Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Тема 2. Стародавні держави і право на території Північного Причорномор’я і Приазов’я

Читайте также:
  1. ERP - типизация производственных процессов и продуктов. Нормативно-справочная информация о продукте
  2. I. Недостаток нормативно-правовой база к закону о медицинском страховании граждан РФ.
  3. I. СОВРЕМЕННОЕ СОСТОЯНИЕ ПРАВОВОЙ ЖИЗНИ И ПРАВОВОЙ ПОЛИТИКИ В РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ
  4. II. Санітарно-гігієнічні вимоги до улаштування території
  5. III. Правова основа
  6. IX. Правосудие
  7. Quot;Право государства" и человек

Тема 1. Предмет і завдання курсу «Історія держави і права України», його історіографія та методи дослідження.

1. Поняття предмета «Історія держави і права України»

Як історико-правова наука історія держави і права України тісно пов'язана з історією України. На перший погляд, ці навчальні дисципліни дублюють одна одну. Однак кожна з них має свій предмет дослідження—чітко визначене коло явищ та закономірностей, що вивчаються. Історія держави і права вивчає розвиток лише таких суспільних явищ, як держава і право. Історія держави і права є юридичною наукою, однією з фундаментальних державно-правових дисциплін. Історія державних і правових феноменів у даному курсі вивчається в певних рамках як часових, так і просторових. Часовими рамками є: момент виникнення державності й теперішній стан державної і правової системи; просторовими — територія, яку займала Україна протягом усього історичного часу. Традиційно підручники та навчальні посібники з історії держави і права України починаються з викладу історії державності та права на українських землях починаючи з давніх державних утворень на території Північного Причорномор'я. Однак у цьому питанні слід виходити передусім із фактів, які, за образним висловом Марка Блока, є повітрям для історика. З одного боку, нині нам не відомі факти, які б достовірно свідчили про участь автохтонного українського населення у формуванні державно-правових інститутів політичних утворень Північного Причорномор'я. З іншого боку, відомостей про державний і суспільний устрій, суд те процес, правову систему цього періоду небагато. Власне, історія державності та права українського народу починається з формування політичної організації Київської Русі. Хронологічно цей період охоплює другу половину V—XX ст.

Історія держави і права України вивчає факти і виявляє закономірності історичного розвитку. її перш за все цікавлять юридичні факти і політичні явища. Вивчаючи закономірності історичного розвитку, вона намагається виявити головні причини і наслідки виникнення, розвитку і падіння державно-правових систем. До них належать, головним чином, органи влади, центрального та місцевого управління, юстиції. Організація і діяльність цих органів розглядається як окремо, так і в цілому, в системній єдності, оскільки важливо уявити загальну картину й обставини їхньої еволюції і взаємодії.

В історії права України головна увага приділяється утворенню національної правової системи, вивченню та аналізу джерел права, кодифікаціям. Форми їхні можуть бути різноманітними: правди, статути, грамоти, універсали, права і т. ін. У цьому курсі вивчається процес виникнення та еволюції різних галузей права (кримінального, цивільного, процесуального та ін.), зародження та розвиток окремих юридичних категорій (злочин, кара, право власності і т. ін.), аналізується зміст найбільш важливих юридичних норм.

У курсі історії держави і права України досліджуються взаємозв'язки державних структур (органів влади, судових органів, управління і т. ін.), правових інститутів (окремих норм, галузей законодавства і т. ін.). Вивчення їх доводиться фактично до наших днів, до сучасної держави і права.

Історія держави і права України вивчає, зокрема, юридичний побут і правову культуру українського народу. Українська держава сформувалася за класичним зразком на основі племінних територіальних об'єднань. Законодавство виникло із звичаїв. Ці факти є початковими для вивчення процесу державо- і правоутворення України.

 

 

Періодизація курсу та її особливості.

Вивчаючи державу та право, необхідно враховувати не тільки соціальні інтереси і діючі сили, але й нормативну поведінку, історичний досвід минулого. Державна влада повинна розглядатися як невід'ємна частина культури, що дозволить розкрити зв'язки влади і моралі, національного світогляду, символіки і т. ін.

Спираючись на цивілізаційний підхід та пам'ятаючи, що правознавця в історії перш за все цікавлять державно-правові форми, факти і явища, ми пропонуємо таку періодизацію курсу.

1. Державність та право Київської Русі (V— початок XIII ст.).

2. Галицько-Волинське князівство — продовження української державно? традиції (перша пол. XIII — друга пол. XIV ст.).

3. Українська державність та право в литовсько-руську добу (друга пол. XIV-друга пол. XVI ст.).

4. Українські землі піл владою Речі Посполитої (друга пол. XVI — перша пол. XVII ст.).

5. Українська держава та право в роки Визвольної війни (1648—1654 рр.).

6. Українська державність під іноземною зверхністю (друга пол. XVII — XVIII ст.).

7. Україна під імперською окупацією (XIX — початок XX ст.).

8. Відродження Української держави (березень 1917 —квітень 1918рр.)

9. Українська Гетьманська держава (квітень — листопад 1918 рр.)

10. Українська Народна Республіка часів Директорії (листопад 1918 — листопад 1920 рр.)

11. Західноукраїнська Народна Республіка (1918—1923 рр.)

