Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Правове регулювання безготівкових розрахунків

Читайте также:
  1. Види трудових відносин та їх правове регулювання. Наймана праця та її ознаки.
  2. Вихідні дані для розрахунків
  3. Державні органи, що здійснюють регулювання цін
  4. Засоби державного регулювання господарської діяльності
  5. Комплексне регулювання телевізора
  6. Лекція 13. Правове регулювання іноземного інвестування
  7. Міжнародно-правове визнання та правонаступництво держав

Безготівкові розрахунки — це спосіб приймання-передачі грошо­вого еквівалента за допомогою банківських переказів певно* суми з рахунка платника на рахунок одержувача, або з каси банку на рахунок одержувача. Як указувалося вище, згідно зі ст. 198 ГК України платежі за грошовими зобов'язаннями у сфері господарю­вання здійснюються за загальним правилом у безготівковій формі або в готівковій формі через установи банків.

При безготівкових розрахунках скорочуються витрати обігу вна­слідок економії витрат на друк, перевезення, зберігання грошових знаків тощо. Правильна організація безготівкового обігу сприяє пом'якшенню сезонних макроекономічних коливань. Наприклад, зростаюча в період масової заготівлі сільгосппродукції грошова маса за умови збільшення безготівкових розрахунків сільськогос­подарськими підприємствами призводить до більш рівномірного її обігу. При безготівкових розрахунках створюються сприятливі умови для державного регулювання грошового обігу; поліпшується економічний стан суб'єктів господарювання, позаяк прискорюється обіг капіталу, забезпечується тісний зв'язок з банками і грошовим ринком загалом, стимулюються інвестиції.

Безготівкові розрахунки протидіють розвитку «тіньової» еконо­міки. Зокрема, контроль за розрахунками через банки забезпечує порядок в оподаткуванні підприємств торгівлі, які при готівкових розрахунках допускають неоприбуткування частини виручки.

В теорії безготівкових розрахунків виділяється дискусія щодо суті безготівкових грошей. Прихильники однієї з точок зору розгля­дають записи на банківських рахунках як особливі знаки дійсних грошей, що приймають за межами банку форму готівки. Згідно з іншим підходом записи на банківських рахунках є рухом прав на гроші, є «простим правом» на одержання грошей, яке може замі­нювати дійсні гроші. Третя зводить безготівкові гроші до свідоцтв, що обертаються за рахунками, на право одержання грошей.

Виходячи з можливості поєднувати економічний зміст і право­ву форму відносин банку і клієнта найбільше визнання отримала перша з вказаних точок зору, зокрема, використана в законодавстві при кваліфікації безготівкових грошей як записів на банківських рахунках.

Здійснення платежів реалізується дорученнями платника до банку за договором банківського рахунка. В процесі переказу гро­шей банк платника виступає третьою особою, яка виконує грошове зобов'язання за боржника (платника) в порядку ст. 194 ГК України (ст. 528 ЦК України). Шляхом зазначення банківських реквізитів у договорі або рахунку-фактурі одержувач коштів (бенефіціар) указує платникові на обслуговуючий банк, як на третю особу, стосовно якої має бути виконане грошове зобов'язання згідно зі ст. 195 ГК України (ст. 636 ЦК України).

Законна платіжна сила безготівкових грошей у сучасних умовах господарювання не тільки дорівнює платіжній силі готівкових гро­шей, але і за багатьма параметрами перевищує її (зокрема, зважаючи на відсутність обмежень за сумами і видами платежів). За законодав­ством України безготівкові гроші є виразом того ж законного засобу платежу, що і готівка. У статті 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 5.04.2001 р. встановлено: ♦ Гроші існують у готівковій формі (формі грошових знаків) і в без­готівковій формі (формі записів на рахунках в банках)». Готівка (грошові знаки) і безготівкові кошти розглядаються в законодавстві як єдиний об'єкт майнових прав.



Основою правового регулювання безготівкових розрахунків є положення гл. 35 ГК України, гл. 74 ЦК України, Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та «Інструк­ція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», затверджена постановою Правління НБУ від 21.01.2004 р. № 22, (далі — Інструкція НБУ про безготівкові розрахунки) та інструкція «Про міжбанківський переказ грошей в Україні в національній валюті», затверджена постановою Правління НБУ № 483/9082 від 15.04.2004 р. Окремі розрахункові операції (наприклад, вексельні розрахунки) регламентуються у спеціальному порядку.

