Туману, п'яна Порохова постать; а за нею — світить страшними очима

божевільна Галька: просовують до його рученята голі, чорномазі діти —

Страшні, сухі, тремтять од холоду... І встає перед ним людська

неправда... Бачить він:, вона, як павутина, заснувала цілий світ, —

Ніхто не виплутається з її тонких тенет... Правда, один рвонувся — і

вирвався... та як? руки й ноги назад скручені... ні сісти, ні встати:

стій, як на кару виведений!.. «Господи, боже! де ж твоя правда?.. —

Шепче Чіпка. —Де її шукати?..» Аж ось, здається йому, павутина і його

Основує, — от-от і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся... Хочеться

Йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік... Сон — як

Відьми вкрали!..

Хтось рипнув дверима, ввійшов у хату.

Це ви, дядьку? — питає Чіпка.

Я, — одказав Порох. — А ти ще й досі не спиш? — спитав його й

побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не пройшло десяти хвилин,

Порох захарчав.

«Щасливий він! — подумав Чіпка. — Таке лихо, а спить безпечно... Тут — ще тільки заклюнулось, — та й то!..»

XV

З ЛЕГКОЇ РУКИ

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв

Просьбу, поклонився Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з

Судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах

Порозкидані шматочки нікчемного паперу, й цілу коробку його, разом з

Сміттям, висипав у грубу...

Та й ранній же! — сказав він, побачивши Чіпку. — Підожди лишень... Ще нікого нема...

Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після згаги, осіння

Ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, ніби оживила його...

Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце

Обливало його м'яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне

Забуття... Чіпка захитався, задрімав. Його розбудив якийсь гомін.

Розплющивщи очі, він побачив — ціла купа людей увалила в двір. В одного

З-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб

Виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього

За плечима торбина... Кожен щось розказував другому; інший розмахував

Руками: всякого клопотало своє діло... Чіпка сидів мовчки; навіть не

Дослухався до людського гомону: в його гомоніло своє лихо... Якось

Незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізко стояв він під

Забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А

Він стояв мовчки, як одшибле-ний, і, здається, нічого не чув, не

бачив... Чіпка подумав: «Мабуть, неабияке діло і в цього!..»

Аж ось — хтось крикнув: «Секретар! Секретар іде!..» Усі повставали,

Насторожились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий

Утроб панок, з зеленим коміром, з блискучими гудзиками... Чіпка глянув

На його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась

Дата добавления: 2015-07-08