Розділ XXXIV 17 страница

Я розумію, що сни це скривлене відбиття дійсності, однак
коли людина надає їм побільшеного значення — це таки оз-
нака душевного нездоров'я. Щоб не бути несправедливим
до свого предка, адже прийнято вважати, що пращурів зне-
важати не годиться, я вдався до фахівця, студента-медика,
з яким мешкав у спільній студентській камері, й оповів йому
про діда Іллю (як про свого родича, котрий ніби й досі живе
десь у провінції). "Типовий душевний розлад,— сказав ме-
дик,— схильність до істерії, а те, що йому ввижався страх у
вигляді живої істоти,— елементарна фобія". Я й сам зробив
подібний висновок, не вивчаючи медицини, отож захоплю-
ватися таким предком, як це робить той-таки любитель ма-
лоросійської старовини — мій дядько, було б для мене сміш-
но. Зрештою, дивні то були часи: хлопець захотів мандру-
вати, а батько не чинить йому заборони; син діда Іллі тікає
з дому, а він, як божевільний, регоче. А чого вартий опис
суду в Поповій Горі: лад у тодішній державі, між нами ка-
жучи, був увіч негодящий. Загалом, мого предка треба бу-
ло б судити, як волоцюгу, і я дивуюся з доброти тодішніх
владик, які ставились до нього непростиме співчутливо, а в
Шклові дозволили навіть виставити чортзна-яку п'єсу. Див-
но мені було й те, що наш предок Ілля хотів таким неста-
течним життям похвалитися перед прийдешніми поколін-
нями, через що й спорудив оте немале писання, а хотів, пев-
не, писати більше: смерть, яка двічі до нього навідувалася,
втретє старого не помилувала. Мій же дядько, отой домо-
рощений остерський любитель старовини, вважає нашого
предка Іллю Турчиновського людиною вивищеного духу,
поетом, істотою, так би мовити, творчою, шукачем позача-
сової істини, а перед його внуком Петром узагалі схиляєть-
ся. Я не зважив за можливе сперечатися з диваком, бо в те
літо їв його хліб, але виразно дав йому зрозуміти, що йому
свого однодумця з мене зробити не вдасться. І справді, його
резони мене аніскільки не переконали.

Не ліпшої я думки і про свого діда в четвертому коліні
Петра Турчиновського, якого також обуяла писальна га-
рячка, а судова система його часів викликала в мене щирий
сміх. Цей мій дід, як і дядько, виголосив в одному місці
філіппіку своєму напівбожевільному дідові Іллі, з чого я ви-
снував, що вони один одного варті. Прочитавши це друге,
не менш вигадливо створене писання (до речі, також оправ-
лене в шкіру ів застібками), я із сумом подумав, що ганебна
схильність до спілкування із простолюддям була одним із
фатумів нашого роду; зрештою, чи не те саме штовхнуло
було осмішеного капітаном Котляревським мого діда (за-

уважу, що це він переробив наше прізвище з Сотановського
на Сатановського) залицятися до гарної простачки Наталки
(ім'я пан Котляревський змінив); різниця між дідами була
та, що Сатановський не мудрував лукаво, як це чинив отой
утеклий Петро (знову-таки якась фатальна схильність до
утечі), і зумів знайти в собі силу й мудрість утриматися
від такого нерозважливого кроку, як нерівний шлюб. Ска-
жу відверто, була у мене навіть думка знищити обидва фо-
ліанти: я вважаю це писання шкідливим навіть для історії
нашого роду — через те, зрештою, я їх у дядька Ксаверія
й випрошував.

Однак моя схильність до писання, очевидно, саме від цих
моїх дідів — решта з нашого роду такою лихою пристрастю
не була бита, вони надійно сховали своє добро і зло в по-
пелі часу — і слава їм за те 1 Я ж маю одмінну систему мис-
лення від моїх дивакуватих предків і принаймні можу по-
хвалитися одним — здоровим глуздом і холодним розумом...