12. Формування радянської державності в Україні (1917—1920 рр.)

13. Соціалістична державність і право в Україні (1921—1929 рр.)

14. Держава і право України в період панування тоталітарного режиму (1929-1938 рр.)

15. Держава і право України в роки другої світової війни (1939— 1945 рр.)

16. Держава і право України в перші повоєнні роки і в період десталі-нізації (1945 — перша пол. 60-х рр.)

17. Держава і право України в період неототал ітарного режиму (середина 60-х — середина 80-х рр.)

18. Держава і право України періоду перебудови (1985—1991 рр.) 19.Держава і право України на сучасному етапі (1991—2005 рр.)

Як і будь-яка інша, ця періодизація курсу значною мірою умовна. Але в її рамках вдається розглянути головні державно-правові зміни і тенденції.

 

Історіографія курсу «Історія держави і права України».

Проблема походження Русі-України була вперше поставлена на початку XII ст. Автор літопису "Повість временних літ" чернець київського Печорського монастиря Нестор робить спробу відповісти на питання "откуда єсть пошла земля Руськая". Цікавило його і призначення влади князя, яку він бачив у тому, щоб "володеть по праву".

У кінці XII ст. було створено "Слово о полісу Ігоровім", де автор намагається обґрунтувати необхідність єднання Русі. Тоді ж у київському літописі від 1187 р. ми вперше в письмовому джерелі, яке дійшло до нас, зустрічаємо термін "Україна".

Певне значення для пізнання минулого України мають мемуари XVІ — першої половини XVII ст. Так, у мемуарах М. Литвина ми знаходимо дані про соціально-економічні й політичні відносини, про побут і правове становище населення.

Цікавою пам'яткою мемуарно-історичної літератури кінця XVI ст. є щоденник дипломата Еріха Лясоти, який виконував ряд дипломатичних місій у Московській державі, в Польщі Й в Україні. У щоденнику відображено позитивне ставлення автора до українського народу, до його Визвольної війни, до козацтва.

У XVII ст. роль історичної науки в Україні зростає. Заслуга в цьому належить І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу та ін. В їхніх працях знайшли своє відображення основні історичні події тих часів, зокрема Визвольна війна 1648—1654 рр.

У 1647 р. в друкарні Києво-Печерської лаври вийшов "Синопсис", за словами М. Грушевського, "перша історія України". Гадайте що його автором був І. Гізель. У "Синопсисі" було зроблено спробу систематичного викладення історичних фактів.

Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. з'явилися так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії — Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко. їхні праці — це спроба переходу від літописання до історичної науки. Так, у "Літописі" Г. Грабянки окремо дається перелік гетьманів Війська Запорізького, назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра.

Цінним джерелом є і хронікальна праця Самійла Величка, колишнього канцеляриста Війська Запорізького. Як історичний огляд його "Сказание о войне козацкой с поляками через Зиновия Богдана Хмельницкого", доведене до 1700, а написане у 1720 р., дає не тільки документальний, історичний матеріал, а й ідеологічне висвітлення подій з точки зору козацької верхівки на рубежі XVIІ—XVIII ст.

Усі книги перевершила "Історія русів, ілі Малой Росії", написана в 60-х роках XVIII ст. і вперше надрукована в 1846 р. Історію України автор починає з часів слов'янського розселення, а український народ вважає окремим від поляків і росіян. З Московією з'єдналися українці "як рівні з рівними, як вільні з вільними". Цей твір вперше виразно поставив ідею державності України і переніс її в майбутнє.

У той період працювали і такі відомі історики, як Петро Симоновський, автор "Краткого описания о козацком малороссийском народе", Василь Рубан, який видав "Краткую летопись Малой России" невідомого автора, вчений-історіограф М. Бантиш-Каменський та ін. Цікавою пам'яткою української Історіографії є "Краткое описание Малороссии", складене невідомим автором. У ньому виражається протест проти політики царату, направленої на ліквідацію автономії України.

Першим істориком Коліївщини був видатний вчений-енциклопедист М. Максимович. Він виступав також проти норманської теорії походження державності на Русі.

Велику роль у формуванні історичної свідомості українців відіграла праця М. Маркевича "История Малороссии" (1842—1843 рр.). Багато архівних матеріалів про Запорізьке козацтво зібрав А. Скальковський. Найбільш значною його працею була "История Новой Сечи, или Последнего коша Запорожского" (1841 р.).

Протягом XIX ст. ряд істориків займався розробкою питань історії України. Цій проблемі були присвячені як окремі дослідження, так і колективні праці В XIX ст. створюються спеціальні установи для вивчення історії України — наукові товариства і комісії. Значна робота в цьому плані проводилася на історико-філологічних та юридичних факультетах університетів у Києві, Одесі, Харкові. Відомими центрами розробки історії України були Москва і Петербург.

З оригінальними працями, присвяченими історії Закарпаття ("История о карпатороссах" и "О Юго-Западной Руси"), виступив на початку ХІХст. закарпатський українець І. Орлан. Автор полемізує з австро-угорською історіографією, яка заперечувала національні зв'язки українців Закарпаття з Великою Україною, переконливо доводить, що закарпатці є нащадками давньокиївських русів. І. Орлай був одним з перших західноукраїнських прогресивних істориків.

