Розділ XXXIV 15 страница

Але одного разу дитина закричала не так. Заверещала
із захлинами, і графиня в самій сорочці кинулася до неї.
Вже світало — Анеля виразно побачила посиніле мале, яке
корчилося і страшно кричало. Біля неї метушилася нянька,
графиня відштовхнула її і схопила дитя на руки. Тоді пом-
тила, що сорочечка в сина облита темною рідиною.

— Що це таке? —гостро спитала в няньки, яка стояла
поруч і беззвучно плакала.

— Пан,— вихлипнула вона і аж затрусилася.— Приходив
сюди пан...

— Пан? — перепитала Анеля зчудовано.

—— Давав дитині якісь ліки...

— Дитина здорова. Навіщо їй ліки?

—— А хіба я знаю? Дав напитися, воно й закричало...
Графиня притисла дитину до грудей і озирнулася, як за-
гнана вовчиця. Було навколо тихо. Моторошно тихо, тільки
похлипувала тонко мамка. Маля спало, але личко його вря-
ди-годи корчилося — маля здригалося від недавнього плачу,

— Так було й раніше, пані,— сказала перестрашено мам-
ка.—Ще за тої, першої. Він теж ту дитину поїв, і воно, сер-
дешне, вмерло...

— Через оті ліки? — з жахом перепитала Анеля.

— А хіба я знаю?—мовила годівниця.—Воно, правда,
хворіло тоді, а він прийшов з отакою-от пляшкою й почав
поїти...

Тоді графиня відчула, що їй у грудях щось обривається.
Щось замерзає, а в голові з'являється ясність і тверезість.
Відчула раптом, що і їй, і дитині загрожує якась жахлива
небезпека, і тільки сама може оборонити сина. Наливалася
незвіданою раніше рішучістю й силою, бо знала: вся ця ти-
ша, що панує навколо,— супроти неї. Супроти неї цілий світ,
навіть дерева, що зазирають у вікна. Всі вони хочуть забра-
ти найдорожче, що має, і вже рушили супроти неї.

— Від сьогодні дитина спатиме у мене,— заявила вона
Мамці.

— А я? —спитала та.

— А ти лишатимешся тут. Коли треба — гукну.

— Добре, пані. Але мені страшно...

— А тобі чого страшно?

— Та ж за маленьке. Чи ж не люблю я його?

— А коли любиш, то віднесеш листа до кого скажу. Тіль-
ки, щоб про це жодна душа не знала.

— Гаразд, пані. Ви тоді мене до матері відпустіть, там
уже я обійдуся.

— Йди до матері. Але щоб жодна душа...

— Та вже постараюся, пані...

Граф не з'являвся на очі цілий день, хоч вона знала, що
він у палаці: чула ного залізні кроки. Обідав у кабінеті і
так само в кабінеті вечеряв. Приходили без кінця до нього
якісь люди й ховалися за кабінетними дверима. Графиня
цілий день не відходила від дитини, її лист уже мчав на
поштових до Києва.

До вечора трохи заспокоїлася. Мамка скупала дитину,
а графиня відчула самотність та покинутість. За вікном сто-
яли сутінки — рання осінь ступала на землю. Дерева ще
були зелені, але відчувалося, що вже недовго їм так стояти.
Потім мамка годувала дитину, її велике персо ясно світи-
лось у м'якім смерканні. Графиня наказала засвітити свіч-
ки, але вони горіли ще тьмяно, не в силі розігнати прозорий
морок.

— Кажуть, пан збираються у Херсон,— сказала году-
вальниця.— На три дні, чи що...

— Коли? —скинула головою графиня.

— Так слуги балакають. А коли, ніхто не зна... Може,
поїдуть і забудуть про ті ліки...

— Може, й забуде,— пошепки відказала графиня.

— А головний управитель поїхав у Петербург-
Дитина відкинулася від мамчиних грудей і подрімувала.

— Спатунечки вже хоче маленький. Гляньте, пані, як сміш-
но в нього оченята западають... Покласти його в колиску?