Загрузка...

Принципи безготівкових розрахунків орієнтують на одноманітне застосування норм права у сфері безготівкових розрахунків.

Першим принципом безготівкових розрахунків слід назвати про­ведення таких розрахунків через банківські установи. Інструкція НБУ про безготівкові розрахунки закріпила цей принцип у пункті 1.4, встановивши, що безготівкові розрахунки — це перерахунки коштів з рахунків платників на рахунки одержувачів коштів, зо­крема перерахунки банків за дорученням клієнтів коштів, внесених готівкою в касу банку, на рахунок одержувачів.

В умовах раніше діючої Інструкції НБУ № 7 « Про безготівкові роз­рахунки в господарському обороті України» формулювання цього прин­ципу наткнулося на безпрецедентне протистояння між податковими органами і НБУ, з одного боку, і Вищим арбітражним судом України, з іншого боку, коли тлумачення перших більшою мірою відповідали інтересам платників податків, ніж другого. Колізія ґрунтувалася на питанні — визнавати готівковими або безготівковими розрахунками внесення готівки до кас банків для подальшого переказу одержувачам, що впливало на необхідність придбання торгового патенту згідно із Законом "Про патентування окремих видів підприємницької діяльності". НБУ і ДПА України відносили таку операцію до безготівкових розрахунків, враховуючи, що в кінцевому результаті кошти поступають одержувачеві безготівковим шляхом. Водночас, на підставі буквального читання Інструкції НБУ № 7, де безготівкові розрахунки визначалися як перерахування з поточних рахунків одержувачів на поточні рахунки платників, ВАСУ інформаційним листом від 11.05.2000р. № 018/206 назвав такі операції готівковими. Крапку в протистоянні поставила нова Інструкція НБУ від 29.03.2001 р., яка вп.4 прямо віднесла подібні операції до безготівкових розрахунків.

Другим принципом безготівкових розрахунків слід визнати пра­вило «прямого платежу», що припускає заборону платежів однієї особи за рахунок коштів іншої. Така заборона обумовлена п. 22.12 ст. 22 Закону «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" : «Ініціація клієнтом банку переказу на користь третіх осіб може здійснюватися у випадках, передбачених законодавством». Приклад такого винятку — відступлення права вимоги і переведення боргу.

Третім принципом безготівкових розрахунків є загальне правило про вільний вибір суб'єктами господарювання умови про попередню оплату товарів (робіт, послуг) за винятком випадків, закріплених у законодавстві. Наприклад, згідно зі ст. 17 Закону України «Про страхування» від 17.03.96 р. договір страхування набирає сили з моменту внесення першого страхового платежу. Крім того, окреми­ми указами Президента і постановами Уряду України передбачена попередня оплата в таких господарських відносинах, як перевезен­ня вантажів, постачання хлібопродуктів, води, електро- і теплової енергії, природного газу тощо.

Четвертим принципом безготівкових розрахунків є положен­ня про те, що платежі проводяться лише тоді, коли на рахунку платника е вільні кошти, або за рахунок кредиту банку. Це пра­вило відзначене в ст. 341 ГК України, ст. 1090 ЦК України, п. 22.9 ст. 22 Закону «Про платіжні системи і переказ грошей в Україні». За відсутності коштів платіжні документи банком не приймаються (за винятком оформлення кредиту). Із прийняттям Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників перед бюджета­ми і державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. банки не здійснюють облік несплаченої в строк заборгованості клієнтів і не ведуть картотеки (реєстр несплачених документів, крім випадків, коли це передбачено в договорі банківського рахунка. Проте при частковій наявності коштів на рахунку платежі здійснюються в межах їх залишку.

П'ятий принцип безготівкових розрахунків полягає у вимозі ст. 1087 ЦК України, ст.ст. 18,20-26 Закону «Про платіжні системи та


переказ коштів в У країні», ст. 51 Закону «Про банки і банківську ді­яльність» про їхню формалізацію шляхом використання платіжних інструментів на паперових або електронних носіях у зв'язку з необ­хідністю строгої фіксації обігу самого ліквідного товару — грошей.