Я так задумався, що мене ледве не зачепила панська ка-
рета, і, щоб провчити мене, візниця змахнув пужалном та й
уперіщив через спину батогом, аж я впав на узбіччя дороги.
Лютий і ображений, схопився я за каменюку, але камінь
випав мені з руки: добре я виглядатиму, коли про це доне-
суть в учбовий округ. Тому я згадав уголос дідька рогатого
й перестав лазити, як хлопчак, по генеалогічному дереві роду
свого, а потеліпався до заїзду, щоб знову зустрітися зі сво-
їм пригніченим співподорожанином і знову з'їсти обід, який
вже тому не смакуватиме, що дорогий.

Цей станційний смотритель був упертіший інших і зна-
мірився вичавити з нас хабар — чинив-бо нам упродовж дру-
гого дня всілякі прикрості. Одне те, що заборонив нам роз-
дягатися на ніч, друге, що виганяв вряди-годи з приміщен-
ня, бо там начебто мали прибирати. І хоч слідів того приби-
рання ми не помічали, мусили тулятися по дворі: Коваль-
ський — у звичний спосіб присівши навпочіпки на ґанку, а
я — ходячи дорогою. Одного разу мене ледве не хвицнув
на велику втіху візникам та смотрителеві кінь, при цьому
смотритель на візника навіть не нагримав.

Роздратований, я рішуче підступив до нашого мучителя.

— У вас є вільний кінь,— сказав я,— чому не запрягаєте?
На мене дивилося сіре обличчя із сірими бакенбардами
і пелехатими бровами, і я відчув, що цей чоловік дізнає не-
відь од чого задоволення, розглядаючи мене так.

— По-перше,— сказав він, загинаючи пальця,— у воза
належить запрягати не одного коня, а двоє; по-друге, цей
кінь не казенний, а мій власний. Я ж свого коня даремно

запрягати не збираюся, бо це, як самі, пане, можете здога-
датися, мені ні до чого.

Постояв супроти мене, перехитуючись із носків на закаб-
луки, а тоді, різко повернувшись, закрокував геть.

Обід нам подали нікудишній, наперед визначивши ціну і
пропонуючи, коли нам невдогодно, від нього відмовитися.
Ми покірно заплатили стільки, скільки від нас вимагали, і я
ледве стримав гостре бажання вилити той борщ смотрителе-
ві на голову. Але, як завжди, уявив собі погані наслідки,
які можуть нашкодити мені в службовій діяльності, і вчасно
заспокоївся.

"Дай боже,— подумав я, дивлячись на смиренно-іронічну
пику смотрителя, коли наступного ранку ми виїжджали,—
ніколи нам більше в житті не здибуватися".

— Може б, панове, купили щось на дорогу з харчів? —
услужливо схилився смотритель, і я побачив, що мій супут-
ник Ковальський усміхається. Блідою, смутною усмішкою,
в той час як очі мав серйозні й нестерпно-печальні.

— Поганяй! — гукнув я візниці, і мені здалося, що за спи-
ною почув глузливий смішець.

Озирнувся, але смотритель був зайнятий розмовою з ін-
шою парою подорожан, які тільки-но приїхали. Мав нові
жертви й забув про старі.

Тепер я знову міг спокійно віддаватися утішному ритму
їзди, і так триватиме до чергової станції, де можуть виник-
нути нові утруднення. Але не хотів про це зараз думати.
Мій супутник, як і раніше, був мовчазний, печальний і не
заважав мені розкошувати. Коні плелися ледве-ледве, бо й
цього разу дістали ми сухенних кляч, але добре вже те, що
вони були.

— Чули,— обізвався раптом Ковальський,— кажуть, у
лісах перед Коростишевом з'явилася бандитська зграя, по-
ліція ніяк не може з нею розправитися.

Я здригнувся, ще нам бракувало зустрітися з бандитами.

— А ви звідки довідалися?

— Смотритель на станції сказав.