Українська історіографія п другій половині XIX ст. ввела в науковий обіг велику кількість документальних матеріалів. Плідно працювала створена в 1843 р. київська Тимчасова комісія з розробки древніх актів. Комісія видала 35 томів "Архива Юго-Западной России", де були опубліковані документальні матеріали з історії України XV — XVI ст.

Археографічна комісія Львівського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка видала 11 томів "Жерел до історії України-Русі". В них були опубліковані документальні матеріали з історії як східноукраїнських, так і західноукраїнських земель ХVІ—XVIII ст.

У пореформені десятиріччя важливі дослідження з історії України зробили М. Костомаров, П. Куліш, М. Владимирський-Буданов, І. Малиновський, М. Максименко.

М. Костомаров на основі архівних джерел, багато з яких було ним знайдено і підготовлено до друку, розглянув причини Визвольної війни, дав оцінку державній діяльності Б. Хмельницького, акту приєднання України до Московської держави.

Патріотичні погляди на минуле українського народу знай шли відображення в працях українського вченого-історика В. Антоновича. Особливої уваги заслуговує його теза про демократизм українського народу.

Але головною фігурою української історіографії кінця XIX — першої третини XX ст. був видатний український вчений-енциклопедист М. Грушевський, який опрацював найбільш детальну наукову схему історичного минулого українського народу. Ця схема пройшла крізь всю його творчість, знайшла детальне обґрунтування в десятитомній "Історії України-Руси". Заслуга М. Грушевського перш за все втому, що він дав для українського народу національну ідею — історичну закономірність здобуття Україною державності.

У творах М. Костомарова, П. Куліша, М. Грушевського обґрунтовуються народність і демократизм козацької держави, народність гетьманської України XVII —XVIII ст., народність українського права і т. ін.

Великий вклад у розвиток української історико-правової науки внесла Комісія (Відділ) для вивчення історії західно-руського й українського права, яку було створено в 1924 р. у системі ВУАН. На Комісію було покладено завдання пошуку та видання джерел права, складання бібліографії тощо. До складу комісії входили відомі українські вчені, серед яких: О. Левицький, Д. Баталій, А. Кримський, І. Малиновський, М. Товстоліс, С. Борисенко та ін.

Історію українського селянства досліджували такі історики, як К. Гуслистий, Д. Похилевич, І. Бойко, В. Самойленко. Історії судоустрою та судочинства України присвячені праці М. Горбаня, В. Дядиченка, В. Мєсяца, H. Мірзи-Авакянц, А. Пащука, Аркадія П. Ткача. Ці автори цілком справедливо вважають, шо судова система була одним з найважливіших чинників української державності.

Над історією створення українського права в XVIII ст. працювали В. Кульчицький, А. Пащук, Аркалій П. Ткач, джерела українського права першої половини XIX ст. досліджувала А. Дубровіна.

У другій половині XX ст. над проблемами історії держави та права України працюють також такі вчені, як А. Апанович, Б. Бабій, В. Гончаренко, Н. Долматова, В. Дядиченко, М. Копиленко, О. Копиленко, М. Настюк, Л. Потарикіна. А. Рогожин, І. Сафронова, М. Страхов, О. Тимощук, І. Усенко, В. Чехович, А. Шевченко, А. Ярмиш та ін.

Проголошення України незалежною державою в 1991 р. потребує ще багато сил для створення ефективної державно-правової системи. Цьому допоможе вивчення історико-правової спадщини українського народу, подальший розвиток історико-правової науки в Україні.

 

 

Методи пізнання історик-правових явищ.

 

Для більш глибокого пізнання історико-правових явищ історія держави і права України широко використовує методи пізнання, за допомогою яких теоретичні принципи пізнання переходять у площину реальності, стають працюючою теорією.

Так, порівняльно-історичний метод дає змогу виявити загальні закономірності розвитку держави і права у різних народів, на різних територіях і в різні історичні епохи. Використання герменевтичного методу дає змогу розглядати в єдності такі важливі етапи пізнання, як "розуміння" і "роз'яснення". Важливими для дослідника є критичний метод і метод історичного аналізу.

Історія держави і права України використовує також діалектичний, формально-логічний, статистичний та деякі інші методи наукового пізнання. Вони детально вивчаються в курсі теорії держави і права.

порівняльно-історичний метод — дає змогу виявити загальні закономір­ності розвитку держави і права у різних народів, що населяли українські землі в різні історичні епохи;

метод правової аналогії — найчастіше застосовується у разі, коли відомос­ті про певні явища не збереглися у первісній формі або є фрагментарними. Запо­внити прогалини пізнання можна шляхом співставлення їх з іншими подібними фактами та подіями;

статистичний метод — стає в нагоді при дослідженні кількісних сторін іс­торичного процесу, коли для об’єкта пізнання характерні значні числові показники. Історія держави і права України використовує також формально-логічний, системно-структурний та деякі інші методи наукового аналізу, які в комплексі допомагають глибше засвоїти дану навчальну дисципліну.

 

 

Принципи пізнання історико-правових явищ.

Найважливіші принципи (підходи) історичного дослідження держави та права такі.