Шостий принцип безготівкових розрахунків — банки проводять списання коштів з рахунків клієнтів тільки за їх розпорядженням (згодою чи акцептом), окрім випадків примусового і договірного списання (див. далі).

Розрахунки між учасниками господарських відносин здійсню­ються на підставі розрахункових документів.

Поняття розрахункових документів можна трактувати в ши­рокому і вузькому значеннях слова. В широкому — це документи, що використовуються учасниками розрахункових операцій для оформлення переказу коштів платника одержувачу (документи на переказ). У вузькому — це передбачені ст. 22 Закону «Про пла­тіжні системи та переказ коштів в Україні» документи для ініці­ації платежу, що подаються ініціатором платежу (платником або одержувачем — залежно від форми розрахунків) до обслуговуючої банківської установи для переказу коштів з рахунка платника на рахунок одержувача. До документів на переказ, окрім документів для ініціації платежу, належать також документи на переказ го­тівки, міжбанківські розрахункові документи, клірингові вимоги тощо. Згідно зі ст. 17,18 вказаного Закону документи на переклад можуть бути паперовими або електронними. Низка розрахункових документів використовується тільки у сфері банківських операцій, наприклад, меморіальний ордер, банківське авізо.

Поняття платіжного інструменту ширше за поняття розрахун­кового документа. Згідно з ст. 1 Закону ♦ Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» до платіжних інструментів, окрім доку­ментів на переказ, належать також спеціальні платіжні засоби, що є засобами зберігання інформації, необхідної для ініціації платежу (наприклад, платіжні картки).

Отже, розрахунковий документ — це документарна вказів­ка, виконана в паперовій або електронній формі відповідно до державних стандартів, що містить необхідну інформацію для здійснення суб'єктами господарювання безготівкових операцій.

Реквізити розрахункових документів, особливості їх оформлен­ня, обробки і захисту регламентуються НБУ.

Зокрема, можна виділити такі обов'язкові реквізити розрахункових документів: а) назва документа і його вихідні дані; б) назви і коди (но­мери ) платника і одержувача коштів; в)реквізити банків платника і одержувача; г) суму платежу цифрами і прописом; д) призначення платежу. Якщо здійснюється примусове списання (стягнення) ко­штів, то необхідне посилання на відповідну статтю закону; е) від­тиск печатки (за її наявності) і підпис відповідальних осіб ініціатора платежу; е) коди бюджетної класифікації і термін настання платежу (уразі бюджетних платежів); ж) суму ПДВ або напис *без ПДВ», за винятком документів про сплату податків.

Обов'язковим реквізитом електронного документа є електронний цифровий підпис.

При виконанні розрахункової операції в національній валюті банк зобов'язаний перевіряти належне оформлення розрахункового документа. При розрахунках в іноземній валюті банки, виступаючи суб'єктами валютного контролю, перевіряють також підставу пла­тежу (наявність контракту тощо).

Розрахункові документи є чинними протягом певного часу з дня виписки. Зокрема, для платіжного доручення такий термін складає 10 днів, для гарантованого платіжного доручення — 30 днів, для платіжної вимоги на примусове списання (стягнення) термін дії диференціюється: для направлення в банк стягувача — 10 днів, в банк платника — 30 днів з дня складання.

Необхідно розмежовувати поняття «Розрахунковий документ» і щінний папір*. По-перше, якщо розрахункові документи опосе­редкують відносини щодо зберігання коштів між банками і клієн­тами, то цінні папери відповідно до ст. З Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам. По-друге, цінні папери при вико­нанні зобов'язань реалізують не грошові платежі, а заміну одного майнового зобов'язання іншим з метою уникнути (відстрочити) грошовий платіж. По-третє, цінний папір належить до складу майна особи, а розрахунковий документ лише містить необхідну інформацію для здійснення розрахункових операцій.

Форми безготівкових розрахунків обумовлюють механізм роз­рахункових операцій (активна функція формалізації процесу).