— Ну, вам, здається, нічого боятися розбійників.
Він і справді їхав з голими руками і з майже порожніми
кишенями. На моє зауваження розтяг у смутній усмішці
рота і знову замовк, заколисаний одноманітним похитуван-
ням. Часом колеса вскакували в баюрину, тоді нас підки-
дало, й ми підлітали аж до верху балагули.

На наступній станції ми не затрималися більше кількох
годин, і це я вважав за чудо. Тут смотрителем був чоловік
низькорослий і чимось схожий на мого супутника. Здаєть-

ся, вони помітили це також, бо відразу ж вступили в ба-
лачку, а я відійшов набік, щоб не заважати їм,— в моїй при-
сутності вони ледве не шепталися. Я звиклий до такого став-
лення: куди б не з'являвся, ніде не знаходив ані прихиль-
ників, ні друзів. Навіть цей рознещасний горбань устигав
більше, ніж я,— секрет тут, очевидно, в якійсь особливій
моїй будові. Кожна людина, помітив я, випромінює від себе
певний струмінь, холодний чи теплий. Відтак людина на
відстані починає відчувати до іншої симпатію й антипатію,
потяг чи відразу, а часом ані те, ні інше. Тим самим люди і
в'яжуться поміж себе, сходяться, одружуються, збирають
компанії, і тільки дехто в цьому світі не проливає свого "я"
на інших — це натури, по-моєму, особливо цільні. Хочу нале-
жати саме до таких цільних натур. Здебільшого до людей я
відчуваю антипатію; — єдина особа, яку я любив,— це мати
моя, тиха й боязлива істота, яка, незважаючи на покірливу
приниженість мого батька, відчувала перед ним трепетний
страх, і це при тому, що він її не сварив і не карав. Відчуття
страху перед іншим, думав я, похитуючись,— це теж влас-
тивість організму. Не можна сказати, що я обожнював свою
матір, але шанувати не переставав, окрім того, вона була
єдина істота, яка не тільки любила мене над усе у світі, але
й по-особливому жалувала. "Тяжко тобі доведеться у світі,
Киріячку",— сказала вона якось, і це було б пророцтвом,
коли б не мав я легкої вдачі і все своє невезіння зносив як
неминуче й необхідне, на кшталт холоду чи спеки. Навпаки,
відчував од того певне задоволення й інтерес, як ті, котрі
відчувають задоволення, коли їх б'ють. У школі мене сікли
рідко, був я слухняний і здібний, але вчителі не любили
мене. Один із них, учитель словесності, висловився аж зов-
сім категорично: "Об твій зад,— сказав,— неохота навіть
різку бруднити". І я тоді, пам'ятаю, чемно всміхнувся вчи-
телю. Друзів у мене й справді не було ні в школі, ні в уні-
верситеті, і це, здається, тому, що душевно не потребую я
зближення з іншими — очевидно, народжений для того, щоб
жити одинаком. Відтак ніколи не осуджую старих дів чи
парубків, за винятком тих, котрі того самотництва не хо-
тіли...

Ми приїхали на поштову станцію, яка стояла поруч із
Коростишівським лісом, пізно. Навпроти станції, по дру-
гий бік дороги, стриміла корчма, і більше ніяких поселень
не було. З обіду дув нам в обличчя холодний вологий вітер,
і ми трохи померзли. Я подумав, що в'їжджати проти ночі
в ліс було б нерозважно, можна було б наскочити на вовків
чи бандитів, тому вирішив переночувати на поштовій стан-

ції — мій супутник у всьому зі мною погодився. Ми навіть
почали роздягатися, коли вскочив до нас смотритель і спо-
вістив, що коні готові.

— Але ми хочемо перепочити, пане,— сказав я,— здоро-
жились і зголодніли. І взагалі, ми не так уже й поспішаємо,
щоб їхати вночі.

Останню фразу я сказав на так, бо їхали ми і вночі й по-
спішали, як усі на світі подорожні.

— А я даю вам можливість їхати,— сказав смотритель, і
це було аж зовсім дивно: надто біля нас пікся. Як завжди
в подібних випадках, я вперся: захотілося вчинити навпе-
рекір.