Історизм

Принцип історизму вимагає виявлення характеру закономірностей, виникнення і розвитку держави і права; закономірностей переходу від одного якісно визначеного ступеню їхнього розвитку до наступного; характеру закономірностей трансформації елементів попереднього ступеня в наступний ступінь на новому етапі історичного розвитку. Головне — сприйняття історії держави та права не повинно бути зведеним до звичайного опису подій.

Принцип історизму потрібно відрізняти від принципу історицизму, обґрунтованого ще представниками баденської школи неокантіанства. Історицизм виходить з ідеї розумної необхідності, прагнення до виправдання зла і насильства як дієвих знарядь прогресу, витлумачення сучасного як повної істини минулого і зневажливо-історичного ставлення до проблеми втрачених та нереалізованих можливостей. Принцип історицизму формує суб'єктивістську парадигму бачення історії. Історизм же вимагає об'єктивності. Він ґрунтується на розгляді дійсного, а не уявного, розвитку історії держави та права, тісно змикається з принципами об'єктивності, системності і розвитку.

Об'єктивність

Історія держави і права України виходить з об'єктивності як принципу здобуття та організації знання. Об'єктивність означає неупередженість, незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій тієї соціальної верстви, до якої належить дослідник, відображення всього спектра ціннісних орієнтацій історії держави та права. При цьому дослідник не повинен бути нейтральним. Він має право на обґрунтування позиції як власної, так і тієї соціальної групи, інтереси якої представляє.

Об'єктивність дослідника полягає не в утриманні від критичних суджень, оцінок, світоглядних і моральних проблем, а в правдивому відображенні палітри суперечностей, продиктованих зіткненням різноспрямованих інтересів соціальних верств. Саме об'єктивність забезпечує науковість, бо незалежно від того, з якою силою і принциповістю історик обстоює і захищає інтереси своєї соціальної чи національної групи, теоретично він повинен відображати весь спектр суперечностей, всю реальність державно-правового творення. Принцип об'єктивності змикається з принципом системності.

Системність

Історія держави і права України—системна наука. Вона дає цілісне уявлення про державу і право в їхньому розвитку. Право без держави є беззахисне, а в сучасних умовах недійове без її владного забезпечення. Принцип системності орієнтує дослідника на розкриття цілісності об'єкта, на вияв його багатогранних зв'язків. Держава та право — система надзвичайно складна Й багатофакторна, кожна складова цієї системи є також система і потребує окремого вивчення. Це стосується держави в цілому, органів влади та управління, суду, законодавства, його галузей і т. ін. Всі ці системи існують у тісному взаємозв'язку і взаємодії. Яке б глибоке знання ми не одержали щодо кожного з цих факторів, уявлення про історію держави і права України буде неповним, якщо поза увагою залишаться зв'язки їхньої взаємодії і взаємо-обумовлень. Принцип системності забезпечує вивчення історії держави і права та її складових частин як єдиного цілого, як системи.

Пізнання історії держави і права показує, що вони як система не залишаються незмінними. Важливим методологічним принципом у цьому контексті є принцип розвитку.

Принцип розвитку

Ніщо не виникає з нічого. Ніщо в світі не може з'явитися без передумови. Спочатку формується передумова, потім можливість чогось нового, нарешті — при наявності відповідних умов — можливість перетворюється на дійсність. Так відбувається розвиток взагалі і зокрема державно-правових явищ. Щоб відобразити державу і право в русі, історико-правове знання має бути рухомим, організованим у систему, що розвивається. Воно розвивається з найбільш простих форм (ранньофеодальна монархія, звичаєве право і т. ін.). Потім відбувається перехід до більш складних категорій, що відповідають більш високим ступеням історії. Принцип розвитку орієнтує історико-правове пізнання на осягнення становлення державності та права, сходження його від елементарних форм організації до більш складних і розгалужених. При цьому він утримує в собі двоєдину умову:

1) виявлення джерел державно-правового розвитку;

2) аналіз його конкретних форм і етапів.

Перше дає змогу осягти рушійні сили розвитку держави і права як рухомої системи, друге — виявити її форми.

Як бачимо, у даному випадку принцип розвитку тісно змикається з принципом історизму, згідно з вимогами якого держава і право мають розглядатись у закономірному русі, в тісному зв'язку з конкретно-історичними умовами їхнього існування.

Плюралізм

Йдеться про багатогранність у дослідженні держави і права. Якщо наука концентрує свою увагу тільки на одних сторонах чи властивостях явища і нехтує іншими, як несуттєвими, вона неминуче заганяє себе в кут. Плюралізм наукового пізнання означає одночасно і його універсальність, бо при цьому враховуються не тільки суперечливі погляди на одне і те ж у державі й у законодавстві, а й неоднакові уявлення про їхнє походження, суть, перспективи розвитку. Дякуючи плюралістичному підходу до пізнання закономірностей історичного розвитку державно-правових явищ історія держави і права України створює систему знань, в якій відображаються об'єктивні дані про навколишню дійсність. Наприклад, наукові висновки про те, що державність Київської Русі виникла переважно внаслідок економічних змін, лише частково пояснюють причини Сформування.

 

Завдання та особливості курсу на сучасному етапі.