Форми безготівкових розрахунків необхідно поділяти на дві групи залежно від їх співвідношення з поняттям самостійних роз­рахункових правовідносин: інструментальні та інтегративні (комплексні). Першій групі властива завершена здатність без залу­чення інших форм реалізовувати переказ коштів з рахунка платника на рахунок одержувача. Інтегративним формам розрахунків така самостійність не властива. Вони є комплексними утвореннями і можуть бути остаточно реалізованими переважно із використанням інструментальних форм розрахунків. Проте інтегративні форми розрахунків додають вихідним господарським відносинам додат­кові властивості кредитного, організаційного та іншого характеру.

Критерій розмежування двох груп форм безготівкових розра­хунків виявляється при співставленні розрахунків акцептованими акредитивами та стандартних акредитивів. В першому випадку бенефіцїар, подавши певні документи до банку, не може отримати платіж за акредитивом без додаткової згоди (акцепту) платника. Тут акредитивна форма доповнюється процедурою одержання згоди платника на оплату за рахунок акредитива. Аналогічним чином ви­никає комплексність (інтегративність) акредитива, що передбачає акцепт переказного векселя (рамбурсний акредитив).

Перелік форм (видів) безготівкових розрахунків за законодав­ством не є вичерпним. Банки в Україні можуть здійснювати роз­рахунки у формах, що застосовуються у міжнародній банківській практиці (ст. 341 ГК, ст. 1088 ЦК).

Розрахунки з використанням платіжного доручення — це ін­струментальна форма розрахунків, за якою платіж проводиться за допомогою надання платником банку, який його обслуговує, належно оформленого доручення на переказ певної суми зі свого рахунка на рахунок одержувача коштів.

ГК України не здійснює спеціального регулювання цієї форми розрахунків. Тут діють статті 1089-1092 ЦК України.

Важливо враховувати, що розрахунки з використанням платіж­ного доручення є основною формою безготівкових розрахунків. Всі інші форми використовуються за спеціальною домовленістю гос­подарюючих суб'єктів або вказівки закону (наприклад, примусове списання здійснюється платіжними вимогами).

Чинна Інструкція НБУ про безготівкові розрахунки усунула де­тальне регулювання взаємин між учасниками розрахунків у порядку переказу коштів через органи зв'язку, необхідні в тих випадках, коли, наприклад, у віддаленій місцевості відсутні установи банків. Ці питання вирішуються Українським державним підприємством поштового зв'язку «Укрпошта». В теперішній час через підпри­ємства зв'язку здійснюються перекази на ім'я підприємств — для виплати заробітної плати, за організований набір працівників, для заготівлі сільгосппродукції тощо.

Розрахунки з використанням платіжної вимоги-доручення — це інструментальна форма розрахунків, що здійснюється за допо­могою комбінованого документа, який складається з двох частин: верхня — вимога одержувача коштів безпосередньо до платника сплатити грошовий борг; нижня — доручення платника банку, який його обслуговує, перерахувати кошти.

Одержувач коштів заповнює розділ «вимога» в платіжній вимо- зі-дорученні і направляє документ безпосередньо платникові. Плат­ник — у разі згоди — заповнює розділ «доручення» і представляє документ на оплату в банк, який його обслуговує.

Цим розрахунки платіжними вимогамидорученнями за своєю при­родою відрізняються від акцептної форми розрахунків, що діяла за часів Союзу РСР. При акцептній формі розрахунків платіжна вимога спрямо­вувалася бенефіціаром в банк, який обслуговував платника, і підлягала оплаті, окрім випадків прямої відмови платника його акцептувати. За відсутності відмови в акцепті протягом Ю ти днів, акцепт вважався «мовчазним» і платіжна вимога підлягала оплаті. Акцептна форма розрахунків ставила платника в жорсткі рамки поведінки. Але вона мала і позитивне значення. Вже після закінчення 10-денного терміну після пред'явлення платіжної вимоги до оплати постачальник ми оцінити безумовність факту порушення зобов'язання платником. Це дозволяло прийняти своєчасні заходи щодо стягнення заборгованості. Розрахунки з використанням розрахункового чека — це інструментальна форма розрахунків, за якою платник видає одержувачеві документ, що містить нічим не обумовлене розпорядження банку, який обслуговує чекодавця, переказати чекодержателю вказану в чеку суму грошей. Ця форма встановлюється ст.ст. 1102-1106 ЦК України і банківськими правилами.