— Ми у вас переночуємо, пане! — мовив я.

— Ніде в мене ночувати! — заметушився той.— У паса-
жирській не можна роздягатися, бо вночі можуть приїхати
дами... Взагалі, я намагаюся, щоб пасажири в мене не за-
тримувалися.

— А це чому? —спитав я, здивовано заломивши брову,
вів себе смотритель таки дивно.

— А тому, що в мене такий порядок. Хочете ночувати —
он корчма по той бік дороги, там є добре уладжені кімнати.

Смотритель увіч хотів нас позбутися. Тоді я відчув ще
більшу рішучість і зголосив, що ми залишимося-таки ночу-
вати в пасажирській — ночівля з додатковою оплатою мене
аж ніяк не приваблювала.

— Коли до того йдеться,— сказав я,— ми не роздягати-
мемося, але попросимо у вас самовар.

Самовар подали так швидко, аж я знову подумав: щось
тут не гаразд, бо чи ж нормально, коли тебе обслуговують
без затримки? В моєму житті таке майже не траплялося,
тому я вирішив запросити смотрителя почаювати з нами —
може, вдасться щось вивідати. Було вже зовсім сутінно, і ми
чаювали при свічці. Я сидів біля вікна, що виходило до
шляху й корчми. Смотритель неспокійно совався на стільці.
Ковальський пив чай мовчки, не проказавши за весь час ані
слова. Я помітив, що вряди-годи западав він у стан про-
страції чи заціпеніння — зараз був саме такий момент.

— Ви незручно сіли,— сказав мені смотритель.— Тут
продуває, а я не хотів би, щоб на моїй станції хтось захворів.

Тільки пересів я в куток, як на моє місце миттю переніс-
ся смотритель. Тепер він пив чай неуважно, пирхав, кидав
насторожений погляд на мене й Ковальського і часто пози-
рав на шлях та корчму. Я миттю зв'язав це в умі: неспокій,
корчма, хтось міг побачити нас у вікно і цього не хотів смот-
ритель, його чудне намагання вгодити нам, а перед цим

спровадити зі станції — чи не відбувається в цін корчмі
й на станції якихось таємних, а може, й протизаконних
справ? При моїй здатності до розслідування, не важко бу-
ло б вияснити й це: чи приклеївся б до тіні людини, чи до
неприродного загострив би слух, чи, вже в крайньому разі,
протиснувся б крізь стіну. Таких способів маю немало, але
лінькувата неміч оволоділа мною; очевидно, з дороги я таки
стомився.

— Щось дуже ми розчаювалися,— сказав раптом смот-
ритель, підхоплюючись.— Коли вже так сталося, лишай-
тесь, але мушу поставити панству певні умови. Ми рано
лягаємо спати, бо вночі, окрім проїжджих, проходить гро-
шова пошта. Через це встаємо по кілька разів. Отож, не
дуже дляйтеся, зараз я накажу забрати самовар.

Він гукнув дівку, яка забрала самовар і склянки, дівка
кинула на нас здивованим і зацікавленим поглядом. Я по-
думав: чи не в нас самих ховається секрет такої дивної по-
ведінки цих людей? Смотритель уже трттмав у руках свічку.

— Свічки вам не лишаю,— сказав твердо,— бо тільки
тоді спокійний, коли пасажири сплять без вогню. Ми вже
раз горіли, і я тепер боюся вогню,— сказав він, округлюючи
очі.—В мене такий звичай: доти не лягаю, доки не пога-
сять усіх свічок у домі.

Говорив це похватцем, ковтаючи слова і пострілюючи по-
лохливими оченятами,— я помітив, що Ковальський дивить-
ся на нього із зачудуванням.

— Можемо пообіцяти,— сказав він,— відразу ж загасити
свічку.

— О ні, ні, панове! Ви задрімаєте, а тоді й до пожежі не-
далеко...

Вів себе нервово, може, й надміру, і від цього все напов-
нювалося особливою тривогою. Ковальський зітхнув і по-
чав укладатися на лаві, підмостивши під голову шинелю.
Я зробив те саме, смотритель покірно нам присвічував.