— Поклади й залиш мене саму.

Мамка поклала сонну дитину й нечутно відійшла, а гра-
финя стала біля вікна й, дивлячись крізь все ще рідкі сутін-
ки, відчувала осінь, яка вже повільно й зморено ступала по
землі. Осінь була загорнена в прозору жалобну тканку, з'єд-
нувалася із цим тихим, мирним вечором, і, може, від того
виникала легка, але неперехідна тривога — оповивалося нею
все. Графиня раптом відчула в цій кімнаті присутність іншої
жінки, отієї своєї попередниці: чи переживала те саме? Чому
не змогла оборонити своє дитя і навіть утекти від свого му-
чителя не зуміла? Де вона зараз і що думає в цей вечір?
Чи хотів граф у такий дикий спосіб затримати обіцяний
мільйон, чи сталося так випадково? Він маніяк чи холодно-
кровний убивця, з тих виродків, що й проти власної дити-
ни можуть ножа підняти, як ті звірі, що пожирають свій
плід і дістають задоволення? Дивно їй було про таке ду-
мати, могла вона й помилятися. Надто хотів він цієї ди-
тини і надто беріг її матір. Надто дбав про спадкоємця, бо
й справді не мав його. Кому й для чого ті мільйони, коли
буде у світі сам як палець?

Вона не була дурна. За час прожиття тут багато чого пі-
знала. Граф громадив своє майно всіма законними й неза-
конними способами. Велося проти нього не одне слідство,
а\е він умів ховати кінці. Судді й чиновники були підкуп-
лені, орендарі часто горіли, а часом зникали безвісти. Об-
плів підлеглих страшною сіткою і, як павук, випивав їхні
соки. За життя ніколи б не розтратив такого майна, але все
одне не знав зупину. Був затятий гравець і вів незбагнен-
ну, вельми ускладнену гру. Анеля ніяк не могла зрозуміти
його секретів, однак не це було їй потрібно: рано чи пізно
павук почне плести мережу й супроти неї. Супроти самот-
ньої і слабкосилої жінки, яка має тільки одного, правда, мо-
гутнього покровителя. Тільки генерал-губернатор зможе їй
допомогти й вирвати з цього пекла. Хотіла зберегти не
тільки себе, думала перш за все про сина...

Зайшла покоївка, щоб допомогти їй розібратися до сну,
і графиня відчула, що непомірне втомилася. Від оцих ду-
мок, від сколоченого дня. Не можна їй потрапляти в ту ме-
режу, треба чоловіка випередити. Він невисокої про неї дум-
ки, і саме це їй допоможе. Годі тікати від нього тоді, коли
він у палаці, її миттю наздоженуть, як наздогнали нещасну
її попередницю. Треба, щоб були запасні коні в Брацлаві.
Поїде ніби покататися перед вечерею, взявши й дитину,— це
вже тоді, коли майне він у Херсон. Головне — дістатися до
Києва, де буде в повній безпеці, генерал-губернатор зуміє
її захистити.

Анеля лежала з міцно заплющеними очима: детально все
обмірковувала. Холодно й розважно, бо не могла й не хоті-
ла програти в цьому змаганні. Не така вона квола й безза-
хисна; перемагає, зрештою, той, хто захопить ініціативу і
здолає її не втратити. Закусувала губу і хрускотіла пальця-
ми рук. Була наструнчена і знервована, через це не спала,
а вряди-годи провалювалась у чорні ями. Вихоплювалася
з них і злякано прислухалася. Було навколо моторошно
тихо.

її збудило перше світло, що закралось у кімнату. Встала
й підійшла до колиски. Сіла поруч у крісло й загорнула ноги
в плед. Чекала на позір спокійно, але й украй насторожено.
Знала, що він має прийти...

Глухі залізні кроки почулись углибині, але йшов граф не
так, як звичайно. Намагався ступати тихіше, але гупотіння
його кроків все одно розлунювалося по цілому домі. Графи-
ня аж закоцюбла.

