ЧОМУ ТІКАЮ З ДОМУ

Все життя я тобою гордивсь

І здавалось, тебе я обожнюю,

А сьогодні, коли одруживсь,

Я готовий чомусь бути з кожною.

Ти не знаєш, кохана, чому,

Ну чому я втікаю із дому?

Бо в цім домі, пробач ти мені,

Я, здається, не треба нікому.

Ще багато хотів я сказать,

Але більше нічого не стану.

Як тебе б я хотів ще любить,

Як Євгеній Онєгін – Тетяну.

13.1.1998 р.

СОНЦЕ СВІТИТЬ

Над полями Сонце світить,

Вітер гне калину,

А дубок схопив берізку,

Як юнак дівчину.

А вона то вправо, вліво

І до нього: не чіпай!

Тільки ясен все те бачить

І сміється на весь гай.

26.6.1999 р.

ГІТАРА СЕМИСТРУННА

Ніжний голос заснуть не давав,

Цілу ніч на гітарі я грав –

Всіми струнами і аккордами,

Поцілунками і кросвордами.

Ти гітара моя семиструнна –

Повногруденька, повнолунна –

Як давно я чекав цеї миті,

Щоб зустрітись у нашому житі!

19.1.1999 р.

ЛЕГЕНДА І КОСАРІ

/триптих/

Косарі – ніби ключ журавлиний,

Тільки коси в руках замість крил,

Косять в лузі траву на долині,

Підрізаючи гордий ковил.

Розмахнуться направо, наліво,

Ой! Яке ароматне сінце

Перемішане з Сонцем ігривим

І з веселим живим вітерцем!

Кажуть: люди в косу вклали розум,

В душі людям вселив хтось любов,

Щоб могли кожен день люди в росах

Провіряти любов до дібров.

А навколо з трави перепілки:

– Хвіть пііть, хвіть пііть, йдіть сюди.

І спішать на той клич косарі всі,

А за ними покоси‑сліди.

А як вечір до хлопців приходить,

Щоб натомлених з лугу забрать,

То ті хлопці сміються, жартують,

Тільки втомлені коси мовчать.

Косарі сіли в полі спочити,

Щоб послухати пісню полів,

А навколо таке все чарівне,

Ніби казка з’явилась з віків.

В лузі квіточки дишуть медами,

Є для бджілок в них свій коровай,

Обнімаються квіти з вітрами,

Ніби кажуть: ми ось, вибирай.

І вигукує все в тому полі,

Хтось викрикує, хтось шепотить,

І сміються веселі тополі,

Ніби хочуть весь світ полонить.

А як ніч рукавами з лахміття

Виглядає із вікон сільських,

Пропливають над полем століття

Мільярдами зір чарівних.

А за ними, немов по команді,

Чути звуки над полем нічні.

Закривають на вікнах всі ставні,

Всі, хто вірить у духи земні.

А в пітьмі десь викрикує галка,

Поруч грає на скрипці цвіркун,

І виходить із жита Русалка

Й прямо в дім, де хлопчина‑пустун.

Тільки він, захопившися грою,

Не помітив її, звісна річ,

А за нею чорти із Ягою

Шмигонули у хату під піч.

Так в дитинстві бабуся‑сусідка

Таємницю ту відала всім,

Що живе Домовик десь, як дідько –

Волосатий, страшніший за грім.

А ми слухали те і одначе

Бігли в жито волошки зривать,

Бо хотіли Русалку побачить,

Що любила діток лоскотать.

Отоді ми якраз і навчились

Самих себе, як сталь, гартувать,

І нікого в житті не боялись:

Загартованих – не залякать!

А тепер хочу, друзі, додати:

Хто боїться легенд старини,

Ті ніколи народ не прославлять,

Хоча б як намагались вони.

А хлопчині, що з страхом боровся,

Б’ю уклін свій сьогодні до ніг,

Хто б за правду тоді заступився,

Що б свій страх він був не переміг.

3.2.1970 р.

ЩАСЛИВИЙ ТОЙ КРАЙ

Щасливий той край, де гуляють дощі,

Ростуть там дерева, і трави, й кущі,

І дітки стрибають, і бджілки гудуть,

Й дівчата співають, бо хлопці їх ждуть.

21.6.1999 р.

Дата добавления: 2015-10-31