Мучився.

Аж ось тепер — скільки поговору! Грицько зрадів, кинувся на його, та давай поділятися з Христею.

Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? — вскочивши в хату на другий день після крадіжки в пана, питає він жінки.

Про якого праведника?

А про Чіпку?.. Ти чула, як він тут за правду розпинався, а он що вийшло?!.

Що ж там таке?

Пана обікрав... сторожа прибив... чого доброго, досі богові й душу віддав...

Невже?!. — дивлячись пильно на його мутними очима, скрикнула Христя — і пополотніла, оторопіла.

Їй-богу!.. Тепер у чорній сидить... Он воно які люди бувають! Подумай: на крадіжку, на душогубство пустився?!!

Господи! мати божа! який тепер світ настав... — ледве вимовила Христя

Та й перехрестилася... — Та хіба воно й тоді не видно було, що з його

Добра вже не ждати, — закінчила вона.

Грицькові це — все одно, що по губах медом. Після цього давай він ще

Гірше розписувати Чіпку перед Христею, немов самого лютого ворога, а не

Колишнього свого товариша.

Як Чіпку випустили з чорної, Грицько перший приніс Христі звістку, що,

Мов, викрутився, харцизяка, вибрехався! Як стали гомоніти по селу про

Голову й писаря, Грицько уп'ять перший сповістив про це Христю і

Христом богом присягався, що те діло не втікало Чіпчиних рук.

А моє серце ще тоді щось недобре віщувало, — одказала на його присягу

Христя. — Знаєш що, Грицьку? Чи не віддати б нам його жита? Ще — чого

Доброго — коли-небудь уночі прийде та й заріже за жито!

Ото, хай бог милує! — похопивсь Грицько. — Ні, він, Христе, не такий уже, щоб за те, що сам віддав, та й зарізати.

А коли при нужді та п'яний?

Він швидше прийде правити грошей... Отоді, як прийде, я йому й віддам жито... Та й то навряд!

Отак собі побалакали — і в Грицька наче од серця одлягло. «Ну, — сам

собі міркує: — тепер уже не вернеться те... не так я його підцюкнув!»

Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дужче хапалася за свою

думку... Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???»

№20

XX

НА ВОЛІ

Воля для чоловіка вільного — чарівниче слово, а для невільника — мед —

п'яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усі його думки,

Гадки, надії: усе для його вмерло, оглухло, одно воно зосталося, одно

Воно тільки й сяє й гріє по темному шляху його темного життя...

Ще тільки об'явили волю, піщани зашуміли, як окріп у горшку.

Шабаш, братця! воля! воля! — загукали кріпа-- ки, кидаючи роботу та йдучи у шинок — волю женити.

Ні, то ще брехня! — дратували їх козаки, — ще два роки поробіть на пана, та тоді уже й воля.

Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків;

лаяли панів; лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли,

як свого лютого ворога... за ті два роки! Одначе, налаявшись,

Назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч

Дата добавления: 2015-07-08