Тихо прочинилися двері, граф був у нічній сорочці, а на
голові в нього стримів ковпак. Знав, що дитина в її кімна-
ті,— йшов просто сюди. В одній руці тримав пляшку, а в
другій ложку. Здригнувся, побачивши проти себе насторо-
жені й запалені очі, але не розгубився.

— Що це збираєтеся чинити?—холодно спитала вона.

— Хочу дати дитині ліки,— відповів, підступаючи до ко-
лиски.

— Навіщо здоровій дитині ліки?

— О, це особливі ліки,— відповів граф.— Я виписав їх
із Берліна, і вони не так лікувальний, як профілактичний за-
сіб.

— Я не допущу, щоб дитину поїли казна-чим!—скрик-
нула графиня і скочила на ноги. Граф уже наливав ліки у
ложку.

— Не дурійте, пані,— мовив зимно.— Ці ліки треба да-
вати спозаранку, і я сам їх приноситиму.
Анеля стала між колискою й чоловіком.

— Зійдіть із дороги,— загрозливо сказав граф, трима-
ючи наповнену ложку.

Спробував відштовхнути її — вона заверещала. Вибила
ложку з ліками, а тоді вліпила щосили графові ляпаса.

— Забирайтеся геть!—зашипіла, трусячись усім ті-
лом.—Забирайтеся геть, бо видряпаю очі.

— Чи ви при розумі, пані?

— Це ви, здається, не при розумі. Забирайтеся геть і не
смійте сюди заходити!

— Йду геть,— сказав граф, криво всміхаючись.— Але по-
вернуся зі слугами, вони вас зв'яжуть, а ліки дитині я дам...

— Через мій труп!—Вона дивилася на нього, як вовчи-
ця, сяючи зеленими лютими очима, стерегла кожен його
порух і готова була й справді кинутися на нього.

І він здався. Розвернувся й пішов з кімнати, гупаючи за-
лізними ножиськами; здається, був розсерджений не на
жарт. Вона кинулася до дверей і замкнула їх на защібку.
Дитина вже кричала, і вона схопила її на руки. Обливала
слізьми й шалено цілувала. Промовляла ніжно й горнула
собі до грудей. Дитина засміялася, заспокоєна її лагідними
доторками, а жінка відчула, що справді здатна загинути,
а цього створіннячка образити не дасть. Тіло її все ще трем-
тіло від збудження, але очі були чужі, навісні.

Чекала, чи не з'явиться граф зі слугами; як правило, він
здійснював те, що казав. Захисток мала ненадійний: двері
трималися на слабкій защібці. Вікно було на другому повер-
сі, не стрибнеш, зрештою, й тікати зараз безрозсудно...

І раптом збагнула, що і в цій ситуації поводиться він не
як жива людина, а як механічна лялька. Давніше, коли ще
приходив до неї вечорами, торкалася його оголених пліч.
Не здивувалася б, коли б натрапила не на живу плоть, а
на дерево чи залізо, однак була то все-таки жива плоть. Не
така, як у всіх людей, твердіша й холодніша, але жива. І все-
таки в його діях відчувалася мертвотність: ніколи по-справж-
ньому не гнівався й не радів. Навіть на екзекуції посилав
своїх підданих без гніву — холодно давав розпорядження.
Коли ж вона воюватиме супроти нього в такий жіночо-ко-
тячий спосіб, він і справді не зупиниться перед тим, щоб
зв язати її й доконати свою неймовірну затятість. Здається,
ці ліки всунув йому мандрівний облудник-німець і зумів
переконати графа у казкових їхніх властивостях. Може,
батько хотів щиро попіклуватися про сина, адже боявся в
житті повторів і не вірив, що інший може щось зробити
ліпше за нього...

Дитина була голодна й заплакала. Треба було впустити
мамку, і графиня з важким почуттям відчинила двері, за
якими вже стояла, не насмілюючись постукати, годуваль-
ниця.

