Філософія Шевченка Т.Г.

Після Г. Сковороди провісником філософії українського духу був Т.Г.Шевченко. Важливою рисою його філософських, суспільно-політичних поглядів була антикріпосницька спрямованість, гуманізм, непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення, відстоювання демократизму у національному питанні.

В історичному минулому України його цікавили події і традиції, пов'язані з визвольною боротьбою українського народу проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і національного гноблення. Поет-філософ високо оцінив Запорізьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славетну сторінку.

Світосприйняттю Шевченка притаманний антропоцентризм, який зумовлює сприйняття навколишнього світу, історії й культури, крізь призму буття людини її переживань, бажань, потреб і прагнень. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста, і разом з тим вона ґрунтувалася на національній ідеї українського народу, його ментальності. Улюблений герой Шевченка - лицар народний, повстанець гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю є носієм правди, честі і справедливості. Вінець Шевченкової творчості - уславлення свободи, передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших творів належить його "Кобзар".

7. Українська філософія другої половини ХІХ ст.

Памфіл Юркевич (1827 — 1874) — автор своєрідної філософської концепції, так званої «філософії серця», народився на Полтавщині (с. Липляве Золотоніського повіту, нині Черкаська область) в родині священика Навчався в Полтавській семінарії, потім у Київській духовній академії (1847 — 1851), в якій ще трохи збереглися традиції Києво-Могилянської академії. Після блискучого закінчення академії залишається працювати в ній викладачем. У 1852 р. здобуває ступінь магістра, а в 1858 р. —звання екстраординарного професора Лекції Юркевича з філософії (історії філософії) мали надзвичайний успіх. Про це, зокрема, свідчить І. Нечуй-Левицький у повісті «Хмари», в якій Юркевич виведений під іменем молодого викладача академії Дашковича. Як й інші українські філософи, Юркевич малює реальність плюралістичною (а не моністичною), складеною з трьох сфер: а) «ноуменального світу», ідеального царства «вічної правди» (подібного до царства ідей Платона); б) реального світу, що є царством розумних істот: в) феноменального світу примарного існування тілесності. Активна взаємодія цих трьох світів і становить гармонію цілого (у своєму розмаїтті) світу. Проте гармонійна взаємодія світів не означає їх повної «прозорості». Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Звичайно ж, оперуючи ідеями, розум пізнає буття розумних істот, але, будучи сферою загального, він принципово не \ може вичерпати індивідуальне. Цілком, спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний відповісти на питання, хто вони є. Непрониклива для розуму, «голови» глибина особистісно-індивідуального є те, що представники української класичної філософії (Сковорода, Гоголь, кирило-мефодіївці) називали серцем, до якого вела давня (від Ставровецького і навіть від Іларіона) тенденція ще з докласичних часів.

П. Юркевич був переконаний, що в серці людини - найглибша основа і духовно-етичне джерело людського існування. У діяльності серця - в почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в думках, їх всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ підкреслює, що розум - лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Знання ми отримуємо в результаті духовної діяльності лише тоді, коли воно проходить через серце.

Будучи релігійним філософом, П. Юркевич не визнавав існування матеріального начала незалежно від духу. "Матеріальне начало" є лише таким, коли воно розглядається у взаємодії з духом. Про "духовне начало" ми маємо уявлення в результаті самоспостереження, внутрішнього досвіду.

П. Юркевич розгортає цілісну систему доказів стосовно серця як осереддя усієї тілесності і духовної діяльності людини, найсуттєвішого органу, відправної точки рухів, бажань, почуттів, думок, емоцій з усіма їх відтінками і особливостями. Бо:

серце є охоронцем і носієм усіх тілесних та духовних сил людини;

серце є центром духовного життя людини. Воно зачинає: і породжує рішучість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають наміри і прагнення; воно є осереддям волі людини та її бажань;

серце є центром всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо - йде від серця;

серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей людини;

серце - моральний стрижень. Лише серце здатне передати всі нюанси морального стану людини.

Тому серце є найважливішою складовою частиною нашого існування. Стан серця відображає весь наш духовний стан. Людина повинна віддати Богові своє серце, щоб стати йому вірним в думках, словах і справах (Див. П. Д. Юркевич. Философские произведения. -М., 1990. - С. 73).

Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж — основа неповторності та унікальності людської особистості. Тим-то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. «У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону»!.

Звичайно, розум, «голова» керує, планує, диригує, але серце — породжує. «Серце, — коментує цей момент Чижевський, — породжує лише ті явища душевного життя, які не можуть бути з'ясовані загальними закономірностями психіки. В ту сферу, що в ній панує загальна закономірність і правильність, серце не втручається. Воно лиш розкриває себе в цій сфері, і то не разом, а помалу та раз від разу. В глибині серця завше залишається джерело нового життя, нових рухів та стремлінь, які не вміщуються у закінчені обмежені форми життя душі і роблять її придатною для вічності».

Раціоналістично-деїстичні (навіть з «натуралістичним» відтінком) ідеї набувають помітного впливу в XVII — першій половиш XVIII ст. в курсах Києво-Могилянської академії, значною мірою орієнтованих на знайомство із західноєвропейською (ренесансною) філософською традицією. Загалом досить жвавий обмін філософськими (і культурними в цілому) ідеями між Україною та Західною Європою відбувається вже з XV ст. через Польщу, а також, безпосередні контакти з європейськими університетами, в яких навчалося багато українських студентів.