— Коли що,— мовив він,— постукайте в цю стіну.

— А що може трапитися? — спитав я, вмощуючися на
ложі.

— Сподіваюся, нічого,— швидко відповів смотритель.—
Але ніколи ні в чому не можна бути впевненим, панове. Ок-
рім того, може, будуть якісь потреби...

Повернувся й вийшов, обережно прихиливши двері,— ми
опинилися в темряві.

— Що ви на це скажете, пане Ковальський? —спитав я.

— Тільки те, що не треба нічому дивуватися,— обізвався
тонкий голос горбаня.

— Мені здається,— мовив я поважно,— від нас тут хо-
чуть щось приховати.

— То й нехай,— відказав, байдужно позіхнувши, Коваль-
ський.— Завтра будемо далеко від цього місця — і що нам
до таємниць чужих людей!..

Я, проте, думав інакше. Тому не став сперечатися, а поба-
жав супутникові спокійної ночі. Коли він засне, зможу при-
слухатися й придивитися. Щось відбувається довкола стан-
ції та корчми, а раз так, про спокійний сон і мови бути не
може.

Ковальський засинав дуже швидко, я це знав. Так сталося
й цього разу, і я, намагаючись не рипнути, звівся. Намацав
англійського пістолета, звів курка і став біля вікна, щоб
мене не було видно. На поштовій станції все затихло, світи-
лися вікна тільки в корчмі. Я тихо вийшов надвір. У небі
палав голий місяць, півнеба покрилося хмарами, а поло-
вина — чиста. Я стояв довго, сховавшись у тінь дерева й
думаючи про світ — цей дивовижний ліс людей. Здається,
існує з десяток порід, але й серед рослин немає цілком то-
тожних. Так і між людей: скільки їх є під сонцем—усі різні.
Тільки тепер я згадав репліку Ковальського про розбій-
ницьку ватагу в Коростишівському лісі — було це близько.

Рипнули двері: вийшов смотритель. Від темної стіни лісу
раптом відділилася сіра постать і поколивалася просто до
станції. Смотритель стояв, облитий місячним сяйвом, я ба-
чив його бліде, майже мертве обличчя. Сіра постать із лісу
йшла просто на нього, смотритель помітив це й затремтів,
як листок.

— Є у вас гості, дядьку?— спитав чоловічий голос.

— Нема! — видихнув смотритель.

— А Мошко казав, що є.— Темна постать підійшла до
вікна, за яким спав Ковальський, і спробувала зазир-
нути.

— Іди звідси, Гнате,— сказав із мукою в голосі смотри-
тель.— Не накликай на мене біди. Я й так нещасливий, що
даю такого, як ти, небожа...

— Соромитеся, дядьку? А нема чого. Живете злиденно й
труситеся, як осиковий кілок. А я живу, як багнеться...

— До часу це, Гнате,— сказав смотритель.— Зловлять
тебе, згноять у тюрмах.

— Не продасте — не зловлять,— сказав розбійник.—
Я вмію ховати кінці.

— Я тебе не продам,— сумно відгукнувся смотритель.—
Твої дружки тебе продадуть.

— Звідки знаєте?

— Це в біблії сказано: потаємне стає явним. Так воно й
бува.

— Вовків боятися—в ліс не ходити! А я прагну по-
жити в цьому світі. Хочете, і вам грошей дам.

— Не треба мені твоїх грошей. Я на хліб чесно собі за-
робляю...

— На сухарі, а не на хліб,— сказав сердито чоловік.—
А на вашу станцію я колись таки нападу. Бо негарно вихо-
дить: на інших нападаю, а сюди ні. І дурний здогадається,
що тут нечисто. Від цього ниточка й до мене може про-
тягтися.

— Залиш мене в спокої, Гнате,— ледве не заплакав смот-
ритель.— Чого заповзявся на мою душу? Чи вчинив я тобі
щось лихе?