— Швидше,— прошепотіла графиня мамці,— а то пан
знову прийде з тими ліками.

— Тому я й хочу нагодувати,— шепнула годувальниця.—
Пан кажуть, що ті ліки натщесерце.

Дитина ще смоктала груди, коли знову почулися залізні
кроки. Граф повільно наближався до спальні дружини. Вона
звелася і стала мертвенно-бліда. Повіки затремтіли, затру-
силося підборіддя.

Граф постукав коротко і владно.

— Прошу пані відчинити,— сказав сухо.— Я приніс по-
казати вам рецепт.

Не осмілилася не послухати. Пішла до дверей і відкинула
защібку.

— О, він уже їсть,— сказав граф розчаровано.— Ось де-
тальний опис чудодійних і запобіжних властивостей цих лі-
ків. Пані повинна зрозуміти, що я аж ніяк не хочу втратити
й цього спадкоємця...

Графиня дивилася на папір, але літер не бачила. Не могла
нічого прочитати в цих розгонистих карлючках, якими був
помережений.

— Переконалися, пані? — спитав він, дивлячись на неї
.вгори вниз із холодним прижмурцем.

— Переконалася — сказала вона тихо.— Але чи не ліп-
ше буде, щоб ці ліки давала дитині я сама?

— О ні! — сказав граф.— Батько також повинен брати
участь у догляді своїх нащадків. Я мушу бути впевнений,
що ліки даються суворо за приписом... Я добрий, пані,
але коли ви не вбережете мені сина, горе ляже вам на
голову...

— Я згодна!—мовила вона, не відводячи погляду від
його гострих і пронизливих очей.—Тоді ви заведете мене
в підвали і застрелите, як собаку...

Вони говорили по-французьки, але граф кинув занепокоє-
ний погляд на годувальницю. Він видимо спохмурнів.

— Що ви знаєте про підвали? — спитав тихо.

— О пане,— сказала графиня, визивно всміхаючись.—
Хіба не так буває в усіх авантюрних романах?

— Ми про це ще побалакаємо,— мовив уже мирніше
граф.—Сьогодні я поїду в свої херсонські маєтки. На два
дні. Повернувшись, ми вирішимо спільно: давати ці ліки ди-
тині чи ні. Коли бажаєте, закличемо лікаря й порадимося,
я так само не ворог нашому нащадку, як і ви. Гадаю, тут
у нас не буде суперечок...

— Була б щаслива, пане! — сказала, викликаючи на об-
личчя усміх, графиня.— Щиро зворушена виявом ваших
батьківських почуттів...

Ще дивився на неї згори вниз з тим-таки прижмурцем.

— Чи не лукавите, пані? — спитав зимно.

— Де б я посміла! — майже вигукнула графиня.

— Авжеж,—сказав граф і, різко повернувшись, потупав
коридором геть...

Після того події розгорталися досить стрімко. Граф ви-
їхав у херсонські маєтки ополудні. Через кілька годин по
тому прискакав нарочний від генерал-губернатора Бібікова,
який попросив доповісти про себе графині. Через мамку гра-
финя поширила чутку, що гонець сповістив про хворобу її
матері. Нарочного відразу ж було відправлено в Брацлав,
він мав наказ генерал-губернатора приготувати екіпаж для
нагальної потреби. Під вечір, пополуднувавши, графиня на-
казала запрягти найвигіднішу карету, щоб покатати сина.
В кареті помістилася й мамка — вони звільна поїхали по до-
розі на Брацлав. Заступник головного управителя — сам уп-
равитель був у Петербурзі — благодушно подивився на те
з вікна, ще й рукою помахав; був певний, що за якусь годи-
ну карета повернеться, адже такі катання учинялися не раз.
Він не дістав від графа вказівки стерегти графиню, а мав
тільки за нею стежити. Він і стежив, не відчуваючи, що це
початок великого заколоту в маєтку, де він прожив спокій-
не життя.