Чеки застосовуються для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також фізичними і юридични­ми особами з метою скорочення розрахунків готівкою за одержані товари, виконані роботи і надані послуги. У чековій формі розра­хунків обов'язково беруть участь 3 суб'єкти: чекодавець — особа, що здійснює платіж за допомогою чека; чекодержатель — особа, що одержує кошти за чеком; банк-емітент — банк, який обслуговує чекодавця і видає йому чекову книжку (розрахунковий чек).

Незаповнені чеки групуються в чекові книжки, обмежені гра­ничною сумою коштів — лімітом. Розрахункові чеки і чекові книжки є бланками строгої звітності. Без видачі чекової книжки розрахунковий чек може бути виданий банком-емітентом фізичній особі для разових розрахунків з підприємствами торгівлі або по­слуг. Термін дії чекової книжки — один рік. Чек, виданий з чекової книжки, повинен бути пред'явлений до сплати протягом 10 днів. Термін дії розрахункового чека для разового розрахунку з фізичною особою — 3 місяці. Для порівняння Одноманітний торговий кодекс СІЛА в ст. 4-404 дає 6 місяців для представлення чека до сплати.

Чек з чекової книжки виписується у момент здійснення платежу і видається чекодавцем чекодержателю за одержані ним товари (послуги). Чекодержатель здає чек в банк разом з реєстром, що відображає сумарні (кількісні) характеристики пред'явлених до оплати чеків.

Банк-емітент може відмовитися від оплати чека у випадках, якщо чек або реєстр заповнені з порушенням правил НБУ; чек ви­писаний чекодавцем на суму більшу, ніж депонована (заброньована) ним на спеціальному банківському рахунку.

На відміну від векселя розрахунковий чек не є цінним папером. Видача чека не погашає грошового зобов'язання, на виконання яко­го він виданий (ч. 4 ст. 1102 ЦК України). У разі неоплати банком чека чекодержатель не має права вимагати примусового стягнення сум за чеком з обслуговуючого чекодавця банку. В цьому випадку чекодержатель має можливість вимагати у чекодавця) не вико­нання «розрахункового чека», а виконання вихідного грошового зобов'язання (наприклад, щодо оплати товару).

Згідно зі ст.ст. 1105-1106 ЦК України чекодержатель зобов'язаний повідомити чекодавця про неплатіж протягом 2

робочих днів, наступних за днем здійснення протесту або іншого рівнозначного акту (підтвердження неплатежу за чеком). Проте це не означає, що порушення цього обов'язку позбавляє чекодержателя права на пред'явлення до суду позову про неоплату чека, як вважають деякі автори. Частина 2 ст. 1105 недвозначно вказує на те, що «особа, що не надіслала повідомлення у визначений строк. не втрачає своїх прав". Єдиний наслідок, який передбачений для такої особи — «вона відшкодовує збитки, які можуть статися внаслідок неповідомлення про несплату чека", але розмір відшкодування « не може перевищувати суму чека». Такі збитки можуть виникнути у чекодавця у зв'язку з неможливістю своєчасно пред'явити вимоги до свого банку внаслідок визнання його банкрутом, ліквідації тощо.

Розрахунки акредитивом - це інструментальна форма розра­хунків, при якій банк-емітент (банк, що відкрив акредитив) за дорученням клієнта (платника - заявника акредитива) зобов'язується здійснити платіж одержувачеві (бенефіціару) після одержання визначених в акредитиві документів. Останні, як правило, товаротранспортні документи, які підтверджують факт виконання товарного зобов'язання перед платником. Банк емітент може до­ручити іншому банку (виконуючому банку) здійснити платіж.

Ця форма розрахунків, окрім ст.ст. 1093-1098 ЦК України ре­гламентується також Інструкцією НБУ про безготівкові розрахунки і Уніфікованими правилами і звичаями для документарних акре­дитивів в редакції 1993 р., публікації Міжнародної торговельної палати № 500 (далі — УПДА). При вказівці на підстави платежу за акредитивом застосовується поняття «проти документів», одо означає «після надання документів».