— А мені й ті, кого грабую, не зробили нічого лихого,—
тихо засміявся чоловік.— А коли життя понуджує, чиню,
як поведеться.

— Невільник ти уже, Гнате!

— А ви, дядьку, не невільник? Зі своєю службою та чес-
ністю? Ви ще більший невільник, бо я хоч із неволі своєї
немалий гріш здобуваю, а ви киснете у злидарському багні.

— Мені добре в моєму багні, Гнате. Я убогий, зате ніхто
мені вслід не плює, от що!

— Байдуже про мої сліди,— сказав розбійник.— Вине-
сіть хоч пляшку горілки на відкупне.

Смотритель зітхнув і пішов на станцію. Я стояв у тіні,
виставивши пістолета. Досить було натиснути на гачок, і
розбійник упав би мертвий. Але я цього не зробив. Не моє
це діло, та й не нападав він на мене. Не збираюся я світ
рятувати від зла, а тільки вимічаю його. Досить з мене, що
все таємне, яке відчув на цій станції, прояснилося: хай той
нещасний смотритель сам вив'язується з цієї пастки.

Рипнули двері, смотритель ішов із пляшкою в руці.

— От бачите, дядьку,— засміявся чоловік,— зовсім малу
беру з вас данину. З пейсатого я тричі більше беру.

— Але й даєш йому,— сказав зморено смотритель.

— Даю, бо беру. Можу й вам дати...

— Не приходь до мене більше.

— Це вже ви забагато хочете. Випийте, дядьку, щоб був
я певен, що не труту ковтаю.

Смотритель приклався до горлечка.

— Хіба я міг би когось отруїти? — спитав, оддихавшись.

— Це вже не вгадати,— мовив розбійник.— Я часом сам
собі не довіряю.

Він приклав пляшку до рота, рідина забулькала.

— Добре питво, дядьку, їй-бо, добре! — сказав він.— Я б
вас, може, й справді покинув напризволяще: живіте собі та
гнийте. Але раз на вашу станцію нападу, тоді мене з вами
люди не в'язатимуть, вам же із того ліпше буде.

— Не можу тобі цього дозволити,— сказав смотритель,

— Звісно, не можете,— відповів розбійник.— Бо я дозво-
лу у вас не питатимуся.

— Сьогодні в мене немає гостей,— сказав смотритель.

— Може, й нема,— відповів, одпивши, розбійник.— При-
йду іншим разом, не сам. Не беріть мені цього на карб,
дядьку...

— Мене тоді з посади проженуть,— тоскно сказав смот-
ритель.

— Не ви ж грабуватимете?

— Воно так,— печально сказав смотритель.— Але на-
чальству жертовного козла завжди тра, а я до того якраз
надаюся.

— Звісно, надаєтеся,— коротко відказав розбійник.— Бо
ви, дядьку, плохий...

— А як мені вберегтися, га? Як уберегтися в цьому світі
чесному чоловікові, як йому залишитися з чесною душею
та сумлінням?

— Хочете взнати як?—засміявся розбійиик.—Можу
сказати, наука це проста. Треба вдавати, що ви чесний.—
Він перекинув пляшку так, що на її денці блиснуло місячне
проміння.

РОЗДІЛ IV

У Житомирі я зупинивсь у заїжджому домі, при якому
був трактир. З Ковальським ми розпрощалися досить стри-
мано: в такому невеликому місті, в якому опинилися, нам
годі було не зустрічатися, але інтересу до свого колеги я не
мав, як, зрештою, і він до мене. Отож відразу ж забув про
нього — належало мені з'явитись у гімназію, яка була роз-
ташована на Вільській вулиці. Я одяг нову віцмундирну
пару й урочистою ходою рушив на візит до директора.

Ішов і роздивлявся навсібіч, вишукуючи в людях та бу-
динках те, що варто було б запам'ятати, адже це місто мало
стати довготривалим моїм осіддям. Однак і вулиці, й люди
були досить невиразні.