З01

Карета повернулася в маєток без пасажирів вже зовсім
потемки. Кучер оповістив заступнику управителя, що гра-
финя наказала йому простояти в Брацлаві дві години, а ко-
ли за тон час не буде інших розпоряджень, повернутися до-
дому. Годинника кучер не мав, отож простояв стільки, скіль-
ки вважав за належне, тобто "довго". Ніяких розпоряджень
не дістав і повернувся в маєток: де ж поділися графиня
з мамкою та дитиною — він знати не знав.

Заступник управителя позеленів. Треба було нагально
давати знати графові, але на ніч не зважився посилати гін-
ця—а що, коли кучер щось наплутав? Погнав його назад
у Брацлав, наказавши не повертатися до ранку, а гінця по-
слав тільки-но розвидніло. Графиня мчала в цей час на під-
ставних конях у Київ, а наступного дня вручила себе й сина
в опіку генерал-губернатора Бібікова. Вона розплакалася
перед колишнім своїм залицяльником і розповіла все, що пе-
ретерпіла в маєтку навісного графа. Генерал-губернатор схви-
льовано ходив по величезному кабінеті, і в ньому кипіла
лють. Дозволив собі інтимний рух, тобто заспокійливо по-
гладив графиню по плечі. Вона поривисто кинулася до ньо-
го, і він змушений був обійняти її єдиною своєю рукою.

— Богом вас заклинаю, врятуйте мене!—трохи мелодра-
матично вигукнула графиня...

Я при тій сцені був частиною тіні графині, бо день, у який
примчала вона в Київ, був сонячний; дивлячись на сцену,
що її тільки описав, не міг не зажити й певної втіхи, адже
тут було й трохи того, що виходило за межі офіційних пов-
новажень генерал-губернаторської влади; зрештою, в житті
найцікавіші саме такі відхилення, та й не збираюся я ста-
вати літописцем казенної доброчинності.

— Не варто губити часу,— по-діловому сказав генерал-
губернатор.— Сьогодні ж пишіть на ім'я государя прохання,
бо ми сподіваємося з дня на день його величність до нас
у Київ...

Діставши звістку про втечу дружини, граф, не заїжджа-
ючи в маєток, подався просто в Київ. Він мчав без зупинок
удень і вночі, лишаючи станційним смотрителям шалені ча-
йові, і прибув у Київ опівночі за дві години після того, коли
туди ж завітав імператор Микола Павлович. Доля захотіла
пожартувати над тульчинським можновладцем і завела його
до готелю навпроти кріпості, біля плац-парадного поля. До-
рога його добряче виморила, і він заснув мертвим сном.

Імператор, який зупинився в генерал-губернаторському
палаці, в передчутті параду, який його завжди приємно ба-
дьорив і підносив, наказав збудити себе дуже рано. Перед

урочистостями відвідав Лавру й помолився: найкраще екі-
пірування перед оглядом військ. Після того він поїхав в екі-
пажі до кріпосних воріт, де його чекав чудовий, білий, роз-
кішно прибраний кінь. Государ імператор любив коней біль-
ше, як людей, тому милостиво всміхнувся білому красеню
і вседержавно поплескав його по шиї.

Рівно о восьмій ранку государ з'явивсь у воротах кріпо-
сті на чудовому румаці і з багаточисленним блискучим поч-
том стрілою помчався до військ, що виструнчено стояли на
плац-парадному полі вже з раннього ранку. В найближчому
його супроводі скакав однорукий генерал-губернатор, а я,
стоячи в юрбі, що оточила плац-парадне поле, також чекав
святкових урочистостей. Зрештою, мав таке враження, ніби
всі передумови до сцени, яка розігралася згодом, були зу-
мисно вигадані фортуною. Не смів думати, що це я сам маю
таку владу над подіями: гордий чоловік уподібнюється до
бульки на воді...

