Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Організація допомоги засудженим в пенітенціарний та постпенітенціарний[1] періоди у ХІХ – на початку ХХ ст. в Російській імперії

Читайте также:
  1. III. Організація навчально-виховного процесу
  2. IІІ. Організація роботи Приймальної комісії
  3. Б) на початку 60-х рр.;
  4. Вправа 7. (Робота в парах). Доберіть закінчення речення у частині В до його початку у частині А.
  5. Громадська організація «Європейська фестивальна-концертна молодіжна ліга».
  6. Державна Дума та Державна рада в Росії. Формування партій. Реформи П.А. Столипіна, їх значення для Російської імперії.
  7. ЕКЗОН-ІНТРОННА ОРГАНІЗАЦІЯ ГЕНОМА

 

Кількість установ виконання покарання в Україні на січень 2008 р. становила 136, загальна чисельність засуджених – 126365 чол., з них молодь до 30 років - близько 46%. Багато засуджених під час перебування у в¢язниці набувають серйозні, часто невиліковні хвороби. Після 5-7 років відбування покарання у понад 35% засуджених спостерігаються незворотні зміни в психіці, які потребують спеціального психологічного та психіатричного втручання. Крім родинних зв¢язків (30% сімей, де один з подружжя засуджений, розлучаються) колишні засуджені, як правило, втрачають фах, місце проживання тощо. Рецидивна злочинність становить близько 30% від загальної. Наведені цифри доводять актуальність посилення соціальної роботи з утриманцями та звільненими з пенітенціарних установ, вироблення та запровадження ефективних технології діяльності. У цих умовах корисним і цікавим для теоретиків, практиків та істориків соціальної роботи може виявитися історичний досвід роботи з цією категорією клієнтів.

Аналізом практичної діяльності, теоретичним обгрунтуванням процесів пенітенціарного та постпенітенціарного супроводу у кінці ХІХ — на початку ХХ ст. займалися П.І.Люблінський[i], Г.С.Фельдштейн[ii], Д.А.Дриль[iii], М.Ф.Лучинский[iv], С.Гогель[v], І.Я.Фойницький[vi], Г.В.Демченко[vii], та інші правознавці, суспільствознавці, громадські діячі. Щодо сучасних істориків, то вони висвітлюють тему фрагментарно. Патронату дорослих засуджених торкалися О.Беца, Д.Лагодіна, частково І.П.Павлова[viii], П.В.Власов[ix] та інші. Ряд праць присвячено патронату неповнолітніх правопорушників, серед яких слід виділити роботи В.Шпак[x], Е.В.Мишиної[xi], В.В.Селяниної[xii] та інших. Однак сучасні роботи не відтворюють цілісної картини організації патронажного руху в зазначений період, тому метою даної роботи є на основі джерел ХІХ — початку ХХ ст. висвітлити основні напрямки підтримки увязнених та звільнених з пенітенціарних установ в Російській імперії, порівняти з аналогічним процесом за кордоном.

На відміну від західних країн, де ще у кінці ХVІІІ ст. почали виникати товариства допомоги звільненим, які були переважно громадськими, в Російській імперії патронажних рух виник у вигляді підтримки тюремних установ, причому ініціатива тут належала владі. Тюрми в Росії протягом тривалого часу перебували в незадовільному стані: харчування утриманців було жахливим, катастрофічно не вистачало одягу, приміщення були абсолютно не пристосованими до життя, тюремна атмосфера - аморальною, тобто порушувалися практично всі громадянські права та нехтувалися елементарні потреби особи. Спроби реорганізувати тюремну систему здійснила Катерина ІІ, коли у 1787 р. власноруч написала «Устав про тюрми». Потім звернув увагу на стан тюрем Олександр І. Він доручив відомому лондонському філантропу, спеціалісту з тюрем Вальтеру Веннінгу обстежити петербурзькі тюрми. Останній надав імператору звіт про стан вязниць з пропозиціями щодо його покращання, однією з яких було заснувати Піклувальне про тюрми товариство, яке й виникло у 1819 р. Товариство перебувало під покровительством імператора, а очолив його тодішній міністр духовних справ і народної просвіти князь А.Н.Голіцин. Згідно з уставом, воно мало на меті моральне виправлення злочинців, а також допомогу ув¢язненим за борги. Передбачалися наступні методи виправлення: безпосередній і постійний нагляд за ув¢язненими; розміщення їх за родом злочину або звинувачення; навчання християнському благочестю та моральності; забезпечення їм позитивних занять; переведення порушників дисципліни, агресивних в¢язнів до усамітненого місця[xiii]. У 1851 р. було прийнято новий устав товариства, відповідно до якого основною метою його діяльності було покращання фізичного й морального стану утриманців місць позбавлення волі. Опіка товариства розповсюджувалася на тюрми, тюремні будинки (замки), поліційні місця утримання й виправлення, арештантські відділення.