Види акредитивів достатньо різноманітні. За забезпеченістю коштами платника вони поділяються на:

а) покритий акредитив, за якого своєчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку;

б) непокритий акредитив, оплата за яким гарантується банком емітентом за рахунок банківського кредиту.

За можливістю дострокового відкликання невиконаного акре­дитива вони поділяються на:

а) відкличний акредитив, який може бути замінено або анульова­но банком-емітентом без попереднього узгодження з бенефіціаром;

б) безвідкличний акредитив, який може бути замінений або анульований тільки з відома бенефіціара, на користь якого він від­критий.

У разі відсутності вказівки в акредитиві він вважається безвід­кличним.

Чинна Інструкція НБУ про безготівкові розрахунки, так само як і УПДА, не встановлює граничний термін, на який може бути відкритий акредитив.

Акредитив може бути депонованим (розміщеним) у банку бене- фіціара або в банку платника — згідно з умовам акредитива.

Інструкція НБУ не містить заборони щодо переадресації акре­дитива, тобто акредитив може призначатися для розрахунків з декількома бенефіціарами. Це відповідає ст. 54 УПДА, що перед­бачає переказний (трансферабельний) акредитив. Останній дозволяє торговому посередникові передати своє право на одержання коштів за акредитивом (як правило, за винятком посередницької націнки) третій особі (фактичному постачальникові).

Для виконання акредитива бенефіціар надає виконуючому банку документи, передбачені умовами акредитива. Але банк не перевіряє відповідність документів фактично проведеним операціям (напри­клад, не перевіряє прибуття вантажу в місце призначення). До­кументи перевіряються лише за формальними ознаками (їх склад, реквізити, наявність певних даних, підписів тощо). Саме тому УПДА веде мову про «документарний» акредитив.

Розрахунки по інкасо (з використанням інкасового доручення) згідно зі ст.ст. 1099-1101 ЦК України характеризуються тим, що банк (банк-емітент) за дорученням клієнта здійснює дії з одержання від платника платежу та/або акцепту платежу (наприклад, з одер­жання акцепту переказного векселя).

Розрахунки по інкасо можуть бути трьох видів, два з яких є інкасо документів, що не вимагають згоди платника і одне — перед­бачає таку згоду. Розглянемо ці види інкасо.

Розрахунки по інкасо документів, що вимагають згоди плат­ника, є інтегративною формою розрахунків, за якою одержувач коштів доручає банку, який його обслуговує, отримати грошовий платіж від платника після надання («проти») комерційних доку­ментів або в результаті інших інструкцій.

У господарському обороті України поширене інкасо чеків і вексе­лів, коли банки приймають на себе зобов'язання здійснити комплекс заходів щодо представлення цих документів до оплати платникам в необхідні строки і порядку, зокрема з виконанням супутніх про­цедур (наприклад, протесту в неплатежі).

Основою регламентації інкасової форми розрахунків є норма­тивні акти НБУ, а також Уніфіковані правила по інкасо в редакції 1995 р., публікації Міжнародної торгової палати № 550.

Розрахунки по інкасо в порядку примусового списання (стяг­нення) — це специфічна інструментальна форма розрахунків, за якою у випадках, встановлених законами України, банк здійснює платіж з рахунка платника, поза його волевиявлення, на підставі платіжної вимоги одержувача. Примусове списання коштів відпо­відає усталеному поняттю «безспірне стягнення коштів».

Правовою основою для такої форми розрахунків служить ч. 2 ст. 1071 ЦК України, Закон України «Про виконавче проваджен­ня», що встановлюють виняткові випадки стягнень (списань) ко­штів з банківських рахунків платника без їх на те згоди. Йдеться про виняток із правила ст. 1071 ЦК України про списання коштів з банківського рахунка особи лише з її згоди (розпорядження).

Примусові списання здійснюються для реалізації виконавчих документів у таких випадках:

— ч. 2 ст. 1071 ЦК України передбачає можливість списання коштів з банківського рахунка клієнта на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором банку з клієнтом;

— ст.ст. 46, 50, 63 Закону України «Про виконавче проваджен­ня» — в порядку виконавчого провадження.

