Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Значення генів

Читайте также:
  1. Cпеціальні правила призначення покарання неповнолітнім
  2. II. ТЕРМІНИ ТА ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТЬ
  3. Амортизація в податковому обліку, значення та порядок нарахування.
  4. Блок 3. Технологія виготовлення виробів інтер’єрного призначення
  5. Валові доходи та особливості їх визначення.
  6. Вдосконалення трудового законодавства в частині визначення сфери укладення контракту
  7. Взаємодія і зміна літературних напрямів, їх вплив на критику. Значення творчості І. П. Котляревського. Роль фольклористики в активізації суспільного критицизму

 

Тут необхідно розглянути питання: хто керує диференціюванням? Відповідаючи, можна згадати передусім гени і стверджувати, що в них закодований план побудови цілого організму.

Для участі генетичної інформації в диференціюванні, як вже відомо, характерна не генетична субстанція сама по собі, а радше спосіб її зчитування. Якби, починаючи з цитоплазми – різної в окремих соматичних клітин – не зчитувалася з ДНК відповідно до її індивідуально-специфічного коду (т.т. можливостей обміну речовин) інформація про синтез білка, диференціювання не відбувалось би. Гени самі по собі не можуть діяти, оскільки в них нема “мотора”.

Відколи Броун (Brown) у 1833 р. відкрив ядро клітини, а пізніше довів, що в ньому є здатні забарвлюватися структури, так звані хромосоми, на початку ХХ ст. стало можливим – чому сприяв передусім Корренс (Correns) – стверджувати, що хромосоми - важливі носії спадкової інформації. Починаючи від Чарґафа (Chargaff), укладені так звані карти ядер, які дозволяють припустити, що на нитковидній гігантській молекулі ДНК густо розташовані здатні реагувати точки, на які протягом процесу диференціювання впливають перинуклеарні субстанції (так звані сигнали), щоби під час розвитку, передовсім вищих організмів, уможливити їх диференціювання. Адже формотворчі функції виконують не гени – їм бракує енергії та мотору для диференціювання – а обмін речовин в цитоплазмі. Процес диференціювання – це процес росту, а він відбувається з допомогою цитоплазми.

Тут слід з’ясувати непорозуміння, а саме: поширену думку про те, що в генах наперед запрограмовані не тільки майбутня будова тіла, а й його розвиток, а тим самим і його функції.

ДНК – це макромолекула, яку уявляють собі у вигляді нитки, що розщеплюється [на дві спіралі], і завдяки накладанню комплементарних (тобто таких, які відповідають базовим хімічним сполукам кожної спіралі – прим. ред.) основ на розщеплені спіралі, здатна до самовідтворення (реплікації). Здатність до розщеплення та інваріантної реплікації робить можливою передачу генетичної субстанції від одного покоління до іншого. В інваріантній реплікації полягає матеріальна передумова збереження індивідуальності організму також і в перебігу самого диференціювання. Хоча порядок розташування основ, які беруть участь в утворенні нуклеїнових кислот, має безпосереднє значення для синтезу білка в клітинах, такі поняття, як “інструкція” генів або зчитування генетичної інформації залишаються і надалі відкритою проблемою. Адже вирішальна не генетична субстанція як така, а те, як вона “зчитується”. Наприклад, весь порядок розташування основ в стрічці ДНК можна зчитати послідовно або частково. Для людини, через утворення поперечних зв’язків (“crossing over”) між хромосомами, важливе значення має сáме часткове зчитування.

У рамках цієї концепції і надалі залишається нерозв’язаним питання, як матеріальна структура – хімія генів – пов’язана з будовою тіла. Хоча й точно відомо, що генетична субстанція бере участь у синтезі білка, нічого не відомо про те, як синтез білка, в свою чергу, впливає на тривимірну будову тіла. Шлях перетворення так званого генотипу у фенотип ще не з’ясований. Це пов’язано зокрема з тим, що існують не формотворчі речовини, а формотворчі сили. Ці формотворчі сили – це знову ж таки, за своєю суттю – не фізичні сили. У фізиці нема поняття “формотворча сила”, як на це вказує, зокрема, Гайтлер (Heitler).[15] Формотворчі сили – це вияв формотворчого принципу, який на основі живого організму є чимось більшим, ніж фізико-хімічна величина. Хімічні процеси та просторове формування органічного – це два різних порядки, які не можна безпосередньо звести один до одного. ДНК ніколи не створить клітину; а клітина, навпаки, дана ще до початку диференціювання і перш ніж почне рости та продукувати зміни своєї структури, вже цю структуру має. Ядро клітини і тіло клітини не можна звести одне до одного. Певним є тільки те, що хромосоми – це складові цілої клітини і тому постійно функціонують у зв’язку з цитоплазмою. При цьому у клітині постійно відбувається обмін речовин. Приймання речовин через клітинну мембрану, тобто ззовні, веде через цитоплазму до реакцій в ядрі, а звідти – у зворотньому напрямку – до процесів обміну речовин у цитоплазмі і виділення продуктів розпаду через межову мембрану клітини. У цьому циклі генетична субстанція відіграє важливу роль, але для диференціювання цього недостатньо. Диференціювання вимагає чогось більшого, ніж генетична інформація. Воно вимагає ще й формотворчої роботи позагенетичного субстрату. Тут задіяні такі комплексні фактори, як відмінності росту, поверхневі напруження і т. д. На це вказують, зокрема, ботаніки, які працюють із порівняно простими об’єктами.

