприємництва усіх форм власності до фінансових, матеріальних, природних, інформаційних та інших ресурсів.
Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи податкову та фінансово-кредитну політику (включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах, податкових пільг, цін і правил ціноутворення, цільових дотацій, валютного курсу, розмірів економічних санкцій); державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні, економічні та соціальні республіканські регіональні програми; договори на виконання робіт і поставок для державних потреб.
Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю підприємців. Не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однією з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності. [2, с. 4-13].
Державне регулювання підприємницької діяльності поділяється на пряме та непряме. Під прямим регулюванням розуміється безпосередній вплив держави на суб'єктів господарювання шляхом дачі розпоряджень, встановлення квот, тарифів, які і необхідними для виконання. Під непрямим регулюванням варто розуміти вплив на об'єкт керування через створення певної ситуації, у результаті чого буде досягнуте таке положення керованого, котре необхідно для держави. Як непряме регулювання можна навести приклад надання дотацій якому-небудь підприємству або галузі.
Основні засоби, які використовує держава для регулювання підприємницької діяльності, є: державна реєстрація; ліцензування, патентування, квотування; сертифікація та стандартизація; регулювання цін і тарифів; податкове регулювання (надання податкових пільг); надання дотацій, компенсацій; застосування нормативів та лімітів; матеріально-технічна підтримка підприємців:інформаційне, кадрове та науково - методичне забезпечення підприємців [3, с. 89-91].
Базою нормативно-правового забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основним з яких Господарський Кодекс України. Центральним органом, який забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку та підтримки підприємництва, є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головне завдання цього органу - формування підприємницької політики, а передовсім - узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності, опрацювання пропозицій, спрямованих на вдосконалення його. Крім того, комітет сприяє розвиткові малого підприємництва, системи консультативної та інформаційної підтримки його і готує пропозиції щодо впровадження та вдосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльності, координує систему підготовки та перепідготовки кадрів тощо. В Україні створено значну кількість громадських організацій, які мають на меті сприяння підприємництву [1, с. 89-94].
Держава і підприємництво вступають у відносини, в яких кожна зі сторін має значний вплив. Держава має потребу в підприємництві, оскільки ринкова система забезпечує її (без особливих додаткових витрат) матеріальними ресурсами, послугами і товарами, фінансовою підтримкою державних програм і т.п.
У свою чергу, підприємництво має потребу в державі, оскільки йому необхідне законодавство, що регламентує правила економічної діяльності, її безпеки, захисту і стабільності, а також функціонування монетарної системи, стабільної економічної і соціальної інфраструктури. Підприємництво покладається на конституційний захист і державну підтримку підприємництва як основного інституту суспільства, що забезпечує одержання прибутку, зайнятість населення і підвищення його життєвого рівня.
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 65 | Нарушение авторских прав