Розкладаю людей на дві категорії, незважаючи на їхній
маєтковий стан та місце на ієрархічній світовій драбині: є
істоти "з історією", непересічні, цікаві, і без історії — тобто

сіра маса, до якої мені немає ніякого діла. Перших я пізнаю
здалека і, в свою чергу, розділяю на кілька підвидів: одні
мають "велику історію", а інші — дріб'язок. Повість про
графа Мечислава та його дружину є для мене зразком ве-
ликої історії, а оповіді про Ковальського чи смотрителів по-
штових станцій — малої. Коли входиш у звичний плин
життя, ті історії виростають у ньому, як кораблі та човни
в порожньому морі. "Ловися рибка велика і* мала",— про-
бурмотів я відоме прислів'я і відчув на душі мир та бла-
женство, які навідують мене нечасто, але відчуття напов-
неності життям дає мені справжнє задоволення. Коли ж
"риба" ловиться, перо моє бігає по папері з дивовижною
швидкістю. Пишу я дрібним, малорозбірливим почерком і
чиню це для того, щоб нелегко вчитало його стороннє око —
навіщо це йому? Не збираюся ставати письмаком, бо нічого
в своїй книзі не прагну вигадувати — просто пізнаю світ та
життя й помаленьку ліплю його мозаїку. Маю тс собі за не-
відхильний обов'язок і школи ве виважую рації такої ро-
боти: е у світі справи конечні, які виконуєш не з принуки,
а через невідворотну потребу.

Я так задумався, що проскочив гімназію і мусив розпиту-
ватися про неї в перехожих, що не зовсім щаслива прикмета.
Гімназія стояла в глибині дворища, оточена огорожею, бу-
динки її були просторі, і вже це мені сподобалося. Рушив
доріжкою, посиланою піском,— її проклали по прямій лінії,
і я зміркував, що директор гімназії — німець, і, може, з вій-
ськових. Мені назустріч простував чоловік у витертій, на-
віть подекуди заштопаній шинельці, і я спитав у нього про
директора.

— Директор — це я,— сказав чоловік.— Звуть мене Гуно
Ернестович Траутфеттер.
. Я назвався й собі, і вік обдивився мене зацікавлено.

— Чому у вас таке прізвище? — спитав, ледь розсовуючи
губи.

— Ним наділив мене мій батечко,— сказав я чемно, ви-
струнчившись.

— Дивне прізвище,— сказав директор, повертаючись до
гімназії.— Вам із таким прізвищем буде нелегко з учнями.
Знаєте їхню звичку вигадувати клички і знущатись із учи-
телів?

— Маю намір тримати в класі тверду дисципліну,— сол-
датським голосом відказав я.

— Діти тепер розбещені,— сказав директор, всовуючи
ключа в замкову щілину і відчиняючи двері кабінету,— втри-
мати їх у належному послушенстві не завжди легке.

Він скинув потерту шинельку і, повернувшись до мене,
став зовсім інший: холодний, неприступний і поважний.
Я стояв перед ним, виструнчившись і поїдаючи його очима.

— Так що вам завгодно? —спитав, начебто не я спові-
щав йому по дорозі мету свого приїзду.

— Мене прислано до вас із учбового округу на посаду
вчителя,— чітко відрапортував я.

— Як ви сказали ваше прізвище?

— Киріяк Автомонович Сатановський.

— А-а! — протяг директор.— Оригінальне прізвище. Ви
закінчили університет?

— Так точно! — сказав я.— Перше відділення філософ-
ського факультету. Моя спеціальність — словесність.

— Тоді будете викладати математику.
Я зробив круглі очі: математика і словесність речі, по-моє-
му, не тотожні.

— Чого на мене так дивитеся? —нетерпляче озвався ди-
ректор.— Учились ви в гімназії і в університеті, повинні все
знати.

— Але ж мій фах — філологія,— нагадав я.

— Ну гаразд, — сказав директор. — Читатимете геогра-
фію, а в п'ятому класі російську історію.
Це вже було ближче, і я промовчав.

— Хто ви: великоросіянин, малоросіянин чи поляк? — по-
цікавився директор.