ДНК можна було б сприймати як куховарську книжку, яку тіло потребує для диференціювання. Але незрозуміло, хто ж “кухар”. Тому що існування самих генів ще не означає, що з них випливає процес диференціювання. Із того, що нам відомо про гени як про молекули, ми ще не можемо відповісти на питання, як і коли відбувається диференціювання клітин. Досліди фахівців з молекулярної біології, які інтерпретували це питання з позицій генетики, нічого не змінили, оскільки вони у своєму способі думання спиралися на Дарвінову теорію еволюції. Якщо мутації, як це обґрунтовують, беруть участь у перетворенні вже наявних та виникненні нових видів, тоді, звичайно, слушним буде висновок, що при виникненні нових генерацій гени займають важливе місце у процесах передачі спадкової інформації. Однак ні мутації, ні селекції у якій-небудь фазі індивідуального розвитку не виявляються вирішальними для онтогенезу. Незважаючи на різні так звані зразки генів, розвиток мозку, серця, печінки та будь-якого іншого диференціювання відбувається правильно у найрізноманітніших видів тварин. З іншого боку, при одній і тій самій моделі генів в одному і тому самому організмі, незважаючи на завжди однакові хромосоми, різні органи диференціюються по-різному.

Всупереч уявленням про структурний план, про модель, закладену в генах, у морфолога виникає сумнів. Адже нема ніяких підстав припускати, що гени, однакові в кожній клітині людського тіла, у кожну частку секунди та в кожній частині організму протягом цілого розвитку самі по собі, на основі притаманних їм властивостей, знали б, де, що і коли вони повинні диференціювати. Для того щоб самим визначати диференціювання і виконувати наперед заданий план, гени потребували б не тільки матеріального, але й часового та просторового плану. На гени лягало б надто важке завдання, якби вони самі повинні були б “знати”, в якій послідовності і за яким порядком повинно відбуватися диференціювання.

Щоб краще зрозуміти цю ситуацію, можна для прикладу навести так само неслушну аргументацію К. Ґ. Юнґа: Юнґ припускає, що в так званих архетипах відображаються як негативні, так і позитивні, як благотворні, так і згубні образи. “Образи містять не тільки все найкраще і найвеличніше з того, що людство коли-небудь думало і почувало, а й кожну найогиднішу мерзоту та жахіття, на які тільки люди були здатні”.[16] Конкретне питання: як це все має “зберігатися”? У згаданих аргументаціях виявляється сумнівність спекуляції, згідно з якою будова людського тіла і навіть її духовна поведінка повинні базуватися виключно на генній інформації. При такому спрощенні поняття “інформація” веде до хибного уявлення про властивості клітини: воно залишає поза увагою її системний характер в сенсі взаємозв’язку клітини, цитоплазми та клітинної мембрани, їх цілісності.[17] Воно враховує тільки одну частину клітини, тобто гени. Таким чином, “інформація” може стати сугестивним поняттям. У значенні згаданої багатопланової цілісності клітину слід розглядати не тільки як формальну, а й як кінетичну одиницю.

Так само, як піщана мілина на основі своїх хімічних властивостей не здатна при припливах сама утворювати рифти, а потребує для цього сили вітру та ударів хвиль, бо не містить в собі плану їх утворення, так і не формотворчі речовини, а формотворчі сили є безпосередніми рушіями феногенезу.

Як відомо, кожна хімічна реакція, кожна зміна обміну речовин має фізичний компонент. І саме безпосередньо від нього залежить феногенез. Будову організму безпосередньо диференціюють біофізичні сили, а не хімічно-генетична інформація. Гени – це обов’язкова, необхідна передумова, але це зовсім не достатня умова для розвитку та диференціювання. Важливо на тому наголосити, щоби не сприяти матеріалістичному спрощенню та редукціонізму життєвих процесів.