Государ, здавалося, зрісся з конем — чудова і вражаюча
картина, адже ніхто так не умів їздити на коні, як він, і всі
ці блискучі вельможі, що валом сунули за струнким верш-
ником, здавалися порівняно з ним незграбами. Через це,
коли війська зустріли царя генерал-маршем і голосним дов-
гим "ура", я не витримав і закричав також, незважаючи на
те, що я особа партикулярна. Найближчий поліцейський ско-
сив у мій бік побите червоними артерійками око, певне, зві-
ряючи, чи не знущаюся я в такий спосіб із високодостойного
вершника, але годі було сумніватись у моїх вірнопідданчих
почуттях. Сльози замилування вибилися мені на очі, а коли
це трапляється — світ мені інакшіє: я побачив, що государ
імператор став ніби єдиною істотою з конем: дві голови,
одна червона, а друга біла, шестеро ніг, четверо білих і з ко-
питами, один чудовий розвійний хвіст—білий двоголовий
кентавр, котрий мчить граційним галопом через поле, і не-
даремно реве і шаленіє від захвату юрба. Виразно побачив,
як на голові вершника поблискують золоті ріжки — золото-
носний вінець!—і весь він, той кентавр, повний непідроб-
ного натхнення. Незабутня картина, і я відтворюю її не без
утіхи — не часто дається уздріти щось подібне такій малій
і упослідженій істоті, як ваш покірний слуга.

Государ імператор зі свитою зупинився під балконом го-
телю, і війська почали проходити мимо церемоніальним мар-
шем. Гриміли оркестри, музики надувалися так, що їхні що-
ки ставали, як жаб'ячі пухирі, а очі вилазили з очниць. Тре-
ба було спати мертвим сном, щоб не прокинутись од такого
грому, ляскоту й крику: граф Потоцький також змушений

був розклепити повіки. Він, лютуючи на цей дурний гамір,
накинув на себе халата, наклав на голову класичний, світло-
го кольору циліндр, закурив міцну гаванську сигару й ви-
ступив на балкон. Тут він оперся на поруччя і згори роз-
глядав хвацьку постать государя й пишну його свиту, що
стояла побіч. Граф Мечислав пускав хвилі диму й мружив
через те заспані очі. Легенький вітрець підхоплював дим,
і той плив просто у великодержавний ніс і на світлі очі його
величності. Государ імператор озирнувся, шукаючи зухваль-
ця, який зважився курити побіч його богорівної особи, але
всі навколо мали урочисто-святенницькі лиця, і ніхто й не
помислив би вчинити такої неґречності. В цю мить граф ви-
пустив з рота добру хмарку, і вона, опустившись, закутала
голову його величності, наче його величність зволили одяг-
ти собі на голову химерну ясно-сиву тканку. Государ зму-
шений був зирнути вгору й побачив над собою кругле, по-
бите віспою обличчя, над яким вивищувався класичний,
світлого кольору циліндр — обличчя сонно мружилося й на-
віть позіхнуло, наче й справді чинило посміх із його велич-
ності.

— Що це за мерзотник?—показав його величність Бі-
бікову.

— Це, ваша величносте,— не без задоволення відрапор-
тував генерал-губернатор,— власник Тульчина граф Пото-
цький. Він не підкоряється закону і не визнає над собою
ніякої влади.

Обличчя в государя імператора стало квадратне, і квад-
ратними зробилися ного прозорі сиві очі.

— Посадити його, в чому є, у кріпость! — звелів він.
Бібіков кинувся виконувати: заметушилися жандарми, до
під'їзду підкочено відкриті дрожки, і графа, в халаті, що роз-
віювався на всі боки, коли його волочили, і в класичному,
світлого кольору циліндрі, запхнули в повіз. Крикнув віз-
ник, і дрожки помчалися на всю силу — видно було тільки,
як здивовано, перелякано і сердито озирається увінчана
класичним циліндром голова; було в тому озирі щось без-
помічне й жалюгідне, бо хто він у світі, коли поруч гарцює
стрункий, червонолиций, всесильний і самодержавний кен-
тавр?

