Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. уже треба змінювати не існування у форму буття-в-собі

Передмова

уже треба змінювати не існування у форму буття-в-собі, а в-собі (не як щось початкове і не як занурене в буття, а радше як пригадане) у форму буття-для-се-бе. До того, як це діється, треба придивитися доклад­ніше.

На позиції, з якої ми починаємо цей рух, нам не треба, коли брати до уваги ціле, касувати саме існу­вання, однак треба (і це потребує якогось вищого ви­ду перетворення) скасувати форми в тому вигляді, як вони репрезентовані нам в уявленні і знайомі нам. Лише завдяки цьому першому запереченню існуван­ня, увібране в субстанцію, безпосередньо переходить в елемент самості. Властивість, якої набуває таким чином самість, має той самий характер незрозумілої безпосередності і незворушної байдужості, що й саме існування; отож існування переходить у форму уявлення. Водночас воно стає таким чином чимсь знайомим, таким, із чим дух, що існує, вже впорався, і тому його діяльність і його інтереси вже не зосере­джуються в ньому. Якщо діяльність, яка впоралася з існуванням, і сама є тільки рухом окремого духу, що не розуміє себе, знання натомість спрямоване проти уявлення, що виникло таким чином, проти тієї знайо­мості; це дія універсального Я, інтерес мислення.

А знайоме саме тому, що воно "знайоме", є не­пізнаним. У процесі пізнання це найпоширеніша са­моомана, а також обман інших людей, коли щось вва­жають за знайоме і саме тому задовольняються цим. Таке знання з усіма його балачками ніколи не схо­дить з місця, навіть не усвідомлюючи цього. Суб'єкт і об'єкт і т. ін., Бога, природу, тяму, чуттєвість і т. ін. без перевірки вважають за знайоме й беруть за основу як те, що має певне значення, вважають за непорушну точку, яку можна зробити вихідною і до якої можна повернутися. Процес пізнання відбувається тільки між цими непорушними точками, а отже, ковзає по поверхні. Розуміння й доведення також полягають у тому, щоб побачити, чи кожен індивід знаходить у своїй уяві те, що йому сказано, чи воно видається йо­му знайомим і саме таким чи ні.

Аналіз певного уявлення, як його провадили дав­ніше, був уже не чим іншим, як касуванням форми знайомства з ним. Розкласти якесь уявлення на його початкові елементи означає повернутися до тих мо­ментів, які принаймні не мають форми наявного уявлення, а становлять безпосередню властивість Я. Такий аналіз доходить тільки до думок, що й самі є знайомими, несхитними й усталеними визначення­ми. Проте істотним моментом є й те, що лишилося відсепарованим, нереальним, бо вже тільки тому, що конкретне поділяється і стає нереальним, відсепаро-ване стає тим, що рухається саме. Здійснення по­ділу — це вияв зусиль і праці тями, цієї найдивовиж-нішої і найвеличнішої, чи, радше, абсолютної сили. Коло, що замкнене в собі і як субстанція утримує свої моменти, — це безпосередні й тому аж ніяк не дивні відносини. Але те, що відокремлене від свого середо-вища-кола акцидентне — як пов'язане та реальне лиш у своєму взаємозв'язку з іншим, — набуває власного буття і окремої свободи, є виявом могутньої сили не­гативного; це енергія мислення, чистого Я. Смерть, якщо ми так захочемо називати ту нереальність, — це найжахливіше, тож для того, щоб утримати мерт­ве, потрібні якнайбільші зусилля. Безпорадна краса ненавидить тяму, бо вона вимагає від неї того, на що краса не спроможна. Але життя духу — це не життя, що цурається смерті і стережеться будь-яких спусто­шень; воно витримує смерть і зберігається в смерті. Дух здобуває свою істину, тільки ставши абсолютно розірваним. Він є цією могутньою силою не як щось позитивне, що відвертається від негативного, як-от коли ми кажемо про що-небудь, мовляв, воно ніщо або оманливе, і тоді, впоравшись із ним, переходимо до чогось іншого; навпаки, дух є цією силою, тільки дивлячись у вічі негативному, перебуваючи біля ньо­го. Це перебування — чарівна сила, що перетворює негативне в буття. Це та сама сила, яку вище ми нази­вали суб'єктом, яка, надавши у своєму елементі існу­вання визначеності, касує абстрактну, тобто лише просто сутню безпосередність, і завдяки цьому стає справжньою субстанцією, буттям, або безпосередніс-

38 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

Передмова

тю, що не має опосередкування за своїми межами, а саме є цим опосередкуванням.