Виконавчими органами товариства були Чоловічий і Жіночий комітети та їх відділення. Їх члени мали право відвідувати тюрми у будь-який час. В Одесі, Керч-Єнікале, Катеринбурзі існували окремі комітети на правах губернських. Очолювали комітети головні посадові особи губернії або уїзду. Члени товариства могли бути почесними, дійсними, змагальниками, пожиттєвими. При призначенні до тюрем наглядачів та їх помічників місцеве начальство узгоджувало їх кандидатури з тюремними комітетами та відділеннями. Останні могли також висувати представників до спостережних комісій при тюрмах або арештантських приміщеннях. Правління комітетів могли влаштовувати для осіб, що перебували в місцях позбавлення волі, читання релігійно-морального змісту, співбесіди, опікуватися родичами засуджених. Так, при Санкт-Петербурзькому Чоловічому комітеті існував Олександрівський притулок для арештантських дітей, де на 1 січня 1897 р. перебувало 30 осіб; при московських комітетах – Сергієво-Єлисаветинський притулок для дружин і дітей, які добровільно відправлялися за злочинцями до Сибіру[xiv]. Сім'ї, які потрапляли до останнього, оглядалися лікарем (туди не допускалися особи з душевними та нервовими розладами, заразними хворобами) речі дезинфікувалися. У притулку наглядали за поведінкою опікуваних, особливо дітей, заохочували їх до діяльності; досліджували майновий стан та ступінь нужденності; при відправленні забезпечували одягом, медикаментами, харчами, ремісничими інструментами, грішми. Якщо мати, за якою слідувала дитина, помирала, то останню влаштовували до закладу громадської опіки або надійної сім'ї для прислуговування або навчання ремеслу[xv]. У Москві з 1864 р. існував також приватний притулок для дітей осіб, які утримувалися в місцях позбавлення волі. Цей притулок існував на кошти московського благодійника К.Т.Солдатенкова та перебував під покровительством З.Н.Єсипової, яка все життя працювала тюремною попечителькою. Діти потрапляли до притулку у ранньому віці та перебували там до 12-13 років, після чого влаштовувалися до ремісничих установ. Працівники притулку навіть після випуску дитини стежили за її долею, дбали про належне ставлення до неї в ремісничих училищах.

Піклувальні про тюрми товариства існували за рахунок сум, отриманих від казначейства, міського громадського управління, з пожертв, кружкових зборів.

Протягом 1893-95 рр. відбулася реорганізація піклувальних товариств: у Санкт-Петербурзі та Москві тюремні комітети були ліквідовані та засновані чоловічі й жіночі тюремні благодійні комітети, які вже не брали участі в господарських справах місць позбавлення волі, а займалися виключно благодійною діяльністю, а саме, сприяли пошуку коштів особам, які звільнилися з-під варти або відбули термінове ув¢язнення; піклувалися про долю звільнених неповнолітніх; опікувалися дітьми ув¢язнених аж до звільнення батьків з-під варти, допомагали сім'ям ув¢язнених; сприяли звільненню осіб, ув¢язнених за борги, сім'ям останніх[xvi]. Як бачимо, реорганізація була здійснена для того, щоб посилити патронажну функцію, що наближало російські товариства до закордонних. Хоча не можна сказати, що піклувальні комітети не виконували патронажних функцій. Так, Санкт-Петербурзький комітет у 1827 р. влаштував для тих, кого випускали з тюрем, особливе сховище, де вони перебували до того часу, як знайдуть собі роботу. У 1835 р. у складі цього комітету було організовано Особливий комітет для розбору жебраків, який також мав турбуватися про надання притулку, харчування та заробітку звільненим[xvii].