РОЗДІЛ III

До моїх однокамерників-студентів часто заходив горба-
тенький пан у партикулярному костюмі. Мене з ним не зна-
йомили, але я по носі цього пана бачив, що він уплутаний

в якійсь конспірації. Зрештою, не виявляв до нього ніякого
інтересу, був заклопотаний своїми справами й описом гра-
фової історії, однак, коли одержав подорожню — на що втра-
тив кілька днів ходіння в канцелярію генерал-губернатора,—
мої колеги привели горбаня в камеру й познайомили нас.

— Приватний учитель Ковальський,— назвався він.—
Збираюся їхати в Житомир і міг би скласти вам, пане, ком-
панію.

Мені це було на руку, і я залюбки привітав супутника,
тим більше, що й приглянутися до нього було б не зле: мали
стати жителями одного міста, а ще й витрати на дорогу ді-
лили б.

Ми виїхали в один із вересневих днів: дощ на дорогу —
ознака непогана. Було затишно сидіти в дорожній кареті, за-
горнувшись у шинелю, слухати сухе шарудіння крапель, по-
гуки візниці, стукіт коліс об бруківку, льопіт калюж, через
які переїжджали. Я мирно приплющився й думав про графа
Потоцького, якому так не пофортунило. Государ наказав за-
слати його в одне із східних міст, над його маєтком устано-
вили адміністрацію, було наказано також суворо дослідити
всі зловживання. Дружині й сину призначено з прибутків
величезне утримання, граф також мав право розпоряджа-
тися своїми грішми. Але в Астрахані йому не сиділося, і він
тричі просився за кордон. Государ відмовив. Тоді свавіль-
ний граф вирішив утекти.

Сидячи під суворим наглядом, він розробляв грандіозний
план утечі. Від місця заслання до кордону було наготовле-
но кур'єрські коні. Все чинилося настільки таємно, що ніхто
так і не довідався про ті приготування. Одного погожого
дня граф скочив на приготованого коня й кинувся у скачку
на кілька тисяч верст. У кишені в нього лежав фальшивий
закордонний паспорт, підстьобувало його шалене завзяття,
спав коротко й тривожно. Мчав перегон за перегоном, і хоч
його вже хопилися й пустили кур'єром сповіщення про вте-
чу, летів швидше од нього, щасливо минаючи місто за мі-
стом і село за селом. За час цієї гонитви висох на тріску,
але лишився невтомний. Відростив довгу бороду й так само
довге волосся — хотів, щоб його не впізнали. Зробив тіль-
ки одну помилку, а саме—заїхав до Києва, щоб побалакати
з жінкою, бо знав усе про її вільне й розкішне життя. Піз-
ніше він пояснював, що хотів побачитися з сином, бо дуже
його любив.

Граф не добився до затишного дімця на Липках, його
затримав, упізнавши, справник, і хоч граф спробував уря-
туватися, його таки перехопили...

Мені було любо думати про те, сидячи в хиткому таран-
тасі, не мав я співчуття ані до графа, ані до графині. Тиха
хвиля втіхи гойдала мене: ось вони, думав я, сильні світу
цього! Чванливі, безрозсудні і невздержливі. Я не дарем-
но так детально з'являю ваші історії у своїй "Чорній книзі":

чорні ви всі, і таких чорних немало. Зовні білі й виплека-
ні—всередині брудні і в сажі! В кожного чорні помисли,
і носите їх, як іржу: немає вам спасіння від самих себе. Так,
я тішився з того, що світ гірший за мене, і хотів те доказати.

Ось їде побіч мене чоловічок, сидить напружено й зосе-
реджено, мені з ним доведеться прожити разом не один
день. Поки що не знаю, хто він такий і які в голові носить
думки, але знатиму все й про нього. Бо має, здається, також
чорні думки й чорні бажання в грудях. Можливо, він, буду-
чи потворний тілом, мріє про якусь київську красуню й по-
думки лягає з нею в ліжко. Мріє зачати таку ж потвору, як
сам, а може, носить біля серця антиурядові замисли — це
злочин не менший. Мріє про збагачення, а в цьому світі це
не дається без очорнення душі.