Те, що уявлене, стає власністю чистого самоусвідо­млення, цього піднесення до універсальності взага­лі, — це тільки один аспект розвитку, а не завершена будівля освіти та культури. Спосіб дослідження за дав­ніх часів відрізняється від способу дослідження за но­вітньої доби тим, що той спосіб полягав у безпосере­дньому розвитку природної свідомості. Ретельно ви­пробовуючи кожен елемент існування й філософую­чи про все, на що натрапляв, цей давній метод став наскрізь пронизаним універсальністю. Натомість за новітніх часів індивід знаходить уже готову абстракт­ну форму; намагання збагнути і привласнити її — це радше безпосереднє виготовлення внутрішнього і скорочене виробництво універсального, ніж постан­ня універсального з розмаїття конкретного існування. Через те завдання тепер полягає не так у тому, щоб очистити індивіда від чуттєвої безпосередності і зро­бити його субстанцією, що помислена й мислить, як радше в протилежному: реалізувати універсальне й надихнути його духом, скасувавши непорушні й ви­значені думки. А проте набагато важче надати плин­ності непорушним і визначеним думкам, ніж чуттєво­му існуванню. Причина полягає у сказаному вище; ті визначеності мають за свою субстанцію та елемент свого існування Я, силу негативного, або чистої реа­льності; натомість чуттєві визначеності мають тільки безсилу абстрактну безпосередність, або буття як та­ке. Думки стануть плинними, коли чисте мислення, ця внутрішня безпосередність, пізнає себе як момент, або коли чиста впевненість у собі абстрагується від себе, проте не покине себе, не відступить убік, а зре­четься фіксованості свого самоутвердження й водно­час фіксованості чистого конкретного, що є самим Я, на відміну від-його розмаїтого змісту, а також фіксо­ваності всіх відмінностей, які, утверджені в елементі чистого мислення, беруть участь у незумовленості Я. Завдяки цьому процесові чисті думки стають понят­тями і лише тоді стають тим, чим є насправді, — не-

залежним рухом, колами; стають тим, у чому полягає їхня субстанція, — духовними сутностями.

Цей рух чистих сутностей становить саму природу науковості. Коли цей рух розглядати як взаємозв'язок його змісту, цей рух є необхідним розширенням цьо­го змісту до органічного цілого. Завдяки цьому рухові шлях, на якому досягають поняття про знання, теж стає необхідним і цілковитим становленням, тож ця підготовча стадія припиняє бути випадковим філосо­фуванням, що випадково спрямовується на ті або ті об'єкти, відносини та думки нерозвиненої свідомості або намагається обґрунтувати істину з допомогою різноманітних міркувань і висновків із певних думок; цей шлях завдяки рухові самого уявлення охопить усе життя свідомості у світі в її необхідності.

Крім того, такий виклад становить першу частину науки, бо існування духу як чогось первісного — це не що інше, як безпосереднє, або початок; початок, але ще не його повернення до себе. Отже, елемент безпосереднього існування — це та риса, завдяки якій ця галузь науки [феноменологія] відрізняється від ін­ших галузей. Вказівка на цю відмінність спонукає до обговорення певних усталених думок, які звичайно згадують у цьому контексті.

Безпосереднє існування духу, тобто свідомість, має два аспекти: знання і об'єктивність, що негативна до знання. Оскільки в цьому елементі дух розвивається й розставляє свої моменти, ця протилежність між ас­пектами виявляється на кожному етапі розвитку, а всі моменти виступають як форми свідомості. Наука про шлях цього розвитку — це наука про досвід, який здійснює свідомість. Субстанцію, як її саму, так і її рух, слід розглядати як об'єкт свідомості. Свідомість знає й розуміє лише те, що є в її досвіді, бо те, що є в досвіді, — це тільки духовна субстанція, і то як об'єкт свого Я. А дух стане об'єктом, бо полягає в процесі перетворення себе в інше, тобто в об'єкт свого Я, і в скасуванні цієї іншості. А досвідом названо саме той процес, у якому безпосереднє, несприйняте в досвіді, тобто абстрактне — чи то як чуттєве буття, чи то як помислене просте, — самовідчужується, а відтак пове-

40 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

І Ісредмова 41

ртається до себе з цього відчуження і, таким чином, тільки тепер постає у своїй реальності та істині і стає власністю свідомості.