Як і кожна наука, історія держави і права України має певні завдання:

• пізнання та пояснення історії державно-правового розвитку в Україні;

• визначення стійких тенденцій, закономірностей розвитку історико-правових явищ;

• формування національної свідомості, високих моральних і правових цінностей, поваги до минулого українського народу та віри в його майбутнє.

 

Незнання минулого ставить під загрозу будь-яку спробу належно діяти у майбутньому. Історико-правова наука, вивчаючи й узагальнюючи досвід минулого, виконує також і прогностичну функцію, сприяє уникненню повторення помилок.

 

Стратегію історико-правових досліджень визначають філософсько-світоглядні підходи: ідеалістичне або матеріалістичне розуміння історії державно-правового розвитку, яке відповідно поєднується зметафізичним чи діалектичним методами пізнання. Представникиідеалістичної концепції виходять з первинності духу й свідомості, а

тому основою історичного процесу вони вважають розвиток духовності, моральне вдосконалення людей. Прихильники матеріалізму вважають, що первинним є матеріальне життя; саме економіка визначає духовний розвиток людей і суспільства. Сучасна вітчизняна історико-правова наука розглядає державно-правовий розвиток як природно-історичний процес, на який через діяльність суспільних верств, класів, національної еліти, правителів, політичних

 

7. Зв'язок курсу з іншими дисциплінами.

 

Історія держави і права України є важливою складовою історії нашого на­роду, яка загальними і специфічними науковими методами виявляє закономірно­сті розвитку державотворчих процесів та правових систем. Саме тому історія держави та права, маючи чітко визначений предмет дослідження, належить до юридичних, державно-правових дисциплін. Вона охоплює розвиток усіх аспектів еволюції держави на території України — її державного механізму, форм держа­вної єдності, права.

Історія держави і права тісно пов’язана з теорією держави і права. Проте від­мінність між ними полягає в тому, що теорія держави і права узагальнює найхара­ктерніші закономірності всієї людської цивілізації, а історія держави і права ви­вчає конкретні державно-правові системи, їх особливості та характерні риси, в да­ному випадку — на території України. Історія держави і права використовує ре­зультати узагальнень, категорії та поняття, розроблені теорією держави і права, й водночас дає конкретний історико-правовий матеріал для таких узагальнень.

Історія держави та права України перекликається з історією держави та пра­ва зарубіжних країн, вирішуючи притаманні обом дисциплінам завдання. Як од­на, так і інша застосовують спільні методи дослідження, виконують аналогічні функції, використовують спільний категоріально-понятійний апарат, проте роз­різняються за предметом дослідження.

Історія держави і права тісно пов’язана з конституційним правом, бо вона досліджує історію конституційного процесу і державного правового розвитку в Україні. Крім того, ця наука,

вивчаючи державні й правові інститути практично аж до сьогодення, стикується з чинним правом, зокрема адміністративним, цивільним, земельним, трудовим, кримінальним, процесуальним та ін.,

допомагаючи зрозуміти його сутність, відстежити негативні й позитивні риси. Проте на відміну від галузевих юридичних наук історія держави і права вивчає розвиток державно-правових явищ на території України у їхній цілісності, єдності та взаємозв’язку.

 

 


Тема 2. Стародавні держави і право на території Північного Причорномор’я і Приазов’я

1. Розвиток суспільних відносин племен Трипільської культури та його значення.

 