Нема сумнівів щодо того, що гени мають велике значення для спадковості, а тим самим – посередньо – і для диференціювання. Але вже в молодому зародку ні хромосоми, ні гени не є кінетично активними. У них нема “пального” для активної діяльності і самі вони не виявляють ознак диференційованого організму. Вони не є [кінетично активними] навіть посередньо – за допомогою ензимів, які вони утворюють. Таке припущення перенесло б проблему хімії генів на хімію ензимів. Навіть найважливіші ензими – це тільки частка, навіть якщо це обов’язкова частка до процесу всього диференціювання, для якого, окрім генетичної інформації, необхідні ще й інші передумови. Клітина є чимось значно більшим, ніж гени. Вона є цілістю (ядро клітини, цитоплазма з органелами і клітинна мембрана). І тільки в рамках цієї цілості та як частина цілості гени мають значення.

А в чому ж полягає внесок генів? Гени – це хімічні константи даного вже разом із зиготою індивідуально-специфічного обміну речовин і, як такі, вони особливо стабільні, “запрограмовані” складові клітини. Вони визначають важливі матеріальні передумови обміну речовин і тим самим неначе інформують клітину, яка росте, про можливості її диференціювання. В цьому й полягає їх значення. Певним є те, що генетична субстанція служить збереженню індивідуальності, тоді як негенетична субстанція, передусім цитоплазма, навпаки – забезпечує зміну зовнішнього вигляду під час розвитку. Оскільки гени дуже стабільні, то вони надто інертні, щоб діяти самим від себе. Вони навпаки, відповідають на подразнення, яке приходить від цитоплазми ззовні. Гени не діють, а реагують.[18]

Таке уявлення може видаватися незвичним. Сказане далі пояснює, що слід під цим розуміти. Як відомо, дія сил залежить від того, що їм трапляється в точці їхнього прикладання. Наприклад, від натискання може тріснути скло або ж – задзвонити дзвінок. А натискаючи долотом, можна надати мармурові чарівного вигляду. Що насправді відбувається внаслідок прикладання сил тиску, залежить від наперед заданих умов у точці прикладання. Зокрема, організм диференціюється з допомогою біодинамічних сил у взаємодії з хімічними константами генетичної субстанції. Щодо наукових даних, що при диференціюванні вирішальну роль відіграють біофізичні сили, не виникає жодного сумніву.

Ще один приклад: якщо мідь занурити в розчин, щоб її окислити, то процес окислення, який ми на цій міді викликаємо, завжди вестиме до утворення сполук міді, і ніколи – сполук заліза. У даному випадку мідь слід розглядати за аналогією до генів, які дбають про те, щоб на внесене іззовні завжди відбувалася індивідуально-специфічна реакція.

Для диференціювання людини характерно, що ядро клітини з його хромосомами у грі сил клітинного обміну речовин є стабільною цільовою системою для подразника, що викликає розвиток. Ця цільова система задає важливий фактор збереження індивідуальної специфіки людини. Гени стабілізують специфіку обміну речовин, а це означає, що кожного разу можуть утворюватися тільки такі, а не інакші ензими, тільки такі, а не інакші білкові макромолекули, у кожному випадку типові для індивідуальної специфіки людини.

Ще одна аналогія до поняття індивідуальної специфіки – із неорганічної сфери: залізо добувають із залізної руди, а воно служить вихідним матеріалом для виготовлення цвяхів, залізних ґрат, годинникових пружин і багатьох інших металевих виробів. Всі ці промислові продукти легше зрозуміти у їхній різноманітності, коли відомим є вид продукції. А якщо ми захочемо довідатися, чому, наприклад (тільки в матеріальному значенні), дуже делікатні годинникові пружини мають різну якість, то ми повинні знати матеріальні константи використаних сортів заліза, якщо говорити мовою біології – їх різні генетичні властивості. І тим не менше, температура, твердість і багато інших фізичних властивостей мають велике значення для якості виробів. Часто властивості матеріалу проявляються вже пізніше – у подальшому функціонуванні виробу.

Відомо, що залежно від фізичних умов можуть змінюватися хімічні структури. Це означає, що кінетичні та динамічні фактори впливають на позагенетичну субстанцію, яка зчитує генетичний код. У медицині відомі численні приклади таких впливів.

Далі, важливо встановити, що диференціювання клітин не закладене ні в їхньому ядрі, ні в цитоплазмі, а є ознакою системного характеру цілої клітини. Диференціювання завжди відбувається у взаємодії ДНК і молекулярної системи цитоплазми, яка є носієм клітинного ядра і за своєю суттю складається не із ДНК. Диференціювання завжди відбувається тільки в цілих клітинах. Ці клітини – це, як правило, система із генетичної і позагенетичної субстанції. Обидві задані вже із моменту запліднення, походять не одна із одної і їх не можна одну до одної звести. ДНК поза клітиною – це мертва хімічна субстанція, вона починає діяти лише в рамках комплексного обміну речовин у клітині.