Так, я відчував злість. Злість до графа й графині, до
цього мимовільного свого супутника, а може, й до цілого
світу. Коли находило це на мене, навіснів — мені здавалося,
що роблюся наче бомба, готовий щохвилини вибухнути,—
несамовитів і захлинався, тільки гострим зусиллям волі стри-
мував себе. Не міг того з'являти назовні, тож перегоряв у
собі — такі спалахи переживав не раз. Ця злість виростала
з недавньої моєї втіхи, бо і втіха була лиха. Ставав холод-
ний і закоцюблий, як крига, і починав навіть самого себе
побоюватися. Ось і зараз чекав, поки мине цей напад,— на
обличчі в мене ані кровинки не було.

Коли мені попустило, заворушився.

— Хочете, пане,— сказав, кашлянувши,— розповім ці-
каву історію про графа Мечислава Потоцького та його жінку.
Ковальський повернув сіре обличчя й приязно всміхнувся.

— Знаю цю історію,— мовив сумирно.— Печальна вона
хтозна-як!

— А чим закінчилася, відаєте?

— Графа вислали у Вятку,— мовив горбань, часто по-
кліпуючи,— а утримання обмежили до ста карбованців на
місяць. Знаєте,— засміявся мій супутник,— він навіть у пра-
вослав'я перейшов!

Я це знав. Хотів у такий спосіб вирвати сина з рук дру-
жини-католички та ксьондзів. Але іронія долі була в тому,
що хрещеним батьком малого став генерал-губернатор Бібі-
ков. Коли я почув цю новину, не міг стримати реготу.

Знову всміхався на повний рот, слухаючи, як оповідав
мені цю ж історію горбань. Він говорив швидко, похлинаю-
чись, щось його в цій історії обурювало й сердило.

— Граф тепер у Парижі,— сказав я.— Розтрачує гроші
в проданого маєтку і, здається, сюди ніколи не повер-
неться.

— Ай справді, чому йому не дозволяли виїжджати ра-
ніше? — сказав Ковальський.

Ми замовкли. Знали ті ж таки факти й не розповіли один
одному нічого нового. Граф Потоцький добився виїзду, і вже
не через лицарську втечу, а шляхом простішим: підкупив
усіх, кого міг. Навіть царського міністра двору Адлерберга,
який умів підійти до його величності...

Ми під'їхали до станції, яка стояла за верству від посе-
лення. Покинули повоза з наміром спинитись у пасажир-
ських кімнатах, але туди нас не пустив смотритель, заявив-
ши, що кімнати зайняв чиновник з особливих доручень пол-
ковник Позняк. По тому смотритель подивився на мою ка-
зенну подорожню, як на щось, жалю варте, й буркнув, що
коней у нього нема. Ми опинилися під дощем.

Неподалік стояв убраний у жовте покриття ліс, вітер на-
літав вряди-годи на дерева, і від того листя опадало. Мій
супутник присів навшпинечках на ґанку, незграбно опер-
шись каліченою спиною об стіну, очі його зробилися великі
й печальні, і з тихою покірливістю дивився на листопад.
Я ходив туди-сюди мокрою стежкою, і мене мочив, дощ.
Волога залазила під шинелю, наші валізи стояли на ґанку,
сяк-так укриті від негоди, а я відчував тоскняву незахище-
ність і самотність у цьому світі. Був у ньому сам як палець;

мої батьки вже повмирали, з родичами не знався, друзів не
мав та й не хотів мати — і от мене кинуто у зовсім незнайо-
мий край, між незнайомих людей. Місячи мокру лискучу
стежку і слухаючи, як глухо шелестить листя, я відчув, що
мій спокій дочасний. Від цього виникало роздратування,
починав ненавидіти й цю станцію і невідомого полковника
Позняка, смотрителя і скорченого на ґанку свого супут-
ника. В цей час з'явився смотритель, і я рішуче пішов
до нього.

Дата добавления: 2015-10-29