Найбільш відомі ранні землеробські осілі племена на території сучасної України ряд вчених пов'язують з так званою Трипільською культурою, з періодом якої збігається перше широкомасштабне етнічне переоформлення на території сучасної України в доісторичний період. Та незважаючи на те, що перші знахідки трипільської культури — найдавнішої людської цивілізації — віднайшов відомий український археолог В. Хвойка ще в 1893 р. під стародавнім українським селом Трипілля на Київщині (звідси і назва культури), до недавнього часу її так і не дано належної оцінки. Можливо це викликано тим, що деякі вчені вважали трипільців субстратом, або основою українського народу, проти чого виступала радянська офіційна історіографія. Тому в нашій літературі дані про трипільську культуру дуже обмежені й подаються матеріали переважно про її досягнення в матеріальному виробництві. Враховуючи це, зупинимося детальніше на позиціях щодо недавнього часу, які випадали з поля зору дослідників. Трипільська культура — одна з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Вона розвивалася впродовж IV—II тисячоліть до н. є. і була поширена від південно-східного Прикарпаття до Дніпра. Нині відомі сотні трипільських поселень у межах України та Молдови. її засновниками були давні українці-першоорачі — орії, котрих здебільшого досі перекручено називають аріями. Саме вони, орії (або оріяни), розпочали цю культуру не з меча, а з плуга, з вирощування хліба. Вони одні з перших, хто приручив коня, винайшов колесо і плуг, проклав борозни, посіяв жито і пшеницю, спік хлібину, яку понесли у світи. Так починався український селянин, котрий ніс свою хліборобську культуру упродовж IV—II тис. до н. е. в Китай, Індію, Месопотамію, Палестину, на о. Крит, в Єгипет, Італію, на Балкани, в Західну Європу та Скандинавію. Ці маршрути відновили на географічних картах археологи В. Даниленко та Л. Клейн. Однак не лише хліборобську культуру несли трипільці в навколишні світи. Український вчений М. Суслопаров на основі дешифрування писемності людей трипільської культури стверджує, що вона мала в своїй основі буквенно-звуковий алфавіт. У 1973 р. на Всесвітньому з'їзді славістів він заявив: "На підставі дешифрування написів трипільської культури маємо повне право стверджувати, що не фінікійці були винахідниками буквенно-звукового алфавіту. Його за багато століть до найстародавніших зразків фінікійського письма винайшли пелазькі племена, які жили в III—II тисячоліттях до н. є. на території сучасної України і відомі під ім'ям трипільців. Саме звідси бере початок буквено-звуковий алфавіт народів Європи". Відкриття М. Суслопарова сталося водночас з аналогічним відкриттям І. Стойки, який, працюючи над дешифруванням стародавніх написів, дійшов висновку, що вони надписані праукраїнською мовою*. В цьому немає нічого дивного. Античні історики — Тацит, Пліній Старший та Діодор Сицилійський — давно відзначали, що головну роль в ознайомлені давньої Греції та Риму з буквенно-звуковим алфавітом відіграли пелазги, а не фінікійці. Більш як 120 років тому це стверджував і відомий учений-поліглот М. Красуський: "Займаючись тривалий час порівнянням арійських мов, я дійшов до переконання, що малоросійська (тобто українська) мова не лише старша всіх слов'янських, не виключаючи так званої старослов'янської, а й санскритської, грецької, латинської та інших арійських"**. Український письменник С. Плачинда звертає увагу на те, що М. Красуський переконливо доводить стародавність української мови, яка виникла і сформувалася більш як 7 тис. років тому. Водночас з прочитанням трипільсько-пелазьких написів було знайдені рештки астрономічних обсерваторій. Астрономічні спостереження наші предки вели в мегалітичних спорудах (у кромлехах), які збудували майже на 500—1000 років раніше за центр Стоунхендж у Шотландії. Як стверджує проф. О. Знойко, англійські вчені після тривалих дискусій погодилися, що шотландський астрономічний центр збудували пришельці із степової Наддніпрянщини, котрі потрапили до Британії через Нормандію. Високими, як на той час, були досягнення трипільців у бронзоливарному виробництві. На території сучасного Донбасу знайдено залишки шахти з штреками, в яких видобували мідь і залізо бронзовими кайлами. Бронзоливарне виробництво засвідчують і залишки тиглів, шлаків та іншого устаткування. Освоєння ливарства й одомашнення коня докорінно змінило спосіб життя трипільців. Мотигу було замінено металевим ралом з тягловою силою, а повільне піше військо перетворилося на навальну, озброєну січовою зброєю кінноту, якій не могла протистояти тогочасна людність. Поблизу сіл Доброводи, Майданецьке й Талянки (Черкаська обл.) знайдено трипільські протоміста овальної форми з квартальною забудовою дво- або й триповерховими будинками, зафіксовано близько 2 тис. жител. Вважають, що населення поселень-гігантів могло сягати 50 тис. чоловік. Український археолог і письменник Ю. Шилов у своїх наукових працях називає навіть найдавнішу в світі державу Оріїв — Аратта. Могутня трипільська культура мала широкі зв'язки з культурами Малої Азії, Східної Європи, Кавказу і, особливо, з найпоширенішою та найвпливовішою тоді егейсь-кою, або Крито-мікенською культурою, яка постала близько 6000 років до н. е. в басейні Середземного моря. На це вказує їхня схожість у господарстві, житло будуванні, побуті, кераміці, віруванні тощо. Відзначаючи 100-річчя відкриття трипільської культури, її велике значення в історії людства, ЮНЕСКО своїм рішенням оголосила1993 р. роком трипільської культури. Як відомо, стародавня українська мова — ранній санскрит — є матір'ю всіх індоєвропейських мов. І саме тому рік трипільської культури в 1993 р. відзначали не лише українці, а й народи Європи, Ірану, Таджикистану, Осетії, Вірменії, Туреччини, а також Індії. До речі, одна із сучасних мов Індії так і називається — орія. У вересні 2001 р. широкі кола громадськості дізналися про нове сенсаційне відкриття, яке робить справжній переворот в науці, підносячи авторитет України як одного з центрів світової цивілізації. На II Міжнародному конгресі "Витоки, шляхи, підсумки всесвітньої культури за всю історію. Перспективи на майбутнє", який працював 3—20 вересня 2001 р. у Москві, а потім у Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Мелітополі, Ялті було доведено, що на терені сучасної України формувалися політичні і духовні центри наших предків". Це стверджує і презентована на засіданні конгресу в Києві книжка московського шумеролога Анатолія Кифішина "Древнєє святилище шумерського Архипа XII—III тыс. до н. э." У ній ідеться про те, що в урочищі Кам'яна Могила, М 20 км від Мелітополя, знайдено й розшифровано найдавніший на Землі літопис, викарбуваний на кам'яних плитах І І тисячоліть тому! Зауважимо: шумерські письмена, які ЦОСІ вважалися найстарішими, датовано ІІІ тисячоліттям до н. є. Оцінюючи це відкриття як значне для зламу існуючих уявлень про прадавню історію, конгрес у своїй резолюції записав, що опубліковані останніми роками книги з історії України та Європи мають бути перевидані з урахуванням нововідкритих реалій Аратти і Дандарії, текстів Кам'яної Могили і взагалі з урахуванням істинного місця східних слов'ян у культурі індоєвропейських та інших народів планети. Адже в системі духовної культури світу, як зазначив конгpec, чільне місце посідає і прадавня слов'янська культура. Щоб запобігти руйнації древніх археологічних пам'яток, конгрес запропонував Президенту та уряду України надати статус національних заповідників Кам'яній Могилі, Савур-могилі та розташованим між ними курганам і поселенням, де зароджувалася найдревніша у світі держава Аратти й прилегла до неї Дандарія***. Отже, науково засвідчено, що саме на території сучасної України зародилися один з перших центрів світової цивілізації, найдавніша у світі писемність і державність. Водночас з розвитком трипільської культури на схід від Дніпра йшов процес формування скотарського господарства. Скотарство, що спиралося на відгодівлю одомашнених тварин, остаточно сформувалося в степах близько 3 тис. до н. є. Упродовж майже двох тисячоліть майбутні кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд із випасом своїх стад у євроазійському степу, і землеробством. Подальші еволюційні процеси сприяли виокремленню скотарських племен, відокремиш і по їх від землеробських. Переходячи з місця на місце, вони набували нових особливих рис, найважливішою з яких була войовничість. Кочовики не лише могли обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, а й мали навички верхової їзди. Першими кочовими вершниками, котрі з'явилися в Україні, а також першими її жителями, назва яких збереглася в писемних історичних джерелах, були кіммерійці. Видатний давньогрецький поет Гомер у знаменитій "Одіссеї", оповідаючи про північне узбережжя Чорного моря, називає його землею "людей кіммерійських". Це, напевно, і є найдавнішою згадкою про Україну. Походження кіммерійців остаточно не з'ясовано. Переважна більшість істориків дотримується думки, що кіммерійці населяли південноукраїнські степи від Дону до Дністра з кінця II тисячоліття до н. є. За походженням і мовою вони були близькі до іранських, індоєвропейських племен. їхня культура — продовження трипільської, пристосованої до умов табунного скотарства. Усі згадки в давніх письмових джерелах про кіммерійців пов'язані з їхніми військовими походами. Маючи сильне військо, яке становили рухливі загони вершників, озброєних сталевими та залізними мечами, луками і стрілами, кіммерійці наганяли страх на міста в Малій Азії, на царів Урарту та Ассирії. З VIII ст. до н. є. під натиском інших кочовиків зі сходу кіммерійці відійшли до Малої Азії.