Хоча генетична інформація однакова в усіх клітинах організму, в різних частинах тіла клітини розвиваються по-різному. Тому можна сказати: інформація клітинних ядер означає збереження індивідуальності за допомогою індивідуально-специфічного обміну речовин. Генетична інформація означає для живого оганізму здатність бути людиною в загальному та індивідуально. Щоби за допомогою цієї вирішальної інформації розвинути зовнішній вигляд, фенотип людини, потрібна позагенетична субстанція, у якій виникають і відбуваються процеси обміну речовин, що задіюють генетичну субстанцію.

У взаємодії неспецифічного подразника та специфічної реакції високомолекулярні гени регулюють впливи подразника, які без регуляції означатимуть розлади. Гени компенсують ці розлади. Компенсації виражаються у ступенях розвитку.

Отже, якщо не гени керують диференціюванням, то хто тоді ним керує? Від чого безпосередньо залежить диференціювання? Що саме – не беручи до уваги доцільну причину – є безпосередньою причиною феногенезу? Безпосередньою причиною феногенезу є формотворчі сили, передумовою діяльності яких є зовнішній подразник, що викликає розвиток.

Вирішальна передумова диференціювання – це здатність організму рости. Ріст, з точки зору кінетики, це – процес, спрямований переважно іззовні всередину, процес постійного послідовного вбирання частинок при відносно незначному їх виділенні. З кожною фазою розвитку виникають нові передумови для подальших ступенів розвитку. При цьому розвиток структури – це функція розвитку форми, а ця, знову ж таки – функція розвитку розташування. Ріст означає збільшення всупереч опору, а тим самим, між іншим – роботу у фізичному значенні. Ріст потребує безперервного постачання енергією. Ця енергія завжди приходить іззовні.

Цим підтверджується висловлювання, що диференціювання спрямоване іззовні всередину (outside-inside-differentiation). Виконана при цьому робота, це – вже наперед щось значно більше, ніж просто механічна робота. Вона настільки своєрідна, в ній стільки незрівнянної специфічної живості, що в людини її можна розглядати як ознаку типово людської “діяльності”, тобто ще задовго до того як почне розвиватися головний мозок і тим самим поступово буде можливою свідома та вольова діяльність.

Важливо пізнати, що розуміння генів як останньої вирішальної причини всіх біологічних процесів і пов’язана з цим ілюзія про те, що життя можливо витворити хімічним шляхом, сприяє матеріалістичній ідеї про життєві процеси. Гіпотеза про диктатуру генів – це часто відстоюване засадниче розуміння та суттєвий зміст певних світоглядів та ідеологій. Так звана генетична “інформація” сьогодні часто вважається такою важливою, що можна подумати, що всяке поставання живих організмів – як окремих живих істот, так і цілих поколінь – означає за своєю суттю не що інше як передавання генетичної інформації. Ідеологічний висновок з цього, що дійсна мета людини полягає не в чому іншому, як тільки в тому, щоби передавати далі свою генетичну інформацію. Цю думку пояснюють потім згідно із – зрештою, хибним – основним психогенетичним законом за допомогою гаданих доказів з тваринного світу, в якому трапляється, що самці після парування гинуть.

До яких це наслідків призводить, що генетичну інформацію розглядають як єдиного витворювача людей і як єдину, вирішальну для людського суспільства передумову, свідчать, між іншим, дві публікації, які послідовно пов’язують із генами також і моральну та соціальну поведінку. Для Р. Докінса (Dawkins) людина та “всі інші тварини – це машини, створені генами”. “Домінуюча властивість, яку слід очікувати від успішного гена, – це безоглядний егоїзм. Цей егоїзм генів звичайно викликає егоїстичну поведінку індивіда”.[19] Отже, гени продукують “машини” і в них нема ніякої іншої мети крім того, щоб вижити, щоб добитися успіху. Наслідком егоїстичного гена є безоглядно егоїстична людина!

Також і за Вільсоном (Wilson) “поза своєю біологічною природою людський вид не має мети”. “Поведінку людини формують декілька генів. Людиною керує інстинкт, який спирається на гени. Основна думка бігевіоризму полягає в тому, що поведінка і дух мають цілком матеріалістичну базу”.[20]

Що від такого засадничого розуміння може виникати відчуття беззмістовності та безвартісності окремого людського буття, зовсім не дивно, до того ж є такі автори[21], які принципово зображають розвиток як чисто випадкову подію, як гру в кості, і виразно називають його беззмістовним. Якщо б поведінку людини визначала виключно генетична субстанція, то питання про свободу людини, про відповідальність, про вину і спокутування втратило б свою силу. Такі тенденції відомі із намагань сучасних соціологічних та філософських шкіл, а також політичних партій.

Тому слід ще раз виразно наголосити на тому, що людина – це щось більше, ніж те, що можна зокрема довести методами природничих наук.

 


Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 78 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.008 сек.)