Безпосередньо патронажні товариства почали виникати у другій половині ХІХ ст., зокрема у 1878 р. з¢явилося Кишиневське товариство допомоги особам, звільненим від тюремного ув¢язнення, у тому ж році – Санкт-Петербурзьке товариство сприяння неповнолітнім, звільненим з місць позбавлення волі. Характер патронажних мали також два товариства в Москві та по одному в Одесі, Пермі, Ярославлі. Але до кінця 1890-х років кількість таких товариств була незначною. 10\12 червня 1900 р. було видано закон про обмеження висилки до Сибіру та її заміну відданням засуджених у виправні арештантські відділки, який викликав швидке збільшення патронажних товариств: протягом наступного п¢ятиріччя їх кількість збільшилася майже вдвічі[xviii]. Потім їх розвиток дещо загальмувався через революційні події. У 1909 р. було видано закон про умовне дострокове звільнення, і протягом наступних двох років було засновано більше 100 нових патронажних товариств[xix]. Цьому сприяло також видання затвердженого міністром юстиції 10 вересня 1908 р. Нормального уставу товариств покровительства особам, які звільняються з місць позбавлення волі (патронату). Якщо на 1 січня 1907 р. в Російській імперії було 13 товариств патронажного типу[xx], то на початку 1913 р. нараховувалося вже 155 товариств та установ, у патронажних закладах перебувало 872 особи. Протягом 1912 р. допомога необхідними предметами та одягом була надана 1237 особам на суму 5771 крб., зокрема, сприяння щодо харчування, пошуку житла й заробітку надано 1067 особам, з них влаштовано на роботу 70, найнято квартири або кімнати для 318, відіслано на батьківщину 131 особу, розміщено в будинки працелюбства 15, у сховища — 130, безкоштовні обіди отримали 100 осіб, юридична допомога надана 191 особі. 299 дітей прийнято в притулки[xxi].

Згідно з Нормальним уставом під патронаж товариства могли входити як звільнені вперше, так і рецидивісти, які подавали надію повернутися до чесного життя; умовно звільнені, на основі закону про дострокове звільнення; ті, які перебували під вартою; по відношенню до яких було припинено карне переслідування або винесений виправдальний вирок; звільнені від покарання. Одним з напрямків роботи визначалася також допомога боржникам.

Паралельно з практичною діяльністю патронажних товариств було розроблено теоретичні основи тюремно-патронажної діяльності. Вони враховували міжнародні досягнення у цій галузі, а також особливості російської дійсності. Наголошувалося, що товариства патронату мають бути недержавними організаціями, які б допомагали державі боротися зі злочинністю. За словами М.Ф.Лучинського, «держава, яка є інститутом, що охороняє законні права кожного громадянина, не може не бути значною мірою зацікавленою в знешкодженні небезпечних елементів суспільства, і разом із заходами репресивного і карально-виправного характеру, які вона застосовує у галузі суду й покарання, не може не допомагати громадським організаціям, які беруть на себе те ж завдання... Що стосується безпосередньо патронату над звільненими з тюрем, то державна допомога йому має бути особливо інтенсивною»[xxii]. Погоджуючись із резолюцією Будапештського Міжнародного тюремного конгресу 1905 р., учасники патронажного руху вважали, що контролю держави має підлягати лише фінансовий бік їх діяльності; держава не повинна втручатися в методи роботи товариств.

Суттєвим надбанням стало вироблення технології патронажної діяльності. Вона складалася з двох великих етапів: вивчення особистості звільнюваного ще під час перебування його в тюрмі та безпосереднього керівництва ним на волі. Основним завданням першого етапу було детальне ознайомлення з особистістю звільнюваного: його духовним світом, умовами злочину, поведінкою в тюрмі, його минулим, періодом, який передував скоєнню злочину; його сімейним та майновим станами, професійними знаннями й навичками. Це, за словами фахівців, давало можливість «не експериментувати над звільненим із зав¢язаними очима, та, за умови правильного ставлення до справи, отримати можливість поставити його в умови, які б найбільше сприяли його виправленню та остаточній реабілітації»[xxiii]. Начальник місця ув¢язнення повинен був дати звільненому свідоцтво-рекомендацію для подання до будинку працелюбства[xxiv].