 

2. Державний лад і право у скіфському царстві.

Перші паростки державності на території сучасної України з'я­вились у скіфські часи. Більшість дослідників вважає, що форму­вання скіфів відбулося внаслідок взаємодії місцевих (кіммерійських) та прибулих (іранських) кочових племен. Давньогрецький історик Геродот вважав скіфів одним народом, однак аналіз їх способу життя та господарювання свідчить про інше.

У VII—V ст. до н. є. утворюється могутній союз скіфських пле­мен. Основу його становили скіфи царські — наймогутніше і най-численніше плем'я, яке проживало на лівобережжі нижньої течії Дніпра, а також у степовому Криму. До цього союзу також вхо­дили скіфи-кочівники (правий берег нижнього Дніпра), скіфи-землероби — між Інгулом і Дніпром, елліно-скіфи (у басейні Північного Бугу). У межах степової смуги України проживали скіфи-хлібороби (орачі). Окремі вчені саме їх вважають прапра­щурами українського народу. За правління царя Атея (IV ст. до н. є.) Скіфії належала величезна територія Причорномор'я від Дунаю до Дону. Найбільшого піднесення Скіфія досягла в II ст. до н. є. за царів Скілура та його сина Палака. Столиця держави Неаполіс (поблизу Сімферополя) являла собою важливий реміс­ничо-торговельний і культурний центр. Влада скіфів поширилась на всю Тавриду. Але цей процес загальмувало повстання рабів під проводом Савмака.

На зламі II—III ст. н. є. скіфське царство зазнало нищівного нападу готів і остаточно розпалося.

Суспільний лад у скіфському царстві характеризується со­ціальним розшаруванням. Розкопки курганів свідчать про різкий контраст поховань знаті й простих людей. Панівну верхівку сус­пільства становили: царська сім'я, військова аристократія, ро­доплемінна знать, багаті купці, що постійно збагачувалися за рахунок воєнних походів, работоргівлі, експлуатації общинників і рабів.

За Геродотом, відособленою соціальною групою, яка відігра­вала значну роль у житті суспільства, були жерці.

Найчисленнішу верству населення становили вільні общинни­ки, що відбували військову службу, платили данину, виконува­ли інші повинності.

У Малій Скіфії (степовому Криму) серед міського населення переважали вільні ремісники й купці.

Найнижчий щабель скіфської соціальної ієрархії посідали раби. Кількість їх була значною, проте вони не відігравали вирішаль­ної ролі у виробництві, а використовувались у домашньому гос­подарстві, а також як товар у торгівлі з грецькими містами. Го­ловними джерелами рабства були підкорення інших народів, військовий полон, народження від рабині та ін.

