Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Ґ. В. Ф. Теґель. Феноменологія духу

Читайте также:
  1. Б2 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу
  2. Б4 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу
  3. Б8 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу
  4. Ґ. В. Ф, Геґель. Феноменологія духу
  5. Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія
  6. Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу
  7. Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ББ).Дух



 


намір довести свою незалежність від цілей одинич­ності.

Отже, просвітництво таким чином дає вірі змогу дізнатися про нього. Просвітництво постає в цій кеп­ській подобі, бо саме через відносини зі своїм іншим воно надає собі негативної реальності, або репрезен­тує себе як свою протилежність, проте чисте розу­міння й чистий намір мають визнати ці відносини, бо вони є їхньою реалізацією. Ця реалізація постає передусім як негативна реальність. Можливо, її пози­тивна реальність конституйована краще, тож при­дивімося, які її відносини. Коли всі упередження та забобони будуть ліквідовані, постає запитання: "Що далі? Яка та істина, що її просвітництво поширило замість них?" Воно вже виразило свій позитивний зміст, викорінюючи помилки, бо його самовідчужен-ня — це ще і його позитивна реальність. Те, що для віри — абсолютний дух, просвітництво, хоч які ви­значеності воно там відкриє, тлумачить як дерево, камінь і т. ін., як окремі реальні речі; оскільки воно таким чином сприймає взагалі всі визначеності, тоб­то будь-який зміст та наповнення, як щось скінченне, як людську сутність та продукт уяви, абсолютна сутність стає для нього вакуумом, якому не можна приписати жодних визначень, ніяких предикатів. Та­ке приписування було б гідним осуду саме по собі, й унаслідок такого поєднання якраз і народжуються страхіття забобонів. Сам розум, чисте розуміння, без­перечно, не пустий, бо його неґатив існує для нього і є його змістом; навпаки, він багатий, але тільки на одиничність та обмеження; нічого не додавати до аб­солютної сутності, нічого не приписувати їй — ось у чому полягає сповнена прозірливості функція розу­му, який тямить, як поставити на свої місця і себе, й багатство скінченності, а також гідно трактувати аб­солют.

Супроти цієї пустої сутності стоїть як другий мо­мент позитивної істини просвітництва одиничність узагалі, викинута з абсолютної сутності, одиничність свідомості і всього буття, одиничність як абсолютне буття-в-собі-і-для-себе. Свідомість, що у своїй пер-


шій реальності є чуттєвою вірогідністю й гадкою, повертається туди, пройшовши увесь шлях свого роз­витку, і знову є знанням про своє чисте неґативне, або про чуттєві речі, тобто речі, що існують, що байдужі до свого буття-для-себе. Але тут перед нами не безпосередня природна свідомість, бо вона стала такою лиш у своїх очах. Спершу вона була жертвою всілякої плутанини, занурюючись у неї внаслідок сво­го розвитку, а тепер, повернувшись до своєї першої форми завдяки чистому розумінню, осягає цей перві­сний стан як результат. Чуттєва вірогідність, засно­вана на розумінні нікчемності всіх інших форм сві­домості, а отже, і всього потойбіччя чуттєвої вірогід­ності, — вже не гадка, а радше абсолютна істина. Що­правда, нікчемність усього, що виходить за межі чут­тєвої вірогідності, — лише негативний доказ цієї істи­ни, але вона нездатна дати якийсь інший доказ, бо позитивна істина чуттєвої вірогідності якраз і є в са­мій собі неопосередкованим буттям-для-себе поняття як об'єкта, і то у формі іншості, тобто кожна свідо­мість має цілковиту вірогідність, що вона є, що поза нею є інші реальні речі і що у своєму природному бутті вона, а також ці речі, існують у собі й для себе, або ж є абсолютними.

І, нарешті, третій момент істини просвітництва — це відносини одиничних сутностей з абсолютною сутністю, взаємовідносини перших двох моментів. Розуміння як чисте розуміння тотожного або необ­меженого теж трансцендує нетотожне, а саме: скін­ченну реальність, або ж трансцендує себе як просто іншість. За потойбіччя цієї іншості йому править по­рожнеча, з якою воно, таким чином, пов'язує чуттєву реальність. Обидва аспекти не постають як зміст у визначеності цих відносин, бо один аспект — порож­неча, тож зміст наявний тільки завдяки другому аспе­ктові — чуттєвій реальності. Проте форма відносин, у визначеності яких бере участь такий аспект, як у-собі, може бути якою завгодно: адже форма — це неґатив­не в собі, й тому протиставлена собі; це як буття, так і ніщо, як у-собі, так і його протилежність, або, що означає те саме, відносини реальності з у-собі як по-


25 — 4-288


388 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу


(ВБ).Дух 389


 


то знати, що вона — істина, і знати, що це знання про скінченність як істину становить найвище знання.