— Малоросіянин,— сказав я.— Але не з тих, хто виді-
ляє їх в особливе плем'я.

Кабінет директора був сірий: сірі стіни, стеля й підлога.
Вікна лили сумирне світло, через що здавалося — стіл, стіль-
ці і директорське крісло покриті сірим нальотом. На стіні
висів портрет государя імператора, і я помітив, що він на
мальовидлі дуже мало схожий на себе: сіре, пом'яте, виряч-
кувате обличчя — подобав більше на директора гімназії, ніж
на государя. Здається, художник, що писав цей портрет, хо-
тів догодити традиції й директору — так міг малювати тіль-
ки поляк, бо тільки поляк міг утілити настільки тонко про-
думане блюзнірство. Окрім того, художник досяг ще од-
ного ефекту: від порога государ імператор майже не різнився
від справжнього, але од вікна був як дві краплі води — ди-
ректор гімназії. Може, через те я обдивився пильніше са-
мого директора: ні, це був чоловік "без історії". Досить
швидке опісля я здобув про нього належні відомості: ви-
гнаний із університету в Дерпті за дуель, досить чесний і
обережний, до нього, як і до по-блюзнірському сфабрико-
ваного портрета государя, годі було придертися. Переступи

його мізерні: невеличка вигода, взята при побудові кухонь
для шкільних квартир, та ще економив він на опаленні та
ремонті гімназії. Дещо мав і від підрядчика спільних учнів-
ських квартир. Хабарів не брав і взагалі був сірий, як його
кабінет. Належало пристосуватися до нього, і я це вчиню
без особливих зусиль.

Тим часом директор проголошував переді мною промову,
яку, певне, повторив за своє життя не один десяток разів:

— Знайте, що я учителів не балую, інакше ваш брат пра-
цювати перестане. Коли вашого брата не тримати в чорному
тілі, то починаєте зазнаватися і проповідуєте дітям шкідливі
ідеї, а доглянути мені за всіма ніколи. На мені, шановний,
лежить стільки турбот, що жоден смертний не в силі їх ви-
конати, адже я управляю не тільки учбовою частиною, але
й господарчою. Нагород не буде. Матимете чотириста два-
дцять карбованців у рік — це майже стільки, скільки одер-
жую я; зрештою, учителям і не потрібно більше одержу-
вати, щоб не зіпсувалися.

Я все ще розглядав свого нового повелителя. Живе до-
сить скромно й економно. Має родину, яку любить, дисцип-
ліну в гімназії тримає. Особливого впливу, щоб підняти нав-
чання в гімназії, не чинить — це, здається, не найгірший тип
начальника.

— А як щодо квартири? —спитав я.—Чи не допомогли
б мені пристойно влаштуватися?

— Я? — перепитав зчудовано директор і раптом відвер-
нувся від мене до вікна.

Залишалося вчинити те, що роблю в таких ситуаціях,
тобто я щез. Не цікавився, яке враження справив на нього:

непотрібно мені це. Але ні, я лукавлю. Знав, яке враження
справляю на людей: одні мною бридяться, а інші мене по-
боюються. Є ще й треті: ті й бридяться, і побоюються. Лю-
ди нутром відчувають, що я усвідомлений про діла і справи
їхні, а кому це подобається? Зрештою, ніколи й ні про кого
не доніс я начальству, як учинив це Петров, з яким учився
я на одному курсі, через що так тяжко постраждав профе-
сор Костомаров зі своїми товаришами; ніколи не був я і
кляузником. Люблять мене чи не люблять — це справа дру-
горядна, головне, не мати мук сумління. "Коли не можеш
уподібнитися до янгола,— проповідував колись мій бать-
ко,— то й не будь ним. Людиною будь, але з чистим сум-
лінням". На учнів управу я знайду швидко, в цьому був
переконаний. Згодом так воно й сталося, бо коли я вперше
переступив класний поріг, то постав перед ними загадковим
незнайомцем, тоді як про них знав усе. Перше, що вони мені

Дата добавления: 2015-10-29