Другий етап вважався найбільш складним і відповідальним. Тут, за словами фахівців, потрібні неабиякі спостережливість (за патронованим та його оточенням), обережність, передбачливість та знання людської душі. Робота на цьому етапі є копіткою, потребує багато часу та вимагає постійного й близького спілкування з підопічним. Тому при здійсненні цієї роботи мав бути посередник – попечитель або спостерігач, який би допомагав в реалізації щоденних інтересів та потреб патронованого.

Попечителями могли бути особи обох статей; вони поділялись на тюремних, окружних та головних. Тюремні попечителі мали квиток для відвідування тюрми. За допомогою тюремної адміністрації вони встановлювали контакт із засудженими, які готувалися до звільнення. Вони також приймали заяви інших арештантів про надання їм допомоги після звільнення, про допомогу їх сім'ям. Потім вони знайомилися з арештантом, характером злочину, сімейним становищем, планами на майбутнє, і на основі отриманої інформації робили висновок, чи заслугововує кандидат бути взятим під патронат; у разі позитивного вирішення питання зустрічали його з в¢язниці у день звільнення. Якщо була потреба, то тюремний попечитель забезпечував звільненого одягом, матеріальною допомогою, білетом до місця проживання. Треба зазначити, що грошові аванси давали лише у крайніх випадках. Оскільки звільнені миттєво та бездумно витрачали гроші, зароблені у тюрмі, то важалося набагато важливішим надання гарної поради або вказівки, допомога в оформленні паспорта, зв¢язки з приватними особами або чиновниками, які можуть допомогти, поручительство, ходатайство. Тих, хто залишався в місті, передавали під нагляд окружного попечителя того району, де мешкатиме звільнений, або відправляли його до притулку (будинок працелюбства, лікарню або богодільню залежно від стану здоровя та здатності до праці).

Окружні попечителі «вели» патронованого на волі, могли зберігати гроші, зароблені ним під час перебування у в¢язниці. Головний попечитель координував діяльність двох інших, раз на місяць перевіряв їх роботу, доповідав правлінню товариства про наслідки діяльності; завідував складами речей, здійснював облік виданих коштів. Усі попечителі заповнювали необхідну документацію.

Важливим моментом було відвідування сім'ї звільненого, оскільки, як зазначав М.Ф.Лучинський, «звільнений з місця ув¢язнення має зустріти на волі в своїй сім'ї, якщо вона у нього була, підтримку, втіху й відраду, а не бідність, бруд і розпусту»[xxv]. Тому під час перебування особи в ув¢язненні необхідно було працювати з її сім'єю: надати грошову підтримку, тимчасово влаштувати дітей до ясел, притулків; після повернення надати патронованому методичну допомогу щодо виховання дітей. У 1891 р. у Санкт-Петербурзі відкрилося товариство піклування про сім'ї висильно-каторжних під головуванням статс-дами Е.В.Наришкіної, яке допомагало зазначеній категорії сімей, і особливо дітям, які потребували морального та духовного виховання. Згідно з Нормальним уставом товариств покровительства особам, які звільняються з місць утримання, допомога нужденним сім'ям ув¢язнених та висильних вважалася одним із завдань товариств патронату.

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. було вироблено ряд принципів роботи в пенітенціарних установах та в постпенітенціарний період, які узгоджувалися з резолюціями міжнародних конгресів. Патронат мав відповідати традиціям, нравам, законодавству кожної країни; патронажні організації окремої країни об¢єднувалися центральною установою; останні повинні між собою спілкуватися на міжнародному рівні для розвитку патронажної справи з одного боку, а також полегшення патронування іноземців, сприяння поверненню їх на батьківщину з іншого. Важливими вважалися принципи наступності (готувати до життя на волі потрібно починати ще в умовах в¢язниці) та реабілітації працею (патронажні товариства повинні забезпечувати вільний доступ звільненого до бюр з пошуку роботи або бірж праці). Багато уваги приділялося роботі з середовищем, куди має повернутися звільнений: потрібно боротися проти суспільних недовіри та негативізму по відношенню до звільнених, докласти зусиль для вилучення з середовища, в якій особа скоїла злочин. Доцільною визнавалася організація тимчасових сховищ для звільнених, де останні протягом чітко обмеженого терміну (до підшукання роботи) суворо дотримуватимуться дисипліни й режиму, працюватимуть, щоб покрити збитки на своє утримання. Але кращим вважалося розміщення звільнених у приватних осіб або благодійників під відповідальність одного з членів товариства. Обов¢язковим був принцип конфіденційності (нерозголошення інформації про звільненого). Слід також звільняти останнього від нагляду поліції на час перебування під патронатом товариства.