Нетотожність, що постала у свідомості між Я і суб­станцією, яка є його об'єктом, — це відмінність між ними, негативність узагалі. її можна вважати за брак цих обох протилежностей, але вона становить 'їхню душу, їхню рушійну силу, і тому деякі мислителі дав­нини вважали за рушійну силу порожнечу, бо, хоч і розуміли рушійну силу як негативність, ще не думали про цю негативність як про самість. Оскільки ця не­гативність постає передусім як нетотожність Я і об'­єкта, то це не меншою мірою й нетотожність субста­нції з собою. Те, що начебто відбувається за її межа­ми й видається діяльністю, спрямованою проти неї, — це її власна дія, і субстанція засвідчує, що вона, по суті, суб'єкт. Коли вона цілком засвідчила це, дух ототожнює своє існування зі своєю сутністю; дух, та­кий, як є, становить свій власний об'єкт, а абстракт­ний елемент безпосередності та відокремленості знання від істини подоланий. Буття абсолютно опо­середковане, є субстанційним змістом, а водночас і безпосередньою власністю Я, самістю, або уявленням. На цьому й закінчується феноменологія духу. Дух го­тує для себе в цій феноменології елемент знання. В цьому елементі моменти духу містяться у формі прос­тоти, яка знає, що її об'єкт — це вона сама. Моменти духу вже не розходяться відповідно до протилежності між буттям і знанням, а лишаються в простоті знання, є істиною у формі істини, і їхнє розмаїття — це тіль­ки розмаїття змісту. Процес, завдяки якому вони в цьому елементі організуються в ціле, — це логіка, або умоглядна [speculative] філософія.

Що ж, оскільки та система досвіду, що властивий духові, охоплює тільки з'явище духу, видається, що поступ від з'явища до науки про істину у формі істи­ни є суто негативним, тож може зародитися бажання відкинути негативне як щось хибне й вимагати, щоб нас одразу повели до істини: навіщо вовтузитися з хибним? На вже сказане вище, — мовляв, слід одразу починати з науки, — тут можна заперечити, що така

мластивість, як хибність, узагалі належить негативно­сті. Ідеї, звичайно пов'язані з цією темою, дуже пере­шкоджають доступові до істини. Це міркування спо­нукало нас заговорити про математичне пізнання, що вважає нефілософське знання за ідеал, якого має намагатися досягнути філософія, проте досі її нама­гання були марні.

Істина і хибність належать до тих визначених ду­мок, що несхитно претендують на власну сутність, і одна з цих думок твердо стоїть по цей бік, друга — по той бік, вони ізольовані й не мають між собою нічого спільного. У відповідь на це твердження мож­на сказати, що істина — це не карбована монета, яку нипускають готовою і яку можна одразу класти до ки­шені. Так само й щось хибне є не більшою мірою, ніж зло. Щоправда, зло і хибність не такі погані, як чорт, бо у формі чорта вони навіть стають окремими су­б'єктами, як хибність і зло вони є тільки універсаль­ними, хоча мають відносно одне одного свою сут­ність. Хибне (адже тут ідеться лише про нього) було б іншим, негативним аспектом субстанції, що як зміст знання є істиною. Але й сама субстанція, по су­ті, — щось негативне, почасти як диференціація та визначення змісту, а почасти як просте диференцію­вання, тобто як Я і знання загалом. Адже знання може бути хибним. Мати хибне знання про щось означає, що знання не тотожне своїй субстанції. А л е саме ця нетотожність — це диференціювання взагалі, сут­тєвий момент пізнання. З цієї диференціації постає, звичайно, їхня тотожність, і ця утворена тотож­ність — істина. Але це не та істина, коли треба було б відкидати нетотожність, немов шлак від чистого ме­талу, а також не та істина, що скидалася б на готовий виріб, відокремлений від верстата, на якому його ви­готовлено; нетотожність як негативний аспект, як Я, й далі безпосередньо притаманна істині. А проте вна­слідок цього аж ніяк не можна стверджувати, ніби хи­бне — це якийсь момент чи навіть якась складова ча­стина істини. Коли дотримуватися твердження, мов­ляв, у кожній неправді є трохи правди, то істина й хибне видаються немов олією і водою, що, не змішу-

Дата добавления: 2015-07-10