Державний лад. Скіфія була державою рабовласницького типу. За формою правління — один із різновидів рабовласниць­кої монархії. Державу очолював цар, якому належала вся по­внота законодавчої та розпорядчої влади. Він самостійно вирі­шував питання внутрішньої та зовнішньої політики, здійсню­вав судові функції. На уявленні про божественне походження царської влади базувалися також його функції жерця. До апа­рату державного управління входили найближчі родичі, найв-ідданіші слуги та військова верхівка. Найвпливовіші з них утво­рювали наближений до царя дорадчий орган — царську раду. За часів Геродота у скіфському суспільстві існував також де­мократичний орган — народні збори всіх воїнів, де обговорю­валися важливі питання суспільного життя й і престолонаслі-дування. Зі зміцненням царської влади, починаючи від Атея, збори втратили своє значення.

Виникнення державного апарату не знищило повністю ко­лишньої родової організації, особливо в місцевому управлінні, де зберігалися старійшини й вожді.

Державна структура скіфів значною мірою відрізнялась від рабовласницьких і феодальних держав. Але за своїми основними функціями вона була політичною організацією. Серед них:

підтримання відносин землевласності й панування;

зміцнення верховної влади;

накопичення багатств у руках пануючої верхівки.

Право. Джерелами права в Скіфії були звичай та правила, встановлені царською владою. Певний вплив справляла релігія. Скіфи уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо від еллінів, таврів, неврів та ін.

Норми права захищали державну владу, життя, майно та привілеї царської сім'ї. Верховна власність на землю належала царю. Скіфське право захищало приватну власність на рухоме майно, худобу, домашні й особисті речі, на рабів, зброю, знаряд­дя виробництва.

Діяло зобов'язальне право, що регулювало відносини купівлі-продажу, дарування, міни. Зазвичай договори скріплювалися клятвою.

Здійснювалась правова регламентація данницьких відносин. Так, відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувались пограбуванням майна, худоби, захопленням полонених (рабів).

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріарха­ту. Відлік родоводу вівся по чоловічій лінії. Практикувалося ба­гатоженство. Жінки не мали жодних прав на власність і спадщи­ну. Якщо вдову після смерті чоловіка не було вбито й поховано разом із ним, то вона, як і майно померлого, переходила в спад­щину до його старших родичів. Майно після смерті батька успад­ковував молодший син, а старші сини наділялися частинами ру­хомого майна при одруженні.

Кримінальне право тільки-но зароджувалося. Зазвичай існу­вала кривава помста. Найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя, замах на життя можновладця, непокора царському наказові, які у скіфів каралися на смерть. Жорстоко пересліду­валося нехтування законів, порушення звичаїв та боговідступ­ництво. Чітко визначеної системи покарань не існувало. Суддя сам визначав покарання за злочини, серед яких, окрім смертної кари, були калічення, вигнання за межі держави.

 

 

3. Виникнення античних міст-держав на території північного Причорномор’я.

 

Грецькі міста-колонії з'явилися у VII ст. до н. є. (Істрія в По-дунав'ї, Борисфен на о. Березань), VI ст. до н. є. (Ольвія, на Бузь­кому лимані, Феодосія, Пантікапей, у Східному Криму), а та­кож у І ст. до н. є. (Херсонес, поблизу Севастополя, Тіра, непо­далік сучасного Бєлгород-Дністровського та багато інших). Вони існували майже впродовж тисячоліття, були рабовласницькими полісами і мало чим відрізнялися від метрополій.

На першому етапі (VII-I ст. до н. є.) міста-держави, виконую­чи функцію грецької колонізації Північного Причорномор'я, фор­мально були незалежними утвореннями. На другому (І ст. до н. є. — III ст. н. є.) — підкорилися Риму. Занепад міст-держав відбувся на зламі III-IV ст. н. є. внаслідок кризи рабовласницької формації, загострення внутрішніх класових суперечностей і наступу кочо­вих племен.

Грецькі міста мали розвинену економіку, ремісниче вироб­ництво, землеробство, рибальство. Так, значних успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні виробів з бронзи, міді; слави­лися їх керамічне, ювелірне, деревообробне, ткацьке виробниц­тва. Велася жвава заморська торгівля. Експортувалися хліб, ху­доба, шкіра, сіль, риба. Торгували й рабами. Предметом імпорту були тканини, металеві, мармурові вироби, вино й оливкова олія. Грецькі міста мали високу культуру. Споруджувалися кам'яні будинки, оздоблені скульптурою, розписом і мозаїкою.

Вступаючи у взаємовідносини як з грізними степовиками, так і землеробами українського Полісся та Лісостепу, міста-держа­ви встановлювали з ними тісні економічні зв'язки. Хоча метро­полії і вбачали в них, передовсім, джерело надходження при­бутків і рабів з "варварського світу", існування таких міст на Північному березі Чорного моря відчутно стимулювало процес соціально-економічного розвитку племен, що їх оточували.

 


Дата добавления: 2015-10-28; просмотров: 145 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Руська правда-письмовий звід законів Київської русі: причини розробки, її редакції та характеристика. | Територіальні (обласні) суди | Процес короткий наказний, виданий при резиденції гетьманській» 1734 р. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
IELTS Graph #52| Характеристика суспільного ладу.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.033 сек.)