Супроти просвітництва віра має божественне пра­во, право абсолютної самототожності або чистого мислення, а отримує від просвітництва тільки кривду: адже воно перекручує всі її моменти й робить їх чимсь іншим, ніж вони є в собі. Натомість просвітни­цтво має супроти віри й має за свою істину тільки людське право: адже кривда, яку чинить просвітницт­во, — це право нетотожності, яке полягає в пере­крученні та зміні, право, яке належить природі само­усвідомлення, на відміну від простої сутності або мис­лення. Але, оскільки право просвітництва — це право самоусвідомлення, воно не тільки також зберігатиме своє право (тож два однаково чинні права духу пере­буватимуть у взаємній опозиції й жодне не зможе за­довольнити інше), а утверджуватиме своє абсолютне право, бо самоусвідомлення — це негативність уяв­лення, яка існує не тільки для себе, а поширюється й на свою протилежність; сама віра, будучи свідомістю, не зможе відмовити просвітництву в його праві.

Адже просвітництво ставиться до свідомості, що ві­рить, на основі не своїх питомих принципів, а таких, що їх містить у собі сама віра. Просвітництво просто збирає перед вірою її власні думки, які були розпоро­шені в ній, а вона й не усвідомлювала 'їх; просвітниц­тво тільки нагадує вірі про одну з її модальностеи се­ред інших модальностеи, які вона також містить у собі, але, дотримуючись котроїсь однієї, вона забуває про решту. Просвітництво доводить вірі, що воно є чистим розумінням, саме тим, що в певному моменті бачить ціле, а отже, запроваджує протилежний мо­мент, який має відносини з ним, і, перетворюючи один момент в інший, витворює негативну сутність обох думок — поняття. Отже, просвітництво вида­ється вірі перекрученням і брехнею, бо показує, що моменти віри мають і свою іншість; просвітництво, як здається вірі, безпосередньо робить із них щось інше, ніж те, чим вони є у своїй одиничності, але це інше теж суттєве й насправді властиве і самій свідо­мості, що вірить, проте вона не думає про них, а міс-


тить "їх десь-інде; отже, для віри немає нічого чужого й вона нічого не може зректися.

Але саме просвітництво, що нагадує вірі про про­тилежне її різних окремих моментів, знає про себе аж ніяк не більше. До віри воно ставиться суто нега­тивно, і то тією мірою, якою викидає свій зміст зі своєї чистоти і вважає його за негативне самого себе. Тому просвітництво ані впізнає себе в цьому негати­вному, тобто у змісті віри, ані, саме з цієї причини, зводить докупи дві думки: ту, яку воно запроваджує, і ту, проти якої воно запроваджує її. Оскільки просвіт­ництво не бачить, що те, що воно засуджує у вірі, без­посередньо становить його власну думку, воно саме існує в протиставленні обох моментів, проте визнає лиш один з них, — той, що завжди протиставлений вірі, — а другий відокремлює від нього, й саме так чи­нить і віра. Отже, просвітництво не породжує єдності обох моментів як 'їхньої єдності, тобто не породжує поняття, а поняття постає перед ним для себе, або ж просвітництво знаходить поняття вже як щось дане. Адже в собі реалізація чистого розуміння полягає са­ме в тому, що розуміння, чиєю сутністю є поняття, спершу постає перед собою як щось абсолютно інше й заперечує себе (бо протилежність поняття — це аб­солютна протилежність), а потім з цієї іншості повер­тається до себе, або доходить до свого поняття. Але просвітництво — це тільки цей процес, воно ще не стало усвідомленою діяльністю чистого поняття, діяль­ністю, яка, щоправда, доходить до себе як до об'єкта, але вважає цей об'єкт за щось інше, а також не знає природи поняття, не знає, що це недиференційоване, яке абсолютно — відокремлює себе. Отже, супроти віри розуміння є силою поняття тією мірою, якою во­но є рухом і відносинами моментів, що містяться окремо в її свідомості, — відносинами, в яких супере­чність між ними стає очевидною. Саме в цьому поля­гає абсолютне право насильства, яке просвітництво здійснює над вірою, проте реальність, на яку спря­моване це насильство, полягає якраз у тому, що сама свідомість, яка вірить, є поняттям, а отже, сама визнає те протилежне, що його ставить перед нею розумій-


390 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу


(ББ). Дух 391


 


ня. Тому розуміння має слушність перед вірою, бо са­ме воно у вірі надає чинності тому, що необхідне для неї й міститься в ній самій.

