Ґ. В. Ф. Теґель. Феноменологія духу. ня — це два моменти, абсолютна єдність яких стано­вить сам дух; відчуження полягає в

ня — це два моменти, абсолютна єдність яких стано­вить сам дух; відчуження полягає в тому, що обидва моменти розпадаються і вартість одного з них не до­рівнює вартості другого. Тому ця нерівність подвійна, і постають два зв'язки, спільними для яких є щойно названі моменти. В одному з них божественна сут­ність править за суттєве, а природне існування та Я за несуттєві й такі, які підлягають скасуванню; нато­мість у другому моменті буття-для-себе править за суттєве, а просте божественне — за несуттєве. їхній ще порожній середній термін — це існування взагалі, проста спільність їхніх обох моментів.

Розв'язок цієї протилежності відбувається не вна­слідок боротьби між двома моментами, уявлених як відокремлені та самостійні сутності. Саме завдяки своїй самостійності кожен у собі, спираючись на своє поняття, має знайти свій розв'язок; боротьба по­чинається тільки там, де обидва моменти припиня­ють бути сумішшю мислення й самостійного існуван­ня і де вони протиставлені один одному тільки як ду­м к и -. Адже в такому разі, будучи визначеними понят­тями, вони, по суті, існують лиш у протиставних від­носинах; натомість як самостійні вони мають, окрім цієї протиставності, ще і свою суттєвість, і тому їхній рух — це їхній вільний власний рух. Отже, оскільки рух обох моментів — це рух у собі, бо його треба розглядати тільки в них самих, цей рух починається в тому з обох моментів, котрий визначений проти другого як такий, що існує в собі. Цей момент визна­чений як добровільна діяльність, але необхідність йо­го відчуження полягає в понятті, згідно з яким те, що існує в собі й визначене отак тільки в протилежності, саме тому не має справжнього існування; отже, той момент, що має за свою сутність не буття-для-себе, а просте буття, сам себе відчужує, віддається смерті й, таким чином, примирює з собою абсолютну сутність. Адже в цьому русі він репрезентується як дух, абстра­ктна сутність відчужена від себе, він має природне іс­нування і реальність, належну Я; ця його іншість, або його чуттєва присутність, повернена назад другим переходом в іншість і утверджена як скасована, або

універсальна, і, таким чином, божественна сутність стала собою у сфері чуттєвої присутності; безпосере­днє існування реальності припинило бути чимсь чу­жим або зовнішнім для неї, бо вже є скасованим, універсальним, і тому ця смерть — це її відродження як духу.

Скасована безпосередня присутність самоусвідом-леної сутності — це ця сутність як загальне самоус­відомлення, і тому поняття скасованого одиничного Я, що є абсолютною сутністю, безпосередньо вира­жає конституювання громади, що, досі перебуваючи у сфері уяви, тепер повертається в себе як у Я; дух, та­ким чином, переходить із другого елементу своєї ви­значеності — уяви — в третій елемент-, самоусвідом­лення як таке. Коли розглянути ще спосіб поведінки, який обирає це поняття у своєму процесі, ми переду­сім бачимо, як виражене те, що божественна сутність набирає людської природи. Цим твердженням уже виражено, що в собі вони неподільні, так само як і твердження, що божественна сутність із самого поча­тку самовідчужується, а її існування зосереджується в собі і стає лихим, не стверджує, а просто містить у собі тезу, що в собі це лихе існування не є чимсь чу­жим божественній сутності; абсолютна сутність була б тільки пустою назвою, якби справді існувало щось інше відносно неї, якби щось відкололося від неї; мо­мент самозаглибленості становить радше суттєвий момент Я духу. Те, що ця самозаглибленість, а отже, й те, що лише завдяки їй стає реальністю, належить са­мій сутності (оскільки вона для нас є поняттям і тією мірою, якою вона для нас є поняттям), уявлювальній свідомості видається немов незбагненною подією; в-собі набирає для неї форми байдужого буття. Дум­ка, що ці моменти, абсолютна сутність і Я, що існує для себе, — які нібито тікають один від одного, не є відокремленими, також постає перед цим уявлен­ням, бо воно має реальний зміст, проте згодом, у від­чуженні божественної сутності, що стає плоттю. Це уявлення, що, таким чином, є ще безпосереднім, а от­же, не духовним, тобто знає людську постать божест­венної сутності тільки як одиничну, а не універсальну

Дата добавления: 2015-07-10