Голос матінки Божої

Лише тепер Трохим переконався, що слова покійної мами: "Ніколи не болить так тілесна рана, як душевна", є воістину справедливі. Хай трублять всі газети не лише на Ізюмський район, а й на всю Харківщину, поливаючи Трохима брудом, а він все ж таки найщасливіший... Хіба можна порівняти і назвати щастям високу посаду голови колгоспу, директора школи, парторга із щастям та радістю, яка завітала у їхній дім: їхня донечка, котра дев'ять років була німою, в одну мить заговорила. І то як?! Виразно, чітко.

...За тиждень майже всі односельці відвідали дім Трохима, і він нікому не перечив. Всім дуже кортіло подивитися на Чудодійний образ, який повернув щастя його Харитинці і всій сім'ї.

Нишком, щоб ніхто не зустрів, у пізню вечірню пору завітало й начальство з району. І їм так само хотілося переконатися в тім великім чуді. Бо Трохим не раз і при них виливав своє горе, згадуючи Харитинку, якій Бог дав таку природню красу, та не дав дару мови. Одне тішило родичів, що Харитинка чула, отож швидко навчилася читати й писати. Вона цілими днями сиділа над книжками. Часто спостерігали родичі, а особливо першого вересня, як, ховаючись від них, Харитинка давала волю сльозам, дивлячись, як однолітки з букетами квітів йдуть до школи.

Гість з району довго бавився і говорив з Харитинкою, милуючись її воістину ангельською красою і такою мелодійною мовою; коли б він не відвідував її раніше, ніколи б не повірив, але істина є істиною.

Коли дитина вибігла на вулицю, підійшов до тата, з очей якого сяяло щастя, поклав руку на плече і промовив: "Пробач, Трохиме Іларіоновичу, що понизили тебе. Сам розумієш... Поклав партквиток, не можеш займати високої посади. Помалу все перемелеться... Не прийшов я до тебе, як підлабузник, а як приятель. Розкажи, Трохиме, як це сталося?"

Трохим довго дивився на образ Пречистої з Дитятком на руках. Часто закліпали його очі. Він витер сльозину: чи то каяття, чи радости, яка покотилася по усміхненому обличчі, і ніби сам про себе почав розповідь.

-Історія цього образу дуже давня... Моя мама розповідала, що цей образ моїй бабусі дала ще її бабця. Він був посвячуваний у відпустових місцях, котрі вона відвідувала. Цим образом бабця благословляла мого тата, який ішов на громадянську війну, та братів, яких брали на Другу світову війну, і всі, хоч покалічені, але повернулися додому. А особливо, як розповідала мама, цей образ усіх нас врятував у часі голодомору. Вмираючи, мама в сльозах благала, щоб, не дай, Боже, я не осквернив цей образ і не знищив його. В час голодомору мама берегла його за пазухою, коло серця. І я, клячучи, поклавши руку на образ, дав слово, що буду берегти його.

Уже будучи директором школи, я побоявся за свою посаду, а ще більше боявся гріха, бо перед мамою присягався. І повернув образ до стіни, а на протилежний бік приклеїв ось цю картину. Спочатку я кожного дня молився до Матері Божої, пізніше - лише в день смерті матері, а далі - цілком перестав.

Трохим розвів руками, докірливо хитаючи головою.

- Ну, а далі? Мене цікавить, як заговорила твоя донечка?

-Два дні перед тим, як заговорила Харитинка, мені приснився сон, якому я не надав значення. Приснилася мама, вона просила, щоб я обтер від порохів і павутиння образ, до якого тяглася Харитинка. Хоч я дуже любив і поважав маму, однак попросив її, щоб не втручалася у мої справи, ради моєї кар'єри. Мама назвала мене безжалісним бузувіром, який не жаліє своєї дитини, яка так втомилася і не могла дотягнутися рученятами до образу.

Пробудившись, я помолився за упокій душі мами, бо давно не молився.

І от, у день великого щастя, як розповідає донечка, коли нікого не було вдома, до неї промовив невідомий голос "Поверни мене, дитино, до людей".

Знаючи, що кімната замкнена і нікого нема вдома, Харитинка озирнулася по кімнаті і в душі хотіла запитати, хто тут є. І якраз у цей час з її уст на всю кімнату полинуло: "Хто тут є?"

І вдруге лагідний голос попросив: "Поверни мене до людей".

З місця голосу сяяло дивовижне сяйво. Харитинка вхопила картину, повернула образ, який упродовж довгих років був повернений до стіни і, впавши на коліна, молилася своєю молитвою, бо "Отче наш" і "Богородице Діво..." до цього часу я її не навчив.

Коли Харитинка прибігла до мого кабінету і крикнула "Тату!", я спочатку подумав, що це сон, і стряс головою. Але коли побачив сльози, що котилися по її обличчі, і знову почув "Тату!", я високо підніс її над собою і сам з радості заридав.

Обнявши Харитинку, ми заквапилися до мами. Хоч ішов урок, ми забігли у клас і Харитинка, обнявши маму, зі сльозами на очах, на увесь клас закричала: "Мамусю, я вже говорю!"

Цей рік -1965 - я вважаю роком народження своєї Харитинки.

А тепер думайте про мене, що хочете, пишіть хоч кожного дня в газетах, але я більше не можу бути комуністом, бо щиро повірив у Бога. І рана душевного болю буде мучити мене все життя за мою зневагу до Господа Бога та Пречистої Діви Марії. Хочу останні роки, чи, може, дні провести в каятті та молитві.

-Дякую, Трохиме, за відвертість. У прикру хвилину приїду і я помолитися до цього образу. Бо і я не повірив би, якби сам не переконався. Про нашу розмову ніхто не повинен знати... А Харитинку негайно присилай у школу. З Божою допомогою вона все наздожене А ти, коли повірив, вір до смерти, бо і я переконався, що Бог воістину був, є і буде.

І урядовець з району міцно і щиро потиснув Трохимові руку.

Дата добавления: 2015-10-30