Перелік виконавчих документів визначається Законом «Про виконавче провадження», зокрема, рішення комісій з трудових спорів, виконавчі написи нотаріусів тощо.

Розрахунки по інкасо в порядку договірного списання є само­стійною інструментальною формою розрахунків стосовно примусо­вого списання (стягнення) коштів. Поняття договірного списання вперше було встановлене в Законі «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» і охоплює собою процедуру, за якою банк реалізує платіжну вимогу, ініційовану одержувачем, на виконання договору між платником і одержувачем.

Стаття 1071 ЦК України передбачає можливість списання бан­ком коштів з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі укладеного між ними договору (а не договору клієнта з іншими особами). Тому одержувач має право ініціювати договірне списання лише у разі, коли в договорі банківського рахунка його контрагента обумовлена умова про договірне списання.

У договорі між клієнтом і банком, який його обслуговує, може пе­редбачатися, наприклад, договірне списання плати за розрахунково- касове обслуговування. Тут сам банк виступає ініціатором списання.

Розрахунки, основані на заліку взаємної заборгованості, — це інтегративна форма розрахунків, за якою взаємні зобов'язання боржників і кредиторів один до одного погашаються в рівновеликих сумах, а на різницю здійснюється платіж на загальних підставах, тобто з використанням платіжного доручення, платіжної вимоги- доручення, чека або векселя.

Правова основа таких розрахунків — ст.ст. 203, 341 ГК Украї­ни, що встановлюють припинення зобов'язання заліком зустрічної однорідної вимоги, термін якої настав або термін якої не вказаний або визначений моментом вимоги. Для заліку достатньо заяви однієї сторони. Те саме передбачає ЦК в ст.ст. 601-603.

У випадках, вказаних у законі, наприклад, при закінченні позов­ної давності, залік зустрічних вимог не допускається.

Структурованим видом заліку взаємних вимог учасників плате­жів слід визнавати кліринг, під яким у ст. 1 Закону «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» розуміється механізм, що включає збір, сортування, реконсиляцію (контроль) і проведення взаємозаліку взаємних вимог фінансових установ, а також обчис­лення за, кожним з них сумарного залишку на певний період часу між загальними обсягами вимог і зобов'язань.

Розрахунки векселем — це ще одна інтегративна форма розра­хунків, за якою замість грошового зобов'язання, заснованого на ви­хідному товарному відношенні, учасники розрахунків оформляють безумовне і абстрактне грошове зобов'язання однієї особи сплатити іншій після настання строку певну суму. Інтегративність тут зумов­лена, по-перше, поєднанням у векселі кредитного і розрахункового інструменту, по-друге, застосуванням при погашенні векселя інших форм розрахунків — платіжного доручення, акредитива тощо.

Безумовність векселя означає, що зобов'язання щодо платежу за векселем повинне бути простим і необтяженим якими-небудь умовами і застереженнями. Абстрактність векселя означає його відірваність від вихідного правочину як текстуально, так за суттю, коли боржник не має права захищатися проти добросовісного век- селедержателя запереченнями, заснованими на дефектах і невико­нанні операції, яка передує видачі або передачі векселя. Вексельне зобов'язання цілком втілене в документі строгої форми — векселі. Для стягнення боргу за векселем не вимагається інших доказів; вексель не може бути знесилений ні запереченнями про безпідстав­ність його видачі, ні запереченнями про здійснений платіж. Такий висновок підтверджується правилом ч. 2 ст. 198 ЦК України про те, що відмова від виконання зобов'язання, посвідченого цінним папером, з посиланням на відсутність підстави зобов'язання або на його недійсність не допускається.

Основу регламентації вексельних операцій в Україні скла­дають вищенаведені Закон «Про обіг векселів в Україні» від 05.04.2001 р. № 2374-ІІІ, Женевська конвенція № 358 від 1930 р., що встановлює Одноманітний закон про переказний вексель та простий вексель; Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок», Указ Президента України «Про сплату державного мита за вексельні бланки» від 02.11.93 р. № 504/93; Положення про вимоги до стандартної (типової) форми виготовлення вексельних бланків, затверджене рішенням ДКЦПФР від 22.11.2001 р. № 338; Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України, затверджене постановою Правління НБУ від 16.12.2002 р. № 508.