У процесі розвитку патронажного руху широко використовувався закордонний досвід, оскільки патронажна діяльність там була набагато старшою. Перші товариства патронажного типу з¢явилися у 1776 р. в Філадельфії, в Європі - у 1797 р. (Данія). В інших європейських країнах патронажні товариства почали виникати у 1820-30-ті роки, а широке розповсюдження отримали в кінці ХІХ ст. Так, у Франції у 1901 р. нараховувалося 103 товариства патроната з 20 тис. Патронованих. В Англії, Шотландії та Ірландії у 1906 р. нараховувалося відповідно 68, 6 та 12 товариств[xxvi], у 1905 р. від англійських товариств отримали допомогу 52685 осіб[xxvii]. У 1904 р. в Австрії нараховувалося 84 товариства патронатуПатронати отримували суттєву державну підтримку, у тому числі фінансову. У 1890, 1894, 1898, 1905 та 1911 рр. відбулися міжнародні конгреси патронату[xxviii].

 

 

Як бачимо з матеріалів, наведених у статті, цілеспрямована допомога утриманцям та звільненим з пенітенціарних установ в Російській імперії з¢явилася на початку ХІХ ст. та досягла свого апогею на межі ХІХ-ХХ ст. Оскільки патронажний рух в Росії був молодшим за американський та європейський, то учасники цього руху активно вивчали та використовували закордонний досвід, привносячи вітчизняні особливості в цю діяльність. Спочатку в роботі даних організацій переважали піклувальні функції (в основному опікувалися проблемами тюрем, і у цьому контексті інколи допомагали колишнім в¢язням), а з останньої третини ХІХ ст. на перший план починає поступово висуватися патронажна функція (допомога тим, хто звільнився з місць позбавлення волі). На основі практичної роботи та аналізу закордонного досвіду була напрацьована значна теоретична база роботи з колишніми в¢язнями: запропоновано технологію роботи з цією категорією клієнтів, обгрунтовано застосування тих чи інших методів і прийомів, вироблено принципи, на яких базувалася ця діяльність. Важливим було визнання необхідності роботи з колишніми засудженими, починаючи з їх перебування у в¢язниці, докладного вивчення особистості злочинця, впливу на оточення, у тому числі сімейне; допомога звільненому виявлялася в наданні тимчасового приміщення для перебування, забезпеченні його необхідними документами, інструментами, роботою, методичними порадами щодо примирення з сім'єю та виховання дітей. Матеріальна допомога надавалася лише у разі крайньої необхідності і вважалася небажаною. Усі ці функції розподілялися між трьома суб¢єктами: тюремним (розпочинав роботу ще під час перебування особи в тюрмі), окружним (супроводжував особу на волі) та головним (координував роботу першого та другого) попечителями. Треба зауважити, що багато аспектів теми потребують подальшого й ретельного вивчення (наприклад, стан злочинності в Російській імперії того часу, особливості роботи з неповнолітніми злочинцями, в регіонах, закрема Південному та інші).

 


[1] слово «пенітенціарний» походить від лат. рoenitentia – каяття


[i] Люблинский П. И. На смену старого права. - Петроград, 1915. - 440 с; Люблинский П. И. Суды для несовершеннолетних в России. - Спб, 1910.

[ii] Фельдштейн Г.С. Патронат. Его необходимость и принципы организации. - Спб.: Сенатская типография, 1900.

[iii] Дриль Д.А. Наши исправительно-воспитательные заведения и вопросы исправительного воспитания // Журнал министерства юстиции. - 1898. - №9.

