Козацька душа

Я не хочу, щоб думали всі, так як я,

Але є поняття для всіх спільні:

Це порядність і честь, це щоб Ненька моя,

Як козацька душа, була вільна.

Не збираюсь літать я за хмарами, ні!

Як і всі, я істота наземна,

Але соромно надто за себе й людей,

Що душа в слуг настільки нікчемна.

А чому? Бо – вовки, бо вони – глитаї,

/Тут не знайдете кращого слова!/,

Бо порядні хіба ж так змогли б розорить

І лишити дітей наших крова?

8.5.1997 р.

БРАТУ ВОЛОДИМИРУ

Ні добрих слів, ні злості я не маю.

Лишився тільки смуток співчуття,

Коли тебе, мій братику, стрічаю

В старім жупані на краю села.

Давно в тобі погасли всі надії,

І ти живеш – аби, як кажуть, жить,

Бо всі твої найкращі світлі мрії –

То є той зуб, який завжди болить.

І в тому правда. Їй же Богу, правда.

Бо час уже не той, що був, настав,

Як на столах у всіх лежала "Правда",

Яку ніхто – крім тебе – не читав.

Якою ти, немов сліпець, пишався,

І тут тебе я можу зрозуміть:

Бо стільки літ ти в "люди" пробивався,

Щоб і собі – як Сталін – прогриміть.

І ти гримів, як всі тобі подібні,

На всіх і вся, неначе грізний пан,

Що навіть брата ти не пожалів би,

Аби сказав на кермача: баран.

Я не суддя й судить тебе не стану,

На це є Бог, є люд, з яким ти жив,

І ти, можливо, в тім не винуватий,

Що з тебе він начальника зліпив.

А зараз ти нікому не потрібний,

Коли лишивсь з вавками сам на сам,

А той, який довів тебе до вавки,

Ти тільки подивись, який відгрохав храм!

У нього, бач, і "Волга" персональна,

І хата більша, ніж у місті клуб,

А в тебе що? Квартира комунальна

І кожен день болить все той же зуб.

А зараз навіть дім він твій обходить,

То де ж вони, оті твої святі?

Чи хоч один спитав:

– Ну як, Володя,

Чи ти сьогодні що‑небудь хоч їв?

Бо ті щурі сидять сьогодні в норах

Над награбованим й забули про людей,

Це якраз ті, яким ти стільки вірив,

Пишаючись їх величчю ідей.

До тебе я без злісті і любові,

І не в тобі шукаю я біду,

Адже з тобою ми одної крові,

Та кров я бачу – брата не знайду.

Та звинувачувать тебе я не беруся,

Бо нас усіх вели оті "орли",

Одне простить тим виродкам не можу –

Що брата ті від мене відняли.

Прости мене, якщо я винуватий,

Якби ти знав, як рвавсь завжди в село,

І так завжди тягло мене до брата,

А варт було приїхать – все гуло.

До тебе йшов завжди із хлібом‑сілью,

Й завжди радів, коли ти посміхавсь,

Зате від тебе йшов мов із похмілля,

І що ноги не буде в тебе – присягавсь.

Та час проходив, рубцювались рани,

І знов тягло у батьківське село,

Де з радістю заходив я до Ганни,

Ніби рідні у мене не було.

Потім всю ніч ходив один по греблі,

Де зустрічавсь з думками юних літ,

Що берегли в ставку очеретянки,

Ніби казки про невідомий світ.

Ти про гріхи висловлювавсь сміливо,

А сам і вздовж, і впоперек грішив,

А от коли дружиноньки не стало –

Тоді лише її ти оцінив!

А ця твоя розгнуздана кобила

Не витримала навіть тижнів трьох,

Яка тебе, партійного, добила,

Як і до цього перших своїх двох.

16.2.1991 р.

ЯКЩО РОДИВСЯ СОБАКОЮ

Скільки ти не вчи собаку –

Задере одначе лапу.

12.1.1989 р.

ХАМЕЛЕОН

Комуністу

Він бив себе в груди, що кращий за інших,

Він бив себе в груди, що знає він все,

А я посміхався, дивився і думав:

Яке ж самовпевнене надто лице.

Він бив себе в груди: "Я – прапор прогресу,

Я – символ і розум, я – доблесть і честь!"

А решта усі, то нікчеми й дебіли,

Бо той, хто не з ними, для тих той – балбес.

Він бив себе в груди: "Я – совість народу,

Я – правда його, я – його гегемон!"

А я посміхався й дививсь на ту морду,

Й мені увижався – хамелеон.

Він бив себе в груди: "Я – чесний, я – справжній!"

Він бив себе в груди, що він комуніст,

А я посміхався й дивився на нього,

І дуже хотілось дать дулю під ніс.

О, краще б, мій брате, ти був безпартійним,

Тоді я б, можливо, тебе зрозумів,

А поки, мій брате, не чванься ти дуже,

А ближче пригляньсь до безсмертних томів.

І їх почитай, і до них придивися,

І взнай, хто ж насправді такий комуніст?

Це той, хто за правду під кулі кидався,

Й куди непотрібно не сунув свій ніс.

Бо той комуніст, що вогню не боявся,

Й за правду завжди він ішов в повний зріст,

Хто перший від благ, від посад відмовлявся,

І в груди не бив, що він є комуніст.

Для партії ти не прикраса, а – горе,

Для партії ти – то одвічна ганьба,

Бо ти її ім’я священе спотворив,

Бо міри і честі у тебе нема.

Ганьбиш її тим, що такий непутящий,

Ганьбиш її тим, що тупий, як скала,

Ганьбиш її тим, що тверезим ніколи

Не бачив тебе я ні жодного дня.

Ганьбиш її тим, що не маєш ти міри,

І тим, що у всьому ти завжди правий,

Ганьбиш ти ту книжечку, з ім’я якої

Світ наш почався новий.

А вам – всім прийдешнім і нашим сучасним –

Скажу тільки всього одне:

– Не партії творять й творили добробут,

А ті, безпартійні, хто сіє і жне.

23.4.1988 р.

Дата добавления: 2015-10-31