Найбільш істотні особливості застосування векселів в госпо­дарському обігу України у порівнянні з Женевською конвенцією

1930 р. полягають у наступному: (1) векселі не можуть видаватися як попередня оплата за товари (роботи, послуги), не можуть вико­ристовуватися як внесок до статутного фонду господарських това­риств; (2) векселі повинні оформлятися на бланках строгої звітності, які реалізуються банками, із сплатою державного мита; (3) векселі підписуються не тільки керівником, але і головним бухгалтером юридичної особи, а також засвідчуються печаткою; (4) платіж за векселем на території України допускається тільки безготівковим шляхом тощо.

Залежно від того, платіж за векселем проводиться безпосередньо векселедавцем, або за його дорученням («переказом») іншою особою (акцептантом, його боржником), векселі поділяються на прості та переказні (тратти).

При переказному векселі фактично відбувається відступлення векселедавцем векселедержателеві вимоги до третьої особи, яка стає платником за векселем. Проте, на відміну від відступлення вимоги (ст. 195 ГК і ст. 516 ЦК України), платник за переказним векселем має дати згоду на платіж новому кредиторові, тобто акцептувати вексель. Це пов'язано з абстрактним характером векселя. Адже платник за векселем втрачає право висувати проти нового кредитора заперечення, що він мав проти первісного кредитора.

Право одержання платежу за векселем (як за простим, так і за переказним) векселедержатель має право передати іншій особі, що стає таким чином новим векселедержателем. Така передача оформ­ляється передавальним написом (індосаментом) на обороті векселя або на додатковому листі до нього (алонжі).

Для одержання платежу векселедержатель має пред'явити век­сель платникові до оплати в строк платежу за векселем.

При неодержанні платежу за векселем векселедержатель зо­бов'язаний засвідчити цей факт шляхом оформлення в нотаріаль­ному порядку протесту в неоплаті. Згідно з Законом «Про обіг век­селів в Україні», векселі для здійснення протесту в неоплаті прий­маються нотаріусами в день платежу або два наступних робочих дня (на відміну від Женевської конвенції 1930 р., де такий термін визначений днем, наступним після дати платежу за векселем, але не пізніше за 12-тої години наступного після цього терміну дня).

Тільки опротестований вексель вважається виконавчим докумен­том (документом із виконавчим написом) і може бути пред'явлений державному виконавцю для примусового стягнення коштів з боржника. Неопротестований вексель втрачає властивості векселя і розглядається звичайною розпискою, яка може бути покладена в основу судового позову про стягнення грошового боргу.

Контрольні запитання:

5) Визначте юридичні ознаки та юридичні властивості грошей.

6) Назвіть правові засоби забезпечення легальної платіжної сили грошей.

7) Які види грошових зобов'язань господарського характеру ви знаєте?

8) Визначте особливості виконання грошових зобов'язань у сфері господарювання.

9)Що таке розрахункові правовідносини?

10) Чим відрізняються різні способи розрахунків?

11) Назвіть основні акти законодавства, які регулюють розрахун­кові відносини.

12) 8. Назвіть порядок відкриття і обслуговування банківського рахунка?

13) Які форми готівкових розрахунків ви знаєте?

14) Назвіть принципи безготівкових розрахунків.

15) У чому полягає відмінність розрахункових документів від цінних паперів?

16) За яким критерієм можна поділити форми безготівкових розрахунків на інструментальні та інтеграційні форми?

17) Охарактеризуйте основні форми безготівкових розрахунків.

 


Дата добавления: 2015-10-24; просмотров: 97 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Active vocabulary | Предмет господарсько-правового регулювання | Об'єднання підприємств | Господарські договори | Державні органи, що здійснюють регулювання цін | Контроль за концентрацією суб'єктів господарювання |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Господарські санкції приватноправового характеру| Зміст і види правової роботи суб'єкта господарювання

mybiblioteka.su - 2015-2018 год. (0.176 сек.)