[iv] Лучинский Н.Ф. Правила патроната над тюремными выпущенниками. – Спб, 1912.

[v] Гогель С. О развитии и правильной постановке патроната в России // Тюремный вестник. - 1900.

[vi] Фойницкий И. Патронат в России и за границей // Вестник Европы. - 1878. - февраль; Фойницкий И.Я. Пенитенциарный конгресс в Риме// Вестник Европы. - 1886. - март.

[vii] Демченко Г.В. Общества патроната — их возникновение и распространение, устройство и деятельность. - Б.М.: Б.и[1919], 23,19 с.

[viii] Павлова И.П. Тюрьма и благотворительность в Российской империи второй половины XIX — начала ХХ вв. // Благотворительность в России. Исторические и социально-экономические исследования. - Спб.: «Лики России», 2003.

[ix] Власов П.В. Благотворительность и милосердие в России. – М.: ЗАО Изд-во Центрполиграф, 2001. – С.58-78.

[x] Шпак В. Реабілітаційна діяльність діяльність зарубіжних і вітчизняних виправно-виховних закладів у ХІХ — на початку ХХ ст. - Полтава, 2005.

[xi] Мишина Е.В. Патронат над несовершеннолетними в дореволюционной России // История государства и права. - 2002. - №1.

[xii] Селянина В.В. Исторические аспекты социального патроната несовершеннолетних правонарушителей в России // Вопросы ювенальной юстиции. - 2001. - №1.

[xiii] Энциклопедический словарь / Изд. Ф.А.Брокгауз, И.А.Эфрон. - Т.24-А. – Спб, 1897. – С.546.

[xiv] Энциклопедический словарь / Изд. Ф.А.Брокгауз, И.А.Эфрон. - Т.24-А. – Спб, 1897. – С.547.

[xv] Лучинский Н.Ф. Правила патроната над тюремными выпущенниками. – Спб, 1912. – С.33.

[xvi] Энциклопедический словарь / Изд. Ф.А.Брокгауз, И.А.Эфрон. - Т.24-А. – Спб, 1897. – С.547.

[xvii] Лучинский Н.Ф. Правила патроната над тюремными выпущенниками. – Спб, 1912. – С.V.

[xviii] Лучинский Н.Ф. Правила патроната над тюремными выпущенниками. – Спб, 1912. – С.V.

[xix] Лучинский Н.Ф. Правила патроната над тюремными выпущенниками. – Спб, 1912. – С.VІ.

[xx] Люблинский П. И. На смену старого права. - Петроград, 1915. - 440 с; Люблинский П. И. Суды для несовершеннолетних в России. - Спб, 1910. - С.306

[xxi] Люблинский П. И. На смену старого права. - Петроград, 1915. - 440 с; Люблинский П. И. Суды для несовершеннолетних в России. - Спб, 1910. - С.308.

[xxii] Лучинский Н.Ф. Правила патроната над тюремными выпущенниками. – Спб, 1912. – С.VІІ.

[xxiii] Лучинский Н.Ф. Правила патроната над тюремными выпущенниками. – Спб, 1912. – С.ІХ.

[xxiv] Лучинский Н.Ф. Правила патроната над тюремными выпущенниками. – Спб, 1912. – С.7.

[xxv] Лучинский Н.Ф. Правила патроната над тюремными выпущенниками. – Спб, 1912. – С.ХІ-ХІІ.

[xxvi] Люблинский П. И. На смену старого права. - Петроград, 1915. - 440 с; Люблинский П. И. Суды для несовершеннолетних в России. - Спб, 1910. - С.331.

[xxvii] Люблинский П. И. На смену старого права. - Петроград, 1915. - 440 с; Люблинский П. И. Суды для несовершеннолетних в России. - Спб, 1910. - С.337.

[xxviii] Люблинский П. И. На смену старого права. - Петроград, 1915. - 440 с; Люблинский П. И. Суды для несовершеннолетних в России. - Спб, 1910. - С.356.


Дата добавления: 2015-10-29; просмотров: 125 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
How are native English speakers handicapping themselves by not learning other languages?| Публікації документа

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.014 сек.)