Прости мені, свята покрово!

Темна, холодна пивниця. Слизька від людської крові і сліз домівка. Немов материнські сльози, одна за одною котяться по стінах краплини холодної роси, спливаючи на запеклі від крові уста. Життєдайні сльози тюремної пивниці і нічний холод поступово повертають пам'ять Катерині Мандрик.

Пересохлим язиком вона облизує губи, а опісля стіну... "Де я?.. Що зі мною?.. Що так шумить і хто невидимий так гірко плаче?..". Хоче піднятись, та не має сил.

"Ага, - догадується Катерина - Це я, певно, шукаючи грибів, зірвалася зі скелі і опинилася на березі річки. Це вода так шумить. Невже поламала ноги, що не можу піднятись? Я перекочуся до річки, нап'юся води, і вона додасть мені сили, наша Сукіль...".

І раптом: що це? Місяць... Чому він поступово яснішає? А може, це сонце пробивається з-за хмар. Але де ж так плаче мама?.. Напружуючи останні сили, гукає до матері:

- Мамо, не плачте, я жива, я буду жити, дайте тільки водички напитись із нашої річеньки. - Та замість крику з уст зривається шепіт.

Важкі, болючі руки піднімає угору і благає: "Пречиста Діво, дай сили вийти з пропасті, повернутись до мами".

Вщухає біль.. "Ні... Ні.. Мамо, це я не в лісі, це я в тюрмі болехівській. Це не ліс, не Сукіль шумить, це голова болить після вчорашніх побоїв. Більше вони мене мучити не будуть, - краще смерть, ніж такі тортури. Тільки як укоротити життя? Чим? Шнурівки з черевиків забрали, пояс забрали, більше нічого немає. Ага... сорочка... відірву смужку і повішусь або на дверях, або на решітці електролампи". Хтось додав сили. Піднімається з колін, стає на хисткі ноги, упирається спиною у холодну мокру стіну пивниці, обома руками береться за пазуху, щоб розірвати сорочку. Нестерпний біль у пальцях і руках. Але самоткана сорочка не піддається. "Чого так болять руки, а особливо пальці? Ага, та це вчора мені під нігті пхали голки, дроти; відливали водою і знову пхали, і знову відливали. Ні! Я мушу розірвати сорочку, щоб більше мене так не мучили московські кати. Все одно вмерти колись треба. Дякую Тобі, Боже, що Ти дав мені сили вистояти..." І вдруге береться за сорочку, щоб таки видерти смертельну смужку. "А що це? Прядиво? Клоччя?" Витягає, придивляється. "Це ж моє волосся з коси. То вчора після процедур "терапії", як говорив капітан, тикаючи голки й дроти під нігті", її відлили водою, а потім затиснули пальці у двері, і, намотуючи на паличку волосся, виривали жмут за жмутом. Коли втрачала свідомість, знову відливали водою. Потім двоє гарнізонників били гумовими шлангами по всім тілі, особливо по ногах, голові...

- Так, з свого волосся зроблю шнурок, - думала, - і муки закінчаться...

За кілька хвилин шнур був готовий. Катерина закинула його на сітку електролампочки, щоб прив'язати. Коли прив'язала зашморг, ноги підкосились і вона впала на долівку. Проснулась від крику: "Вставай, бо скоро сонце зійде. Вішайся швидше!". Пересилюючи біль, встала навколішки. Піднесла руки догори і гірко заридала. Хотіла, щоб її плач почула мама, покійний батько, якого теж катували в тюрмі, і він, харкаючи кров'ю, помер через дві неділі.

Знала, що замордують кати. То чи не краще смерть? Ще вище підняла зболені руки, відшукала шнур із власної коси. Але коли попробувала встати, хтось наче держав її за плечі і тиснув донизу. "Що це? Ні, не буду... Хай доб'ють". І знову чийсь голос: "Вставай, бо сонце зараз зійде, вставай".

І хтось невидимий узяв Катерину під боки, страшно затормосив і поставив на ноги. Але ноги не слухались. Заливаючись сльозами, Катерина підняла руки вгору і востаннє сповідалась: "Господи Боже, Ісусе Христе, Сину Божий, Святий Душе і всі Святі, і Ти, Пречиста Діво Маріє, прийміть мою душу, бо я не кінчаю своє життя самогубством, щоб віддати душу сатані, але жертвую свої муки і життя Тобі, мій Сотворителю, Тобі, мій Відкупителю, Тобі, Утішитєлю, і Тобі, Страждальна Мати мого Відкупителя. Віддам і жертвую своє життя і муку за Пресвяту Тройцю і свій Народ. І ти, найдорожча матусю, і ти, покійний батьку, простіть. Простіть, друзі-повстанці, мученики за рідний край і волю України...". Хотіла ще щось сказати, та раптом...

Відкрились тюремні двері, і все в пивниці осяяло небувалим і ніким неописаним світлом. Такого світла не бачила Катерина. Посеред світла стояла Пречиста Діва Марія, піднявши над нею амофор, з очей котилися сльози. Теплим, ніжним і лагідним голосом промовила до неї тричі одні і ті ж слова: "Дитинко, не плач, тільки молися, бо твоя така доля. Вір, Бог тебе спасе". Катерина витирала сльози і щось хотіла сказати Пречистій Діві Марії, але не знаходила слів. Закрила очі від разючого сяйва, а коли відкрила, побачила знову темінь і ледь жевріюче світло електричної лампочки. Впала знову на коліна і молилась до Пречистої за її ласку. Знову піднялась на ноги і, як на диво, пройшлася по камері. "Що це? Не болять ноги, тіло, руки, пальці. А може, поруч смерть? Ні! Ні! І ще раз ні! Це диво Пречистої Діви Марії біля мене. Що сьогодні за день? Так... Учора мені капітан говорив, що сьогодні день чортової днини, тобто 13 жовтня 1950 року. А сьогодні? О, Пречиста Діво Маріє! Це день Твого святого Покрову. Дякую Тобі за Твою ласку небесну, за те, що Ти не дала загубити душу".

Заскавчали металеві двері. Катерина впізнала знайому постать енкаведиста.

- Ну, бандітка, вихаді. Селі не падохла!..

І знову допити, і знову муки, побої, але болю вона не відчувала. То Пречиста Діва не відпускала її з-під Своєї опіки.

...Тринадцять років сибірських таборів. Але як не було прикро, Катерина Мандрик не забувала "Отче наш". Поруч неї завжди була Пречиста Діва Марія. Молилася вона і за себе, і за чоловіка свого, а також за каторжника Степана Куйбіду. І Пречиста Діва Марія врятувала їх. Хай зболених, замордованих, нещасних, але врятувала. І сьогодні вони живуть у Болехові, як колись, вірять у свої ідеали і майбутнє України.

Дата добавления: 2015-10-30