На початку XIX ст. певного поширення в Україні набувають просвітницько-матеріалістичні, антимонархічні та антиклерикальні ідеї учасників Південного товариства декабристів, що виникло на початку 20-х років у Тульчині Подільської губернії під проводом П. І. Пестеля (1793—1826), С. І. Муравйова-Апостола (1786-1826), М. П. Бестужева-Рюміна (1803—1826) та ін.

Проте, якщо в XVII — на початку XIX ст. маємо справу з «доповнюючими» щодо головного змісту української світоглядної ментальності напрямами й позиціями, які виростали на ґрунті зовнішніх впливів та обміну ідеями, то в другій половині XIX ст. такі «доповнюючі» напрями й позиції починають формуватися вже на власне українському терені.

У зв'язку з цим заслуговує на увагу діяльність видатного українського мислителя, історика й етнографа М. Драгоманова (1841-1895).

Разом із В. Антоновичем, П.Чубинським, М.Лисенком, М. Старицьким брав і активну участь у роботі київської «Громади» — організації, що провадила культурницьку роботу (її ідеї знайшли відображення в журналі «Основа», який видавався в 1861—1862 рр. у Петербурзі М. Костомаровим, П. Кулішем та ін.).

Центральною у світоглядній позиції Драгоманова є ідея поступу, спрямованого на здійснення ідеалів лібералізму та соціалізму, проте у він був проти централістського республіканства (через це й виникли розбіжності з російськими революційними діячами, яких Драгоманов звинувачував у «якобінстві»). Його соціалістичний ідеал — добровільна організація гармонійно розвинутих особистостей, анархістське суспільство, або, як висловлювався Драгоманов, «безначальство». Шлях до такого ладу — федералізм (тому він і вважав перспективною ідею федерації, яку сформулювало Кирило-Мефодіївське братство).'

За своєю філософською позицією Драгоманов — послідовник О. Конта, Г. Спенсера, П. Прудона, тобто мислитель позитивістського натуралістичного плану. Характерною для нього є до краю скептична (навіть атеїстична) позиція у сфері релігії. І все ж позитивізм соціалізм Драгоманова дещо «пом'якшені» загальним україноментальним контекстом його філософування. Соціалізм у нього анархічний, тобто орієнтований на індивідуально-автономні, а не на усереднююче-унітаристські параметри людської особистості російського («общинного») соціалізму, що робить останній цілком співмірним з великодержавницьким і навіть тоталітаристським універсалізмом

М.Драгоманов - український історик, мислитель, громадсько-політичний діяч. Основні його філософсько-соціологічні погляди викладені у двотомному виданні "Літературно-публіцистичні праці". Він переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. У своїх дослідженнях Драгоманов приділяє значну увагу проблемі методу, зокрема, для пізнання суспільного життя використовує соціологічний метод, який передбачає аналіз основних елементів кожного суспільного явища, розкриття їх взаємозв'язку і взаємодії.

Характерною рисою соціологічних поглядів мислителя є те, що "основною одиницею" суспільства він вважав людську особу, її добробут і щастя були для нього і основою, і метою поступу.

Натуралістично-позитивістські й соціалістичні мотиви в українській філософії XIX ст. - «Філософія мови» Олександра Потебні

Важливою ланкою в розвитку української класичної філософії XIX ст. була «філософія мови» О. Потебні (1835—1891), який українському ментальному грунті творчо розвинув деякі оригінальні ідеї німецького вченого В. Гумбольдта, тісно пов'язаного у своїй творчості з філософськими ідеями німецького романтизму. Мова, за? Потебнею, є процесом постійного тривання творчого зусилля духу (в цьому плані вона ніколи не завершується, не «застигає» як готовий результат).

Саме слово в процесі спілкування виявляється «місцем збігу» думок того, хто говорить, і того, до кого мова звернена, тобто «розуміння» (і сам інтерсуб'єктний контакт) реалізується в слові. Саме у слові ми розуміємо не тільки іншого, а. й остаточно самих себе. Одним із центральних пунктів концепції Потебні є дослідження мовних категорій («мова», «мовлення», «слово», «думка» тощо) в контексті таких соціокультурних категорій, як «народ», «нація», «націоналізм» та ін. Серед багатьох ознак народу (спільна територія, єдність побуту, звичаїв та ін.) як основну Потебня вирізняє «мовну єдність», всі інші в певному розумінні є похідними від неї. «Мова, — наголошує він, —...є не тільки одна з стихій народності, але й найбільш досконала її подоба Як немислима точка зору, з якої було б видно всі сторони речі, як у слові неможливе уявлення, що виключало б можливість іншого уявлення, так неможливою є всеохоплююча, безумовно, найкраща народність. Якби об'єднання людства за мовою й узагалі за народністю було можливим, це було б смертельним для загальнолюдської думки, як заміна багатьох відчуттів одним, хоча б це одне було не дотиком, а зором. Для існування людини потрібні інші люди; для народності — інші народності. Послідовний націоналізм є інтернаціоналізмом»

Дата добавления: 2015-07-08