Спершу просвітництво наголошує на моменті, що поняття — це діяльність свідомості, і стверджує пе­ред вірою, що абсолютна сутність віри — це сутність її свідомості як певного Я, або що ту сутність витво­рила свідомість. В очах свідомості, що вірить, її абсо­лютна сутність, яка є для неї й у-собі, водночас не є немов чужою річчю, яка б стояла там, з'явившись не знати як і звідки, бо її довіра якраз і полягає в тому, що вона знаходить себе в абсолютній сутності як цю конкретну особисту свідомість, а її покора і служіння полягають у тому, що вона своєю діяльністю ство­рює ту сутність як свою абсолютну сутність. Просвіт­ництво, власне, тільки нагадує про це вірі, коли та твердо проголошує, що в-собі аболютної сутності пе­ребуває по той бік діяльності свідомості. А л е, оскіль­ки просвітництво, безперечно, ставить поряд з одно­бічністю віри протилежний момент, тобто діяльність віри, протиставлену буттю, про яке лиш і думає тут віра, а саме просвітництво при цьому не зводить до­купи своїх думок, воно ізолює чистий момент діяль­ності і стверджує, що в-собі віри — тільки витвір сві­домості. Проте ізольована, протиставлена в-собі дія­льність — це випадкова діяльність і, як уявлена діяль­ність, витвір вигадки: уявні образи, що не існують у собі-, саме так просвітництво трактує зміст віри. Але й навпаки, чисте розуміння стверджує ще й протилеж­не. Оскільки розуміння наголошує на моменті іншос-ті, що його містить у собі поняття, воно виражає сут-і ність віри як сутність, яка аж ніяк не обходить свідо­мість, перебуває по той бік свідомості, чужа їй і не визнана нею. В очах віри ця сутність теж має той са­мий характер: з одного боку, віра знає її та поклада­ється на неї і завдяки цьому має свою самовірогід-ність, а з другого боку, ця сутність незбагненна на своїх шляхах і неосяжна у своєму бутті.

Крім того, просвітництво утверджує супроти свідо­мості, що вірить, право, яке сама віра відступає, коли просвітництво трактує об'єкт поклоніння вірного як


камінь чи дерево або ще якусь скінченну антропомо­рфічну визначеність. Адже, оскільки ця свідомість роздвоєна, містить у собі потойбіччя реальності та чисте цьогобіччя того потойбіччя, то в ній, фактич­но, наявний також і той погляд на чуттєві речі, згід­но з яким вони мають вартість у собі й для себе. Проте віра не зводить докупи цих обох ідей про те, що існує в собі і для себе, яке є для неї то чистою сутністю, то звичайною чуттєвою річчю. Навіть її власна чиста свідомість вражена цим останнім погля­дом, бо відмінності її надчуттєвого царства, оскільки воно позбавлене поняття, становлять низку незалеж­них форм, а їхній рух — це подія, тобто вони існують тільки в уяві й мають у собі модальність чуттєвого буття. Просвітництво, зі свого боку, теж ізолює реаль­ність як сутність, полишену духом, ізолює визначе­ність як непохитну скінченність, немов вона — ані момент у духовному процесі самої сутності, ані ні­що, ані те, що існує в собі й для себе, а тільки щось зникуще.

Очевидна річ, що ситуація та сама й тоді, коли йдеться про основу знання. Свідомість, що вірить, ви­знає навіть випадкове знання: адже вона має відноси­ни з випадковостями, а сама абсолютна сутність по­стає перед вірою у формі уявленої звичайної реаль­ності, і тому свідомість, що вірить, — це також і ві­рогідність, яка не має в собі істини і яка й визнає се­бе за таку несуттєву свідомість по цей бік духу, що сам пересвідчується в собі й сам себе виправдовує. Проте віра забуває цей момент у своєму духовному безпосередньому знанні про абсолютну сутність. Але просвітництво, яке нагадує про це вірі, знову думає тільки про випадкове знання й забуває про інше, — думає тільки про опосередкування, що відбувається завдяки якомусь чужому третьому, а не про процес, у якому безпосереднє у своїх власних очах є третім, з чиєю допомогою воно опосередковується з іншим, а саме.- з собою.

І, нарешті, у своєму погляді на діяльність віри про­світництво вважає, що відмова від насолод і власності неправильна й недоцільна. Коли йдеться про неспра-


Дата добавления: 2015-07-10; просмотров: 131 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ЗбО Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу | Зб2 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу | Б. Віра і чисте розуміння | Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу | Зб8 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу | II. Просвітництво | А. Боротьба просвітництва з забобоном | Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу | Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу | Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу| Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.009 сек.)